Расовий реалізм» не є реалістичним і не є доброю наукою

· Майбутнє

Расовий реалізм» не є реалістичним і не є доброю наукою

Так званий «расовий реалізм» використовує сфабриковані наукові методи для просування расистських наративів, хоча сучасна генетика неодноразово спростовувала ідею про вроджену інтелектуальну нерівність різних груп людей.

У західній політиці спостерігається тривожна тенденція: повернення до ідей так званого «расового реалізму» або «наукового расизму». Хоча ці концепції десятиліттями вважалися маргінальними, вони знову стають інструментом пропаганди, яка стверджує про вроджену інтелектуальну неповноцінність одних груп людей порівняно з іншими. Дослідники наголошують: попри зовнішню схожість на наукові праці, ці теорії є псевдонауковими, методологічно хибними та не підкріпленими жодними серйозними генетичними чи біологічними даними.

Чому «расова наука» не витримує критики

Прихильники спадкового детермінізму (hereditarianism) стверджують, що відмінності в поведінці чи інтелекті зумовлені генетикою. Проте сучасна біологія доводить протилежне. Ще у 1970-х роках еволюційний біолог Річард Левонтін показав, що генетична варіативність всередині людських груп значно вища, ніж між ними. Людство як вид є генетично однорідним, а видимі ознаки — як-от колір шкіри чи здатність засвоювати лактозу — є адаптацією до середовища, а не маркерами біологічних «рас».

Критика стосується і спроб вимірювати інтелект через так звані «національні бази даних IQ». Науковці неодноразово вказували на їхню методологічну неспроможність: показники IQ залежать від освіти та соціального середовища, а не лише від біології. Крім того, існує «ефект Флінна», який демонструє стрімке зростання результатів IQ-тестів у всьому світі протягом одного століття, що було б неможливим, якби інтелект визначався виключно генами.

Політичне підґрунтя замість фактів

Історично подібні ідеї використовувалися для виправдання євгеніки та політики дискримінації, зокрема під час нацистського режиму. Після Другої світової війни такі погляди втратили підтримку в академічному середовищі, проте «расові науковці» створили власні мережі, журнали та фонди, такі як Pioneer Fund, для фінансування своїх ідей.

Сьогодні ці тези все ще з’являються в деяких гуманітарних або соціальних виданнях завдяки системі взаємного рецензування, де прихильники ідеології виступають як рецензенти для робіт одне одного. Як зазначають критики, така діяльність є скоріше «спільнотою за інтересами», а не справжньою наукою.

На думку експертів, захист таких теорій під виглядом «академічної свободи» є маніпуляцією. «Наукові дебати є продуктивними лише тоді, коли вони базуються на методологічно суворих дослідженнях. Наука не розвиватиметься, якщо одна зі сторін постійно використовує низькоякісні, методологічно хибні роботи», — стверджують дослідники.

Наразі попри відсутність визнання у науковій спільноті, прихильники «расового реалізму» продовжують використовувати медіа та соціальні мережі для поширення своїх ідей. Експерти наголошують на необхідності розвінчувати не лише саму псевдонауку, а й розуміти, на кого вона спрямована — на політиків та суспільство, які здатні впливати на подальший розвиток науки та прав людини.

За матеріалами Ars Technica

Про Що? — новини науки, технологій і світу