Для американців гаїтян, таких як я, футбол з'єднує нас з батьківщиною

· Навколо Світу

Для американців гаїтян, таких як я, футбол з'єднує нас з батьківщиною

Футбол стає містком між гаїтянами за кордоном і їх батьківщиною.

Ця історія є частиною серії, що святкує футбольні культури по всьому світу — і спільноти, які формуються завдяки ним. Читайте більше про покриття Чемпіонату світу-2026 тут.

Я пам'ятаю точну неділю, коли зрозумів, що Чемпіонат світу — це велика справа для моєї католицької мами-іммігрантки з Гаїті: це було літо 1994 року, і в безпрецедентному кроці вона змусила нас покинути месу раніше, щоб подивитися на фінал Бразилія проти Італії. Я виріс у Брукліні, у "Маленькій Гаїті" в Флатбуші, і в нашій спільноті ніколи не було виправдання пропустити церкву. І тут вона штовхає нас геть перед останнім благословенням. Мій шестирічний мозок тільки починав справді усвідомлювати спорт — і Гаїті навіть не брала участь у турнірі — але я вже тоді знав, що це щось таке, заради чого варто вийти з церкви на все життя.

Цього літа церкви в Гаїті, напевно, навіть спланують меси навколо матчів. Ле Гренадьє, національна футбольна команда Гаїті, не кваліфікувалася на Чемпіонат світу з 1974 року, коли її вибили на груповому етапі. П'ятдесят два роки потому ми повертаємося до нього, зустрічаючись зі Шотландією 13 червня в Бостоні.

Бачити щось, що ваші батьки бачили лише один раз у своєму житті, приносить радість, яку важко описати. Джеррі Касамір, гаїтянин з Флориди, згадує: “Коли вони кваліфікувалися, я був у Південній Кореї, кричав у своєму номері на всю горло!” В Інтернеті сцени з Гаїті були чистим безумством. Тисячі людей зібралися на вулицях, маршуючи і викрикуючи від радості по всій країні. На гаїтянській землі чи за кордоном, старі чи молоді, Чемпіонат світу-2026 став чимось, що ми всі можемо святкувати разом.

Для мешканця Вашингтона Джеммі Марка, який народився в Гаїті, кваліфікація країни робить цей турнір обов'язковим для відвідування. “Як тільки результати були остаточними, я миттєво зателефонував другу, щоб відсвяткувати, і ми запланували, що підемо їх дивитися,” — говорить він. Відвідування групового етапу на території США, безумовно, привабливий варіант, але для гаїтянської діаспори однаково привабливою є можливість поїхати додому, щоб подивитися матчі з друзями та родиною — варіант, який наразі неможливий.

Країна залишається в гуманітарній кризі після землетрусу 2021 року та спроби державного перевороту. Банди місцевих та міжнародних найманців наразі тримають Гаїті в постійному стані насильства та хаосу. Аеропорт у столиці Порт-О-Пренса закритий. Національна команда не змогла провести жодного матчу на своєму домашньому стадіоні в Порт-О-Пренсі; натомість вона грала в основному за межами країни. Понад мільйон гаїтян є внутрішньо переміщеними особами. Тим часом уряд США продовжує заборону на поїздки для власників гаїтянських паспортів.

Отже, для багатьох з нас, гаїтян, радість нашої команди, що кваліфікувалася, супроводжується усвідомленням, що дистанція між діаспорою та рідною країною зростає. Протягом багатьох років мій дядько називає мене послом країни, готовим витягнути будь-кого на відвідування, яке показує ігрову культуру Гаїті, замість бідності, яку постійно зображують за кордоном. Щоб пережити незабутній момент улюбленого спорту Гаїті, я б попросив дядька забрати мене з аеропорту Порт-О-Пренса і відвезти прямо до бару, щоб поїсти свіжу рибу та подивитися, як Гаїті грає зі Шотландією. Голосові нотатки у WhatsApp ніколи не замінять збудження, коли я поверну на дорогу зовні будинку дядька, щоб побачити, як грає у футбол на очищеному полі, або сигналити кожному сусідові, щоб дізнатися, де ми зберемося дивитися і хто принесе пиво (завжди ми!).

Проте, народжена в Гаїті, ньюйоркка Адель Остін вважає, що час також виглядає досить щасливим. “Для мене, на особистому рівні, це зменшує багато песимізму, який був присутній з липня 2021 року, з усім насильством банд, яке ускладнило життя гаїтян і в Гаїті, і за її межами, щоб мати трішки гордості за нашу країну,” — говорить вона. “Це чудовий момент для представництва у спорті, і оскільки значна частина діаспори живе в США, це дає нам можливість бути частиною досвіду Чемпіонату світу ще більше.”

Протягом нашої півстолітньої відсутності на Чемпіонаті світу більшість гаїтян, як і моя мати, вболівали за Бразилію. Коли ми покинули церкву того дня в 1994 році, Бразилія виграла свій перший титул за 24 роки і розпочала свою другу золоту еру Чемпіонату світу. (Моя мати була права, пропустивши церковні оголошення.) Я провів дитинство в зеленому і золотому, захоплюючись seleção і jogo bonito — всесвітньо відомим виразним "вуличним" стилем гри. Вболівання за постійних чемпіонів зробило мене футбольним елітистом. Після того, як у 1998 році я став другою, Бразилія знову виграла Чемпіонат світу в 2002 році. Але тільки під час Чемпіонату 2006 року я подумав запитати, чому ми так палко вболіваємо за Бразилію.

Моя тітка пояснила, що Пеле, темношкірий бразильський футболіст, який досі утримує рекорд за найбільшою кількістю виграних Чемпіонатів світу (три), був Майклом Джорданом першої золотої ери Бразилії у 1950-х та 1960-х роках. Він все ще вважається одним із найкращих гравців усіх часів — крапка. Особливо для чорношкірих країн, які довгий час залишалися поза міжнародними змаганнями через ті самі європейські країни, які колонізували їх, Пеле був їх Давидом перед Голіафом. І яким героєм він був: майже 1300 голів і досі наймолодший гравець, який коли-небудь вигравав Чемпіонат світу в 1958 році.

Під час тих дитячих літ, дивлячись Чемпіонат світу — часто в будинках моїх тіток на Лонг-Айленді, у Брукліні та Новому Рошелі — нам дозволялося підтримувати лише певні команди: якщо не Бразилію, то Мексику для мого напівмексиканського кузена або Францію для Тьеррі Анрі та всіх франкофонів. (Ніколи не фашистів або когось із королевою чи королем.) Цього року ми стикаємося з групою, в яку входять Марокко, Шотландія та, що найважливіше, Бразилія. Це важкий шлях до просування, але, як зазначає Остін з Нью-Йорка, “навіть вихід на груповий етап — це як мрія.”

Гаїтянський прапор говорить: “L’Union Fait La Force” — “Єдність дає силу.” Всі ті вечірки перегляду в Брукліні з моєю родиною, поєднуючи бургери та хот-доги з гаїтянськими стравами, такими як гійо (смажене свинина) та "рожевий" картопляний салат з буряком, вигукуючи на дивані, нагадували нам, що ми — народ, який постійно переселяється, але завжди тримає нитку спадщини та гордості. Відстань не мала значення.

Цього літа в Гаїті люди збиратимуться біля радіоприймачів або в ресторанах, які використовують генератори, щоб транслювати матч, незважаючи на розвалену інфраструктуру та нестачу стабільного електропостачання. Що стосується мене, то я зараз живу в Лос-Анджелесі, і поїздка додому, щоб подивитися матч у Нью-Йорку, здається максимально близькою до Порт-О-Пренса. Перспектива носити свою футболку Гаїті в Флатбуші серед старших людей усіх віків і статей, які не можуть повірити, що знову побачать цю знакову подію, здається щасливою. Буде занадто багато Хайнекенів і майже постійні розмови про передачі, які мали бути зроблені, шанси, які потрібно було використати. Я отримаю можливість говорити креольською і надсилати дядькові реакції в реальному часі через WhatsApp. Результати вже майже і не важливі.

“Ця участь може зробити стільки, щоб згуртувати гаїтян у Гаїті та по всьому світу,” — каже Марк з Вашингтона. “В Гаїті стільки талантів. Команда — символ нашої здатності та стійкості.”

Оригінал: www.cntraveler.com

Про Що? — новини науки, технологій і світу