Ерол Алкан про магію електрокешу 2000-х: «Сліз» — це не те слово, яке мені подобається

· Культура

Ерол Алкан про магію електрокешу 2000-х: «Сліз» — це не те слово, яке мені подобається

Ді-джей Ерол Алкан випустив книгу про легендарний клуб Trash та епоху електрокешу 2000-х, яка змінила альтернативну танцювальну музику.

Оголосивши про вихід нової книги та підготовку до грандіозного ювілейного шоу в Лондоні, Ерол Алкан розповів NME про свої спогади про легендарні клубні вечори Bugged Out і Trash, роздумав про феномен «інді-сліз» (indie sleaze) та про те, як енергетика електрокеш-сцени нульових продовжує впливати на музику сьогодні.

Діджей і продюсер Алкан щойно завершив дворічну роботу над книгою Trash: A Club, A Sound, A Home — усною історією культового клубу. Вона базується на 70 годинах інтерв’ю з 39 постатями, які виступали на сцені або стояли за діджейським пультом у ті часи, а також на особистих роздумах самого автора про ту епоху.

Клуб Trash був найбільш відомий своїми зв’язками зі сценами 2000-х років, такими як відродження гаражного року, електрокеш і нью-рейв. У різні часи на початку своєї кар'єри там виступали гурти Yeah Yeah Yeahs, LCD Soundsystem, Peaches, Scissor Sisters, Bloc Party та Klaxons.

Спочатку клуб розташовувався в Сохо, а згодом переїхав у Вест-Енд. NME свого часу назвав Trash «найкращою інді-кросовер дискотекою всіх часів», зауваживши: «Визначальною рисою еклектичного плейлиста Ерола Алкана, засновника, який керував клубом з 1997 по 2007 рік, були несподівані переходи від панку до попмузики, року та диско. Клуб також став одним із перших місць, де почали віддавати належне асиметричним зачіскам та естетиці електрокешу».

Ця подія збігається з виступом Алкана на лондонському майданчику Drumsheds цими вихідними. Він очолить лайнап разом із 2ManyDJs, The Avalanches, Kittin & The Hacker, Felix Da Housecat, Friendly Fires та New Young Pony Club на спеціальному рейві Bugged Out «2001&On…», присвяченому знаковому моменту зміни тисячоліть.

Як дослідник альтернативної музики, Алкан каже, що й досі використовує стоси своїх вінтажних примірників NME як «чит-код» та каталог, щоб відшукати для своїх сетів «менш очевидні речі» тієї епохи, які не потрапляли в чарти.

«Напередодні 2000 року я був дещо спантеличений тим, чим є альтернативна культура, тому я дуже захопився танцювальною музикою», — розповів Алкан NME. «Я проживав своє життя паралельно: альтернативна культура і культура танцювальної музики співіснували на моїх полицях із платівками та в моєму Walkman. Я ніколи не втрачав ентузіазму до музики, бо завжди було щось, що мене захоплювало. Просто так склалося, що на порозі нового тисячоліття саме інноваційна танцювальна музика, що виходила з Франції та Британії, полонила мою уяву. Це підживлювалося відвідуванням вечірок, як-от Bugged Out у клубі Fabric».

Він продовжив: «Мені доводилося справді глибоко копати, щоб знайти альтернативну музику, яка б мене по-справжньому вражала. Водночас назрівав електрокеш, який можна було почути наприкінці 90-х і на початку 00-х, але він ще не мав назви й не сформувався як сцена. Це була просто група артистів і лейблів, що діяли в дусі альтернативної культури.

Лише коли з'явилися The Strokes і The White Stripes, усе те, що я пережив у Trash, отримало новий фокус».


NME: Вітаю, Ероле. Як це було — бути частиною того моменту, коли альтернативна культура знову змусила людей вийти на танцпол?

Ерол Алкан: «Після брит-попу музика здавалася втраченою. Інтенція інді та все, за що вона стояла, повністю зникли. Натомість виникла ця стерильна концепція альтернативної культури, яка перебувала під повним контролем великих лейблів.

Для мене все змінив Trash. Я мав намір об’єднати всі речі, які мені подобалися, і зробити так, щоб вони працювали разом, щоб люди могли під це танцювати й тікати від реальності. Я хотів робити це за допомогою різних платівок і залишатися вірним собі, а не просто копіювати улюблених діджеїв із танцювальних клубів. Я хотів, щоб люди одну хвилину шаленіли від треку Miss Kittin, а наступну — так само від бі-сайду Manic Street Preachers. Це було моє мислення і мій виклик. Усе це має цінність, усе це блискуче, я вірю в це, і під усе це можна танцювати».

Якщо спробувати узагальнити, як би ви описали ДНК своїх тогочасних сетлистів?

«Характер кожного запису був справді важливим. Те, як вони поєднувалися, було майже науковим: як плавно перейти від платівки до платівки, щоб привести слухача в місце, що помітно відрізняється від того, де ми були чотири треки тому. Одну хвилину вони танцюють під The White Stripes, а через три треки це вже Felix Da Housecat, але без грубого зламу. Частиною моєї роботи було розповісти історію або знайти зв’язки між речами, що перетинають алфавіт із музичною чіткістю.

Усе це рівноцінно і блискуче. Я знав, що якщо зможу змусити людей танцювати під альтернативні треки так само, як вони танцювали під танцювальні, я зможу змінити сприйняття інді-культури. Саме це було метою Trash».

Які зміни ви бачили в аудиторії?

«Аудиторія змінюється в будь-якому разі. Будь-хто, хто очікує абсолютної відданості, особливо в клубному середовищі, помиляється. Ви повинні бути готові втрачати людей; ви все одно їх втрачатимете. Це як намагатися втримати воду в долонях. Думати, що ви втримаєте кожного, — божевілля. Ви маєте йти з вечірки, знаючи, що зробили все правильно. Ті, хто «впіймав хвилю», повернуться, і цього достатньо.

Якщо ви надто переймаєтеся тим, щоб нікого не втратити, ви дієте не так, як підказує серце і розум. Ви не повинні боятися кидати людям виклик. Якщо люди не йдуть із танцполу, ви не виконуєте свою роботу. Ви тут лише для того, щоб подобатися? Чи щоб вести за собою? У цьому велика різниця. Для мене найвищий пік — це коли ти ризикуєш, і люди йдуть за тобою».

Що ви думаєте про те, що ту епоху ретроспективно називають «інді-сліз»?

«Особисто я не дуже люблю слово "sleaze" (нечепурність, розпуста). Для мого покоління воно має відтінки, які я не сприймаю як комплімент. Проте я розумію, як слова переосмислюються. У мене немає проблем із цим тегом як таким. Якщо молоде покоління хоче прийти й переосмислити щось — це нормально.

З моїх спогадів про ту епоху, я розумію, звідки вони взяли це слово. Для мене це більше пов’язано з тим, що відбувалося в Америці наприкінці нульових. Я б сказав, що це більше пов’язано з тим періодом після нью-рейву, дуже лос-анджелеською сценою. Але альтернативна сцена, яку я пам’ятаю, була набагато ширшою та еклектичнішою. Як ярлик для сцени — це прийнятно».

Кажуть, що нульові зберегли останні сліди аналогової епохи, коли можна було піти в клуб і відірватися без страху, що все потрапить в інтернет…

«Я вважаю, це правда. Я пам’ятаю камеру на своєму телефоні Nokia в середині нульових. Якість була жахливою, але в цьому був свій вайб. Цікаво спостерігати, що сталося з молоддю за останні 15 років. Багато хто відмовляється від алкоголю чи стимуляторів через страх бути сфотографованим або знятим на відео — вони знають, наскільки це може бути руйнівним. Мені щиро шкода їх.

Сумно, що молоді люди відчувають, ніби за ними постійно стежать інші молоді люди. Це справді розбиває серце. Я не кажу, що вони мають право робити все що завгодно, але хтось не повинен бути несправедливо засуджений незнайомцями за частку секунди на глобальному рівні. Це жахає.

Ми всі заслуговуємо на приватність, навіть у публічних місцях. Люди повинні мати можливість прожити свій день без страху бути знятими й потенційно засудженими».

Ви помічаєте, що молоді покоління все ще зберігають те відчуття свободи, коли йдуть до клубу?

«Так. Я вдячний, що багато людей, які приходять на мої виступи, не тицяють мені телефоном в обличчя весь час. Я не проти, якщо хтось дістане телефон і щось зніме. Протягом усієї моєї кар’єри мені щастило грати для людей, з якими я хочу розділити цей простір. Я можу бути в кімнаті з людьми, які здаються хорошими».

Що ви плануєте на вечірку Bugged Out 2001 у Drumsheds?

«Я не прагну нічого відтворювати. Коли я граю, я намагаюся налаштуватися на енергію моменту. Очевидно, ця подія має нюанси тієї епохи, але важливо, що Bugged Out забронювали артистів, які були помітні у 2001 році, але залишаються актуальними й цінними зараз.

Я ніколи не хотів бути тим, хто каже: "О, хіба раніше не було краще?". Це абсолютно не для мене. Будуть певні реверанси в бік минулого, але все залежить від того, в який момент вечірки ти граєш і хто перед тобою. Є так багато натхненних рішень з минулого, що звучать чудово і зараз, але є й багато нового, що захоплює енергію того часу».

Окрім дружби, що ще об’єднує вас з іншими артистами в лайнапі?

«Це дух, справді. Музичні аспекти досить різноманітні. Ми всі без сорому є фанатами попмузики. Не думаю, що хтось із нас колись вважав себе суто "андеграундом". Ми не сприймаємо себе занадто серйозно. Це не означає, що ми менш важливі, ніж інші артисти, просто ми підходимо до справи як фанати музики.

Bugged Out існують уже 30 років і досі тримаються на вершині. Їхній підхід до організації танцювальних подій був таким важливим і надихаючим для моєї діджейської кар’єри, що мене б тут не було, якби не вони».


Захід Bugged Out’s 2001&On відбудеться в лондонському Drumsheds у суботу, 10 жовтня.

Книга Ерола Алкана Trash: A Club, A Sound, A Home вийде у видавництві Faber 14 січня 2027 року.

Оригінал: www.nme.com

Про Що? — новини науки, технологій і світу