Огляд Silent Hill: Townfall — ще один сміливий експеримент у жанрі горор

· Культура

Огляд Silent Hill: Townfall — ще один сміливий експеримент у жанрі горор

Silent Hill: Townfall від шотландської студії Screen Burn пропонує унікальний досвід, переносячи атмосферу класичного горору у 1996 рік до віддаленого містечка Сент-Амелія.

Чи скучили ви за мною?

Дивлячись на титри Silent Hill: Townfall, важко повірити, що це та сама серія, яку ще кілька років тому занедбали до стану цілковитої неактуальності. Як і чудовий Silent Hill f 2025 року, Townfall — це захопливе явище: гра сміливих творчих рішень, яка одночасно є інверсією, підривом основ та еволюцією серії survival horror, що триває майже три десятиліття. Вона торує свій власний, самобутній шлях, проте все ще відчувається як справжній Silent Hill.

Silent Hill f обрав довгий шлях: він настільки переосмислив усе, чим могла бути серія, перемістившись із Північної Америки до сільської Японії 1960-х, що дух Silent Hill проступав крізь це доволі довго. Townfall, навпаки, настільки швидко проходить крізь усі класичні точки серії — ось вам сумний чоловік із виразним почуттям провини, що блукає крізь похмурі меланхолійні тумани в пошуках жінки, — що я побоювався, чи не дивимося ми на чергову спробу імітації Silent Hill 2, яка ледь не вбила серію свого часу. Але натомість Townfall виявився значно амбітнішим, ніж здавалося на самому початку.

Географічно це, звісно, ще одна версія Сайлент-Гілла. Шотландська інді-студія Screen Burn, яка створила визнані Observation та Stories Untold, знову змінює туман: цього разу на 1996 рік і містечко Сент-Амелія, розташоване на віддаленому острові в Північному морі. Це вишукано реалізований простір, що розділяє ту саму рабську вірність деталям, яка зробила гру Everybody's Gone to the Rapture від The Chinese Room (з якою Townfall має певну спільну атмосферну спорідненість) настільки глибоко занурюючим творінням.

З того моменту, як наш розгублений протагоніст Саймон Орделл вибирається з води під похмурим шотландським небом — із крапельницею, таємниче приклеєною до плеча, і трубкою, що тягнеться до його руки, — ви майже можете відчути присмак морської солі в повітрі та холодну вологу, що пробирається до кісток. Сент-Амелія — це світ із настільки переконливими деталями: типово британські вуличні знаки, миготливі світлофори, святкові гірлянди, оголошення на місцевих дошках — що вона поглинає вас ще до того, як ви відійдете від побитого негодою узбережжя до брукованої ринкової площі.

Тут затишно туляться один до одного прикрашені магазинчики — місцева пошта, газетний кіоск, відеосалон — і все це виглядало б неймовірно мальовничо, якби не ряди табличок «продається» і «зачинено», що натякають на те, що занепад почався ще до того, як опустився туман. Світ поступово розширюється — до будинків із гравійною штукатуркою, багатоповерхівок, потертих пабів із похмурими пивними садами та придорожніх кафе. Пізніше проступає сучасність із її суворим бруталізмом 70-х, і, як би банально це не звучало, Сент-Амелія є таким же повноцінним персонажем, як і будь-хто інший у Townfall.

Також цікаво спостерігати, як Screen Burn переосмислює іконографію Silent Hill крізь іншу культурну призму: сяючі білі лікарні перетворюються на тісні палати державної служби охорони здоров'я (NHS), а просторі торгові центри — на суворі бетонні площі. Цей світ згасаючої промисловості та зруйнованої спільноти — знайомий, хоча й розбитий — як ми дізнаємося пізніше — жахливою трагедією. Жахи Townfall не є суто фантасмагоричними, і Screen Burn наповнює свою історію тихою люттю, розглядаючи теми корпоративної колонізації та експлуатації робітників (тут медсестра — це не напівроздягнений монстр, а травмований працівник, який оговтується від жахливої кількості смертей). Це соціальний реалізм як фундамент для жаху та потужна емоційна лінія.

Що ж до Саймона, підозрюю, більшість гравців зрозуміють його роль у всьому цьому ще до закінчення прологу. І це нормально. Це не та гра, чий сюжет — розказаний із несподіваною прямотою для серії, що традиційно любить туманність, — надто переймається великими поворотами. Скоріше, вона використовує встановлені наративні системи Silent Hill для дослідження ідей взаємопов'язаного горя та провини (до речі, тут є кілька інтригуючих моментів для фанатів лору).

Це, напевно, звучить надто піднесено. Але Screen Burn, як тільки закінчується терплячий перший розділ Townfall, абсолютно не економить на задушливому жаху. Це починається зі зміни перспективи на вигляд від першої особи (технічно Silent Hill 4 зробив це першим, але лише у своєму хабі). Це більш обмежена, вразлива перспектива порівняно зі звичайною камерою від третьої особи, і в поєднанні з акцентом на повільне стелс-проходження з уникненням насильства це створює часом нестерпну напругу.

Бойова система в Townfall не відсутня, але вона обмежена, здебільшого складається з незграбних блоків та розмашистих ударів у ближньому бою. Істоти — пухлинні створіння з головами, схожими на сокири, або шприцами, що стирчать із розривів на тілі, — б'ють боляче і переслідують агресивно, що робить пряме зіткнення ризикованим. Навіть коли згодом у вашому арсеналі з'являється револьвер, який має значно більшу зупиняючу силу, ніж дерев'яні дошки, якими ви будете махати більшу частину часу, він перезаряджається так довго, що за цей час можна зварити яйце. До того ж постріл приверне увагу кожної істоти в широкому радіусі, а битви з кількома ворогами рідко закінчуються добре. Тому, хоча груба сила можлива, виживання однозначно вимагає обережності та тихих кроків.

Ваш головний помічник — портативний пристрій, що нагадує поєднання Game Boy і крихітного телевізора. Це цікаве переосмислення класичної системи раннього попередження Silent Hill через радіоперешкоди. Зайдіть у зону, кишма кишю ворогами, і вас зустріне шипіння статичного шуму, що означає появу нових сигналів на шкалі. Кожен із них представляє окрему патрулюючу істоту, і як тільки ви зафіксуєте сигнал, у червоних перешкодах екрана з'явиться ізольований силует, але жодних інших візуальних підказок не буде.

Це створює незвичну динаміку: ви часто знаєте про далеких ворогів та їхні переміщення задовго до того, як зрозумієте, де саме вони патрулюють. Ритм гри нагадує мені культовий хорор Siren від дизайнера оригінального Silent Hill Кейітіро Тоями. Там ви прибували на нову територію і, дивлячись очима монстрів, повільно складали фрагментарну картину майбутніх випробувань. Townfall не зовсім така сама, але кінцевий результат настільки ж стресовий через свідоме приховування інформації, що змушує вас рухатися вперед із лише приблизним розумінням планування місцевості. Хоча ви не зовсім безпорадні: крім того самого рятівного револьвера, ви можете озброїтися камінням та пляшками, щоб приголомшити ворогів або відвернути їх від маршрутів патрулювання. А крім предметів для лікування, крапельниця Саймона, якщо вона наповнена, може забезпечити корисне відродження.

Саймон, мушу зауважити, дещо дивний протагоніст; він своєрідна «шифровка» у власній історії, що робить його трохи нудним компаньйоном на початку. Але Townfall — це гра про зміну перспективи й в інших аспектах. Що, здається, вона запитує, про ті інші обличчя в тумані; про тих мимовільних учасників історії протагоніста? Я вагався, скільки варто розповісти, але оскільки зміна відбувається рано, скажу лише одне: Саймон — не єдиний ігровий персонаж у Townfall. Це додає наративного багатства, коли події розгортаються різними очима, але також створює природний спосіб для Screen Burn будувати напругу, підриваючи власні правила.

Наприклад, коли Саймона немає в кадрі, немає і телевізора. Раптом ваша «подушка безпеки» зникає, змушуючи діяти більш інтимно та обережно, просуваючись глибше і небезпечніше на ворожу територію, покладаючись на звуки, заглядання за кути або спостереження за мерехтливими ліхтарями, коли істота проходить повз. Мапи Townfall, що часто розширюються, вимагають постійної адаптації, оскільки перехресні цілі тягнуть вас із тісних кутків на відкритий простір і назад. І незмінно, як тільки ви звикаєте до цього ритму, усе знову змінюється.

У другій половині гри є довга послідовність, після якої рівень у в'язниці з ремейка Silent Hill 2 здається легкою прогулянкою; вона засипає світ трупами, запускаючи похмуру гру «знайди відмінності», радісно і неодноразово відправляючи вас туди-сюди цим жахливим, сіпаним мінним полем. Це невблаганно інтенсивно — майже нестерпно — але потім Townfall знову перевинаходить себе, дражнячи раптовим переходом до «пауер-фентезі», а потім миттєво руйнуючи надії тривалою послідовністю «хованки» з джампскейрами майже в повній темряві.

Кожен новий розділ приносить свій власний атмосферний відтінок. В один момент денне світло раптово змінюється ніччю, наче клацнули вимикачем, а жовті вуличні ліхтарі надають туману хворобливого сяйва. Іржа пекельного потойбіччя Silent Hill переосмислена як лабіринт із суворого бетону, майстерно освітлений у відтінках червоного та синього. Іноді небо Сент-Амелії стає багряним, перетворюючи місто на вражаючий силует, коли неймовірно величезні сплетіння промислових труб розривають знайомий світ. І хоча звукові ландшафти композитора Акіри Ямаоки є такою ж частиною відмітної атмосфери серії, як і її задушливий туман, Townfall відзначається зоряним дебютом композитора Ентоні Скотта Бернса; він вловлює текстуру музики Ямаоки — меланхолійні синтезатори, промислову какофонію — але з власною красою та жорстокістю.

Якщо Townfall і спотикається, то в загальних ритмах. Класичні переходи Silent Hill між світами туману та потойбіччя — це не просто естетичний прийом, це життєво важливий запобіжний клапан, що скидає стани високої тривоги спокійнішими паузами для відновлення. Але як тільки меланхолійний перший акт закінчується, Townfall виходить на високі оберти й майже не знижує їх. Screen Burn, очевидно, усвідомлює важливість коливань хорору, тому вони розбавляють стелс кількома похмуро винахідливими головоломками (одна з них має ледь вловимі відлуння Stories Untold, інша показує будинок, що зсувається в часі). Але відмова Townfall сповільнитися означає, що перепочинок є коротким, оскільки вас незмінно затягують у нові сутички з ворогами на шляху до вирішення завдання.

Можливо, гра трохи занадто невблаганна, надто прагне утримувати гравців у виснажливих станах тривалих емоційних крайнощів протягом приблизно 15 годин ігрового часу. І без справжнього розрядки напруга поступово спадає; розділи, які вже й так трохи задовгі, стають усе більш втомливими. Це особливо стосується трохи змазаного заключного розділу, дія якого розгортається в найбільш нудно реалізованій локації гри. Це, на жаль, посилює деякі з найбільш дратівливих рис Townfall — надмірне повернення назад, заплутаний дизайн головоломок — що робить їх важчими для ігнорування. На щастя, Townfall знову знаходить опору вчасно для розв'язки, з фіналом (одним із п'яти можливих), який водночас підходить цій самобутній історії і відчувається справжнім Silent Hill — навіть якщо здається, що до того моменту студія Screen Burn вже висловила свою думку і навіть більше.

Проте Silent Hill: Townfall — це часто феноменальна подорож; шаноблива до свого коріння, багата на ідеї та, так, справді бентежна. І я думаю, є якась приємна симетрія в тому, що два гранди жанру survival horror — Resident Evil та Silent Hill — завершили рік своїми власними визначними досягненнями: один із теплим поглядом у минуле, інший — роблячи сміливіші, експериментальніші кроки. Silent Hill після клінічної смерті розцвів у щось несподіване. Під наглядом Konami — яка сама переживає своєрідне відродження — і в руках талановитих студій із власним унікальним баченням, він перетворився на одну з найзахопливіших серій ігор. І нехай її великі творчі звершення тривають якомога довше.


Копію Silent Hill: Townfall для цього огляду надала компанія Konami.

Оригінал: www.eurogamer.net

Про Що? — новини науки, технологій і світу