«Це продовження нашого гніву»: дублінські рокери Gurriers не збираються здаватися
· Культура
Дублінський гурт Gurriers перетворює розчарування в сучасному світі на вибухову панк-енергію, прагнучи переосмислити термін «хуліган» як символ спільноти та самовираження.
Бешкетник, розбишака, негідник — ірландське слово «gurrier» має кілька значень, але завжди віщує халепу. «Круто, що це слово почало проникати в інші країни, — розповідає NME Ден Гофф, фронтмен гучного ірландського квінтету Gurriers, про зростання їхньої міжнародної популярності. — Окрім Франції, де "guerrier" означає "воїн". Ми швидко це з’ясували».
Коли ми розмовляємо з ними перед фотосесією для обкладинки в боксерському залі в Манчестері (місті, яке більшість учасників Gurriers тепер називають домом), вони здаються досить стриманими та вдумливими для панк-гурту, але саме на сцені вони по-справжньому виходять на ринг. Кожен їхній концерт — це війна. Та їхня репутація гурту, що здатен розворушити будь-що, не стане для вас новиною, якщо ви бачили їхні виступи за останні п’ять років: як вони трощили клубні майданчики, підкорювали все більші фестивальні сцени чи розігрівали арени для таких гуртів, як Kneecap, Turnstile та Inhaler.
Наживо вони є агресивним втіленням своїх пісень про біль, тугу, лють і несправедливість. Серед найяскравіших моментів виступів — соціально свідомий гаражно-роковий гуркіт «Dipping Out» або горор-шоу сучасного світу «Nausea». «Я вважаю наші виступи певною мірою конфронтаційними, — ділиться басист Чарлі Маккарті. — Це відповідає ідеї того, чим є Gurriers: це продовження нашого гніву. Ми готові дати цьому гніву простір, щоб він міг дихати й існувати».
Як і всі чудові гурти, Gurriers виглядають і відчуваються як справжня банда: Гофф — панк-поет, Маккарті — магнетична загадка з пластичними рухами, барабанщик Пірс Каллаган — беззаперечний якір, а гітаристи Марк Маккормак і Бен О’Нілл — кожен у своєму власному всесвіті по обидва боки. Вони значно більші, ніж просто сума їхніх частин, об’єднані простою спільною місією. «Якщо ви сходите зі сцени сухими й не спітнілими, — каже Гофф, — значить, ви погано працюєте».
Енергетика Гоффа як фронтмена надихалася двома дуже різними крайнощами. «У молодості мене дуже вразив Деймон Албарн, — ділиться він, — ті ранні дні Blur, коли він носив олімпійку, джинси, стрибав, виглядав на сцені як божевільний і здавалося, що він отримує від цього величезне задоволення». Але як щодо цієї темної інтенсивності? «Там був і Нік Кейв, який мав набагато глибший зв’язок із натовпом». А, ось у чому справа.
Попри мошпіти, вони також створюють дім для кожного, хто почувається самотнім у цьому «сміттєвому» світі. «Можливо, я забігаю наперед, але чи не могли б ми змінити конотацію слова?» — розмірковує Маккормак. Чи можна переосмислити «gurrier» як знак пошани, подібно до того, як Kneecap зробили зі словом «fenian»? «Саме так, — відповідає він. — Слово "gurrier" має коріння в негативі. Воно стало синонімом хулігана чи волоцюги. Але ми — це радше про спільноту. Сценічна презентація в нас бомбічна, розкута і трохи дика. Ми завжди намагаємося заохотити вас бути собою, справжніми та повними, добре проводити час і відчувати прийняття».
«Люди можуть повстати проти системи, якщо вірять, що здатні на це. Ми повинні допомагати одне одному в цьому» – Ден Гофф
Сформовані з давніх друзів і знайомих із дублінської сцени під час COVID, перші матеріали Gurriers були написані «для чотирьох стін, у яких ти застряг», як вони розповідали раніше NME. Це сформувало тривожне й клаустрофобне звучання їхнього дебютного альбому 2024 року «Come And See» — шаленої платівки, яка вивела їх на світову арену з новим відчуттям простору, життя та амбіцій.
Маккарті приєднався до гурту відразу після запису альбому, але ще до його релізу, і це змусило їх «зробити два кроки назад і подивитися, як кожен із нас вписується в гурт», а також «по суті вчитися писати музику як новий колектив». Вони також відчували, що їх помилково «приписали» до панівної хвилі постпанку останнього десятиліття, тоді як вони прагнули розвивати власне звучання, щоб «відокремитися від загалу».
Першим знаком цього величезного стрибка став сингл 2025 року «Erasure» — колючий дріт на бейсбольній биті, «непохитний крик у порожнечу перед обличчям імперіалізму та тиранії», спрямований проти тривалих спроб Ізраїлю стерти Палестину з карти світу, який вигукує: «ВОНИ НЕ МОЖУТЬ СТЕРТИ МИНУЛЕ». «Це був цілковитий крок вперед від першого альбому до другого, — ділиться Маккарті. — Звуково, лірично, все це є в цій пісні».
Це був аперитив до їхнього надзвичайно зарядженого другого альбому «Nobody’s Coming To Save You». Один із найбільш вражаючих і безкомпромісних релізів цього року, альбом — це потужний регбійний захват, що вириває їх із витоків «нойз-гейзу» в панк, гранж, хардкор і навіть тріп-хоп та танцювальніші ритми. «Ми всі великі губки для звуків», — каже О’Нілл про їхній підхід «сороки», розповідаючи, як гурт бере його «нестандартні» ідеї та ставить їх у центр.
«Ми всі дуже цікавимося гуртами, які експериментують із жанрами, як-от Sonic Youth, Radiohead, Nine Inch Nails, — додає Гофф. — Ми намагалися зробити музику більш масштабною та драматичною». Щоб допомогти в цьому, Gurriers зібрали команду мрії за пультом. Альбом зводився з допомогою «алхіміка» альт-року Джона Конґлтона (St. Vincent, Modest Mouse, Mogwai) і був співпродюсований Лореном Гамфрі (який щойно допоміг Geese і Кемерону Вінтеру стати «звуком сьогоднішнього дня») разом із гітаристом IDLES Марком Боуеном.
Гамфрі привніс інтенсивну трудову етику, нестандартні ідеї для запису та кілька кумедних сюжетних концепцій для назв пісень, які могли б зійти за сценарії до фільмів про Бонда під наркотиками, тоді як Боуен виявився не лише продюсером, а й наставником. Привабивши їх ідеями через текстові повідомлення, він чудово розумів тиск, пов'язаний із записом другого альбому, який «показує світові, що ви налаштовані серйозно», каже Маккарті. Його головна порада зводилася до: «Я витягну найкраще з цього матеріалу, бо вже проходив через це».
«Ми завжди намагаємося заохотити вас бути собою, справжніми та повними, добре проводити час і відчувати прийняття» – Марк Маккормак
«Ми всі великі фанати Боуена та IDLES, але ми також дуже свідомі того, щоб не бути "молодшим братом", — додає Маккормак. — Він просто сказав: "Ні, я хочу, щоб ви були власним гуртом, і я знаю, як підняти все на такий рівень, щоб люди звернули увагу"».
«Мрії, розпад і бажання» — це основа альбому «Nobody’s Coming To Save You», каже Гофф, пояснюючи вибір обкладинки: кричуще курча, намальоване в чорних і криваво-червоних кольорах. Це звучить відчайдушно, але заголовний трек насправді є радше «закликом до дії», хоча спочатку він був натхненний рецензією на їхній дебют, у якій їх звинуватили в тому, що вони ставлять багато питань, але не мають відповідей. «Я подумав: "Ми гурт, ми не політична партія. Ми не можемо влаштувати зміну режиму тут", — каже фронтмен. — Тому перша строфа пісні — це моє звернення до автора тієї рецензії з порадою забиратися, а далі пісня стає більш політичною та серйозною».
Це 10 пісень про тугу — від Дубліна до Судану, від онлайн-світу до стін розуму самого Гоффа. Моторошна «Drones» гуде від роздумів про його внутрішніх демонів, «проклятого постійним невдоволенням, через що всі вважають мене засранцем». «Коли він надто суворий до себе, я не хочу говорити: "О, насправді це не так", — каже Каллаган, повертаючись до свого колеги. — Це вивело б Дена з того творчого простору, де він перебуває в моменті й намагається щось пережити».
Гофф пишається здатністю гурту бути «досить чесними щодо того, що ми відчуваємо», і викладати все це під час творчого процесу. «Ми говоримо про психічне здоров’я та більшість політичних проблем у світі. Одна з найкращих речей у дружбі — це чесність одне з одним. У творчості це відчувається більш автентично, — каже він. — Це мої негаразди й мої прагнення. Як цьому протидіяти? Ти пишеш про це пісню й сподіваєшся, що змінишся».
Сила та прогрес через єдність, здається, є шляхом Gurriers. У заголовному треку є рядок із книги письменниці та активістки Ребекки Солніт «Надія в темряві», який Гофф перетворив на частину тексту і який пронизує весь альбом: «Надія — це не шепіт, це сокира, якою ти вибиваєш двері». «Це справді відгукнулося в мені, — каже він. — Люди можуть повстати проти системи, якщо вірять, що здатні на це. Ми повинні допомагати одне одному в цьому. Це ми проти них».
Цей поділ відчувається всюди: чи то протистояння системі, яка створила «непотичні та вільні» куточки музичної індустрії в пісні «Shades», чи роздуми про те, як «готівка з’їдає твої мрії» в антикапіталістичній «Waiting For Fisher». Востаннє, коли ми зустрічалися з Gurriers, вони «жили з батьками, а дехто з нас отримував допомогу по безробіттю». Чи змінилися їхні обставини? «Четверо з нас більше не живуть у Дубліні, ось і відповідь», — відповідає Каллаган зі свого нового дому в Манчестері, додаючи, що їхнє рідне місто — це «дуже складне місце для молодих людей, щоб досягти успіху», не кажучи вже про творчих особистостей. «Тому всі й емігрують».
Попри те, що обставини, здавалося б, проти них, ірландські артисти продовжують процвітати в усьому світі, підтримуючи одне одного. Fontaines D.C. загрожують стати найбільшим ірландським гуртом після U2 з кількома монументальними стадіонними шоу попереду — цей успіх не залишається непоміченим їхніми співвітчизниками. «У нас є власні амбіції, крім того, щоб бути просто "наступними Fontaines"», — стверджує Каллаган, але все ж таки: «якщо вони це роблять, то які перешкоди є для нас, щоб піти й зробити це?»
Чому б ні? З альбомом, який вимагає, щоб його почули маси, і з підтримкою легендарного лейбла PIAS, наступний рік може стати часом, коли Gurriers вийдуть на сцени, які колись відкривали, уже в ролі хедлайнерів. І ось ці претенденти виходять у синій кут рингу. Але який головний приз, за який б’ються Gurriers? Гофф знає: «Ми хочемо бути важливим гуртом». Динь-динь!
Оригінал: www.nme.com