Антрополог відповідає на запитання про еволюцію людини

· Наука

Антрополог відповідає на запитання про еволюцію людини

Агустін Фуентес, біологічний антрополог із Принстона, відповідає на 26 запитань з інтернету: чи була колись перша людина, чому ми не походимо від мавп, навіщо люди цілуються, чи справді жили в печерах і чому з усіх видів людей лишилися тільки ми.

Техпідтримка з антропології

— Я антрополог Агустін Фуентес. Відповімо на ваші запитання з інтернету. Це «Техпідтримка з еволюції людини».

Відколи ми — це ми?

r/AskScience запитує: «Як давно люди анатомічно такі самі, як сучасні?»

Що ми маємо на увазі під «анатомічно такі самі»? Можна запитати: «А що в наших тілах унікального? Чого немає більше ні в кого?» Якщо подивитися на все, це, по суті, лише наше підборіддя, що трохи смішно. Ми — єдиний вид із підборіддям, але людьми нас робить не воно. Як давно в нас є підборіддя? Можливо, 300 тисяч років. Як давно в нас тіла, що виглядають ось так? Можливо, трохи довше. А як давно такі тіла — єдині, що лишились на Землі? Приблизно 40–50 тисяч років. Коли вперше з'явилися анатомічно сучасні люди, тобто скам'янілості, що виглядають точнісінько як ми? Приблизно 300 тисяч років тому, але це не означає, що ми тоді просто — бац — і з'явилися.

Перша людина

Tough-Win-2254 запитує: «Чи була колись перша людина? Якщо ні, то як ми стали людьми?»

Важливо розуміти, що не було такого моменту, коли, скажімо, 300 тисяч років тому архаїчний Homo sapiens чи хтось схожий на Homo erectus народив дитину — і вона вже була Homo sapiens. Так це не працює. Насправді є ціла купа популяцій Homo erectus або схожих на нього, які з часом потроху змінювалися. І коли вони змінилися достатньо — цілі популяції, сотні, тисячі, десятки тисяч особин, — ми кажемо: «Ого, це вже не те, що було 100 тисяч років тому. Відмінність достатня. Тепер ми називатимемо це Homo sapiens». Ось так працює еволюція. Поступово, з часом, усе змінюється. Це і є еволюція.

Люди майже моногамні

Ashuntiethebee запитує: «Як гадаєте, моногамія — це справді природно, чи ми просто себе змушуємо?»

Гаразд, коротка відповідь: люди майже моногамні. Коли ми говоримо про моногамію, то зазвичай думаємо про шлюб, закони й культурні ідеології. Але в глибокому минулому люди не одружувалися. У глибокому минулому ніхто офіційно не проголошував, що ось ці двоє тепер разом. Натомість люди часто сходилися парами, справді дбали одне про одного, а часом розходилися й знаходили нові пари. Утім, коли люди думають про моногамію, вони зазвичай мають на увазі секс, так? Соціальні ссавці використовують секс не лише для розмноження, а й для соціальних стосунків. А примати, повірте, займаються сексом дуже багато. У багатьох приматів сексу поза розмноженням більше, ніж для розмноження.

А люди — практично чемпіони з сексу у світі приматів. Виявляється, у приматів і в ссавців загалом що соціальніший вид, що більше ви покладаєтеся на всіх у своїй групі й маєте з ними цікаві зв'язки та стосунки, то більше у вас сексу. Чи створені ми природою для моногамії? Ні. Моногамія в сенсі міцних парних зв'язків між двома особинами трапляється дуже часто. Для людей це звична річ. Але чи обмежуються потяг і сексуальні стосунки цією парою? Ні. Кожен, хто живе в парі, знає, що його приваблюють і інші люди. Так уже влаштовані ми, примати. Ми любимо бути разом. Іноді ми утворюємо стосунки втрьох.

Іноді в нас бувають великі розширені родини з тісними зв'язками і дуже складними стосунками. Головне — люди утворюють неймовірно міцні зв'язки. І, власне, це може бути однією з причин нашого успіху.

Мавпячі витівки

D_yuvonne_marshall запитує: «Якщо ми справді походимо від мавп, то хай хтось мені пояснить, чому мавпи досі існують?»

Ми не походимо від мавп. Так, ми примати, і мавпи — примати. Близько 35 мільйонів років тому в сучасних мавп і в нас був спільний предок. Тобто в глибині часу жив предок-примат: від однієї гілки пішли мавпи, від іншої — ми. Ми не походимо від мавп. Ми з мавпами — двоюрідні родичі.

Родинний кущ людства

Запитання із сабреддіту DebateEvolution: «То ми походимо від неандертальців чи як? Поясніть мені родинне дерево».

Гадаю, можемо. Тож давайте уявляти еволюцію людини не стільки родинним деревом, скільки радше родинним кущем, так? Ось тут, унизу, — корені: скажімо, шість, сім, вісім мільйонів років тому, істоти, схожі на людиноподібних мавп. Від них відходить ось така гілка, потім ця, а потім ще ця. Маємо Australopithecus afarensis. Australopithecus afarensis, або Люсі, представляє групу гомінідів, і ми вважаємо, що це своєрідна базова група для трьох великих ліній, тобто трьох частин еволюції людини. Одна з частин, яка не є нами, але близько споріднена, — це ті, кого ми називаємо парантропами, або масивними австралопітеками.

У цих родичів — предків чи родичів — були дуже великі зуби, тіла бували і великі, і малі, але вони досить відрізнялися, тож ми кажемо: «Це гілки родинного куща, які не є нами». А ось тут інша лінія, яку представляє Australopithecus africanus: він дуже схожий на Люсі, але з деякими змінами — трохи стрункіший, можливо, трохи більше схожий на нас, але це ще не ми. А потім, приблизно 2,8 мільйона років тому, — Homo habilis, поява роду Homo. Ми вважаємо, що він міг походити від цієї гілки, мабуть, не від цієї, а може, виріс просто з Australopithecus afarensis як третя гілка. Коли ми піднімаємося до роду Homo, до нас, з'являються справді круті й захопливі родичі.

Це неандертальці, денисівці, а за останній приблизно мільйон років — ціла велика група представників роду Homo, наших предків. Наприклад, Homo erectus, або Homo ergaster, приблизно 1,5 мільйона років тому — цікаво, що це ось ця особина. Найбільше захоплює те, яке неймовірне розмаїття в нас предків, популяцій, родичів. А десь, я б сказав, 30–20 тисяч років тому лишилися тільки ми. Ось такий він, родинний кущ людства. А де ж лінії? Хто саме з ким пов'язаний? Мабуть, усі ми ведемо походження від Australopithecus afarensis або Kenyanthropus. У кожному разі, хтось із проміжку від трьох до чотирьох мільйонів років тому, ймовірно, є предком усіх нас.

А далі маємо всі ці різні види людей. То хто з них наш прямий предок? Усі? Виявляється, людей породила не одна популяція, не один вид і не хтось один із них. Схоже, генетично, поведінково й культурно ми — суміш кількох різних популяцій, груп, можливо, навіть різних видів, що жили впродовж останнього мільйона років. Тож немає однієї лінії звідси сюди чи звідси сюди. Як ми можемо походити від усіх них одразу? Уявіть людей як дворнягу. Уявіть собі звичайного собаку: можна схрестити купу зовсім несхожих собак, і за кілька поколінь вийде просто собака. З людьми так само. Усі ці різні люди, що жили 300, 200, 150, 50 тисяч років тому, різні групи, які мандрували, схрещувалися, воювали, об'єднувалися й розходилися, — усі вони зробили нас тими, ким ми є сьогодні.

Ось чому люди — це, так би мовити, складений вид. У кожному з нас — шматочок нашої історії.

Чарльз Ксав'єр приєднався до чату

Arsid запитує: «Чи генетично можлива мутація, яка дала б нам надлюдські здібності? Щось як у Людини-павука чи Людей Ікс?»

О, це було б так круто, але цього не станеться. Генетика й тіло працюють не так. Я б і сам хотів, щоб із Людьми Ікс це було можливо: одна зміна в гені — і в мене відростають пазурі Росомахи чи щось таке. Цього не станеться, бо розвиток не відбувається отак — бац — і все. Кістки розвиваються певним чином, і в них є обмеження, розумієте? У мене можуть зрости пальці, але не виросте зайвий палець із титановим чи кістяним пазуром, що стирчить назовні. І не буває однієї зміни, яка змінює весь план будови, так? На це потрібні сотні тисяч або мільйони років. Можна подумати: «А хіба не було мутації в якогось мавпоподібного предка, через яку він випрямився й пішов?»

Ні. Виявляється, ранні мавпоподібні предки 10–14 мільйонів років тому вже певною мірою ставали на задні кінцівки на деревах і так пересувалися. А через кілька мільйонів років почали більше спускатися на землю, і за мільйони років це повільно змінило будову тіла, рук і ніг. Суть у тому, що не буває мутації, яка змінює вас миттєво. Еволюція потребує часу. Навіть справді важливі генетичні зрушення можуть бути непомітними й нічого не змінити, або ж до будь-якої зміни можуть минути роки й покоління.

Відступ про Людей Ікс

До речі, тут є цікавий відступ про Людей Ікс. Є вид, схожий на нас, але не ми, — Homo naledi. Він нам споріднений. Ці люди жили приблизно чверть мільйона років тому в печерній системі Райзинг-Стар у Південній Африці. Вони неймовірно цікаві. Так от, кілька років тому один із головних дослідників цього проєкту сидів у літаку поруч із дуже відомою людиною зі світу коміксів, і вони розговорилися. У результаті з'явився комікс — його можна знайти в «X-Men Origins»: Люди Ікс насправді походять не від тих самих предків, що й ми, а від Australopithecus sediba, який жив приблизно два мільйони років тому і теж перетворився на людину, але людину з трохи іншим родоводом. Тобто за цією версією Люди Ікс відрізняються не просто якоюсь мутацією — у них трохи інші предки, ніж у нас.

Їжа для мозку

Запитання із сабреддіту Human Evolution: «Чи правда, що думка, ніби мозок людини виріс завдяки м'ясу, — хибна?»

Так. Найцікавіше, що саме цього мене вчили як студента і як науковця, і я сам про це інколи писав і публікувався. Тепер усе змінилося. Ми думали, що для такого росту мозку потрібно багато білка. Але на ранньому етапі, коли мозок тільки починав рости, під час першого великого стрибка від австралопітеків чи інших предків, схоже, ми не їли так уже й багато м'яса. Тож доводиться питати: «А звідки ж тоді все бралося?» З вуглеводів — коренів і бульб, а також із багатьох дрібних тварин. Уся ця теза, ніби ми отримали великий мозок і стали людьми завдяки м'ясу, — неправда. М'ясо завжди було важливою частиною нашого раціону. Воно стало ще важливішим, особливо для дітей, але ми люди не через м'ясо, мозок виріс не через нього, і розумні ми теж не через нього.

Коріння

@DaleSparrow запитує: «Давні люди що, просто їли до біса коренів?»

Так. Не тільки їх, але коренів вони справді їли багато. Корені й бульби, підземні запасні органи рослин, дуже важливі для нашої еволюції. Але знаєте, що ще важливо? Мед. Схоже, комахи й бджолиний мед могли сильно вплинути на нашу еволюційну історію і дали нам доступ до білка й усього такого. Знаєте, що ще важливо? Дрібні тварини, багато дрібних тварин, яких ми могли ловити й їсти. Знаєте, що ще важливо? Великі тварини, коли ми нарешті навчилися на них полювати. А не так давно, правда, — 10–15 тисяч, 8 тисяч років тому — люди перейшли від збиральництва, полювання, риболовлі, збирання будь-яких плодів чи ягід, які траплялися, до втручання в життя рослин і тварин і виведення нових сортів і порід.

Ми називаємо це одомашненням. Майже все, що ви зараз їсте, — одомашнене, тобто за останні кілька тисяч років перероблене до свого нинішнього вигляду. Це краще чи гірше? Не знаю. Що справді неймовірно в людях — і це, мабуть, дуже давня риса нашого виду, — ми не просто їмо, так? Ми створюємо раціони, кухні й спосіб життя. Для людей їжа — це не лише харчування, а й культура та задоволення.

Первісна риболовля

Cauliflowernice пише: «@adultswim «Первісний» — документалка про ранніх людей! Хай хтось доведе, що я помиляюся. @primal»

Гаразд, це не документалка про ранніх людей, але «Первісний» класний. Так, там помилка з динозаврами і ще дещо, але круто, що він дає відчути зв'язок із нашими предками. Він показує інші способи бути людиною. Ось уривок із «Первісного», де головний герой ловить рибу. Як давно люди рибалять? Майже два мільйони років тому у Східній Африці маємо одне з перших свідчень розбирання туші тварини. І що це за тварина? Гігантський сом. Як вони його спіймали? Мабуть, стрибнули в річку, схопили сома, а потім розібрали: розрубали й порізали на шматки. Ми рибалимо дуже давно, і риболовля для нас важлива.

Блакитні очі

Standard-Ad-868 запитує: «Як поширилися блакитні очі, якщо це рецесивна ознака?»

Тут не все так просто, як «домінантна — рецесивна»: на колір очей впливає ціла купа генів, щонайменше понад 20. Але ви маєте рацію, блакитні очі доволі рідкісні. Вони з'являються за певних поєднань генів і особливостей розвитку. Блакитні очі траплялися в популяціях Північної Європи, Австралії і навіть Африки — по всьому світу. Тож вони рідкісні, але трапляються. Але це підводить до більшого питання: оці дрібні зміни в людях — звідки вони? Наприклад, сьогодні багатьом людям видаляють зуби мудрості, бо там, ззаду, їм затісно. І це не тому, що із зубом мудрості щось не так: просто наша щелепа змінюється. Вона потроху меншає, бо голова в нас стала кулястою й великою, розумієте?

Кісткової тканини там обмаль. Тож коли щелепа меншає, зубу мудрості бракує місця.

Як справи, родичу?

VikingHair хоче знати: «Чи могли неандертальці й Homo sapiens розмовляти між собою?»

Так, могли. Очевидно, неандертальці й люди того часу вміли говорити і могли спілкуватися. Добре, а якщо вони могли розмовляти, то як вони звучали? Дехто стверджував, що в неандертальців був високий голос, приблизно ось такий. Нібито в цьому черепі, у його формі, а може, у кістках шиї й тіла було щось, через що вони говорили дуже високо. А тепер давайте на хвилинку подумаємо. Нам довелося б подивитися на кістки шиї, м'які тканини гортані і ще багато чого. Ось неандерталець, так? А ось людина. Насправді, якщо їх порівняти, відмінності невеликі. Подумайте: якщо ви об'їдете всю планету й поговорите з усіма вісьмома мільярдами людей, ви почуєте дуже різні голоси і ще багато чого.

То чи розмовляли вони між собою? Ймовірно. Можливо, мовою жестів. Можливо, обмінювалися вигуками. Можливо, говорили однією мовою. Я поки не знаю, але, мабуть, не було такого, що один казав «а-а-а», а інший — «ра-ра».

Знаряддя

Xsoyaaa запитує: «Як перші люди робили знаряддя, якщо в них не було знарядь, щоб робити знаряддя?»

Гаразд, перші знаряддя — кам'яні. Кам'яні знаряддя роблять із каменів. Що потрібно, щоб зробити кам'яне знаряддя? Треба бути достатньо розумним або мати осяяння, що всередині цього каменя ховається знаряддя. Що ще потрібно? Один камінь і ще один камінь: ви обережно, з розрахунком б'єте одним об інший — і виходить кам'яне знаряддя. Тож насправді цікаво не те, якими знаряддями ми робили знаряддя, а те, коли ми зрозуміли, що всередині каменя є знаряддя, і що, взявши інший камінь і б'ючи ним певним чином знову і знову, можна отримати ось таке. Ось це справді цікаве питання. Це ручні рубила: їх тримають у руці й ними ріжуть або рубають.

Їх виготовляли впродовж останнього приблизно мільйона років — 750 тисяч, 600 тисяч років тому. По суті, це камінь: Homo erectus, Homo ergaster чи хтось інший із людей того часу сідав на великий камінь і годинами відбивав дрібні шматочки з обох боків, щоб отримати гострий край і гарну форму. Вони значно симетричніші й вимагають значно більше роботи, ніж потрібно, щоб різати, рубати чи колоти. Чому наші предки не лише навчилися робити кам'яні знаряддя, а й робили справді красиві, іноді навіть не користуючись ними — просто виготовляли й складали у великі купи? Кам'яні знаряддя — це не лише знаряддя, а й соціальні символи.

Людство з «ВОЛЛ-І»

Amillionbuchs запитує: «Ми дедалі ближче до того, щоб стати людьми з «ВОЛЛ-І», і мені так страшно. LOL».

Ні, не ближче. «ВОЛЛ-І» показує, що стається з людським тілом, якщо, як у мультфільмі, перестати ходити, перестати рухатися й просто без міри напихатися їжею. Це не еволюція, так? Стати нерухомим і величезним, і все оце, зі слиною, — на це людське тіло здатне вже зараз. Еволюція зазвичай повільно працює з наявною мінливістю. То що зміниться в людях? Не знаю. Частоти генів у нас змінюються прямо зараз і змінювалися завжди. Ви цього не побачите, бо все це відбувається всередині. Можливо, змінюється наша стійкість до вірусів — ми знаємо, що так і є. То що, голова в нас стане великою, а очі — величезними? Ні, нічого такого не станеться. З погляду еволюції «ВОЛЛ-І» нам не загрожує.

Загрожує, якщо ми не змінимо своїх звичок, не візьмемося за розум і не почнемо дбати про себе й планету.

Чи існують гобіти?

Axelle17 запитує: «Гобіти існують насправді?»

Так, існують. Не гобіти з «Володаря перснів», але, виявляється, приблизно 75–200 тисяч років тому на острові Флорес, у нинішній Індонезії, жили люди — чи близькі предки або родичі людей, — яких називають Homo floresiensis. Homo floresiensis і був гобітом. Це була дуже-дуже маленька людина з великими ступнями, і це чудово. І з ким їм доводилося мати справу? З комодськими варанами. Тобто маленька людинка-гобіт відбивалася від велетенських ящірок, полювала на великих щурів і маленьких слонів. Справжнє Середзем'я на острові Флорес. Homo floresiensis мав лише три з половиною, може, чотири фути заввишки (близько 1–1,2 м). Вони були справді маленькі.

Чому такі маленькі? Ми вважаємо, що це наслідок явища, яке називають острівною карликовістю. Якщо подивитися на острови по всьому світу, великі тварини, потрапляючи на острів, меншають — наприклад, слони стають крихітними. Бувають слони завбільшки з поні. А інші тварини, дуже маленькі, на островах навпаки більшають. Ми думаємо, що, ймовірно, мільйон або більше років тому, коли люди — точніше, предки людей — розселялися по планеті, дехто з них дістався острова Флорес і там лишився. І з часом на острові вони зменшилися й стали зовсім маленькими. І непогано прожили там понад 100 тисяч років. А цікаво те, що люди з'являються на Флоресі приблизно тоді ж, коли зникають гобіти. Чому? Ми не знаємо. Чи вони зустрічалися? Ми не знаємо.

Хто винайшов поцілунок?

Matteassierra запитує: «Хто винайшов поцілунки? Хто першим зрозумів, що дотик губ може запалити іскру?»

Люди, мабуть, єдині створіння, які цілуються так, як ми, — у зв'язку із сексуальним збудженням. Інші тварини теж, буває, торкаються губами. Наприклад, у кого з вас є собака — він весь час намагається дістати язиком і ротом до вашого рота. Для собак це звичний обмін, так? Вони люблять облизувати одне одному пащу й ділитися мікробіомом. Але це не поцілунок. Ми називаємо це поцілунком, а для собаки це щось на кшталт: «Гей, привіт. Ось тобі вся слина з мого рота, щоб ми були однією зграєю». Людський поцілунок не такий. Ми не намагаємося обмінятися слиною, щоб стати однією зграєю.

Ми цілуємося, бо це дуже приємно. Візьмімо шимпанзе. Ось череп. У шимпанзе великі, надзвичайно гнучкі губи, тож вони можуть ними чмокати й рухати як завгодно, але в них немає таких губ, як у нас, що ніби облягають обличчя й з'єднані з ним, і немає таких самих нервових структур. Навіщо я так довго про це розповідав? Бо, виявляється, поцілунки важливі для людей зокрема через форму нашого обличчя, рота й губ. Але навіщо цілуватися? Навіщо взагалі це робити? Виявляється, люди дуже люблять дивитися одне на одного, так? Контакт віч-на-віч. Коли ми з кимось знайомимося, то насамперед дивимося в очі. Дивимося на обличчя.

Нам дуже цікаво, що там відбувається. А коли ви з кимось зближуєтеся, вам хочеться його торкатися. І вгадайте, яка ділянка обличчя має найбільше нервових закінчень і найчутливішу тканину? Губи. Тож виходить, що дотик губ, особливо якщо додати язик і все таке, — це дуже сильне відчуття. Ви справді його відчуваєте. Але є проблема. Навіть сьогодні цілуються регулярно не всі люди на планеті. У багатьох культурах цілуються на знак вітання або в куточок рота. Чому ми цілуємося? Бо можемо. Чому поцілунки приємні? Через те, як влаштовані наше обличчя й нерви. Чи всі люди цілуються? Ні. Чи потрібен поцілунок, щоб спалахнула іскра? Ні. Чи запалює її поцілунок? Ага.

Насильство

Justinalphabet запитує: «У грудних клітках найдавніших людських скелетів стирчали списи. Як думаєте, людство колись навчиться жити в мирі?»

У найдавніших предків людини списів у грудних клітках не було. Списи з'явилися значно пізніше. Але що справді цікаво: впродовж усієї людської історії ми знаходимо свідчення, що один предок людини бив іншого по голові й, можливо, вбивав, — але не так уже й часто. Регулярних смертельних нападів однієї групи на іншу ми не бачимо аж до 10–20 тисяч років тому. Відтоді таке трапляється дедалі частіше. А за останні 7–8 тисяч років справді виникає війна, коли дві групи сходяться й просто намагаються вбити одна одну. Очевидно, бійки й агресія глибоко вкорінені в нашій історії. Ми на них здатні. А от війна — явище доволі нове. Люди здатні і на неймовірну жорстокість та агресію, і на неймовірну турботу та співпрацю.

Ми з тобою не такі вже й різні

Notsowinner57 запитує: «Чому ми, люди, такі несхожі одне на одного порівняно з іншими тваринами?»

Гарне запитання. Якби ви не були людиною, якби не жили в сучасній культурі, яка надає великого значення кольору шкіри, типу волосся чи одягу, ви б і не подумали, що люди так уже сильно відрізняються. Якби ви прилетіли з космосу й подивилися, ви б сказали: «Ого, та вони ж усі однакові». Якщо дивитися лише на ДНК, усі люди однакові на 99,9%. А якщо подивитися на ДНК білохвостого оленя з Мічигану і такого самого оленя з Нью-Джерсі — один вид, не так далеко одне від одного, — ці два олені генетично відрізнятимуться сильніше, ніж будь-які двоє людей на всій планеті. Виявляється, сучасні люди, Homo sapiens sapiens, усі вісім мільярдів нас, — останній живий вид людей.

Але якщо оглянутися на 400 тисяч років тому, на 500, 600, 700 тисяч, на мільйон років тому, тоді існувало кілька людських популяцій, ймовірно, кілька видів людей, і різноманіття було значно більше, ніж сьогодні. Тож підсумок такий: так, люди дуже різноманітні, але під шкірою, як люди, ми всі майже однакові.

Печерні люди?

Goltz20707 запитує: «Питання до тих, хто знається. Чи справді ранні люди жили в печерах, чи печери були місцями для особливих потреб? А може, просто речі, залишені в печерах, зберігаються краще, ніж ті, що лишилися просто неба?»

Так. Відповідь — так на все. Схоже, деякі люди та предки людини справді жили в печерах, тобто проводили там багато часу. Більшість — ні. І так, у печері річ має кращі шанси зберегтися, ніж просто неба. Але при цьому скажу вам: жити в печерах — це захопливо, бо в печері, особливо якщо розводите вогонь, треба думати про дим, про напрямок вітру. У печері доводиться мати справу з печерними ведмедями та іншими істотами, які теж хочуть там жити, і їх треба не пускати.

До того ж, коли люди та предки людини користувалися печерами, вони не просто сиділи там. Вони перебудовували й змінювали печери. Наприклад, понад 200 тисяч років тому в одній печері у Франції — треба пройти в самий її кінець — є свідчення, що неандертальці зібрали купу сталактитів і сталагмітів, тих, що звисають згори і ростуть знизу, розламали їх, виклали колом, розвели в його центрі вогонь і користувалися цим місцем поколіннями. А ще наскельні малюнки. Чомусь люди забиралися всюди, залазили в найважчі місця й малювали на стінах. Я був в одній печері в Португалії. Треба проповзти, перевернутися догори дриґом, лягти на спину, а потім подивитися ось так угору — і бачиш збоку прекрасного коня.

Що? Що відбувається? Тож так, печери були й священними місцями. Тобто там жили люди. Так, це були символічні й священні місця, і так, там усе краще зберігається. Ось чому печери такі важливі для вивчення еволюції людини.

Найвдачливіший гомінін

Vidit_shrimali27 запитує: «Якщо в Homo neanderthalensis мозок був більший, ніж у нас, а Homo erectus проіснував майже два мільйони років, то чому вони вимерли, а Homo sapiens процвітає?»

Колись існувала ціла купа різних видів людей. Їх усіх немає. Усі вимерли. Чому? Що сталося? У неандертальців справді в середньому був трохи більший мозок, ніж у нас, але нормальний людський мозок має об'єм від 1000 до 2000 кубічних сантиметрів. Це розкид у 100%. Тож на 100 кубічних сантиметрів більше чи менше, ніж у нас, — для неандертальців це справді не важить. Тобто насправді більшого мозку, ніж у нас, у неандертальців не було. Вони просто були трохи масивніші. Наш рід Homo з'являється приблизно 2,8 мільйона років тому. За цей час він розділяється й розходиться на різні популяції, які багато в чому досить сильно відрізняються одна від одної.

Але що справді цікаво: все це розмаїття, всі ці різні види людей у якийсь момент вимерли, а ми вижили. Хоча, коли я кажу «ми», це не зовсім точно. Не думайте про всіх цих інших людей як про тих, хто обов'язково вимер. Думайте про них як про тих, хто залишив нам маленькі подарунки — шматочки ДНК, крихти спадщини, що роблять нас тими, ким ми є сьогодні. Звідси логічне запитання: «Як у нас можуть бути гени інших видів? Видів, які не є нами?» Ну, по-перше, вид — розмита категорія, так? Ми не знаємо, чи бачили Homo sapiens і неандерталець, що зустрілися 120 тисяч років тому, одне в одному різні види. Ми знаємо, що вони могли мати спільних дітей.

Очевидно, ми несемо в собі деякі з тих генів. Тож справді питати слід не «Як різні види сходяться разом?», а «Що означає розуміти, що ми, люди, — суміш?» Ми — збірка всіх цих різних популяцій, усього різноманіття з минулого, яке якимось чином дійшло до сьогодні, і не просто дійшло: нас зараз вісім мільярдів. Це справді вражає. Тож що б ми не робили, ми впоралися непогано. Що ж у нас було такого особливого? Звісно, не підборіддя, так? Не підборіддя. Не воно допомогло нам вижити. Можливо, наша неймовірна здатність спілкуватися й співпрацювати. Можливо, здатність вибудовувати торговельні мережі на сотні кілометрів. Можливо, здатність дбати одне про одного трохи більше, ніж інші.

Можливо, здатність уявляти нові можливості й намагатися втілити їх у життя. Усе це ми робимо, але все це, мабуть, робили й деякі з цих хлопців. Чи ми справді такі вже інші — чи, може, просто найвдачливіший гомінін, а не найкращий?

Виживання найпристосованіших

milkywomen запитує: «Наскільки правдива ідея «виживання найпристосованіших»?»

Передусім важливо зазначити, що «виживання найпристосованіших» ми пов'язуємо з Дарвіном, але в першому виданні «Походження видів» Дарвін цього вислову не вживав. Він почав ним користуватися в пізніших виданнях. Чому? Його, так би мовити, підштовхнули, бо звучить круто, правда? Людям подобається «виживання найпристосованіших», бо вони думають, що це означає: якщо ти більший, швидший, зліший чи більше б'єшся, то перемагаєш. Еволюція працює не так. Зазвичай — ні. Одним тваринам краще бути швидшими. Іншим — розумнішими. Третім — повільнішими. Одна з найбільших проблем ідеї «виживання найпристосованіших» у тому, що ми так думаємо про чоловіків, правда?

Типу альфа-самець — чувак, який доводить свою зовнішність до максимуму, отримує всіх жінок і все на світі. Гаразд, давайте на секунду це розберемо. «Альфа-самець» — термін із досліджень вовків, вовчої зграї. Але альфа-самця там немає. Є самець і самка, які розмножуються. Вони наче центр групи, вони розмножуються, а інші допомагають їм виховувати малят, і всі вони тримаються разом, спілкуються, співпрацюють і діють спільно. По суті, хтось вигадав цього альфа-самця як чувака, що стоїть над усіма. Виявляється, впродовж більшої частини людської еволюції, та й сьогодні, якщо в групі є один дуже агресивний чувак, який усім докучає і всіх штовхає, — що стається? Цього чувака виганяють із групи. На планеті зараз вісім мільярдів людей, тож ми точно пристосовані. Чи ми найпристосованіші? Це ще побачимо.

Звідки ми прийшли і куди пішли?

Peteragro запитує: «Звідки взялися перші люди? Як вони розселилися по планеті?»

Ми — Homo sapiens, тобто рід Homo, вид sapiens. Рід Homo має близько двох з половиною, майже три мільйони років історії. Ми походимо з Африки на південь від Сахари і за останні приблизно два з половиною мільйони років розселилися по всій Африці та решті світу. Якщо ви хочете знати: «А де ж перша скам'янілість, що виглядає точно як ми, яку можна назвати першою людиною?» — то це, мабуть, приблизно 300 тисяч років тому в Північній Африці, на території сучасного Марокко. Вона дуже схожа на інші знахідки, але трохи відрізняється. Має підборіддя і ще дещо. Є й інші, приблизно 180 тисяч років тому, у Східній Африці, а пізніше ми знаходимо їх у Центральній Азії, Південно-Східній Азії, Європі та Австралії.

Люди багато чого вміють, але найкраще в них виходить мандрувати, паруватися й бути разом. Тож простої відповіді немає, але є дві цікаві. Перша: люди з'являються в Африці й упродовж останніх двох мільйонів років розселяються по світу. Друга: люди з'являються в Африці й розселяються по світу впродовж приблизно 300 тисяч років. Обидві цілком годяться.

Поясніть, як п'ятирічному: чому людські діти так довго безпорадні?

Запитання із сабреддіту Explain Like I'm Five: «Чому людські діти так довго ні на що не здатні, порівняно майже з усіма іншими тваринами?»

Ви всі, мабуть, бачили передачу про дику природу, де жирафа народжує, так? Жирафа народжує, дитинча падає на землю, а вже за сім хвилин біжить саваною. Це справді вражає. А людське немовля? Ми народжуємо дитину — і що вона робить? Тижнями навіть голову підняти не може. Що тут відбувається? Насправді це частина секрету того, що ми люди. Виявляється, люди розтягнули немовлятство й дитинство так, щоб мати більше часу на ріст. Мозок людини при народженні становить лише 40% від дорослого розміру. Це найменше серед усіх ссавців. Тож більша частина нашого мозку росте вже у світі, у взаємодії з іншими людьми. Навіщо? Культура.

Навчитися бути людиною непросто, і наші тіла й мозок мають взаємодіяти, бути разом з іншими. Як нам вдається подовжити дитинство? Ми багато дбаємо про дітей, так? Приказка «Щоб виховати дитину, потрібне ціле село» — правдива. Одна людина може впоратися, але це дуже важко. Наші тіла, наше життя — чоловік ви чи жінка, молодий чи старий — налаштовані на те, щоб хапати цих дітей, тримати їх і дбати про них. Чому в людей таке довге дитинство? Бо стати людиною — довгий процес, і частина його — бути разом з іншими.

Чи були неандертальці сильнішими за нас?

Parking_Bid9954 запитує: «Чи був середній неандерталець сильнішим за сучасного чоловіка?»

Можливо. Залежить від того, про якого сучасного чоловіка йдеться. Люди неймовірно різні. У середньому неандертальці були трохи кремезніші, ніж більшість сучасних людей, але й люди 15 тисяч років тому були трохи кремезніші, ніж більшість людей сьогодні. Почасти тому, що їхнє життя загалом було важчим. Їм доводилося використовувати тіло для значно більшої кількості справ. А що менше люди навантажують тіло, то більше ми, так би мовити, меншаємо. Організм перерозподіляє кісткову тканину. Наприклад, тепер, коли майже вся наша їжа заздалегідь приготована чи наче вже розжована — оброблена, консервована, просто зварена, — сили в щелепі нам потрібно небагато. І ми бачимо, що щелепи й зуби в нас стали трохи меншими.

Цей чарівний чоловік

MirnaArroyodrph запитує: «Випадкова думка дня: з огляду на те, скільки в нас мітохондріальної ДНК неандертальців, може, неандерталькам просто чоловіки Homo sapiens здавалися милішими, стрункішими, чарівнішими?»

Ні, ми гадки не маємо, що відбувалося, коли неандертальці й люди зближувалися, — крім того, що іноді вони мали секс і потомство. Чи здавалися вони одне одному милішими? Чи викликали одне в одного відразу? Чи були одне одним заінтриговані? Не знаю. От би мені машину часу. Але ми знаємо, що люди й неандертальці якимось чином не раз сходилися й мали дітей.

Гендерні ролі

Coreysjill запитує: «У суспільствах мисливців-збирачів гендерні ролі справді були такими жорсткими, як розповідають підручники й показує попкультура?»

Передусім, якщо подивитися навіть на відносно недавні суспільства, скажімо, 5 тисяч років тому, я можу дослідити хімію кісток, так? І показати вам, що дорослі чоловіки й жінки в середньому їли трохи різну їжу. Це вказує на певні справжні відмінності в поведінці. Або можемо показати, що права й ліва руки відрізняються в чоловіків, але не в жінок, а це говорить про іншу поведінку, пов'язану, наприклад, із землеробством. Але коли ми заглиблюємося далі в минуле, такого не бачимо. Якщо подивитися на чоловічі й жіночі тіла, помітні відмінності знайти дуже важко. Кажуть: «Чоловіки полюють». Але в неандертальців і ранніх людей і чоловіки, і жінки мають однакові переломи.

Схоже, у них однакова статура й однаково товсті, міцні м'язи. Тож тут просто немає ясності. Маносфера хоче, щоб ми вірили, ніби еволюція доводить: чоловіки — ось такі, а жінки — ось такі. І знаєте що? Це просто неправда. Усе трохи складніше й набагато цікавіше.

Що було раніше

Eric_von_doom запитує: «Іноді я думаю про те, що люди існують уже 300 тисяч років, а писана історія сягає лише на 5 тисяч років назад. Виходить, 295 тисяч років просто ніяк не задокументовані».

Неправда. Документів у нас досить. По-перше, писана історія сягає далі, ніж на 5 тисяч років. А ще в нас є свідчення за сотні тисяч років того, як люди будували, виготовляли, створювали речі й залишали їх по собі. 500 тисяч років тому у Східній Африці предки людини — Homo erectus чи хтось із інших видів — витесали великі колоди й склали їх разом, як дерев'яний конструктор Lincoln Logs. Інші, 128 тисяч років тому, проробляли маленькі отвори в мушлях і носили їх на шиї. А 65–70 тисяч років тому люди на нинішньому острові Сулавесі залізли в печеру й намалювали свиню і відбиток долоні. Люди вирішили брати пігменти — додавати воду, слину й інше до охри, до цих мінеральних барвників — і розмальовувати свої тіла та стіни.

Тож не зациклюйтеся на писемності. Писемність з'явилася недавно. Найцікавіше, найдивовижніше — це те, що наші предки збудували й залишили нам, щоб ми це знайшли. Ось і всі запитання на сьогодні. Дякую за перегляд.

Оригінал: www.youtube.com

Про Що? — новини науки, технологій і світу