Аутсорсинг стримування США: PIPIR та незахищені азійські союзники

· Азія

Аутсорсинг стримування США: PIPIR та незахищені азійські союзники

Війни на Близькому Сході оголили критичну вразливість оборонної промисловості США, змусивши Пентагон покластися на програму PIPIR для перенесення виробництва зброї ближче до потенційних конфліктів у Тихоокеанському регіоні.

Політика децентралізації оборони США в Азійсько-Тихоокеанському регіоні бере свій початок у системній кризі, що охопила їхній військово-промисловий комплекс. Точка зламу стала очевидною на тлі триваючого конфлікту з Іраном у поєднанні з тривалою морською кампанією проти хуситів у Червоному морі.

Ці конфлікти змусили американських військових витрачати високоточні боєприпаси великої дальності та зенітні ракети-перехоплювачі в масштабах, небачених з часів Холодної війни, що оголило вразливість Вашингтона до ведення інтенсивних бойових дій, особливо у Східній Азії, де стрімко мілітаризується Китай.

Театр воєнних дій на Близькому Сході став суворим нагадуванням для Пентагону про економічну неспроможність сучасних воєн на виснаження. Підрозділи ВМС та Армії США регулярно застосовували перехоплювачі Standard Missile-6 (SM-6), вартістю 5,3 мільйона доларів кожен, або ракети Patriot PAC-3 вартістю 3,9 мільйона доларів, щоб нейтралізувати дешеві іранські дрони-камікадзе, такі як Shahed-136. Виробництво іранських безпілотників коштує від 20 000 до 50 000 доларів.

Такий тактичний дисбаланс вичерпав запаси американської протиповітряної оборони та надав іранським силам логістичну перевагу. Коли вартість стримування значно перевищує вартість агресії, модель звичайної оборони стикається з довгостроковим стратегічним провалом.

Наслідки серйозно підірвали глобальну боєготовність Вашингтона, виснаживши майже половину загальних запасів ракет Patriot і комплексів THAAD (Terminal High Altitude Area Defense). Це дефіцит оголив геостратегічну вразливість у західній частині Тихого океану, зробивши американські запаси боєприпасів недостатніми для забезпечення оборони Тайваню у разі потенційного вторгнення Китаю.

Нездатність швидко поповнювати запаси зумовлена структурною атрофією американської оборонно-промислової бази, яка протягом десятиліть працювала в мирному режимі, надаючи пріоритет економічній ефективності та практиці постачання «точно в строк».

Як наслідок, виробничі потужності для оперативного нарощування ресурсів виявилися вихолощеними — криза, ускладнена хронічними «вузькими місцями» серед постачальників компонентів нижньої ланки, значним скороченням виробництва твердопаливних ракетних двигунів (SRM) та критичною нестачею спеціалізованої робочої сили після десятиліть деіндустріалізації країни.

Щоб подолати ці внутрішні обмеження, Міністерство оборони США запустило програму «Партнерство для індустріальної стійкості в Індо-Тихоокеанському регіоні» (PIPIR). Ця багатостороння ініціатива, вперше представлена на діалозі «Шангрі-Ла» у травні 2024 року та офіційно відкрита в Гонолулу того ж жовтня, розширилася до 16 країн, нещодавно долучивши Таїланд та Велику Британію.

На відміну від короткострокових кризових механізмів у Європі, PIPIR розроблена як довгострокова, інституціоналізована архітектура оборонної промисловості, що розподіляє вузли виробництва, складання та технічного обслуговування якомога ближче до потенційних гарячих точок. Це робиться для того, щоб подолати «тиранію відстані» в Тихому океані та знешкодити китайські можливості обмеження та заборони доступу (A2/AD).

Розміщуючи логістичні бази безпосередньо на передовій, Вашингтон сподівається підтримувати інтенсивні бойові операції, не покладаючись на транстихоокеанські лінії постачання, які вразливі до блокування.


Асиметрична індустріальна реальність

Тим не менш, амбіції Вашингтона щодо PIPIR стикаються з значно потужнішою оборонно-промисловою машиною Китаю, яка функціонує в режимі, що фактично дорівнює постійному воєнному стану.

Завдяки державній стратегії «військово-цивільного злиття» Пекін інтегрував свій цивільний виробничий сектор з потребами національної оборони, створивши широкий розрив у можливостях порівняно зі США в критичних сферах. Ця інтеграція теоретично дозволяє Китаю компенсувати бойові втрати та поповнювати запаси ракет протягом тижнів — логістична перевага, якою західний блок більше не володіє.

У суднобудуванні, наприклад, виробничі потужності Китаю оцінюються як такі, що в багато разів перевищують потужності всіх американських верфей разом узятих — за однією з оцінок Пентагону, цей розрив становить приблизно 200 до 1. Одна китайська верф, як-от Jiangnan у Шанхаї, за своєю площею перевищує всю військову та комерційну суднобудівну промисловість США.

Ця індустріальна перевага безпосередньо відображається на кількості корпусів: Пентагон оцінює Військово-морські сили НВАК як найбільший флот у світі за кількістю кораблів, тоді як активний бойовий флот ВМС США скоротився до менш ніж 300 одиниць. Китай також масово випускає сучасні військові кораблі, такі як есмінці класу Luyang III (Type 052D), оснащені радарами з активною фазованою антенною решіткою (AESA) та системами вертикального пуску, що конкурують із американською системою Aegis.

Хоча США зберігають якісну перевагу завдяки своїм 11 атомним супер-авіаносцям, Китай швидко скорочує цей розрив зі своїм новітнім авіаносцем «Fujian», оснащеним електромагнітною катапультою (EMALS).

Подібний дисбаланс між США та Китаєм існує в ракетних технологіях та бойовій авіації. У межах «Першого ланцюга островів» Китай має велику асиметричну перевагу, розгорнувши понад 1250 наземних балістичних і крилатих ракет середньої дальності.

США, навпаки, не мають наземних ракет такого класу — це спадщина історичного дотримання нині нечинного Договору про РСМД, що змушує їх покладатися на повітряні та морські платформи, які діють у межах щільної зони обмеження доступу Китаю.

Тим часом кількість боєздатних фронтових винищувачів ВМС США скоротилася приблизно до 800, що менше ніж 1200 літаків, які, за оцінками Пентагону, необхідні для ведення двох одночасних регіональних конфліктів.

Водночас Пекін виробляє винищувачі п’ятого покоління J-20 швидше, ніж прогнозували західні розвідувальні агентства. Хоча США все ще лідирують за загальною кількістю військових літаків і вертольотів, Китай швидко нарощує свій парк тактичних вертольотів для підготовки до масштабних десантних та аеромобільних операцій через Тайванську протоку.


Операціоналізація PIPIR

Щоб протистояти цьому, PIPIR діє за чотирма вузькоспеціалізованими напрямками: забезпечення (технічне обслуговування, ремонт та капітальний ремонт), виробництво, стійкість ланцюгів постачання, а також політика та оптимізація.

Фінансування поєднує асигнування американських військових — включно з «Ініціативою щодо стримування в Тихоокеанському регіоні» на 9,9 млрд доларів на 2025 фінансовий рік та додатковими 24,7 млрд доларів на відновлення ланцюгів постачання боєприпасів — з капіталом міжнародного розвитку, зокрема інвестиційним портфелем Корпорації фінансування міжнародного розвитку США на суму 205 млрд доларів.

Проте навіть у сукупності оборонні бюджети трьох головних тихоокеанських союзників Вашингтона — Японії, Південної Кореї та Австралії — становлять приблизно 160 млрд доларів, що є лише часткою того, що необхідно для створення виробничої інфраструктури, здатної зрівнятися з промисловим випуском Китаю.

Тактично PIPIR розподіляє обов'язки залежно від індустріальних переваг кожного союзника. Австралія використовує свій аерокосмічний сектор, щоб стати регіональним вузлом з обслуговування та ремонту (MRO) для радарних систем літаків P-8 Poseidon, а також для спільного виробництва керованих реактивних систем залпового вогню (GMLRS).

Японія очолює зусилля з виробництва твердопаливних ракетних двигунів, перехоплювачів PAC-3 MSE та ракет AIM-120 AMRAAM, водночас відкриваючи свої комерційні верфі для обслуговування бойових кораблів ВМС США.

Південна Корея позиціонує себе як регіональна база MRO, обслуговуючи турбовальні двигуни для гелікоптерів CH-47 Chinook та виконуючи контракти з капітального ремонту для кораблів логістики ВМС США на підприємствах Hanwha Ocean та HD Hyundai Heavy Industries.

Філіппіни мають стати базою для виробництва 30-мм снарядів для тактичних гармат. Фундаментом цих зусиль є тристоронній Економічний коридор Лусон (LEC) та хаб Pax Silica у Нью-Кларк-Сіті, які інтегрують комерційну інфраструктуру, безпечні ланцюги постачання напівпровідників, допомогу в галузі атомної енергетики (малі модульні реактори SMR) та доступ до критично важливих мінералів, таких як нікель і кобальт для оборонного ланцюга постачання США.

Стратегічна протидія Китаю щодо PIPIR була рішучою. Пекін засудив PIPIR як незаконну «сек'юритизацію економічних питань», стверджуючи, що вона дестабілізує глобальні ринки. У відповідь Китай зміцнив власну оборонно-промислову мережу, поглиблюючи «вісь потрясінь» з Росією, Іраном та Північною Кореєю.

Уникаючи прямої, відкритої передачі летальної зброї, щоб обійти західні санкції, Пекін натомість функціонує як великий постачальник технологій подвійного призначення та сировини — забезпечуючи Іран хімічними прекурсорами для ракетного палива та мікроелектронікою для дронів Shahed, які потім масово виробляються на автоматизованому заводі в російській «Алабузі».

В Індійському океані Китай протидіє зближенню Індії зі США, поглиблюючи свої військово-промислові зв'язки з Пакистаном. Це оборонне партнерство включає постачання восьми дизель-електричних підводних човнів класу Hangor, оснащених повітронезалежними установками (AIP), співпрацю щодо винищувача п'ятого покоління J-35 та придбання системи протиракетної оборони HQ-19, призначеної для перехоплення гіперзвукових загроз.


Проєкція тихоокеанської гегемонії

Запуск PIPIR змінив регіональний ландшафт, створивши дилему безпеки для самих союзників, яких Вашингтон намагається залучити.

По-перше, поява заводів зі збирання ракет та ліній виробництва твердопаливних двигунів робить території цих союзників потенційними цілями для превентивних ударів Ракетних військ НВАК у разі виникнення конфлікту через Тайвань.

Перспектива того, що їхні батьківщини стануть полем битви, ризикує підживити протести проти мілітаризації в Японії, Південній Кореї та на Філіппінах, де багато хто сприймає свої країни не як політичних союзників, а як «амортизатори» на передовій у будь-якому конфлікті між великими державами.

По-друге, PIPIR ускладнює та дестабілізує дипломатичні й економічні зв’язки, які ці союзники мають із Китаєм, що залишається їхнім найбільшим торговельним партнером. Сильна залежність від китайських експортних ринків і домінування Пекіна в постачанні рідкісноземельних елементів робить ці країни вразливими до економічного примусу — тактика, яку Китай уже використовував через експортні обмеження проти Японії.

Замість досягнення всеосяжної безпеки, тісніше зближення з військово-промисловою мережею США та активна участь у ній ризикують спровокувати санкції у відповідь з боку Пекіна, здатні завдати шкоди цивільному виробництву на сотні мільярдів доларів.

По-третє, тертя між США та їхніми партнерами загрожує підірвати коаліцію, що посилюється транзакційним підходом Вашингтона до розподілу тягаря оборони та односторонніми торговельними митами.

Політична чутливість у Токіо, зростаючий тиск на Сеул щодо збільшення витрат на утримання баз та величезна черга на постачання зброї Тайваню на суму 32 мільярди доларів підривають довіру до парасольки розширеного стримування США.

У довгостроковій перспективі PIPIR не зможе замінити зобов'язання щодо колективної оборони, якщо Пентагон продовжуватиме розглядати своїх регіональних партнерів як виробничий інструмент для власної воєнної логістики, а не як рівноправних стейкхолдерів.

Без перегляду законів про експортний контроль (ITAR) та щирих зобов'язань щодо справедливого обміну технологіями, PIPIR ризикує бути сприйнятою як нова форма військово-промислової експлуатації, а не співпраці.

У гіршому випадку ця ініціатива може розколоти оборонні відносини, поглибити регіональну поляризацію та прискорити перехід гегемоністської сили до Китаю в Азійсько-Тихоокеанському регіоні — якраз протилежне тому, чого ця ініціатива прагне досягти.

Ронні П. Сасміта, PhD, є старшим аналітиком з міжнародних справ Інституту стратегічних та економічних дій Індонезії.

Оригінал: asiatimes.com

Про Що? — новини науки, технологій і світу