Біологія може не бути квантовою, але її математика — квантовоподібна
· Наука
Вчені припускають, що живі організми не використовують реальні квантові ефекти, а натомість еволюційно навчилися імітувати їх за допомогою складних класичних мереж.
Біологія, можливо, не є квантовою за своєю природою, але її математика — «квантоподібна».
Два десятиліття тому вчені здавалися близькими до того, щоб зрозуміти біологію в новому, квантовому ключі.
Життя розгортається у неймовірному діапазоні масштабів: від біосфери, що охоплює всю планету, до окремих біомолекул, з яких складаються клітини. Проте навіть на мікроскопічному рівні біологія насправді не опускається до квантового світу, де частинки поводяться як хвилі, заплутуються одна з одною та існують у суперпозиції кількох станів одночасно. Але дослідники у галузі квантової біології шукають шляхи, якими організми могли б «транспортувати» квантові властивості у просторові, часові та температурні межі, притаманні життю, щоб використовувати їхні дивовижні характеристики.
Наприклад, під час фотосинтезу організми використовують спеціалізовані пігменти та білки для збору світла з майже ідеальною квантовою ефективністю; вони перетворюють майже кожен фотон, що потрапляє всередину, на корисну хімічну енергію. У 2007 році з'явилися докази того, що життя може досягати такого результату, використовуючи квантовий ефект, відомий як когерентність. Цей результат підтримав суперечливу ідею про те, що, попри тепле, вологе і цілком класичне середовище, жива клітина може підтримувати — і навіть використовувати — тендітні квантові стани.
Грегорі Шоулз, хімік із Прінстонського університету, спочатку з ентузіазмом сприйняв ці результати. Він разом із колегами провів низку експериментів із фотосинтезуючими білками та пігментами й дійшов схожих висновків. Проте сьогодні Шоулз скептично ставиться до того, що квантові ефекти відіграють значну роль у живих організмах. Насправді він переконаний, що шлях розвитку квантової біології може зовсім не стосуватися квантової фізики. Замість використання справжніх квантових ефектів, припускає Шоулз, життя може просто імітувати їх. У кількох статтях, опублікованих за останні три роки, Шоулз із колегами продемонстрували, що складні мережі класичних об'єктів можуть взаємодіяти таким чином, що математично відтворюють поведінку квантових систем.
Не обманюйтеся: стани, які створюють ці мережі, не є справді квантовими; вони лише «квантоподібні». Вони виникають тоді, коли багато взаємодіючих, коливних частин складаються в колективне ціле, чия поведінка підпорядковується тій самій математиці, що й прогнози для квантового світу.
«Можливо, квантова біологія в найбільших масштабах означає використання 3,5 мільярда років еволюції для того, щоб досягти функціональності, яку можна отримати від квантових систем», — каже Шоулз.
Дослідники основ квантової механіки десятиліттями вивчали, як класично відтворити певні аспекти квантового світу, каже Маркус Мюллер, фізик з Інституту квантової оптики та квантової інформації у Відні. За словами Мюллера, Шоулз показав, як квантоподібна поведінка може виникати з відносно звичайних складних мереж, подібних до тих, що в достатку зустрічаються в природі.
«Класичні системи можуть імітувати деякі ключові ознаки квантової інформації, — зазначає Сабре Каїс, квантовий хімік із Університету штату Північна Кароліна, який розробляє квантові алгоритми для складних систем. — Це захопливий новий напрямок».
Межі квантової біології
Спокуса пояснити таємниці життя квантовими явищами майже така ж стара, як і сама квантова механіка. У лекції 1929 року піонер квантової фізики Нільс Бор висловив нечітку, але привабливу думку про те, що квантова механіка, яка тоді лише починала формуватися як наукова дисципліна, «може мати вирішальне значення, зокрема в обговоренні місця живих організмів у нашій картині світу».
Сучасник Бора Паскуаль Йордан кілька десятиліть писав про Quantenbiologie (квантову біологію), стверджуючи, що життя має унікальну здатність масштабувати дивну невизначеність квантового світу до макроскопічних розмірів, і оголошуючи це основою людського мислення та свободи волі. Дж. Б. С. Холдейн, генетик та еволюційний біолог, у статті 1934 року повторив думку Йордана, стверджуючи, що саме здатність масштабувати квантову невизначеність робить життя особливим. (Йордан, який у 1933 році приєднався до нацистської партії та її воєнізованих формувань, підірвав репутацію квантової біології, намагаючись пов'язати її з нацизмом).
Ці ранні прибічники квантової біології шукали пояснення дивовижних властивостей життя на класичному рівні в контрінтуїтивних законах квантової фізики. Класична частинка може перебувати лише в одному місці й у стані певної визначеності; квантова ж частинка «розмазана» по всіх можливих місцях і станах у вигляді хвилі ймовірностей. Ця «розмазаність» описується математично за допомогою хвильової функції, яка, як і класична хвиля, має піки та западини.
Доти, доки частинку не виміряли, усі її можливі конфігурації фактично існують одночасно. Вони накладені одна на одну у вигляді суперпозиції, як хвилі на воді чи звукові коливання. І, подібно до них, накладені квантові стани додаються, взаємно знищуються або іншим чином змінюють один одного. Коли квантові стани в суперпозиції мають достатньо чіткі хвильові властивості, щоб взаємодіяти подібним чином, їх називають когерентними. Когерентні квантові системи також можуть ставати заплутаними, фактично об'єднуючись у цілісну структуру зі спільною хвильовою функцією.
Квантові стани — річ тендітна; вони легко руйнуються від взаємодії із зовнішнім світом. Навіть найменший рівень екологічного шуму, як-от теплове коливання атомів, може спровокувати декогеренцію — колапс до класичної поведінки. (Квантові комп'ютери охолоджують до наднизьких температур не заради розваги). Усередині клітини декогеренція мала б відбуватися миттєво — квантовість не повинна була б зберігатися достатньо довго, щоб впливати на біологічні процеси.
Правда, навіть усередині клітини дуже дрібні частинки, як-от атоми водню, можуть здійснювати «квантове тунелювання», з'являючись за енергетичними бар'єрами, які в іншому випадку сповільнили б їх або перешкодили руху. Існують докази того, що тунелювання в певних ферментах може пояснювати високу швидкість їхніх реакцій. Але це не зовсім те, що шукають квантові біологи, каже Шоулз. У такому типі тунелювання немає тривалої когеренції. Задіяна тут квантовість є простою, швидкоплинною і певною мірою неминучою — навіть у колбі з неживими хімічними речовинами деякі дрібні частинки тунелюють крізь енергетичні бар'єри. Питання в тому, чи може життя робити те, чого не може нежива хімія: підтримувати квантові стани в когерентному вигляді достатньо довго, щоб використовувати саму когерентність як ресурс.
Розчарування зі світлозбором
Вчені почали розглядати ідею про те, що квантова когерентність може пояснювати дивовижну ефективність фотосинтезу, ще в 1930-х роках.
Фотосинтезуючі організми використовують масиви пігментів і білків, які називаються світлозбиральними комплексами, щоб поглинати світло. Коли фотон потрапляє на такий комплекс, його електромагнітна енергія поглинається і переводить електрон у комплексі в збуджений стан. Ця квазічастинка — екситон — прямує до реакційного центру, де перетворюється на хімічну енергію, яка може забезпечити ключові етапи фотосинтезу.

Процес майже стовідсотково ефективний: майже кожен поглинутий фотон зрештою живить фотосинтез. Вчені припустили: якщо екситони підтримують квантову когерентність через кілька молекул у світлозбиральному комплексі, вони можуть одночасно досліджувати кілька шляхів до реакційного центру, замість того, щоб рухатися хаотично і ризикувати заблукати.
У 2007 році Грем Флемінг з Каліфорнійського університету в Берклі перевірив цю ідею, використовуючи світлозбиральний комплекс пігментів і білків бактерії. Він та його колеги опромінювали пігменти та білки надшвидкими імпульсами лазерного світла для створення екситонів, а потім досліджували їх наступними імпульсами. Це виявило синхронізовані «удари» (beats), які на той час здавалися доказом того, що екситони взаємодіють один з одним за допомогою квантової когерентності. Інші дослідники, зокрема Шоулз, проводили схожі експерименти й знаходили подібні «удари» — навіть за кімнатної температури.
Але щойно квантова біологія почала набирати обертів, вона наштовхнулася на перешкоду. При детальнішому розгляді виявилося, що ці «удари», описані командою Флемінга, відображають не квантову когерентність, а резонанс між коливаннями молекулярних зв'язків. Резонанс був цікавим ефектом, який вчені досі вивчають, але це не була довготривала квантова когерентність на великій відстані.
«Люди були розчаровані, — каже Річард Когделл, фотобіолог з Університету Глазго. — Було б чудово, якби в цьому справді щось було і якби в біології існувало щось особливе, про що раніше ніхто не здогадувався».
Дослідники висували гіпотези, що квантові ефекти діють у різноманітних біологічних явищах — включаючи магнітне чуття, яке допомагає птахам орієнтуватися, і, більш спекулятивно, людську свідомість — з різним ступенем емпіричної підтримки. Але на цей момент досі немає остаточних доказів існування будь-якої тривалої квантової когерентності, що виконує біологічну функцію.
Шоулз почав сумніватися в тому, що масштабування таких ефектів, як когерентність і заплутаність, у живих системах взагалі можливе. «Саме це масштабування дає ефект «вау». А реальний квантовий світ не масштабується подібним чином», — сказав він.
На конференції в грудні 2023 року Шоулз розмовляв про те, що потрібно для розвитку галузі. Він згадує, як повернувся в номер готелю і занотував ідею: можливо, «квантовий» аспект у квантовій біології взагалі не походить від квантової механіки, а виникає з хвилеподібних брижів у величезних складних мережах.
«Я тепер переконаний, що можна отримати трансформаційні ефекти, але вони походитимуть із класичних систем, які імітують те, що можна зробити з квантовими системами, — сказав Шоулз. — Чи важливо, що ви не можете побачити різницю?»
Світ квантоподібних станів
Шоулз зацікавився, чи можуть виникнення спеціальних синхронізованих станів у складних мережах, як-от у зграях птахів чи косяках риб, спричинити квантоподібну поведінку.
Відкиньте фізику від квантового стану, і математичний об'єкт, який ви отримаєте — це вектор, впорядкований список чисел, що діє як координати для розташування в математичному просторі можливостей. Квантові стани представлені в особливому виді векторного простору, який називається Гільбертовим простором.
Вектори в Гільбертовому просторі підпорядковуються певним правилам. Одне з них говорить, що будь-які два стани можна додати один до одного, і результат також буде дійсним вектором, який після нормалізації дасть дійсний квантовий стан. Це і є математичний опис того, що таке квантова суперпозиція. Стани є когерентними, якщо вони мають чіткі фазові зв'язки, що дозволяють їм інтерферувати — додаватися або відніматися залежно від того, як вони вирівняні. Координати вектора в Гільбертовому просторі містять інформацію, яка відповідає цьому вирівнюванню піків і западин, що називається фазою хвилі.

Андрій Хренніков, математик з Університету Ліннея у Швеції, помітив зв'язок між квантовою інтерференцією та класичним світом ще в 1990-х, коли почав запозичувати математику з квантової механіки для моделювання ймовірностей. Його ідея, по суті, полягала в тому, що імовірнісні результати — у таких різних галузях, як нейронаука та економіка, — можуть інтерферувати самі з собою, подібно до квантових станів у суперпозиції.
У 2024 році Шоулз знайшов спосіб проектувати складні мережі осциляторів так, щоб вони створювали емерджентні стани — стабільні патерни синхронізованої поведінки, як-от натовп, що аплодує в такт, — які можна було математично описати як вектори в Гільбертовому просторі. Зокрема, він показав, що мережі можна будувати так, щоб вони створювали емерджентні стани, які математично імітують найпростішу квантову одиницю: кубіт, що має два стани (як 1 або 0) і може існувати в суперпозиції обох.
«Це суворо випливає з математичної структури графа, — сказав Ітан Дікі, комп'ютерний науковець з Університету Пердью. — Якщо ви будуєте графи певними способами, які не є надто безглуздими, вони випадково породжують цей дуже гарний, дуже елегантний математичний об'єкт, який симулює — або майже наближається до — квантового об'єкта».
Переосмислення квантової біології
Дуже різна фізика може лежати в основі подібних математичних форм. І параболічна дуга бейсбольного м'яча в польоті, і параболічна дуга кінчика колючки кактуса можуть бути описані за допомогою квадратних рівнянь, але ці дві речі сформовані різними силами. Тому математичний зв'язок між класичним і квантовим світами не слід сприймати як фізичний.
Існує складна історія як серйозних досліджень, так і фантастичних спекуляцій щодо квантових ефектів у житті. Ебрахім Карімі, фізик з Оттавського університету, вважає, що дослідникам слід бути обережними й не надавати надто великого значення цьому математичному зв'язку. Він хвалить нову структуру Шоулза за елегантність і каже, що вона може бути корисною, але вважає, що квантовий словник не має стосунку до класичних систем. Інтерференція — це нічого містичного чи квантового, зауважує Карімі. Це просто ознака того, як поводяться хвилі.
Дослідники хочуть краще зрозуміти, коли і як класичні системи можуть імітувати квантову математику. Ці знання можуть бути корисними для розв'язання суперечливих тверджень про квантові ефекти в живих організмах, зокрема в мозку.
Серед дослідників, які прагнуть пов'язати життя з квантовим світом, мозок давно є об'єктом пильної уваги та бурхливих дебатів. Наприклад, у 1989 році Роджер Пенроуз відродив старі ідеї про квантову фізику як основу свободи волі; він припустив, що свідомість виникає внаслідок квантових ефектів у мозку, у мережах білкових ниток, які називаються мікротрубочками. Мало хто з нейробіологів сприймає цей погляд серйозно.
Враховуючи цей контекст, Вольф Сінгер, нейрофізіолог з Інституту Ернста Струнгманна Товариства Макса Планка, був спочатку налаштований скептично, коли Хренніков запросив його на семінар із квантоподібного моделювання.
У 2025 році Сінгер із колегами показали, що введення коливань у певний вид простої нейронної мережі робить їх ефективнішими та стійкішими. Сінгер зазначив, що використання інтерференції фактично дало мережі новий вимір для роботи: час. Це відбулося тому, що фаза коливання кодує інформацію про те, як події структуровані в часі одна відносно одної. Після семінару Сінгер сказав, що був «вражений тим фактом, що деякі явища реального світу, можливо, краще описувати за допомогою методів опису, які використовують у квантовій фізиці».

Квантоподібні стани також забезпечують концептуальний план для цілеспрямованої інженерії мереж — які можуть бути чим завгодно, від електричних ланцюгів до нейронів або фізичних маятників, з'єднаних пружинами, — які можуть використовувати суперпозицію та інтерференцію для обчислень. У наступних роботах Шоулз із колегами показали, що можна з'єднати квантоподібні біти, щоб створити більші мережі, які також є квантоподібними станами, і продемонстрували, як мережу можна спроектувати так, щоб вона імітувала квантову версію «логічного вентиля», схеми, що використовується для виконання простих обчислень.
Дікі та його науковий керівник Каїс вважають, що квантоподібні стани мають «сильний потенціал для практичного застосування» у квантовому машинному навчанні та моделюванні складних систем. Але ці застосування стикаються з обмеженнями: складність основної мережі вибухово зростає, коли ви починаєте з'єднувати квантоподібні біти разом. Щоб ідеально імітувати квантові логічні вентилі, «вам потрібно мати нескінченні ресурси, фізичні ресурси», — каже Шоулз.
Дікі розвинув роботу Шоулза, щоб визначити властивості мереж, які створюють квантоподібні стани, і працює над пошуком обчислювально ефективних способів їхнього виробництва. Він також опублікував роботу у 2026 році, що показує, як можна проектувати мережі для створення більшої кількості видів квантових станів, ніж дозволяла початкова структура Шоулза.
Зі свого боку, Шоулз зацікавлений у розумінні меж квантоподібних станів у класичному світі. Він працює над тим, щоб з'ясувати, чи можливо для класичних систем змістовно імітувати заплутаність.
Навіть якщо біологія зрештою виявиться не такою квантовою, як колись сподівалися дослідники, між живим світом і квантовим царством все ще можуть існувати цікаві — і потенційно повчальні — паралелі. Хоча квантові суперпозиції розчиняються зі збільшенням масштабу, аспекти математики, що керують найменшими та найпростішими частинками буття, здається, знову з'являються в найскладніших класичних системах, які ми знаємо.
Оригінал: www.quantamagazine.org