Бум навчання за кордоном у Китаї: пенсіонери вирушають за новими знаннями
· Азія
Китайські пенсіонери масово стають студентами закордонних вишів, поєднуючи подорожі з навчанням, проте стикаються з невідповідністю академічних програм їхнім реальним можливостям.
Після десятиліть роботи, виховання дітей та відкладання власних амбіцій на потім, дві китаянки, яким уже за 50, повернулися до навчання за тисячі кілометрів від дому.
В Афінах 58-річна Елла Ван знайшла новий сенс життя в університеті, вивчаючи грецьку археологію, історію та літературу. Тим часом у Новій Зеландії 54-річна Чжао опинилася в скрутному становищі через програму англійської мови, яка виявилася значно складнішою за її рівень підготовки.
Обидві навчалися поруч із однокурсниками, які могли б бути їхніми дітьми, проте їхній досвід був кардинально різним. Втім, обидві вони є частиною зростаючої кількості китайських пенсіонерів, які шукають можливості для освіти за кордоном.
Провівши свої трудові роки в епоху китайських реформ, багато хто з них тепер має кращу фінансову стабільність, більше контролю над власним часом, а також знання про закордонну освіту, здобуті під час навчання їхніх власних дітей за кордоном.
У Китаї вже налічується близько 105 000 університетів для літніх людей, але закордонні програми, що поєднують навчання з міжнародними подорожами, мають особливу привабливість для пенсіонерів, які прагнуть культурного досвіду за межами аудиторій. EF Education First, один із найбільших у світі постачальників міжнародної освіти, прогнозує, що до 2030 року ринок закордонної освіти для літніх людей у Китаї сягне 1,2 трильйона юанів (167 мільярдів доларів).
Однак для тих, хто потрапляє в освітні системи, розроблені для молодих студентів, головним викликом стає пошук відповідного середовища.
Засвоєний урок
Чжао дізналася про це вже за кілька днів після прибуття до Нової Зеландії.
Вона записалася на те, що, як їй здавалося, було програмою англійської мови для початківців. EF оцінила її рівень як А1 — найнижчий — і надала підручник рівня А1 ще до від’їзду з Китаю. Але коли почалися заняття, усі доступні курси виявилися занадто складними, а викладачі спілкувалися виключно англійською.
«Це було абсолютно незрозуміло», — розповіла Чжао виданню Sixth Tone.
Після одного з уроків вона повернулася до тієї самої аудиторії на наступне заняття, але знайшла її порожньою. Група перейшла до іншого класу, а вона не зрозуміла інструкцій. В інший раз викладач звернувся до неї, а вона не змогла зрозуміти питання.
Чжао заплатила близько 160 000 юанів за навчання та восьмимісячне проживання в родині. Вийшовши на пенсію з квіткового бізнесу в Шанхаї, вона сподівалася, що програма дасть їй достатньо знань англійської, щоб подорожувати, поки здоров’я дозволяє. Рекламні відео EF показували студентів, які навчалися, занурювалися в місцеву культуру та подорожували Новою Зеландією.
Незабаром вона замислилася над тим, щоб усе кинути. Цей досвід, на її думку, був «надмірно романтизований» провайдерами освітніх послуг. «Я повністю зламалася і розплакалася, — сказала Чжао. — Я не могла сказати родині, наскільки це було жахливо. Казала лише, що сумую за ними».
56-річна Чжан, яка записалася на шеститижневу програму в тій самій школі, також вважала темп навчання надто виснажливим. «Це було так, ніби я ще не навчилася стояти, а мене вже змушували бігти», — сказала вона.
Обидві сподівалися вивчити практичну англійську: як прочитати меню, сісти в автобус, запитати дорогу чи замовити їжу. Натомість їхні заняття фокусувалися на таких предметах, як історія, біологія та математика. Ще одна китайська пенсіонерка з того ж курсу кинула навчання через три дні.
Чжан почала запитувати себе, заради чого вона так мучиться: «Чи справді мені потрібно вчити історію, біологію та математику в такому віці?»
Ця невідповідність спонукала деякі китайські освітні компанії розробляти програми спеціально для пенсіонерів. Яо Сяоцюн, керівник Центру глобальних кампусів приватної освітньої компанії New Oriental, розповіла Sixth Tone, що річні або трирічні курси залишаються занадто складними для багатьох літніх студентів. Натомість компанія пропонує дво- або чотиритижневі закордонні програми, зокрема курси мистецтва у Великій Британії чи кулінарії у Франції.
Такі програми не вимагають попередніх знань мови й включають 10 годин підготовки перед від’їздом, а також супровід перекладачів і координаторів під час подорожі. За словами Яо, літні клієнти зазвичай шукають культурного занурення та практичного навчання, а не наукових ступенів.
Чжан зіткнулася з частинкою такого досвіду поза аудиторією. Коли вона губилася або не розуміла оголошень в автобусах, незнайомці приходили на допомогу.
Але навчання забирало всі сили. Чжан займалася до 23:00 і прокидалася о 4:00 ранку, щоб підготуватися. На заняттях вона покладалася на додаток-перекладач, але все одно «не встигала за іншими». Молодші студенти часто уникали роботи в парі з нею під час групових завдань.
Наприкінці програми вона була фізично та морально виснажена. Вона все ще сподівалася колись повернутися до Нової Зеландії як туристка. «Але цього разу в мене просто немає настрою для подорожей», — зізналася вона.
Чжан заявила, що програма не відповідала тому, як її рекламували, і планувала подати скаргу до EF. Компанія не відповіла на запити Sixth Tone про коментар.
Триваліший курс Чжао дав їй більше часу на адаптацію. Поступово вона навчилася справлятися з заняттями, стала впевненішою, знайшла час для хайкінгу та познайомилася з місцевими друзями через церкву.
«Тепер я пройшла через це, — каже Чжао. — Я стала набагато сильнішою морально».
Другий шанс
В Афінському університеті 58-річна Ван знайшла шлях до своєї бакалаврської дисертації, яку свого часу не вважала завершеною.
Дисертація під назвою «Бог, людство та їхня доля» не отримала найвищої оцінки університету. Під час захисту професор сказав їй, що знадобиться «принаймні ще 30 років життєвого досвіду», перш ніж вона зможе повноцінно розвинути свій аргумент.
У 2023 році, перебуваючи в сімейному будинку в Афінах, Ван натрапила на бакалаврську програму англійською мовою з грецької археології, історії та літератури. Минуло понад 30 років з моменту зауваження професора. «Якщо я закінчу курси археології та літератури тут, — подумала вона, — можливо, я зможу написати ту роботу краще».
Народившись у Сіньцзян-Уйгурському автономному районі на північному заході Китаю, Ван працювала вчителькою китайської мови, керівником у сфері реклами, а пізніше — у видавництві, перш ніж вийти на пенсію. Оскільки одна дитина вже вчилася в коледжі, а інша — працювала, вона мала змогу проводити частину року в Афінах.
Більшість її однокурсників народилися близько 2006 року. «Останніми студентами, яких я вчила, були люди 1983 і 1984 років народження, — розповіла вона. — Тепер їхні діти — мої однокласники».
Щоб не відставати від них, довелося вивчити дещо більше, ніж історію. Ван друкувала двома вказівними пальцями й ледве опановувала університетські онлайн-системи.
Під час першого семестру донька Ван влаштувалася на дистанційну роботу з Афін, допомагаючи матері практикувати англійську та адаптуватися до життя в кампусі. Читання підручників з екрана викликало в неї запаморочення, тому вона замовила друковані копії, які привіз їй чоловік.
Зусилля виправдали себе. У той час як багато студентів пропускали лекції, Ван майже ніколи цього не робила. Вона сиділа в першому ряду, залишалася після занять, щоб ставити запитання, навіть якщо не могла повністю зрозуміти відповіді, і проводила вихідні за навчанням. Незабаром вона почала використовувати ШІ для перевірки своїх екзаменаційних робіт та пошуку помилок.
Вона навіть завоювала прихильність однокурсників, показуючи їм фотографії своїх кошенят. «Ніхто не може встояти перед кошенятами», — сміялася вона. Також вона дізналася, що сиве волосся — не перешкода для того, щоб скористатися студентським квитком для отримання 10% знижки в KFC.
Вивчення Пелопоннеської війни змінило ставлення Ван до конфліктів. Вона почала бачити ті самі процеси поза межами Стародавньої Греції. «Одна сторона хоче зберегти існуючий порядок, а інша хоче його змінити, — каже вона. — Саме так працює багато конфліктів у світі».
Вона почала сприймати традиційні очікування щодо сім’ї та шлюбу як частину того самого порядку. Вона прагнула вирватися з них, тоді як її чоловік, який отримував вигоду від такого стану справ, почувався комфортніше, зберігаючи статус-кво.
«Моє життя раніше було тестом із множинним вибором, де існувала лише одна правильна відповідь, — каже Ван. — Робота, кохання, шлюб. На кожному етапі було щось, що я мала робити, і суспільство несло мене за течією. Люди завжди визначали, хто я: чия я донька, чия студентка, чия дружина, чия мати».
«Тепер я визначаю себе сама, — додає вона. — Мене більше не турбують ці ярлики. У мене навіть з’явилося нове ім’я: Елла. Я — Елла».
Ван думала про те, щоб стати музейним гідом або написати мемуари після закінчення навчання. Але каже, що ці плани важать менше, ніж те, що вона вже відкрила для себе: «Найбільше, що я здобула за останні два роки, — це усвідомлення, що навчання саме по собі є метою, а не засобом для чогось іншого. Мені просто подобається вчитися».
Іноді Ван все ще згадує довгі зими у своєму рідному місті в Сіньцзяні. Будучи старшою з чотирьох доньок, вона допомагала батькам заготовляти овочі на зиму. Оточена купами врожаю, вона мріяла погратися з іншими дітьми, але не могла піти.
«Моє тіло було скуте працею, але думки були вільними. Вони вже подолали тисячі миль навколо світу», — каже вона.
Десятиліття по тому Ван відчуває, що нарешті наздогнала свої дитячі мрії.
«Тепер я стою на відкритому полі життя, — каже Ван. — Я самотня, але я вільна. Це самотність свободи».
Оригінал: www.sixthtone.com