Чи був викрадений внесок Ісаака Ньютона в розвиток числення?
· Наука
Історія винайдення числення — це не лише геніальні осяяння, а й епічна наукова суперечка XVII століття між Ісааком Ньютоном та Готфрідом Лейбніцом.
Людство замислювалося про нескінченність із незапам’ятних часів. Воно навіть намагалося дати їй визначення: що станеться, наприклад, якщо постійно додавати одиницю до числа? Чи можливо зрештою досягти значення, яке перевищить усі натуральні числа? Ба більше, що станеться, якщо робити абсолютну величину числа дедалі меншою?
Найдавніші відомі записи про такі міркування належать Архімеду, який жив у III столітті до н. е. Але нескінченності та їхні протилежності — нескінченно малі величини, звані інфінітезималями, — стали справді значущими у XVII столітті, спровокувавши одну з найбільш напружених наукових дискусій, які коли-небудь бачив світ.
У 1660-х та 1670-х роках Ісаак Ньютон і Готфрід Вільгельм Лейбніц заклали основи того, що ми сьогодні називаємо математичним аналізом (численням). Ця галузь математики займається, зокрема, вимірюванням геометричних фігур та дослідженням змінних величин.
У той час Ньютон проводив дослідження в Трініті-коледжі в Кембриджі. Потім, у 1665 році, Європою прокотилася епідемія бубонної чуми, що змусило університет зачинити свої двері. У цей період Ньютон ще інтенсивніше присвятив себе дослідженням, зробивши вражаючі кроки в оптиці та кінематиці, і навіть розробив теорію гравітації.
Молодого фізика особливо захоплювали змінні системи. Проте, щоб їх описати, йому потрібен був новий вид математики — який Ньютон, будучи тоді у своїх 20-х роках, винайшов спеціально для цієї мети.
Розрахунки та конкуренція
Уявіть, що ви кидаєте м’яч на землю. Його швидкість зростатиме з часом, оскільки земне тяжіння прискорює його. Відстань $s$, яку долає м’яч, можна описати рівнянням руху $s = 1/2 gt^2$, де $g$ представляє прискорення вільного падіння, що біля поверхні Землі становить 9,81 метра на секунду в квадраті. Щоб зробити формули максимально лаконічними, ми опустимо одиниці вимірювання й округлимо $g$ до 10. Це дає нам приблизний результат $s \approx 5t^2$ метрів для пройденої відстані.
Але що, якщо ми хочемо знати швидкість м’яча після того, як він рухався протягом однієї секунди? Ми знаємо, що середня швидкість $v$ об’єкта на певній відстані визначається часом, витраченим на її подолання: $v = s/t$. Але що, якщо швидкість змінюється безперервно і нас цікавить $v(t)$ у конкретний момент часу $t$?
Ньютон усвідомив, що результат для миттєвої швидкості стає точнішим, коли часовий інтервал, за яким обчислюється величина, стає меншим. З цією метою він згодом запровадив «інфінітезимальну» величину ($dt$ у сучасних позначеннях), яка відповідає крихітному часовому інтервалу — меншому за будь-яке звичайне число.
Таким чином, швидкість у момент часу $t = 1$ можна було обчислити, розділивши відстань, пройдену між $t = 1$ і $t = 1 + dt$, що записується як $s(1 + dt) – s(1)$, на часовий інтервал $dt$. Підставивши значення $t$ у формулу відстані, ми отримаємо: $s(1 + dt) = 5(1 + dt)^2 = 5 + 10dt + 5(dt)^2$ та $s(t = 1) = 5$.
Отже, для швидкості $v$ у момент часу $t = 1$ отримуємо: $v(t = 1) = (s(1+dt) - s(1)) / dt = (10dt + 5(dt)^2) / dt = 10 + 5dt$.
Що означає цей результат, який все ще залежить від $dt$? За Ньютоном, це 10 метрів на секунду: він просто відкинув доданок із $dt$.
Приблизно через десять років філософ Лейбніц розглядав схожі ідеї — хоча й з зовсім інших причин. Він шукав спосіб обчислити площу під кривою. Для цього він розділив площу на дедалі менші інтервали, щоб апроксимувати її шляхом підсумовування площ численних прямокутників. Чим вужчі інтервали, тим точнішим стає обчислення. І тому Лейбніц також запровадив інфінітезималь: $dx$.
Претензії та визнання
Детальніші дослідження таких інфінітезимальних обчислень згодом відійшли на другий план через суперечку між Лейбніцом і Ньютоном. Хоча Лейбніц опублікував свою теорію раніше за свого англійського колегу, прибічник Ньютона — а згодом і сам Ньютон — заявили, що Лейбніц бачив його неопубліковану роботу про інфінітезимальне числення раніше і вкрав ідеї.
Британське королівське товариство згодом розпочало розслідування, яке, за його твердженням, підтвердило звинувачення Ньютона. Але сам Ньютон був президентом товариства і власноруч обрав слідчу комісію. (Ньютон, попри весь свій інтелект, також запам’ятався своєю безжальністю; він нападав на інших геніальних сучасників, включаючи вченого Роберта Гука).
Репутація Лейбніца була зруйнована. Він помер у 1716 році, і його могила залишалася без розпізнавальних знаків. Лише приблизно через 75 років люди додали напис «OSSA LEIBNITII» (що означає «кістки Лейбніца»).
Сьогодні історики науки погоджуються, що між роботами Лейбніца та Ньютона з математичного аналізу існували суттєві відмінності, і роблять висновок, що обидва вчені, ймовірно, дійшли своїх висновків незалежно один від одного.
Наступного разу я заглиблюся в полеміку всередині математичної спільноти навколо концепції інфінітезималей.
Оригінал: www.scientificamerican.com