Чи можуть спогади бути передані або їстівні?

· Наука

Чи можуть спогади бути передані або їстівні?

Чи можливо передати пам'ять, або вона може бути їстівною? Дослідження з планаріями відкриває нові горизонти.

Чи можна передавати спогади — чи їх можна з’їсти?

Вступ

Було глухо зимою в Бостоні. Поверхня річки Чарльз була замерзлою. Але Закарі Келсо вирушив на холод, щоб нарешті розгадати загадку, яка переслідує нейробіологічні лабораторії вже більше півстоліття.

Щоб це зробити, Келсо, асистент дослідника в лабораторії Гарвардського нейробіолога Сема Герсґмана, потребував черв’яків. А саме, планарій: плоских черв’яків з стрілоподібною головою, які є одними з найпростіших істот, що володіють мозком та нервовою системою з дводольною симетрією, подібною до нашої. Зазвичай лабораторії замовляють ці широко вживані модельні організми у компаній, що постачають біологічні матеріали. Але замовлені черв’яки не відповідали стандартам. Тож Герсґман послав Келсо на крижані береги Чарльзу, щоб впіймати кілька диких. «Я подумав: "Я, напевно, виглядаю божевільно, бо використовую молот, щоб пробити лід,"» згадував Келсо. «Тому я одягнувся у більш "діловий" бізнес-кэжуал».

Це не була остання ситуація, в якій опинився Келсо. Виявилося, що планарії з річки Чарльз також не підходили. Так само, як і черв’яки, яких він добував, стрибаючи по потоках навколо Юджина, Орегон, у березні 2025 року. А також і ті, що він ловив у озерах Мічигану цього червня — вже в чоботах по пояс, під час пікніка, коли родини спостерігали за ним з берега. Келсо старанно перевертав камені, методично рибалив на шматочках м’яса, прив’язаних до нитки, і навіть слідував картам з старого путівника під назвою "Прісноводні тріклади Мічигану". Але його пригоди виявилися безплідними. Звичайно, він спіймав безліч планарій. Але в лабораторії Герсґмана жоден з них не робив те, що від них очікувалося.

У 1960-х роках ексцентричний психолог поведінки на ім’я Джеймс МакКоннелл переконав наукову спільноту, що планарії, як собаки Павлова, можуть бути класично обумовлені — і що спогади про це навчання можуть передаватися від черв’яка до черв’яка через канібалізм. Ці дивовижні відкриття були відтворені іншими вченими, а тренування черв’яків стало основною частиною шкільних наукових ярмарків. Тепер, через 60 років, черв’яки перестали навчатися, і ніхто не знає, чому.

Я вперше дізнався про цю наукову загадку, коли писав іншу статтю для цього журналу про те, що може пам’ятати клітина. Вивчаючи історичну літературу про дослідження пам’яті, я постійно натрапляв на дивні експерименті МакКоннелла з черв’яками, які захопили ціле покоління вчених, перш ніж зникнути зовсім. Пам’ять планарій сама стала забутою. Я був задоволений, відхиливши її як випадок в історії, поки Герсґман не згадав у розмові під час інтерв’ю, що, крім своєї роботи з одною клітиною, Стентором Церулеусом, його лабораторія намагається відтворити деякі дивні експерименти з черв’яками з 1960-х. Чи чув я про них?

Герсґман, як я дізнався, був зацікавлений у тому, щоб продовжити те, на чому зупинився МакКоннелл. Будучи частиною зростаючої групи когнітивних науковців, які шукають підказки до походження та основ пам’яті за межами мозку, він був зацікавлений у будь-якій істоті, яка, здається, пам’ятала, не маючи нейронних, синаптичних мереж. Маленький Стентор Церулеус, приміром, може змінювати свою поведінку на основі попереднього досвіду — досить вражаюче для одноклітинної істоти, яка не може мати нейрона. Планарії, якщо вірити висновкам МакКоннелла, могли стати наступною великою модельною організмом для дослідження пам’яті.

Проблема полягала в тому, що справа йшла не дуже добре. Насправді, незважаючи на всі зусилля Герсґмана навчити їх, жодна з його планарій не могла нічому навчитися.

Чи може черв’як навчитися? Коли МакКоннелл ставив це питання на початку 1950-х, уявлення про те, що пам’ять має стосунок до синаптичних асоціацій між нейронами в мозку, лише починало набувати популярності. МакКоннелл, тоді аспірант з психології в Університеті Техасу, припустив, що планарії — серед найпростих істот з справжніми нейронами — отже, повинні мати можливість навчатися.

Його ранні експерименти з черв’яками не були особливо новаторськими. Він просто замінив черв’яків на пацюків в стандартних класичних експериментах з обумовлення: щораз шокуючи черв’яків при яскравому світлі. Після періоду цього навчання черв’яки почали асоціювати світло з шоком і скорочували свої тіла в очікуванні, коли світло спалахувало. Voilà: навчання черв’яків!

Планарії мають ще дивніші особливості для експериментів. Якщо планарію розрізати навпіл, обидві половини відростуть в нового черв’яка — хвіст виросте нову голову, а голова — новий хвіст. Фрагмент розміром до 1/279 оригінального черв’яка здатен вирости в абсолютно нормального дорослого черв’яка за кілька тижнів, з таким потужним регенеративним потенціалом, що, як казав один ранній натураліст, планарії ефективно є «безсмертними під лезом ножа». Для МакКоннелла ця здатність викликала питання: Коли ви розрізаєте черв’яка навпіл, чи пам'ятають обидві половини?

Ось тут і почалося справжнє катування черв’яків.

У 60-х роках МакКоннелл, який вже був молодим професором в Університеті Мічигану, почав відокремлювати голови його тренованих планарій. Черв’яки, що виросли з відрізаних голов, поводилися так само, як і оригінали, асоціюючи світло з шоком — саме те, що він і очікував, з урахуванням збереження їх примітивних мозків. Те, що здивувало МакКоннела, це те, що черв’яки, які регенерували з безголових хвостів, також пам’ятали. Це означало, що яку б форму не мали спогади черв’яків, вони не були виключно в компетенції мозку. «Здавалося, що спогади закладені по всьому тілу тварини,» пізніше відзначив МакКоннелл.

Захоплений, МакКоннелл провів свої експерименти далі. Він розрізав черв’ків на все менші шматочки; щоразу регенеровані сегменти зберігали пам'ять. Він пришивав голови тренованих черв’яків до не тренованих хвостів, але вони постійно відвалювалися. Він подрібнював тренованих черв’яків у блендері та вводив їх наївним отримувачам — ніжний процес, що історик Ларрі Штерн порівняв з «завиванням чорнослива списом». Нарешті, згадавши, що деякі планарії є канібалами, він годував пюре з тренованих черв’яків їхніми родичами. У наступних випробуваннях «канібальні» черв’яки одразу ж підхоплювали реакцію на світло, наче вони запам'ятовували, а не навчалися, що робити.

Якщо експерименти МакКоннела видаються кривавими, його запитання відображало дух його часу. Відкриття спіралі ДНК у 1950-х роках виявило, скільки інформації укладено в білках та нуклеїнових кислотах. Ідея про те, що фізичні сліди пам’яті, або «енграми», можуть мати хімічну основу, здавалася достатньо правдоподібною для багатьох вчених. Чи могли канібали МакКоннела з’їсти енграму? МакКоннелл був у цьому переконаний. Він був впевнений, що їхні спогади закодовані в структурі їхньої РНК — і можуть передаватися від черв’яка до черв’яка.

«В жаргоні комп'ютерної інженерії інформація завжди "подається" до комп'ютера,» пізніше написав журналіст Артур Кестлер у своїй вдячній статті про роботу МакКоннела. «Тут метафора стала плоттю.»

Це були сенсаційні відкриття, і МакКоннелл скористався всіма можливостями медійної уваги, яку вони викликали. Перш ніж стати науковцем, він мав коротку кар'єру на радіо, і знав, як перетворювати складні ідеї на дотепні фрази. У таких журналах, як Time та Esquire, він велично говорив про майбутнє споживання пам'яті — про «пills для уроків піано» і «бургери професора». Він брав своїх тренованих черв’яків на шоу Стівена Аллена, і, незважаючи на його акуратну стрижку і окуляри в роговій оправі, прозвав себе «МакКанібалом».

Студенти почали писати в лабораторію МакКоннела в Університеті Мічигану, запитуючи поради з приводу тренування черв’яків для своїх шкільних наукових ярмарків, і МакКоннелл ділився порадами. Він вірив, що наука повинна бути доступною для людей; він сприймав себе як новітнього Давида, що кидає каміння в інституційного Голіафа. Це зробило його одним з найбільш відомих публічних вчених свого часу, але не здобуло йому симпатії серед більш серйозних колег. Це також не допомогло, що він публікував всі свої дослідження в «Worm Runner's Digest», контркультурному журналі, який він розповсюджував з лабораторії.

«Worm Runner's Digest» був «ніби Mad Magazine зустрічається з серйозним науковим журналом», розповів мені нещодавно Герсґман. На піку у нього було близько 2,500 підписників по всьому світу. Намальований від руки щит на його обкладинці зображував планарію з двома головами та латинським девізом ignotum per ignotius, що приблизно перекладається як «невідоме роз’яснене через ще більш невідоме». Його перше видання 1959 року містило лише 14 роздрукованих сторінок про догляд та годування планарій, але згодом воно швидко виросло. Окрім публікації десятків статей про передачу пам’яті та пов’язаними дослідженнями, МакКоннелл вітав гумор і друкував науково-фантастичні оповідання, запальні редакційні статті, карикатури на планарій, пародійні статті та вірші.

Хоча «Digest» тепер став чимось на кшталт культової класики, така суміш була заплутаною для багатьох читачів. МакКоннелл зрештою розділив видання навпіл, не інакше як планарія, і перейменував серйозну половину в «Journal of Biological Psychology» (не пов'язано з нинішнім рецензованим журналом Biological Psychology, заснованим у 1973 році). Але репутація МакКоннела як єретика та жартівника була добре усталена.

У 1960-х роках все почало йти не так. Хоча МакКоннелл насолоджувався періодом слави та фінансування — включаючи прискорений шлях до становлення доцентом у Університеті Мічигану — спроби відтворити його передачу пам’яті давали непостійні результати. Хоча багато зусиль ніби й були успішними, невдачі були більш помітними. У 1965 році лауреат Нобелівської премії з біохімії Мелвін Кальвін намагався повторити експерименти МакКоннела з черв’яками і зазнав невдачі, навіть отримавши допомогу від деяких колишніх асистентів МакКоннела та використовуючи той же пристрій. Його високооплачувана публікація результатів викликала суперечливу дискусію, в якій, зокрема, обговорювалося правильне поводження з черв’яками.

До 1970-х років модна хвиля пам’яті планарій минула. Вчені перейшли до пацюків, котів, золотих рибок і навіть молитвяних богомолів. Дослідники, які демонстрували успішні передачі пам’яті на пацюках — шляхом введення зразків РНК з мозку однієї тварини до іншої — опублікували свої знахідки в престижних журналах, таких як Nature та Science, що зробило модель планарій незначною в порівнянні. Але коли подальші експерименти виявилися невизначеними, інтерес до питання про передачу пам’яті зник. Як висловилися наукові історики Гаррі Коллінз та Тревор Пінч, «передачу пам’яті ніколи не спростували до кінця; вона просто перестала бути в центрі наукової уяви».

МакКоннелл закрив свою лабораторію в 1971 році, і його тривалий період забуття був перерваний лише один раз у 1985 році, коли він став жертвою Унабомбер. (Після вибуху він на деякий час втратив слух.) Він помер у 1990 році. Якщо молодше покоління науковців знає про його канібалів-планарій, то це, скоріш за все, «як застереження, яке нейробіологи розповідають своїм студентам перед сном, щоб відвадити їх від невдалих проектів», сказав Герсґман.

Проте нетрадиційна робота МакКоннела та його контрааргументи залишили слід у фольклорі нейробіології, а ідея передачі пам’яті залишається предметом приватного захоплення. Що як МакКоннелл насправді зміг годувати спогадом черв’яка? Для Герсґмана, який шукає спосіб вивчати пам’ять на молекулярному рівні та пов’язувати її з спостережуваною поведінкою, це питання стало терміновим.

Все здавалося досить простим. Навесні 2025 року Герсґман та Мадді Снайдер, одна з його пост-докторантів, вирушили, щоб повторити протокол навчання черв’яків одного зі студентів МакКоннела, Алана Якобсона. Папери Якобсона були найсуворішими в еру передачі пам’яті планарій, і Герсґман та Снайдер дотримувалися їх до найменших деталей. «Ми хотіли мати поведінкову основу, щоб мати можливість вивчати кола, які керують пам’яттю в цих надзвичайно нестабільних тваринах,» сказала Снайдер. «Чи використовуються ці кола взагалі для консолидації чи зберігання пам’яті? Бо якщо ви втратите голову і всі ці кола зникнуть, то що тоді стане механізмом зберігання пам’яті?»

Однак, незважаючи на всі свої зусилля, вони не змогли зробити те, що Якобсон, МакКоннелл та багато інших зробили ще в 1960-х: навчити черв’яків стискатися у відповідь на світло. (Вони опублікували результати на biorxiv.org у квітні 2026 року.) «Я справді ламав голову про це,» сказав Герсґман. Він передбачав, що передача пам’яті стане проблемною частиною експерименту — а не отримання черв’яків, щоб спочатку зформувати пам’ять.

Вони розмовляли з іншими лабораторіями планарій. Вони пробували різні стимули. Вони запускали зйомки планарій через машинне навчання. У відчаї Келсо та Снайдер навіть відвідали Науковий музей Гарварда, щоб дослідити вінтажне «індукційне» обладнання, електричний шоковий апарат, що використовувався в середині століття в науці про черв’яків. Але це не дало жодних підказок.

Келсо шукав будь-кого з колишніх співробітників МакКоннела, хто міг би ще бути живим, і, через удачу, знайшов контактну інформацію Деніела Кімбла та його дружини Ріва, які обидвоє працювали в лабораторії МакКоннела. Тепер їм близько 90, вони живуть у Юджині, Орегон. Коли Келсо зателефонував їм, він дізнався, що вони не лише проводили більшість експериментів МакКоннела у 1960-х, але й зберегли весь друкований архів «Worm Runner's Digest» у коробці в своєму підвалі.

Келсо та Снайдер купили квитки до Юджина. Під час двох днів, споживаючи тарілки домашніх печив та безліч чашок чаю, вони вбирали все, що могли дізнатися від Кімблів. На перерві від ручного сканування попередніх чисел Digest, вони ходили поблизу річок, наповнюючи каструлі з мулистою прісною водою. Повернувшись до кухонного столу Кімблів, дві генерації науковців спостерігали, як осад осідає, щоб побачити, які черв’яки можуть з'явитися.

Це, зрештою, те, що робив МакКоннелл. Замість використання лабораторних штамів планарій він брав їх з озера під Університетом Мічигану. І, щоби не залишити жодного каменю неперевернутим, Келсо зробив ще один останній візит у колишні риболовецькі місця МакКоннела в Мічигані. Він повернувся з пластиковими трубками, повними черв’яків, але жоден з них не виявився учнем. «Якимось чином у нас було близько 12 різних штамів планарії, жоден з яких не показав жодного навчання,» сказав Герсґман.

Як розповідає Снайдер, Кімблі були абсолютно впевнені, що їхні експерименти з умовлення в 1960-х роках спрацювали. Черв’яки вчилися — у цьому вони були впевнені. Література того часу, здається, підтверджує їхню впевненість; принаймні 36 лабораторій повідомили про подібні результати. Так чому ж, коли сьогодні виконуються абсолютно ті ж експерименти, використовуючи той же лабораторний протокол і навіть тих же черв’яків, виловлених з тих же вод Мічигану, планарії абсолютно не підлягають навчанню?

Одна з причин, зазначила Снайдер, полягає в тому, що МакКоннелл, Кімблі та всі інші «учасники черв’яків» були непослідовними у тому, як вони оцінювали поведінку планарій і могли неправильно інтерпретувати більш безневинні «повороти» черв’яків за однозначну «скорочення» реакції на світло. Кожен науковець є продуктом свого часу, врешті-решт, під впливом безлічі, часто невидимих способів соціологічних умов, тиску фінансування та, в даному випадку, сильно харизматичного лідера. Це тлумачення зробило Снайдер надзвичайно чутливою до своїх власних потенційних упереджень. «Протягом цього всього проекту,» сказала мені вона, «я думала: “Які речі я вважаю за належне сьогодні в наших моделях нейробіології, і наші припущення про те, що відомо та невідомо, на які мені справді слід звернути увагу?”»

Більш віддалена можливість полягає в тому, що самі планарії якимось чином змінилися за останні шістдесят років — ставши жертвами забруднення або генетичних зсувів. Герсґман вважає цей сценарій малоймовірним. «Яка ймовірність того, що група дослідників просто мала щастя в той особливий момент, коли стався цей феномен?» запитав він, шокований. «Вони мали просто надзвичайну удачу в мільйонах років еволюції планарій? А потім наша удача закінчилася?»

Не важливо, у чому причина, у 2026 році, незважаючи на їхню нервову систему та прості мізки, планарії не навчаються. З еволюційної точки зору це може бути цілком зрозуміло. «Причина, чому ми запам’ятовуємо асоціації, до якоїсь міри, полягає в тому, щоб мати можливість передбачити небезпеку та уникнути її,» сказала Снайдер. Але планарії мають інші стосунки з небезпекою. Їхня регенеративна фізіологія, настільки важлива для експериментів МакКоннела, захищає їх від тупих травм. Укусивши навпіл, вони просто виростають назад. Яка ж користь пам’яті для такої істоти? «Це зовсім інша філософська загадка,» сказала вона.

Зараз саме той час, щоб мати справу з такими загадками. Навчання планарій може бути терміном, але експерименти з передачі пам’яті з використанням інших організмів знову в науковій моді — і ці експерименти, здається, працюють. У 2018 році нейробіолог Девід Гланцман з Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі здійснив трансплантацію пам’яті на морському слизі Aplysia californica, моделі для дослідження пам’яті завдяки її відносно простій нервовій системі та величезним нейронам. Після навчання слизі реагувати на шок своїх хвостів, Гланцман зміг передати сенсибілізацію від одного слиза до іншого шляхом прямого введення генетичного матеріалу. Це підтвердило, що якась частина пам’яті могла зберігатися в РНК, що було висновком МакКоннела.

А потім, у 2021 році, генетик Прінстонського університету Колін Мерфі виявила, що черв'яки Caenorhabditis elegans — мікроскопічні круглі черв’яки з 302 нейронами — могли навчитись уникати патогенних бактерій, їдучи або навіть просто плаваючи в пюре з черв’яків, які навчилися це на власному досвіді. Група Мерфі ідентифікувала ретротранспозон, стрибкоподібний сегмент генетичного матеріалу, названий Cer1, який, за її словами, «несе пам’ять» між особинами. Через кілька років група з Індійського інституту науки опублікувала статтю, що стверджує, що треновані черв’яки C. elegans вивільняють екстракліноклітинні везикули — невеликі ліпідні частинки, що містять генетичну інформацію — які можуть передавати своє навчання наївним аналогам.

Ніхто з цих дослідників не є ані наполовину таким яскравим, як МакКоннелл, але їхня робота свідчить про те, що він, можливо, мав рацію щодо пам’яті черв’яків. Він лише став ставити на неправильний вид черв’яків — і подвоїв свої ставки попри непослідовні докази. Врешті-решт він втратив свою репутацію, але його енергійний дух запалив цікавість до іншого нетрадиційного науковця. На щастя, цей дотримується доказів.

У Гарварді Герсґман зосереджує свою увагу з невиразної планарії на більш зрозумілій C. elegans. Може, вона не регенерує, коли її ріжуть навпіл, але C. elegans є тривалим модельним організмом у нейробіології — і послідовно показала, що може навчатися. З новими експериментами, що проходять, Герсґман обережно оптимістичний. «Я просто сподіваюся, що ми не пішли в ще одну кролину нору,» сказав він мені. А ось черв’яча нора — у цьому можна бути певним.

Оригінал: www.quantamagazine.org

Про Що? — новини науки, технологій і світу