Чи залишилося щось від мрії про холодної термоядерний синтез?
· Наука
Стаття досліджує історію скандального холодного термоядерного синтезу, розглядаючи, чому наукова спільнота відкинула цю ідею та чи варто переглядати скепсис щодо неї сьогодні.
Чи залишилося щось від мрії про холодне термоядерний синтез?
Холодний синтез: ось ідея, про яку я давно не згадував. Вона знову потрапила в поле мого зору навесні 2026 року. Я написав статтю про те, що вчені схильні уникати ризику, і Г’ю Прайс, філософ із Трініті-коледжу Кембриджського університету, відповів на неї у Bluesky, пославшись на статтю, яку він нещодавно написав у співавторстві щодо ставлення до холодного синтезу. Він вважає, що вчені надто скептично налаштовані не лише до самого холодного синтезу, а й до твердження, що вони були надто скептичними. Ніби на підтвердження його слів, один науковий журнал щойно відхилив його статтю. Я давно захоплююся працями Прайса про природу часу та причинно-наслідкових зв’язків, тому ця тема мене зацікавила.
Коли у 1989 році вибухнув скандал із холодним синтезом, я був у шестимісячному поході, відрізаний від світу. (Тоді це ще можна було собі дозволити.) На той час, коли я дізнався новини, усе вже закінчилося. У березні двоє хіміків скликали пресконференцію, щоб оголосити про простий настільний експеримент, який вивільнив забагато енергії для звичайної хімічної реакції. Вони стверджували, що це мусить бути ядерний процес: ядра водню зливаються, утворюючи гелій. Це обіцяло безмежну чисту та дешеву енергію. Фізики були приголомшені. Таке не мало б бути можливим за настільки буденних умов. Політики проголошували кінець усіх наших енергетичних бід. Але потім лабораторії в усьому світі намагалися відтворити експеримент і не змогли, після чого послідувала жорстка критика. Усе це тривало лише кілька місяців. Оскільки я не бачив цього в реальному часі, а за вдачею я — опозиціонер, спочатку я симпатизував відважним вченим-одинакам. Але потім я прочитав про їхні дилетантські помилки, фальсифікацію важливого графіка та погрози судовими позовами на адресу скептиків. Експерименти, що спочатку підтверджували результати, були спростовані, в одному випадку — через ознаки навмисної фальсифікації продуктами синтезу.
Хоча холодний синтез став патологічним випадком, синтез загалом був цвинтарем мрій. Я ріс із мрією, яку він викликав. Незалежно від того, чи відбувається він при кімнатній температурі, як це нібито було під час епізоду з холодним синтезом, чи при температурах у центрі Сонця, як у звичайних термоядерних реакторах (та бомбах), синтез не потребує видобутку (та утилізації) урану чи супроводу нафтових танкерів через Ормузьку протоку. В ідеалі все, що вам потрібно — це трохи морської води. Захопившись, я колись побудував «фузор» у своєму підвалі за статтею в журналі Make. Фузори — це справжня, єдина законна технологія настільного синтезу. У них висока напруга створює гарячу плазму, яка стикає ядра разом. Мій пристрій не досяг синтезу, але за належної роботи міг би, хоча виробляв би мізерну кількість енергії. Мені подобалося показувати гостям його сяючу фіолетову плазму, але що більше я дізнавався про синтез, то сильнішим ставало моє розчарування. Через пару років друг із приватної термоядерної компанії провів мені екскурсію справжнім експериментальним реактором. Він був складним і дорогим. От вам і «дешево». Він випромінював інтенсивну, смертельну нейтронну радіацію. От вам і «чисто». І він вимагав паливо з тритію, який не зустрічається в природі й має вироблятися штучно. От вам і «трохи морської води».
То як же такий порядний філософ, як Прайс, вплутався в таку справу? Через Zoom він пояснив, що його інтерес бере початок у 2011 році, коли він разом з іншими світилами виношував ідею створення Центру вивчення екзистенційних ризиків. Ця дослідницька група переймається ядерною зимою, біологічною зброєю, масштабними вулканічними виверженнями та захопленням влади штучним інтелектом — вона забила на сполох задовго до того, як це стало модним. Прайс сказав мені, що бачить паралелі між сценаріями кінця світу та холодним синтезом. Вони можуть здаватися малоймовірними, а їх вивчення — справою одинаків чи навіть маргіналів, проте наслідки надзвичайно великі, тому ми повинні надавати їм більшої ваги, ніж це може здаватися доречним на перший погляд.
Я загалом за неупередженість, але аргумент Прайса мене стривожив. Напевно, існує тисяча інших аномальних явищ, які мають такі ж шанси бути реальними, як і холодний синтез, і, якщо це так, вони могли б змінити світ. Чому фокусуватися саме на цьому? Єдина причина, чому ми взагалі говоримо про холодний синтез — це те, що у 1989 році нас обманули. Початкова неправда створила свого роду ефект психологічного якоріння, змушуючи нас розглядати можливість, яку ми б інакше не сприйняли серйозно. Це ніби я сказав би, що бачив снігову людину на своєму подвір’ї, потім зізнався б, що це неправда, але люди все одно почали б проводити щорічні криптозоологічні конференції неподалік. Мене вразило, що обман зміг породити цілу академічну дослідницьку програму. Чим це відрізняється від антивакцинаторського руху, який також почався з даних, що виявилися сфабрикованими, і мав би просто згорнутися, як тільки це стало відомо?
Але, почавши заглиблюватися в цю кролячу нору, я вирішив, що варто продовжувати. Прайс порадив мені поговорити з Меттом Тревітіком.
Тревітік — співзасновник венчурної фірми Leitmotif у Пало-Альто. Я зазвичай не спілкуюся з венчурними капіталістами, але швидко побачив, що його підхід збігається з підходом Прайса. Тревітік хоче наблизити еру термоядерного синтезу і підтримує низку технологій, які можуть це забезпечити. У нашій розмові він також мав дуже притаманну Кремнієвій долині схильність постійно звертатися до мене на ім’я.
Десять років тому, працюючи в Google, Тревітік організував проєкт з переоцінки холодного синтезу, який у 2019 році завершився статтею в Nature. Вона не виявила жодних несподіваних ядерних реакцій чи інших аномалій, але це було не єдиною метою. Тревітік сказав, що фіаско 1989 року наклало тінь на певні дослідницькі теми, які, можливо, не варто так легко відкидати. Наприклад, дослідники холодного синтезу використовували паладій, який має дивовижну здатність вбирати водень як губка — ця властивість не стає менш дивовижною від того, що вона пов’язана з науковим безглуздям. Тревітік прагнув зняти це табу, і сказав, що проєкт зрештою видав 28 академічних статей про гідрогенізовані метали та інші явища. «Джордже, — сказав він. — Ми дестигматизували цю галузь».
Тож я переглянув посилання в статті для Nature і почав вивчати теми, на які раніше не звернув би уваги. Одна з них, що мене захопила, — це мюонний каталіз синтезу. Я впізнав у ній первинне значення терміна «холодний синтез» до того, як його перехопили дослідження 1989 року. Розбираючись у цьому, я виявив жваву дослідницьку програму в межах фізики, яка створює екзотичні види атомів і молекул — іноді щоб спробувати змусити їх злитися, але загалом — щоб шукати нові фундаментальні закони природи.
Все ще остерігаючись сумнівної репутації холодного синтезу, я звернувся до фізиків, яким довіряю, щоб дізнатися більше. Однією з них була Каталіна Курчану з Італійського національного інституту ядерної фізики поблизу Рима. Я відвідував її три роки тому, щоб побачити її експерименти, які перевіряють основи квантової механіки. Вона м’яко нагадала мені, що розповідала про екзотичні атоми ще тоді. Мабуть, я був настільки зосереджений на її іншій роботі, що не звернув на це уваги. «Це цілий світ для відкриттів, — сказала вона. — Іноді я називаю їх "генетично модифікованими атомами", але перестала це робити, бо, ну ви розумієте».
Основна ідея, на якій базується мюонний каталіз синтезу, проста. Звичайні атоми складаються з позитивно зарядженого ядра, навколо якого обертаються негативно заряджені електрони. Але немає жодної причини, чому це мають бути саме електрони. Інші негативно заряджені частинки підходять так само добре. У Стандартній моделі фізики частинок у електрона є «брат» — мюон, який може його замінити. Фізики також замінювали частинки з інших сімейств, такі як каони, піони та сі-баріони. Вони навіть створювали гібриди матерії та антиматерії, де навколо ядра, що містить протони, обертаються негативно заряджені антипротони. Коротше кажучи, ви можете мати звичайний водень, мюонний водень, каонний водень, антипротонний водень і так далі.
«Це як нова періодична таблиця, — сказав Деніел Светц, фізик-експериментатор із Національного інституту стандартів і технологій у Боулдері, штат Колорадо, який створює надточні детектори для вимірювання випромінювання цих екзотичних атомів. — Ви майже будуєте її в третьому вимірі».
Головна відмінність цих екзотичних атомів у тому, що замінники електронів значно важчі. Мюон у 207 разів важчий за електрон; антипротон — у 1800 разів. Згідно з квантовою механікою, кожен об’єкт зрештою є хвилеподібним, і чим більша його маса, тим коротша його довжина хвилі. Відповідно, мюонний атом у 207 разів менший за свого звичайного аналога, залежно від хімічного ізотопу; антипротонний атом — до 1800 разів менший. Коли фізики хочуть пояснити масштаби атомів, вони часто порівнюють ядро з мармуровою кулькою, а весь атом — зі стадіоном навколо неї. З антипротонними атомами, однак, атом — це не стадіон, а лише футбольний м’яч.
«Вся система стиснута», — сказала Ненсі Пол, фізик із лабораторії Кастлера Бросселя в Парижі. Вона досліджує використання ще важчих негативно заряджених частинок, щоб ще більше зменшити атоми. «Це так рідко у фізиці, особливо сьогодні, коли ви стикаєтеся з чимось, де ще нічого не було зроблено».
Зменшення атомів підсилює електричне поле всередині них. Згідно із законом Кулона, який є електричним аналогом закону всесвітнього тяжіння Ньютона, електричне поле посилюється обернено пропорційно квадрату відстані. Отже, для каонного чи антипротонного атома воно зростає в мільйони разів. Це створює стрес-тест для центральної опори сучасної фізики — квантової електродинаміки (КЕД), або того, як електромагнетизм поводиться на квантовому рівні. «Це найсильніше поле Кулона, яке можна створити в лабораторії для дослідження КЕД», — сказала Пол.
Насправді воно долає так звану межу Швінгера — поріг, при якому квантові ефекти стають неконтрольованими, а порожній простір стає нестабільним. Частинки починають спонтанно виникати з нічого. «Ви буквально змушуєте вакуум закипати від сильного поля», — сказала вона. Фізики передбачили це «кипіння» частинок у 1930-х роках і ще не спостерігали його безпосередньо, але вони виявили тісно пов’язане явище за допомогою екзотичних атомів. Навесні 2026 року Курчану та її колеги зробили це, використовуючи каонний фтор, який перебував в електричному полі вище межі Швінгера.
Зменшені атоми відкривають вікно й в інші аспекти фундаментальної фізики. Мюони, каони чи інші замінники електронів обертаються навколо атомного ядра так щільно, що стають чутливими до його внутрішньої структури. Саме так у 2019 році було виміряно радіус протона. Подібно до мініатюрної планети, ядро може бути багатошаровим, з зовнішньою оболонкою («шкіркою») з нейтронів. «Ви маєте справді чудовий мікроскоп, щоб побачити, що відбувається в цих нейтронних оболонках», — сказала Пол. Зменшені атоми можуть дозволити дослідникам виявити зовсім нову фізику, наприклад, відхилення від гравітації Ньютона або існування частинок за межами Стандартної моделі. «Ми заглядаємо в невідому фізику на межі надзвичайної точності, — сказала Курчану. — Це доповнює дослідження надвисоких енергій».
Навіть створення цих атомів перевертає інтуїцію фізики частинок. Флагманський інструмент CERN, Великий адронний колайдер, розганяє частинки майже до швидкості світла, щоб ініціювати взаємодії високих енергій. Команда Пол натомість покладається на менш відому машину під назвою «Антипротонний сповільнювач», яка сповільнює частинки, щоб вони могли проникати в атоми, замість того щоб руйнувати їх. Певною мірою це складніше завдання. «Прискорення легше, ніж сповільнення», — сказав Ларс Йоргенсен, фізик-експериментатор із CERN, який допомагав розробляти сповільнювач.
Йому знадобилася година, щоб пояснити мені етапи цього процесу. Система створює антипротони й поступово виснажує їхню енергію. Деякі етапи діють на цілі скупчення частинок, щоб сповільнити їх, тоді як інші діють усередині скупчення, щоб воно не розсіювалося. Один із методів — наповнити камеру електронами, які охолоджують антипротони, як кубики льоду. Магнітні поля та надвисокий вакуум — настільки сильний, що жоден манометр не може його виміряти — гарантують, що антипротони не зустрінуться передчасно зі звичайними протонами, що призвело б до анігіляції обох. У 2021 році CERN почав експлуатацію кільця антипротонів наднизьких енергій, ELENA, для фінального гальмування. Створення та сповільнення інших замінників електронів, як-от мюонів, є простішим, оскільки вони не створюють проблем з анігіляцією.
З цього моменту впровадження цих частинок в атоми стає легким. Атоми напрочуд незграбні, коли мова йде про їхні електрони. Вони схильні втрачати їх з різних причин, і утворення екзотичних атомів експлуатує цю схильність, з тією новизною, що втрачений електрон замінюється частинкою, що влітає. Якщо атом спочатку перебував у своєму найнижчому енергетичному стані, новоприбула частинка відразу визначає новий набір енергетичних рівнів, як пожежна драбина, що раптово спускається вниз. Атом «падає» через нові встановлені рівні енергії. У процесі він викидає всі електрони, що залишилися, і випромінює серію рентгенівських променів.
Зрештою атом знову стабілізується, але ненадовго. В антипротонному атомі антипротон досягає настільки тісної орбіти, що торкається ядра і анігілює. В інших типах екзотичних атомів замінник електрона швидко розпадається. Мюони живуть лише 2 мікросекунди, інші види — ще менше. Але протягом цих коротких життів екзотичні атоми можуть навіть утворювати короткочасні молекули.
Я почув про них від Сіндзі Окади, фізика з Університету Чубу в Японії. Навесні 2026 року його команда використала детектори Светца та Японський протонний прискорювальний дослідницький комплекс (J-PARC), щоб виміряти структуру мюонних молекул водню, де водень представлений ізотопом дейтерію — це було перше пряме вимірювання рентгенівських променів, випромінюваних такими молекулами. Коли їх вдаряли в молекули, що складалися з двох звичайних атомів водню, мюонні атоми вбудовувалися в ці молекули й асимілювали один з їхніх атомів водню. Це створило те, що Окада назвав «матрешковою молекулою» — екзотична молекула, вбудована в більшу звичайну молекулу.
І це повертає нас до ідеї, з якої я почав: мюонний каталіз синтезу. В інших експериментах, коли екзотична молекула досягає своєї кінцевої конфігурації, вона настільки компактна, що два атоми водню зливаються майже миттєво. Цей процес відбувається при кімнатній температурі, тому в певному сенсі він «холодний», але в іншому він дуже відрізняється від експерименту 1989 року — передусім тим, що він справді відбувається. Мюон зазвичай викидається, звільняючись для створення нового екзотичного атома і перезапуску циклу; таким чином, мюон діє як каталізатор, ядерний «сват». Якби він міг повторити цей трюк 300 або більше разів, процес виробляв би більше енергії, ніж споживав. Більшість фізиків сумніваються, що можна досягти 300, але Окада сказав, що він і його команда не виключають цього повністю. Проте частинки, що вивільняються в результаті реакцій синтезу, можна було б збирати для синтезу медичних ізотопів або переробки ядерних відходів з реакторів поділу. «Навіть не досягаючи енергетичної беззбитковості, мюонний каталіз синтезу міг би бути корисним», — сказав Окада.
І це важливо, тому що, хоча фізики вперше спостерігали мюонний каталіз синтезу в 1950-х роках, мало хто вивчав його, вважаючи просто курйозом. Яка з нього користь, якщо він не може генерувати енергію? Головний розвиток останніх років полягає не в прориві з рециркуляцією мюонів, а в усвідомленні того, що нам не потрібен такий прорив.
Я думаю, що це загальний урок для оцінки розвитку науки. Те, що потрапляє в заголовки — «Багато енергії! Людство врятоване!» — це не те, на чому варто зосереджуватися. Натомість запитайте: чи буде ця дослідницька програма цікавою, навіть якщо головне твердження не справдиться? Чи це гра «все або нічого» на один результат, чи портал у ширшу сферу науки?
Холодний синтез, представлений світові у 1989 році, не пройшов цей тест. Ті два хіміки ніколи не пояснювали, чому їхній експеримент може бути цікавим, навіть якщо він не віщує енергетичного порятунку. Це завдання дісталося Тревітіку 30 років потому, коли його проєкт показав, що експеримент типу холодного синтезу, якщо його проводити з огляду на його власні переваги, може розкрити захопливі властивості матеріалів.
Мюонний каталіз синтезу проходить цей тест, тому що екзотичні атоми та молекули збагачують наше бачення Всесвіту, навіть якщо вони ніколи не вироблять жодного вата електроенергії. Вчені, з якими я спілкувався, вочевидь, керувалися не очікуванням слави чи багатства, а цікавістю та подивом. «Хіба це не чудово? — сказав мені Окада. — Атомна, молекулярна та ядерна фізика поєднуються в єдиному циклі реакції. Ця взаємодія — те, що мене захопило».
Оригінал: www.quantamagazine.org