Чому їжа в Сичуані така гостра?
· Азія
В Ченду відчули гостроту сичуанської кухні: це не просто про смак.
Знайомство з Сичуанем: подорож до Ченду
Я вирушив до Ченду, щоб знайти суть Сичуаню. Бажання корейців відчути гостроту сичуанської кухні насправді не обмежується простою жагучістю. Коли я підняв червоний перець з киплячого горщика, з'їв його — у цей момент мене охопила радість. Коли я згризав червоне ядро між широкими корінними зубами і зробив глибокий вдих, хвилювання прокотилося з дна живота. Я закашляв. Моя язик відчувався так, ніби він був порізаний, а піднебіння та губи міцно стиснулися, як змія, що полює на своїх жертв. Та тонка, як голка, гострота і те, що текло з носа, більше ускладнили мені ситуацію — це кілька перців хуацяо (花椒), які прикріпилися до перцю. Їхнє поколювання відчувалося не просто як подразнення, а як вібрація. Сичуанці називають цей тонкий тремор не хвилюванням, а «мала» (麻辣) — «поколюванням» і «гостротою». Раптом мені стало цікаво: навіщо їжа в Сичуані повинна бути такою гострою і болісною? Чому, навіть коли язик оніміє, люди знову і знову збираються навколо червоного гарячого горщика?
Сичуань (四川, Січуань) — це провінція на південно-західному заході Китаю. На сході вона межує з Чунцином, на півдні — з Юньнанем і Ґуйчжоу, на заході — з Тибетським плато, а на півночі — з Шаньсі та Ганьсу. Якщо глянути на карту, ландшафт Сичуаню виглядає як величезна тарілка, адже це басейн. Сичуанськи́й басейн (四川盆地) оточений гігантськими горами і тому відомий як «шудо нан» (蜀道难) — «шлях до Шу важкий, як підніматися на небо». І в центрі цього шляху розташоване «Ченду» (成都, Синдоу). Ченду — це столиця Сичуаню. Це місто, яке стало столицею «Шу Хань» (蜀汉), заснованого Лю Беєм в епоху Трьох Царств. Місто почало набувати обрисів з IV століття до нашої ери і понад 2000 років зберігає статус історичної столиці Китаю. Пізніше Ченду стало відомим як «кремль Шуша» (蜀金) — центр виробництва шовку, а під час династії Тан отримало прізвисько «тяньфу чжигуо» (天府之国) — «земля прози від неба». Тяньфу чжигуо означає «земля достатку, даного небом», а основою цього достатку став «Доудзянь» (都江堰, Доуцзянь) — «давня система для зрошення». У 256 році до нашої ери Ван Чжень спроектував цю систему, контроль над повенями забезпечувався розподілом води без блокування ріки. Тому її називають ріллею, даною небом. Життя у родючій землі завжди є млявим, тому чендуці сидять в чайних і п’ють чай по півдня, грають у маджонг і насолоджуються унікальним стилем життя. Проте є одне виняток — червоний стіл сичуанської кухні.
Сичуанська кухня відома у всьому світі як символ «гострої їжі», що пов'язано з кліматом. Оскільки Сичуан — це басейн, тут висока вологість і часті тумани. Більшість року тут похмуро, а взимку не вистачає сонячного світла. Завдяки цьому клімату, що підходить для збереження прекрасно світлої шкіри, кажуть, що в Ченду особливо багато красунь. Так чи інакше, традиційно тутешні люди вважають, що такий клімат затримує вологу в організмі, а гострота перцю та поколювання хуацяо — це інгредієнти, які допомагають позбутися цієї вологи. Цікаво, що насправді перець був завезений до Китаю з Нового світу лише у пізній династії Мін. До цього часу гострота їжі в Сичуані залежала переважно від таких спецій, як перець саньцзю та імбир. Лише після династії Цін перець почав активно використовуватися в кухні. Через вологість довкілля зберігати інгредієнти було нелегко, тому сичуанська кухня поступово розвинула традицію використовувати сіль, спеції і, зокрема, гострі приправи. Отже, сичуанська гострота не є просто особистим смаком людей, а радше відповіддю на навколишнє середовище, хоч ця реакція трохи перебільшена. Звісно, не вся сичуанська кухня помаранчева. Традиційно сичуанська кухня розподіляється на понад 20 різних смакових типів. Окрім «мала», є також свіжі кислі смаки, тонкі солодощі, умами соєвого соусу та горіховість кунжутної олії. М’ясо на 10 секунд занурюється у бульйон з перцем, а намащують соусом, приготованим з часнику, кунжутної олії, червоного оцту, соєвого соусу та кінзи. Насправді Сичуан також славиться легкими та м’якими стравами. Молочний бульйон «тіхуа» (蹄花, свинячий бульйон з копит) є точною протилежністю червоному жиру в бульйоні. Хоча сичуанці дійсно люблять гостроту, вони також добре знають, як їх нейтралізувати та збалансувати. Проблема лише в тому, що ця точка балансу, зазвичай, з’являється лише після того, як язик оніміє.
Вкуси Ченду: Чуаньчуань та Бободжі
Вулична їжа в Ченду зазвичай насаджена на довгі дерев’яні шпажки. Ця культура є невід’ємною частиною її кулінарної традиції. Ченду — це місто хворого, адже відразу приготуванням їжі зазнає переваги. Просто нанизавши інгредієнти на шпажки, можна їх покласти у горщик, і все готово. Це можна назвати чендуйським фаст-фудом. Коли потрібно перевірити тільки кількість шпажок, підрахунок стає дуже простим. Звісно, їжа не може бути популярною лише через зручність. Основна суть сичуанської кухні — мати більше смаків, ніж просто споживати велику кількість інгредієнтів. Отже, шпажки — це малі стріли, які підкреслюють гостроту. Вони націлені прямо на центральну частину червоного бульйону.
Чуаньчуань (串串) та Бободжі (钵钵鸡). Ці дві страви, що представляють Ченду, є шпажковими стравами, але мають абсолютно різні температури. Чуаньчуань вимагає великого горщика. Сотні свіжих м’ясних, овочевих та внутрішніх органів шпажок поринають у каструлю, в якій палає олія з перцем. Кожна шпажка, зібрана в один пучок, не змішається з іншими, адже їх кінці перев’язані гумками. Коли вони трохи приготуються, можна сміливо брати шпажки по одній. Найскладніше під час замовлення Чуаньчуань — вибрати інгредієнти. Коли починаєш вибирати, інгредієнтів так багато, що відбір займає надто багато часу. Просто ставиш в горщик від 10 до 20, скільки зможеш взяти. Він повинен виглядати, як їжак, щоб було відчутно, що ти їси. Підрахунок відбувається за кількістю замовлених шпажок.
Бободжі ж — це уже відварені інгредієнти на шпажках, які занурюються у холодний перець з великою кількістю кунжуту. Тут немає гарячого диму, як у Чуаньчуані, але завдяки тому, що холодні інгредієнти мариновані у переці, виразний смак «мала» стає очевидним. Можна вважати це холодною салатною стравою на шпажках. Зазвичай Чуаньчуань обирають як п’янке страву пізно вночі, а Бободжі — як вуличну закуску.
Неперервний чай в Народному парку
Суть Ченду — в Народному парку. Народний парк — це перший громадський парк Ченду, відкритий для громадян у 1911 році і спочатку називався «Сяоченгуань» (少城公). В минулому Ченду поділявся на дві великі зони: велике місто, де жили звичайні ханці, та мале місто, що стало місцем дислокації маньчжурських військ династії Цін. Саме тому він отримав назву «Сяоченгуань», а з 1950 року став відомий як Народний парк.
Заходячи до парку, перше, що кидається у вічі, це лавки. Тут розташовані бамбукові лави, дуже схожі на ті, що зроблені абияк, і їх вже займають люди, які зі всіх боків скупчились. Хтось п’є чай, хтось грає в маджонг, а іноді можна побачити й того, хто просто сидить у задумі. Це скоріше нагадує величезну відкриту вітальню Китаю, ніж звичайний парк. У Китаї є жарт: пекінці зайняті, шанхайці розраховують швидко, а чендуці безтурботні. Історично їжа в Ченду була багатою, тому люди проводять більшу частину дня у спокої. Тому, жартома, коли говорять про «три основні види відпочинку в Ченду», згадують, що люди п’ють чай, грають у маджонг і чистять вуха.
Насправді, Народний парк виявляється чайною, захованою під маскою парку. У чайних Ченду чай ніколи не наливатимуть лише один раз. Листя чаю поміщають в чашку і постійно заливають гарячою водою. Пити чай в Ченду — це все одно, що дозволяти часу текти безтурботно. На їхньому столі завжди стоїть чашка з кришкою. Її звуть «гейвань» (盖碗), а під час вживання чаю кришку зсувають, щоб чайне листя осіло, і через щілину п’ють. Оскільки чашка має дах, чай не охолоджується, і його аромат не вивітрюється. Так, сидячи в колі друзів, можна насолоджуватися маджонгом, поки чай не охолоне. Іноді в парку звучить тріск металічних предметів, неначе дрижать осикові колоди. Це звуки з обладнання тих, хто чистить вуха. Культура «чуй пригасані» (采耳) у Ченду бере свій початок в чайних з часу династії Сонг і сьогодні, у Сичуані, зберігається як нематеріальна культурна спадщина. Заходячи вдень, коли на їхньому лобі світиться яскрава ліхтарик, у них повно маленьких пакунків зі шматочками ложок, пінцетами і кишенями, схожими на пір’їнки. Сідаючи на бамбукову лавку, можна покласти вуха на руки майстра, який обережно і невимушено приготуватиме. Коли чистка вух закінчується, тонке залізо прикладають до вуха, й звук тихо вібрує, цей резонанс дивно щипає і заспокоює.
Автор: Канг Хва Сон
Оригінал: www.travie.com