Чому складна фізика людського геному може заплутати ШІ

· Наука

Чому складна фізика людського геному може заплутати ШІ

Складний геном людини ставить нові виклики для штучного інтелекту в розумінні життя.

Чому заплутана фізичність людського генома може ускладнити роботу ШІ

Вступ

Від моменту, коли в 1950-х роках була розшифрована його молекулярна структура, ДНК свідчить про те, що життя має свої таємниці. Багато біологів вивчали інформацію, збережену в ДНК живих організмів, і стверджували, що цей генетичний банк даних є певним роду кресленням, кодом або комп'ютером. Але якщо ДНК дійсно несе в собі якісь глибокі секрети про те, як функціонує життя, біологи поки що не змогли їх знайти.

Фактично, людський геном — це не сценарій, а радше головоломка, яка стає все складнішою, чим більше її досліджують. Знання повної послідовності — порядку всіх 3 мільярдів або близько того хімічних будівельних блоків нашої ДНК, що майже повністю розшифровані міжнародним Проектом "Геном людини" між 1990 і 2003 роками — не справило значного впливу. Це дослідження показало, що лише 2% людського генома складають справжні гени, які кодують інформацію в ДНК.

Тепер зрозуміло, що розуміння людського генома — це не просто питання з’ясування того, що робить кожен ген. Глибше і набагато складніше питання полягає в тому, як ці гени використовуються або регулюються, питання, яке, здається, стосується частини, а можливо, й значної частини решти геному. Завдяки вмиканню і вимиканню наборів генів, різні типи клітин у нашому тілі можуть бути створені з одного і того ж матеріалу. Клітини також регулюють свої гени у відповідь на безперервний потік сигналів від своїх сусідів і навколишнього середовища. Але процеси, що регулюють цю регуляцію генів, виявляються настільки складними, що деякі біологи сумніваються, чи стане повне розуміння — як насправді працює геном — доступним для наших обмежених умів.

Деякі надіються передати аналіз штучному інтелекту. Геномні "основні моделі", такі як Evo 2, Genos і AlphaGenome від Google DeepMind, тренуються на величезних обсягах геномних даних, які біологи використовують для прогнозування того, як відмінності в послідовності ДНК впливають на біологічні процеси і, зрештою, на риси (включаючи ризик виникнення захворювань) цілого організму. Ці алгоритми не хвилюються про складні регуляторні процеси, всі вони, за словами, мають бути підпорядкованими "навчанню" алгоритму, через яке він виводить кореляції з уже відомих випадків.

Цей підхід, ймовірно, буде корисним, але для тих, хто прагне справжнього розуміння того, як працює геном та, в кінцевому підсумку, саме життя, обчислювальна "чорна скринька" ніколи не буде достатньою. І, можливо, більше того, геном не підкориться такому простому підходу, який припускають подібні моделі ШІ.

Це тому, що геном не є кресленням або алгоритмом. Він є чимось іншим.


Стара погляд

Беручи до уваги, що це продукт майже 4 мільярдів років еволюції, можливо, не варто дивуватися, що наш геном складний. Здивування викликає те, що ці ускладнення собою являють. "Наш геном не те, чим ми могли б його зробити, якби сіли за креслярський стіл," сказала біолог Карен Адельман, яка досліджує регуляцію генів у Гарвардській медичній школі.

Традиційний погляд стверджує, що одна невелика частка нашої ДНК містить код для створення молекул білка, які координують хімію наших клітин. Кожна інструкція для білка зберігається в відповідному гені — у нас близько 20 000 таких — а послідовності генів можуть варіюватися від декількох десятків до майже 3 мільйонів "літер" ДНК (що представляють молекули, звані нуклеотидами). Створення білка з його гена — це двоступеневий процес. Спочатку ДНК читається, літера за літерою, ферментом, званим полімерзою, яка створює копію цього коду у відповідній молекулі, званій матричною РНК (мРНК). Це називається транскрипцією. Потім мРНК читається молекулярною машиною, званою рибосомою, яка конструює білок — процес, званий трансляцією. Білки, створені рибосомою, потім виконують свою роботу в створенні та підтримці організму.

Ця картина в цілому залишається правильною. Але виявляється, що "гени, мабуть, не є найбільш цікавою частиною геному," сказала Адельман.

Більш важливим є те, як наші гени, багато з яких ми поділяємо з простішими організмами, регулюються: вмикаються та вимикаються. Які білки клітини потребують, змінюється з часом і залежно від типу клітини: м'яз, мозок, шкіра тощо. Як регулюються гени, які кодують ці білки, залежить від частини геному, що не кодує білки.

Біологи дізналися про регуляцію генів і участь "некодуючої" ДНК ще з 1960-х років. Але протягом багатьох років більшість їхніх знань про це походила з досліджень простих організмів, таких як бактерії, де принципи зазвичай прості. Проте стало зрозуміло, що в складних еукаріотичних організмах, таких як ми, регуляція генів виявляється набагато складнішою, залучаючи переплітаючі системи нагляду та контролю, кожна з яких має свої нюанси.


Фактори Транскрипції

Транскрипція починається білками, званими факторами транскрипції, які виступають у ролі операційних менеджерів регуляції генів. Ці білки прилипають до секцій ДНК (як правило, близько до цільового гену) і запрошують фермент полімерзу, щоб створити копію мРНК. У бактерій фактори транскрипції схожі на ключі, які підходять для замків унікальних сайтів зв'язування на ДНК. Але це не так у складних організмах. У нас логіка факторів транскрипції важча для розуміння.

По-перше, наші фактори транскрипції не демонструють сильні переваги для конкретних сайтів зв'язування ДНК. Більше того, вони, як правило, працюють парами або групами. І даний фактор транскрипції може мати різні ефекти в різних контекстах, таких як активація транскрипції гену в одному типі клітин, але припинення її в іншому, залежно від того, які інші фактори транскрипції присутні.

У бактерій регуляція має логіку "АБО", сказала Адельман, де певний сигнал вмикає чи вимикає ген: або це, або те. Але в людському геномі логіка більше схожа на те, що комп'ютерні вчені визначають як "І". Безліч сигналів інтегруються для прийняття регуляторного рішення: це і те, а також ще щось. У цьому випадку регуляція може бути більш чутливою до нюансів контексту, а регуляторні елементи більш гнучкі, ніж просто вмикати/вимикати. "Це частина краси" нашої регуляторної складності, сказала Адельман.

При взаємодії з геном факторы транскрипції зв'язуються з ділянками ДНК, званими підсилювачами — які самі являють собою головоломку.


Підсилювачі

Підсилювачі служать збірними пунктами для факторів транскрипції і, як вважається, мають вирішальний вплив на транскрипцію: вони передають сигнал "вмикати" для очікуючого полімерзу, щоб він створив мРНК версію ДНК послідовності. Здається, що це просто, але зв’язування підсилювачів з їхніми відповідними генами далеко не таке просте. Наш геном має сотні тисяч, можливо мільйони підсилювачів. Це означає, що їх набагато більше, ніж є генів. Кожен ген може бути під впливом багатьох підсилювачів, а кожен підсилювач може впливати на кілька генів.

"Соромно, що через 25 років після Проекту "Геном людини" ми не знаємо, де всі підсилювачі в геномі, не кажучи вже про те, що вони роблять, коли діють і які гени контролюють," сказала Венді Бікмор, біолог генома в Единбурзькому університеті.

Біологи знають, що більшість підсилювачів не реагують на один фактор транскрипції. Їх активація "вимагає коктейлю," сказала Бікмор. "Це те, що надає [підсилювачу] цю вишукану специфічність — тому що тільки в певній клітині в певний час у вас є правильна комбінація факторів для зв'язування та активації цього підсилювача."

Деякі підсилювачі, як ви очікуєте, близькі до генів, які вони регулюють, або навіть розташовані на ДНК всередині гена. Але інші знаходяться далеко від гена — можливо, мільйони нуклеотидів, з більшою кількістю генів між ними.

Існування таких так званих "дистальних" підсилювачів "здається безглуздям," сказала Бікмор. "Як ви отримуєте цю інформацію з-за того, щоб дістатися до заклику, щоб активувати ген? Це питання в значній мірі залишається без відповіді."

Однією з відповідей є форма петель.


Петлі та Хаби

Дистальні підсилювачі прив'язуються до генів, які вони регулюють, на великих петлях ДНК, або, точніше, хроматину, комбінації ДНК та її упакувальних білків, які розпаковані, як з клубка вовни. Ці петлі створюються білковим мотором, званим кохезин, який пересувається вздовж ДНК-нитки та витягує її за потреби.

Коли кохезин сформує цикл, щоб зібрати елементи разом, то що далі? Раніше вважалося, що вони потім прилипають разом або складаються в молекулярну машину, але це не так. Насправді компоненти, здається, формують вільну, але щільну капсулу, в якій вони взаємодіють досить слабо, мимовільно і без вибору — свого роду комітет, іноді називається конденсатом.

Ці транскрипційні хокентографи є надзвичайно рухливими та відрізняються від однієї клітини до іншої. "Тут буде дещо виготовлене на петлі, в наступній клітині — може, о тут, і все це обертається надзвичайно швидко," сказала Бікмор. Навіть якщо клітини в принципі ідентичні — обидві шкірні клітини, скажімо — точно, що молекулярне обладнання для регуляції генів робить в будь-який момент, ніколи не буде зовсім однаковим у жодних двох з них.

Хроматинові петлі є лише однією з причин чому транскрипція гена залежить від форми та структури хроматину навколо нього.


Форма Хроматину

Підручниковий образ хромосоми — одна з 46 одиниць, на які поділено наш геном — є компактним, Х-подібним кластером хроматину. Але кожного разу, коли клітина активно не ділиться, її хроматин розгортається в те, що виглядає як заплутаний безлад. Однак у цьому хаосі є порядок. Деякі частини хроматину щільно упаковані в формі, званій гетерохроматином. Стиснена ДНК там відносно недоступна для факторів транскрипції; гени, які вона містить, зазвичай приглушені. Тим часом, інші частини є відносно вільними, відкритими та доступними: це називається євохроматином.

Є спеціальні ферменти, які беруть участь в упаковці та перепаковці хроматину, контролюючи транскрипцію. Іншими словами, важливо не лише закодована інформація в ДНК, а також те, як вона фізично та динамічно існує у просторі. "Ми перестали думати про геном як про лінійний фрагмент ДНК-коду," сказала Бікмор. "Думка про це неймовірно динамічне тривимірне складання як абсолютно невід’ємну частину регуляції значно змінює картину."

Один аспект цієї тривимірної організації — це кластеризація сегментів хроматину в компартменти, звані топологічно асоційованими доменами (TADs). В межах TAD’у гени, здається, спільно регулюються: вмикаються чи вимикаються групами. Такі групи утримують набори генів активними або бездіяльними разом для формування та забезпечення функцій у різних типах клітин. Кохезин також бере участь у перетасовуванні хроматину для формування TAD’ів — динамічному процесі, в якому хроматин постійно перерозподіляється в наших клітинах.

Форма хроматину також може впливати на хімічні модифікації, звані епігенетичними позначками: маленькі молекули, прикріплені до упаковувальних білків ДНК, званих гістонами, або безпосередньо до самої ДНК. Деякі з цих епігенетичних модифікацій можуть змінювати електричні заряди на гістонах, що змінює те, як білки взаємодіють один з одним, і переформатовує упаковку хроматину. Епігенетичні модифікації хроматину — це як анотації до сценарію ДНК, які змінюють його значення в даному контексті. Коли клітини діляться, епігенетичні анотації копіюються також.

Як і коли ці знаки додаються та змінюються, та що означає кожен тип знака для активності гена — це складні питання без простих відповідей. Дехто з дослідників говорить про "епігенетичний код", що регулює цей аспект регуляції генів, але далеко не ясно, чи існує щось таке системне насправді.

Всі ці процеси та інші можуть визначити, чи буде ген транскрибований у мРНК. Але існують ще більші рівні регуляції, які визначають, чи буде мРНК потім переведена в відповідний білок — і який саме білок виникне.


Інтервенції РНК

Ця посттранскрипційна регуляція часто контролюється молекулами РНК, які вважаються некодувальними. Ці короткочасні молекули не є шаблонами для білків, як мРНК, але мають свої власні функції. В той час як мРНК виробляється з білок-кодуючих областей ДНК (так званих "кодуючих генів"), некодуючі РНК транскрибуються з інших регіонів ДНК, які зараз зазвичай описуються як некодуючі гени. Ці некодуючі РНК універсальні, виконуючи різноманітні ролі в клітині. Дослідники дізнаються більше про те, що вони можуть робити кожного дня, і багато з них, якщо не більшість, здається, беруть участь у регуляції генів.

Малі некодуючі РНК, звані мікроРНК, наприклад, можуть замовкнути мРНК до того, як вони можуть бути переведені у білки. Вони роблять це, направляючи спеціальні ферменти на певну мРНК, щоб розкласти або хімічно модифікувати її. МікроРНК не роблять цю роботу наодинці, але, подібно до факторів транскрипції, діють комбінаційно, у групах, і в досить вільному руслі: дана мікроРНК може регулювати багато мРНК, і дана мРНК може бути регульована багатьма мікроРНК.

Навіщо виготовляти мРНК лише для того, щоб зупинити її трансляцію у білок? Така посттранскрипційна регуляція як має ще одну контрольну точку: чи дійсно клітині потрібен цей білок? МікроРНК можуть мобілізуватися, щоб дозволити клітинам регулювати експресію генів в залежності від невідкладного контексту. У такий спосіб, функціонування геному більше схоже на адаптивний і чутливий процес, ніж на невідворотний прогрес програми.

Ще одним ускладненням посттранскрипції є те, що мРНК переводяться у білок лише після їх реорганізації. Свіжа з транскрипції, мРНК містить послідовності, які кодують частини білка, звані екзонами, а також послідовності, які не повинні бути переведені і які потрібно перерізати, звані інтронами. (Технічно кажучи, ця попередньо оброблена РНК називається пре-мРНК.) Робота з редагуванням інтронів та сплайсуванням екзонів виконується молекулярним комплексом, званим сплайсосомом, який складається з кількох білків разом з різними некодуючими РНК.

Сплайсосом також може бути чутливим до контексту, тож він може сплайсувати пре-мРНК для кодування одного білка в одному типі клітини та трохи іншого білка в іншому. Іноді ці різні "ізоформи" білків можуть мати дуже різні ролі. Наприклад, фактори транскрипції часто сплайсуються альтернативно подібним чином, а їх ізоформи можуть виконувати різні регуляторні задачі — деякі можуть активувати експресію генів, наприклад, у той час як інші пригнічують цю експресію.


Перевірки та Баланси

В цілому, ці та інші регуляторні механізми показують, що геном далеко не є автоматизованою програмою, яка виконується на задньому плані, щоб створити нас і підтримувати наше життя. Наші клітини, по суті, приймають складні рішення про те, як використовувати свої гени — як інформацію, яку вони містять, так і як структуру, яку вони приймають.

Отже, клітинам потрібно зібрати досить вільний та нечіткий комітет компонентів, таких як фактори транскрипції та підсилювачі, щоб розпочати транскрипцію, що також залежить від того, як хроматинова нитка сформована і змодельована в цей момент. Потім є ще рівні прийняття рішень та дій між мРНК та фінальним, функціональним білком.

Не слід забувати також, що всі учасники — від факторів транскрипції до некодуючих РНК — самі виробляються з геному у такий же контекстуально-залежний процес. Це робить геном схожим на рекурсивну, само-регіровану систему, яку комп'ютерний вчений Дуглас Хофстадтер назвав "дивною петлею." Він діє сам по собі, усвідомлюючи свою власну історію (яка визначає конформацію хроматину та епігенетичні позначки, скажімо) і враховує повідомлення зсередини і зовні клітини. Отже, це не креслення.

І з цієї причини, зрозуміти його зовсім не просто. "Якби я був Богом, я б не проектував це таким чином," сказала Бікмор. "Але ось, що ми маємо!"

Чому ж регуляція генів у таких tких, як ми, так складна? Одна можлива відповідь полягає в тому, що еволюція не має передбачення, щоб створити з ефективністю та прозорою логікою, а просто грає з тим, що вже є. Можливо так — але еукаріотична регуляція генів не є просто безладною версією того, що відбувається у бактерій. У неї свої принципи, і напевно причина для них.

Бікмор підозрює, що складність регуляції та організації геному може бути єдиним способом генерації складності в організмі. Наприклад, організми з безліччю типів тканин і різноманітними стилями життя вимагали більше контролю над тим, які гени вмикаються або вимикаються в даній клітині. Одна річ, яку це вимагало, — це збільшення кількості некодуючих регуляторних послідовностей у ДНК. Але тоді вони не могли всі вміститися близько до самого гена.

"Якщо ви отримуєте більше складності, вам потрібно додавати все більше і більше підсилювачів," сказала Бікмор. "Але де ви будете їх розташовувати? Ви починаєте ставити їх все далі і далі. Коли вони віддаляться достатньо, вам потрібно розташовуватися в TAD'ах і тривимірному складанні [хроматину], щоб дати змогу цим речам працювати."

Нам також потрібна регуляторна складність, тому що, протягом еволюційного часу, людський геном накопичив ДНК від паразитичних вірусів у вигляді стрибучого генетичного матеріалу, званого транспозибельними елементами. Ці послідовності вставлялися всюди по наших хромосомах і вміють добре самореплікуватися. Щоб відокремити добру ДНК від поганої, нам потрібні були додаткові рівні регуляції, щоб забезпечити, що клітини не перетворюють РНК, які їм справді не потрібні, або які можуть бути активно шкідливими.

З такою кількістю контекстуально залежних перевірок і балансів у функціонуванні нашого геному стає очевидно, що це не програма або алгоритм, який прогнозовано генерує один і той же результат у кожній ситуації. Це відкритий інформаційний система, яка реагує на зовнішні вхідні дані та динамічні умови самого геному. Це ставить виклик, якщо ШІ покладається лише на генетичні послідовності в геномах, щоб прогнозувати, що зроблять геноми.


"Високо Чутливий Орган"

Дослідники, які розробляють геномні моделі на основі даних, такі як AlphaGenome, сподіваються, що всі ці рівні регуляції — фактори транскрипції, сплайсування, епігенетичні позначки, петлі, упаковка хроматину тощо — будуть імпліцитно включені у кореляції, які алгоритми навчаються між генетичною послідовністю та ознаками організму. Вони задоволені тим, що складність, описана вище, перебуває в чорній скрині, поки модель генерує точні прогнози. Але чи спрацює це?

"Я впевнений, що [AlphaGenome] буде корисним, але з обмеженнями," сказала Бікмор. "Для мене велика прогалина полягає в складності людського тіла — у всіх типах клітин і тому, як вони змінюються з часом у розвитку. І всі ці дані бракують."

Фундаментально, проблема полягає в тому, що геном не є набором статичних, лінійних інструкцій. Він є надзвичайно динамічним, і використовує свою інформацію контекстуально, з комбінаційною та вільною логікою. "Чи коли-небудь ми зможемо захопити цей аспект" в алгоритмах на зразок AlphaGenome, "я не знаю," сказала вона.

Але проблема йде навіть глибше, тому що функціонування конкретних організмів, включаючи кожного з нас, не залежить лише від геномів. Інші фактори, такі як дієта, навколишнє середовище, мікробіом і, принаймні для нас, культура, також можуть мати величезне значення — не тільки в тому, як ми діємо і наскільки здорові, але й у стані нашого геному. Біолог Адріан Вулфсон, співзасновник каліфорнійської біотехнологічної компанії Genyro, яка прагне використовувати системи ШІ для так званої "генеративної біології," називає це інформаційне хмара "інформіомою".

"Хоча людський геном становить основу людської інформіоми, інші шари екстрагенетичної інформації також є однаково важливими," написав Вулфсон у своїй книзі "Про майбутнє видів", опублікованій в квітні 2026 року. Геномні моделі не зможуть навіть прогнозувати всі наслідки генетичних мутацій, стверджує він, тому що відповідна інформація не знаходиться в геномній послідовності з самого початку.

Отже, як слід розуміти геном? Можливо, єдині метафори, які можуть відобразити, як насправді працює геном, повинні походити з самої біології. У 2020 році біологічна історик Евелін Фокс порівняла геном з "високо чутливою реактивною системою." Замість того, щоб послідовність генів призводила до формування ознак, сказала вона, це більше "пристрій для регулювання виробництва специфічних білків у відповідь на постійно змінювані сигнали, які він отримує з навколишнього середовища."

Це звучить близько до образу, створеного генетиком Барбарою МакКліントок під час своєї промови на отримання Нобелівської премії з фізіології або медицини у 1983 році за її відкриття транспозонів. Геном, оголосила вона, є "високо чутливим органом клітини, що моніторить геномні активності та виправляє звичайні помилки, відчуває незвичайні та несподівані події та реагує на них, часто шляхом реконструкції геному."

Дослідження з тих пір уточнили це зображення, виявивши, як форма хроматину може мати таке ж значення, як і інформація, яку кодують його послідовності ДНК, і як армія молекул співпрацює для його реорганізації та прийняття колективних рішень про те, як використовувати свою генетичну інформацію в контекстно-залежний спосіб. Не існує жодної людської технології, яка діє таким чином, тому метафори, такі як креслення, програми або комп'ютери, завжди будуть неадекватними.

Бікмор оптимістично вважає, що функціонування геному може бути зрозумілим, незважаючи на його складність. "Ми вже маємо певне уявлення про це," сказала вона. "Можливо, ми не знаємо деталей, але я вважаю, що вся галузь зараз консолідується в рамках, де ми думаємо у схожих напрямках." ШІ, без сумніву, може допомогти в цьому процесі осмислення, але в кінці кінців, людське мислення буде необхідним, щоб розпізнати основні принципи.

"МакКліントок була набагато більше на точці, ніж люди усвідомлювали в той час," сказала Адельман. "Те, що вона сказала, — це те, що геном не є статичним — це живий орган."

Оригінал: www.quantamagazine.org

Про Що? — новини науки, технологій і світу