Чому в Окінаві так багато баз США?
· Азія
У Японії 76 баз США, з яких 31 розташована в Окінаві, що викликає контроверзії серед місцевих жителів.
В Японії 76 баз, що використовуються виключно для потреб США, існують за запрошенням японського уряду відповідно до Договору про співробітництво та безпеку 1960 року між США та Японією. Незважаючи на періодичні суперечки щодо того, скільки грошей Японія повинна вносити в альянс, Токіо та Вашингтон вже давно підтримують цю військову присутність. Під час останньої зустрічі з президентом США Дональдом Трампом у березні 2026 року, наприклад, прем'єр-міністр Японії Такаіті Санае пообіцяв: “У майбутньому я продовжу працювати з президентом Трампом, щоб підняти альянс Японії та США на нові висоти.”
Однак військова присутність США в префектурі Окінава є більш контроверсійною. Хоча острови складають менше ніж 1 відсоток від загальної площі Японії, за площею вони містять 70 відсотків американського військового контингенту в Японії. Як наслідок, окінавці несуть тягар військових злочинів, шуму та екологічних пошкоджень; більше того, бази заважають місцевій економіці та покращенню інфраструктури. Багато жителів вважають, що концентрація цих баз у їхніх громадах є несправедливою – і що бази США повинні бути перерозподілені більш рівномірно по країні.
У новій книзі журналіст Джон Мітчелл з Okinawa Times спирається на свій 16-річний досвід репортажів про Окінаву, щоб дослідити, як острови стали домом для більшості військової присутності США в Японії. Нижче в уривку Мітчелл обговорює деякі з аргументів та оман, що стосуються нинішньої військової присутності США в Окінаві. Текст був скорочений з початкової версії для стислості.
США та Японія наполягають на тому, що американські військові в Японії забезпечують незамінний ефект стримування, що відлякує потенційних ворогів від нападу на країну. Оскільки 70 відсотків військової присутності США можна знайти в префектурі Окінава, було б природно припустити, що вага стримування теж лежить там. Але детальніше вивчення показує, що елементи з найбільшою здатністю відлякати напад розташовані на континентальній частині Японії та в інших місцях.
Місто Йокосука, префектура Канагава, є домом для найбільшої бази ВМС США за межами країни, де розташовуються більше 50 кораблів і підводних човнів, зокрема єдиний в США атомний авіаносець, що базується за межами Сполучених Штатів. У Токіо, авіабаза Йокота є штаб-квартирою Сил США в Японії (USFJ) та П'ятої повітряної армії. Тим часом табір Замa, префектура Канагава, містить штаб-квартиру армії США в Японії, що обслугує чотири тисячі солдатів та їхніх родин. Ці бази, а також Японія в цілому, охоплені мережею оборонних ракет, а над ними стоїть ядерна «парасолька» США. З часів Холодної війни Токіо прагнув – і отримував – запевнення від Сполучених Штатів, що якщо Японія опиниться під загрозою з боку ядерної суперника, Вашингтон використовуватиме свій ядерний арсенал для її захисту.
Отже, як 31 база США в Окінаві сприяє стримуванню потенційної агресії ворога? Аргументовано, що найзначнішу роль відіграє авіабаза Кадена, яка використовувалася для запуску атак у Корейській та В'єтнамській війнах. Пентагон і досі називає Кадену “ключем до Тихого океану”, і вона є домом для найбільшої бойової ескадрильї у повітряних силах.
Незважаючи на її розміри, шум та екологічні збитки, можливість закриття бази не піднімається японськими політиками під час обговорень зменшення військової присутності. Як стверджував професор Окінавського міжнародного університету Маемарі Хіроморі, “причина очевидна. Це тому, що ‘Кадена є недоступною.’” Запитуючи американців про видалення їхнього ключа, японські офіційні особи вважають, що це буде рівносильно пропозиції про розпуск японсько-американського безпекового договору.
Окрім Кадени, функція стримування інших 30 американських баз в Окінаві є сумнівною. Армія займає кілька об'єктів, але її основна місія зводиться до підтримки паливних запасів для інших служб, а також управління військово-морським портом Наха, який використовується лише зрідка (на велике незадоволення жителів, які шкодують про безглузде використання прибережної нерухомості). ВМС мають п’ять баз, зокрема порт на Білому пляжі (спільний з армією), де жодні судна не знаходяться постійно.
Отже, це веде нас до Корпусу морської піхоти США, найбільш помітної військової присутності в Окінаві (130 квадратних кілометрів). Вигнані з континентальної частини Японії протестами в 1950-х роках, сьогодні морські піхотинці мають 13 баз в Окінаві, включаючи авіабазу Футенма в центрі міста Гінован. Експерти намагалися оцінити, яку насправді стримувальну силу забезпечують морські піхотинці, – і більшість дійшли висновку, що відповідь є дуже невеликою. Професор Майк Мочідзукі з Школи міжнародних відносин ім. Елліотта Університету Джордж Вашингтона стверджував, що затвердження японських політиків щодо стримувальної сили морських піхотинців були розмитими, а ролі ВПС США та ВМС – плюс ядерна «парасолька» – були більш важливими.
Згідно з Янагісавою Кьоджі, колишнім головою Японського національного інституту оборонних досліджень, також, ядерна зброя США та звичайні системи протиповітряної оборони мають більш потужний стримувальний ефект: “Війська Корпусу морської піхоти США готові бути розгорнутими в будь-якій точці світу. За своєю природою їхня задача полягає не в тому, щоб залишитися і захищати конкретний регіон."
Найгрунтовніше дослідження стримування, яке забезпечують морські піхотинці в Окінаві, провів Пол О’Ши з Центру досліджень Східної та Південно-Східної Азії Лундського університету в Швеції. О’Ши стверджував, що “роль морських піхотинців у стримуванні перебільшена в кращому випадку і відносно незначна в гіршому.” Їхнє розгортання у разі конфлікту в Східно-Китайському морі було б малоймовірним або важким через розміщення їхніх транспортних суден на континентальній частині Японії, виявив О’Ши. Більше того, порівняно з більшим стримуванням, створеним ВПС США та ВМС та спільними операціями з Японськими силами самооборони (SDF), розміщення морських піхотинців в Окінаві додавало мало до загального ефекту.
Як Мочідзукі, так і О’Ши стверджували, що замість надання суттєвого стримування, переважання морського (та інших баз) в Окінаві може навпаки мати протилежний результат. “Можна стверджувати, що морські піхотинці виконують роль ‘магніту’ не менше, ніж стримуючу роль,” – написав О’Ши.
Мішені з Уразливими Точками
Задовго до того, як Китай та Північна Корея розробили ракети, здатні досягти Окінави, американські посадовці поставили під сумнів доцільність скупчення такої кількості баз на такій тісній території. У середині 1950-х, навіть коли Сполучені Штати примусово розширювали свої об'єкти в Окінаві, голова Об'єднаного комітету начальників штабів застерігав, що вони є “сидячими качками – важкими, якщо не неможливими, для захисту, ймовірно, будуть повністю знищені в одній операції.” У наступні роки Радянський Союз та Китай розвивали свої ядерні арсенали, підвищуючи ризики. Окрім нападу ворога, недбалість самої армії також становила рівноцінну катастрофічну загрозу, як показав зрив пуску Nike Hercules на авіабазі Наха в 1959 році та втрата водневодного бомби з USS Ticonderoga в 1965 році. (А є ще природні небезпеки, зокрема тайфуни, землетруси та цунамі.)
Коли Китай розвивав свої ракетні можливості та вчиняв удари по макету авіабази Кадена в своїх західних пустелях, навіть військові командири почали бити на сполох. У 2020 році Індійсько-Тихоокеанське командування повідомило Конгресу США: “Фізичне зосередження на великих базах, близьких до потенційного суперника, є стратегічно недоцільним та організаційно неможливим.” Потім, у 2023 році, Служба досліджень Конгресу опублікувала оцінку військової інфраструктури, цитуючи фахівців, які припустили, що авіабаза Кадена “унікально невигідно розташована для постійного розміщення великої кількості американських літаків” та закликали до ротації та розподілу сил США в регіоні.
Це різке іронічне спостереження, що на середину 2020-х, багато військових чиновників нарешті узгодили своє мислення з тим, чого окінавці вимагали протягом десятиліть: перенесення баз зі своїх островів. Тим не менш, військові США все ще тримали 31 військову базу в Окінаві, що складає 70 відсотків їхньої присутності в Японії.
Чому ж насправді США знаходиться в Окінаві?
Відповідальність за тривале надмірне скупчення баз в Окінаві необхідно розподілити між США та Японією. Для Америки острови надають три переваги: проекцію влади; можливість навчати війська без втручання цивільних; і, що найважливіше, гроші. Для Японії Окінава служить національною жертвою, місцем, географічно далеким від континенту, яке може бути змушене нести небезпеки, які решта нації відмовляється терпіти.
Проекція Влади
Уже впродовж восьми десятиліть Сполучені Штати використовували Окінаву для організації військових, таємних та психологічних воєн по всьому світу. Спочатку США використовували покриття мандату ООН, щоб контролювати Окінаву, а також острови Мікронезії, з яких проводили операції ЦРУ, перевіряли та зберігали зброю масового знищення, та вели війни по всій Азії (при цьому заперечуючи жителям цих островів свободи, які вони намагалися просувати). Ці агресії змусили окінавців боротися за повернення, але після 1972 року США продовжували використовувати свої бази для відправлення військ у війни в Перській затоці, Афганістані та Іраку. Наступні уряди Ліберально-демократичної партії (LDP) підтримували ці війни, наприклад, виділили 13 мільярдів доларів на підтримку війни в Перській затоці.
Свобода Навчання
Військові США розглядають префектуру Окінава як один великий навчальний полігон, де навчають джунглевій та міській війні, пляжним атакам, скиданню парашутів та повітряно-наземним бомбардуванням. На відміну від Сполучених Штатів, де такі навчання зазвичай проходять далеко від житлових районів і Пентагон (іноді) прислухається до скарг місцевих громад, він рутинно ігнорує заперечення окінавців. Коли тренування проходять невдало (як це часто трапляється), Угода про статус військових США в Японії (SOFA) дозволяє військовим уникати наслідків, приховуючи аварії літаків та заважаючи місцевим чиновникам отримати доступ до місць катастроф. Військові навчання завдають серйозного збитку навколишньому середовищу, а японські платники податків залишаються з рахунками за очищення від невибухлих боєприпасів, виснаженого урану та води для пиття, забрудненої PFAS внаслідок десятиліть навчань пожежників на базі.
Гроші
У 1935 році нагороджений генерал морської піхоти Сметлі Д. Батлер написав бестселер “Війна – це шахрайство”, в якому він виступав проти виробників зброї, які отримують вигоду з конфліктів та колоніалізму США. Дев’яносто років потому ім'я генерала прикрашає бази Корпусу морської піхоти в Окінаві під колективною назвою для шести об'єктів: Табір Сметлі Д. Батлера. Незалежно від намірів, ця назва нагадує японським платникам податків про те, що вони витрачають 211 мільярдів ієн на рік на підтримку країни-гостя, що складає приблизно 75 відсотків вартості розміщення американських військових в Японії і майже вдвічі більше, ніж співвідношення, сплачене Південною Кореєю. США дешевше утримувати свої війська в Японії, ніж удома.
Між 1978 і 2010 роками Японія витратила близько 22 мільярдів доларів на поліпшення об’єктів США. Потім вона фінансувала пост спостереження NSA вартістю 500 мільйонів доларів на базі Хансон та посадочні майданчики MV-22 Osprey в лісах Янабуру. Відповідно до Угоди про Гуам 2009 року – яка була розкритикована істориком Гаваном Макормаком як “незаконна, колоніальна та оманлива” – Токіо також пообіцяв побудувати дві нові бази морської піхоти: одну над затокою Оура (вартістю від 2 до 22 мільярдів доларів) та іншу в Гуам ($6 мільярдів). Фінансування Токіо настільки щедре, що навіть коли військові США скоюють злочини, японські платники податків несуть витрати – у судових рішеннях стосовно незаконного шуму з американських авіабаз компенсація йде з японського уряду. Більше того, американські виробники зброї отримали величезний прибуток. Згідно з Державним департаментом, станом на 2021 рік Японія витрачала щонайменше 32,5 мільярда доларів на американське озброєння та інше військове обладнання. Якщо війна – це шахрайство, тоді японські платники податків є жертвами.
Структурна Дискримінація
Незважаючи на те, що три зазначені вище фактори роблять привернення уваги США до розташування своїх військ в Японії привабливим, це все ще залишає відкритим питання, чому бази повинні бути в Окінаві. Відповідно до умов Японсько-американського безпекового договору, Сполучені Штати отримали б ці вигоди, де б їхні війська не були розміщені в Японії. Отже, в кінцевому підсумку відповідь має бути у японському уряді.
У попередні десятиліття Токіо відкидав неодноразові пропозиції США перенести військові об'єкти з Окінави, тому що політики континенту не бажають нав'язувати бази своїм виборцям. Ця йогопокритка була підкреслена колишнім губернатором Окінави Оноґою Такесі, який сказав: “Якщо більшість громадян Японії вважають, що Японсько-американський безпековий договір необхідний, тоді уряд повинен справедливо розподілити тягар американських баз серед решти Японії.”
Багато окінавців стверджують, що таке ставлення є проявом структурної дискримінації (kōzōteki sabetsu). Окрім явної дискримінації, з якою окінавці стикалися історично (ображення; знаки, що забороняють їм входити до бізнесу; і расистські зарплатні шкали 1950-х), структурна дискримінація стосується тих способів, якими політики США та Японії співпрацюють, щоб утримати бази там.
Окінавська асоціація прав людини звинувачує структурну дискримінацію в “співіснуванні самоправних позицій уряду США та ненормального підпорядкування японського уряду США.” Історик Аразакі Морітеру розвиває цю аргументацію, стверджуючи, що структурна дискримінація проти окінавців є фундаментальним стовпом японсько-американських відносин: “Ця механіка була створена США, переможцем та окупантом, і зберігалася навіть після незалежності Японії.”
Тим часом академік Мацугіма Ясукатсу порівнює ситуацію з рептилією: Окінава “може бути жертвувана, як відрізаний хвіст ящірки. Після цього, коли Японія стикається з незручними ситуаціями, вона використовує Окінаву, історично як дипломатичного агента з Китаєм, або як товар для продажу, як місце для ведення своїх битв або для розміщення військових баз.”
Як ці аргументи демонструють, без жертви Окінави сучасна Японія не існувала б такою, якою вона є. Нація ґрунтується на минулій і сучасній експлуатації жителів островів. Від часу ліквідації Рюкю у 1879 році до Другої світової війни Японія використовувала острови для забезпечення своєї безпеки. У 1951 році Японія поступилася Окінавою в обмін на повернення своєї суверенності (хоча номінально). Потім, завдяки контрактам на будівництво баз та дірковій економіці, Японія змогла збільшити свої резерви в доларах. Сьогодні, оскільки більше двох третин американських баз перенаправлено на Окінаву, жителі континентальної Японії тихою мірою захищені від військових злочинів, аварій та екологічних пошкоджень. Також багато з них насолоджуються (ілюзорним) відчуттям безпеки, дотримуючи бази, які розташовані з далеко на південь. Відповідно, благополуччя континентальної Японії залишається корінням в експлуатації окінавців, але вам буде важко знайти континентальних жителів будь-якої політичної орієнтації, які б охоче визнали цей факт.
Постійна дискримінація окінавців ставить під сумнів таке питання: чому проблемі не приділяється більше міжнародної уваги? Безперечно, частина провини лежить на міжнародних засобах масової інформації, які погано висвітлюють рухи корінних народів, що суперечать оборонним пріоритетам США. Інший фактор – це ступінь, до якого обидва уряди змогли обмежити знання про Окінаву. Між 1945 та 1972 роками військові США контролювали поїздки на острови, а після повернення обидві країни знищили величезні обсяги офіційних документів. Японський уряд також прагне стерти будь-які докази своїх військових злочинів з підручників з історії, прокладаючи шлях новому поколінню, яке приймає повторену мілітаризацію Японії.
Оскільки медіа, військові та школи не в змозі повідомити про становище в Окінаві, дезінформація часто заповнює вакуум. Ця плутанина створює родючий грунт для китайських націоналістів, щоб вони висунули свої помилкові заяви про те, що Окінава не належить Японії, а острови Сенкаку завжди були невід'ємною частиною китайської території.
Ця стаття була взята з книги “Чому ми в Окінаві? Історія насильства” Джона Мітчелла. © Bloomsbury Publishing 2026.
Оригінал: thediplomat.com