Чому всі в технологічній сфері такі сумні?
· Майбутнє
Сьогоднішні професіонали технологічної галузі масово страждають від відчуття безглуздості власної праці та шукають порятунку в аналогових хобі.
Аарон Хорват — директор з питань штучного інтелекту в компанії, що спеціалізується на креативних технологіях. Він зосереджений на впровадженні ШІ у спосіб, який підтримує як людей, так і бізнес.
Нещодавно під час ранкової поїздки я сидів у поїзді за одним із тих незручних чотиримісних столів. Навпроти мене сидів типовий пасажир: років тридцяти з невеликим, у штанах чинос, сорочці, брудних білих кросівках і з трохи розпатланим волоссям. Він був у навушниках AirPods, купаючись у сяйві відкритого MacBook.
Понад пів години я слухав, як цей молодий чоловік пояснював під час дзвінка — із болісно монотонними подробицями — показники EBITDA, можливості розширення маржі, структури витрат, ARR тощо. Він говорив і говорив, аж поки скрегіт гальм не сповістив про прибуття на кінцеву станцію. Але коли інші пасажири почали метушитися, щоб вийти, я побачив, як чоловік почав гарячково ритися у шкіряній сумці поруч. Цікаво! Я гадав, що він звідти дістане. Примірник «Атомних звичок»? Портрет Гері Ві? Mac mini з OpenClaw?
Нічого з переліченого. Натомість він витягнув дві довгі спиці для в’язання. Між ними гойдалася купа рожевої пряжі. Він пояснив мені, що в’яже зимову шапку для племінниці. І вперше того ранку я помітив у його очах блиск гордості та захоплення.
Шапка була проєктом, що народився з бажання, як він висловився, «зробити щось справжнє».
Серед своїх колег-інтелектуалів я чую це дедалі частіше: люди хочуть зайнятися гончарством, малюванням, в’язанням або іншими старомодними аналоговими хобі. У кав’ярнях і в напівтемних кутках барів професіонали діляться мріями про те, як «зникнути», «жити десь на фермі» або «піти з мережі». Це не фантастичні мрії; це бачення втечі, озвучене тоном, який видає глибоку екзистенційну тривогу — фундаментальний сумнів у роботі та кар’єризмі. Його надихає досвід, який стає дедалі поширенішим: прокинутися одного ранку на екзистенційній прірві, охопленим раптовим відчуттям, що інтелектуальна праця є — і, можливо, завжди була — безглуздою. Можливо, ви теж відчували це: хвилю гнітючої, невимовної меланхолії, яка повільно погрожує поглинути вас прямо у вашому офісному кріслі від Ikea.
Це розчарування заразне. Одна людина говорить про це, інші починають кивати: вони теж відчули це — спад мотивації, почуття дистанції від своєї роботи, брак сну, тривогу за майбутнє. Ці розмови неминуче переходять до фундаментальних питань про кар’єру: «Якого дідька ми взагалі робимо? У чому, в біса, сенс усього цього?»
Ми справді живемо в часи потрясінь. Але те, що, здається, відрізняє цей період від минулих, — це природа самої тривоги. Так, ШІ загрожує робочим місцям і руйнує цілі галузі. Але інтелектуальні працівники й раніше стикалися з рецесіями, аутсорсингом, новими технологіями та автоматизацією різних видів. Випускники завжди хвилюються через вихід на ринок праці. Професіонали-міленіали все своє кар’єрне життя долали економічну нестабільність. Різниця в тому, що нинішні питання — не лише економічні, а й екзистенційні. Саме через них високооплачувані технічні фахівці замислюються над тим, щоб кинути все, завести ферму з козами у Вашингтоні або стати інструктором із серфінгу в Коста-Риці.
Мені здається значущим той факт, що люди, які зазвичай найбільш захищені від економічних потрясінь і добре підготовлені до того, щоб пережити короткострокові наслідки впровадження ШІ — високооплачувані керівники та старші фахівці з десятиліттями інституційних знань — також не впевнені у майбутньому своєї кар’єри на тлі швидких змін, що охоплюють майже кожну галузь.
Дехто скаже: «Добре, та й хай із ними». У 2010-х інтелектуальні працівники радили всім учитися програмувати, попиваючи комбучу і граючи в Xbox на кріслах-мішках. Потім вони сиділи вдома під час пандемії, поки працівники на передовій ризикували здоров’ям, розвозячи замовлення Amazon та Uber Eats. Тепер ті самі люди створюють ШІ, який загрожує ліквідувати роботу для людей у багатьох галузях і зробити кількох осіб неймовірно багатими. І ці ж негідники тепер хочуть співчуття?
На це я відповім: «Справедливо». Але це масове розчарування породжує захопливий (або жахливий, чи сумний) ряд запитань: що це за тривога, яка мучить інтелектуальних працівників? І що станеться з суспільством та його індустріями, якщо цілий клас працівників за одну ніч втратить віру у свою кар’єру?
Воркізм: Славте його
У 2019 році Дерек Томпсон написав у The Atlantic про «американський воркізм» (workism), описавши тенденцію серед інтелектуальних працівників, особливо в США, дедалі частіше шукати реалізації, спільноти та відчуття сенсу в роботі — того, що попередні покоління знаходили в релігії. Як писав Томпсон, воркізм є «емоційним — навіть духовним. Найбільш освічені та найбільш високооплачувані американці, які можуть мати все, що забажають, обирають офіс з тієї ж причини, з якої побожні християни відвідують церкву по неділях: це місце, де вони почуваються найбільш собою».
Люди давно мали кар’єри, з яких вони отримували глибоке відчуття сенсу. Традиційно ми називали такі кар’єри покликанням: спосіб життя, що більше, ніж просто робота.
Покликання наголошує на навичках, цінностях і бажанні зробити свій внесок. Традиційно це кар’єри, які є складними, соціально важливими та часто винагороджуються не лише фінансово. Це вчителі, медсестри, пожежники, соціальні працівники, парамедики або навіть фахівці з прямим зв’язком із громадами та клієнтами: механіки, сантехніки, електрики. Навіть у найгірші дні, у глибині душі, більшість із цих людей знаходять свою роботу важливою у нематеріальному сенсі.
Але це не ті кар’єри, яким молоді люди присвячують своє життя. Натомість випускники переважно йдуть у фінанси, консалтинг або технології. Без сумніву, влаштуватися на таку роботу складно, вони вибагливі, комплексні, вимагають навігації в політичних та бюрократичних лабіринтах, багато підлабузництва, довгі години роботи, важкі когнітивні навантаження та емоційний тягар через постійну загрозу звільнень. Але такій роботі часто бракує будь-якого альтруїстичного виміру.
У книзі «Маячня, а не робота» (Bullshit Jobs) Девід Гребер перерахував людей, які зізналися, що їхні посади не виконують жодної значущої функції. Слайди для проєктів, які ніколи не будуть запущені. Запеклі дискусії про дрібні деталі функцій програмного забезпечення, про які ніхто не просив. Болісне витрачання часу на адміністративні процеси, щоб допомогти перемістити гроші від однієї багатої людини до іншої. Оптимізація кожного слова в рекламі, яку ніхто не помітить, для послуги, яка нікому не потрібна. Resting and vesting — коли інженери та інші високооплачувані працівники просто чекають, поки їхні акції надійдуть у власність, або просування заради просування, коли розробники ігнорують корисність на користь того, що виглядає вигідно під час оцінки для підвищення.
Отже, альтруїзм у цих кар’єрах знайти важко. То як же хтось витримує це і не втрачає глузд?
У цьому справжня краса воркізму: він створений для того, щоб відвернути увагу від порожнечі в душі, яку інакше заповнило б покликання. Це опій для пасажирів у светрах на блискавці. І це працює. Це змушує талановитих людей з’являтися в офісі, щоб сперечатися про звіти, стратегічні документи та ребрендинги з такою серйозністю, наче йдеться про операцію на серці дитини.
Але воркізм має слабкість. Як і релігія, він покладається на тріумф віри над логікою. Що ж станеться, якщо щось поставить цю віру під сумнів? Зсув парадигми, що зруйнує чари воркізму? Своєрідне просвітлення, яке змусить інтелектуальних працівників ставити незручні запитання своїм організаціям і самим собі. І що станеться, якщо інтелектуальні працівники прокинуться від цих чар без фінансово життєздатної альтернативи?
Схоже, ШІ може подарувати нам можливість дізнатися про це.
Як лопається бульбашка воркізму
Інтелектуальна праця завжди була за своєю суттю абстрактною. Багато таких посад, особливо у великих організаціях, побудовані як матрьошки: ролі, створені для підтримки інших ролей, які підтримують ще інші ролі, шар за шаром, доки не стане незрозуміло, де знаходиться твердий центр. Легко зрозуміти, чому для сантехніка, тесляра чи кухаря така робота виглядає саме так, як назвав її Девід Гребер: маячнею.
Єдиним порятунком інтелектуальної праці донедавна було те, що її все ще виконували люди. Ми були потрібні. Саме люди з плоті й крові сідали за роботу над викликом, створювали слайди, писали відповіді клієнтам і розробляли стратегію. Навіть якщо це було екзистенційно безглуздо, у цю роботу вкладалися людські думки, співпраця та креативність, що давали їй життя.
Зараз агенти на основі ШІ дедалі частіше виконують більшу частину цієї роботи. Фахівці, відповідальні за інтеграцію таких інструментів у своїх організаціях — і я в їхньому числі — часто описують майбутнє роботи як таке, де всі люди будуть лише менеджерами цілих армій агентів ШІ. Здається, це чудово. Нехай програма збирає звіти, шукає дані, форматує слайди, готує чернетки документації та обробляє десятки дрібних, повторюваних завдань, які раніше непомітно з’їдали пів дня. Але в багатьох випадках співробітники, яких керівники змушують робити більше, використовують ШІ для набагато складніших завдань: формування стратегій бізнесу, створення повних рекламних кампаній, розробки цілих вебсайтів, стратегічного планування для цілих підрозділів. Від окремого електронного листа до корпоративної стратегії — результати діяльності окремих осіб, команд і організацій тепер створюються миттєво за допомогою ШІ.
Але чи не віддаляє нас ця сила — цей додатковий рівень абстракції — занадто далеко від самої роботи? Чи не здається, що щось… не так… у тому, що хтось або щось інше виконує майже всю роботу, навіть якщо кінцевий продукт спочатку не здавався дуже значущим?
«Суспільство спектаклю» Дебора: Я більше не хочу цього робити
«У суспільствах, де панують сучасні умови виробництва, життя постає як величезне накопичення видовищ (спектаклів). Усе, що було безпосередньо прожито, перетворилося на представлення».
Це перший абзац книги Гі Дебора «Суспільство спектаклю». Я не зможу адекватно резюмувати цю книгу — вона одночасно захоплива і непроникна. Але головна думка Дебора така: спектакль — це ознака пізнього капіталізму, де життя, замість того щоб бути прожитим безпосередньо, постійно опосередковується. Між нами та річчю, яку ми маємо відчути, завжди щось є. Я не розмовляю з мамою; я пишу їй повідомлення. Я не подорожую; я дивлюся, як подорожують інші на YouTube. Я не займаюся сексом; я дивлюся порно. У пізньому капіталізмі носій замінює досвід.
Воркізм — це мікрокосм більшого спектаклю: світу, де здаватися зайнятим, важливим і унікально обізнаним так само цінно, як і бути таким насправді, і де робота повинна лише виглядати результативною, а не бути такою. Як пише Дебор у тезі 12: «Спектакль постає як величезна, недоступна реальність, яку ніколи не можна поставити під сумнів. Його єдине послання: “Те, що з’являється — добре; те, що добре — з’являється”». Це найпереконливіший аргумент воркізму: робота мусить бути важливою, бо ми всі тут, чи не так? Входимо в систему. Залишаємося допізна. Щотижня.
Додавання ШІ до цього спектаклю виглядає екзистенційно тривожним, оскільки воно віддаляє нас ще далі від роботи, яку ми виконуємо, та її цінності. Я не створюю пітч, який виграє клієнта; я пишу запит, який змушує ШІ написати його, а потім перевіряю роботу. Я не збираю матеріали й не пишу галузевий бюлетень; це робить мій агент. Раніше ця робота могла здаватися дешевою та незадовільною, але вона все ще була нашою. Тепер ШІ нав’язується організаціям у спосіб, який ставить під сумнів цінність усього підприємства воркізму.
І ось тут стає по-справжньому цікаво. Я не думаю, що Дебор міг уявити собі настільки сейсмічне зміщення парадигми, яке абстрагувало б роботу настільки, щоб це могло похитнути робочий клас, або, у випадку інтелектуалів, розірвати такий спектакль, як воркізм. Але з появою ШІ здається, що протягом останніх 30 років ми повільно віддалялися від прямого досвіду життя і праці, і ШІ ризикує відштовхнути нас настільки далеко, що ілюзія стане повністю видимою.
Організації опинилися в скрутному становищі. Вони хочуть інтегрувати ШІ у свої операції, як і їхні акціонери. І вони це зроблять. У короткостроковій перспективі потенційна ефективність занадто приваблива, щоб її ігнорувати. І при правильному підході це може принести користь як бізнесу, так і працівникам. Але те, що найбільше збуджує керівників у ШІ — менше співпраці, менше людей — ризикує зруйнувати структури, які тримають разом самі організації, якими вони керують.
Що, як просвітлення від воркізму, іронічно, буде доставлено найбільш революційним продуктом самого воркізму? І що це означає для співробітників, які присвятили свої кар’єри молитвам біля вівтаря воркізму?
Що на кону: цінність «брудного середини»
Щоб зрозуміти, чому ШІ загрожує знищити воркізм, ми повинні зрозуміти, що підтримувало віру в нього.
У статті Томпсона сказано, що одна з речей, яку люди шукають у роботі, — це спільнота: проводити час з однодумцями, співпрацювати для розв'язання проблем. Стосунки — це фундамент людського робочого місця і виправдання інтелектуальної праці. Жоден із нас не потрапить у «рай» інтелектуальної праці, але принаймні ми пройдемо свій хибний шлях разом.
Іронічно, але мрія багатьох керівників полягає в тому, щоб організація працівників, озброєних роєм агентів та потужними LLM, більше не потребувала співпраці для збору інформації чи виконання проєктів. У їхньому баченні майбутнього робота перетворюється з досвіду навчання та дослідження на щось на кшталт конвеєрного виробництва. Як писав Дебор ще 1967 року: «Цей пролетаріат об’єктивно зміцнюється шляхом віртуальної ліквідації селянства та дедалі більшого підпорядкування сектору послуг та інтелектуальних професій фабричним умовам праці».
Але іноді «брудна» неефективність — це особливість, а не помилка. В одному з недавніх епізодів подкасту Білла Сіммонса письменник Чак Клостерман сперечався про роль технологій у спорті, особливо у суддівстві. Візьмімо теніс. Часи, коли Джон Макінрой вибухав через погане рішення судді, минули. Завдяки технології Hawk-Eye рішення правильні на 100%. В NBA система викликів допомагає гарантувати, що помилкові рішення не змінюють гру. MLB впровадила автоматизовану систему оцінки страйків. Ці технології були впроваджені з різним успіхом, але мета одна: судити точніше — можливо, завжди. Хто може скаржитися? Це так ефективно!
Клостерман стверджує, що помилкові рішення — це природна і весела частина ігор. Насправді саме вони створили культові спортивні моменти, про які люди говорять досі. Спорт — це людський витвір, і безлад людської помилки є його частиною. Отримувати правильні рішення завжди — можливо, об’єктивно краще, але суб’єктивно менш цікаво та розважально. А розвага — це мета спорту.
Інтелектуальна праця дуже схожа. Звісно, ШІ, який за хвилини створює проєкт, на який пішли б години, — це круто. Але швидкість створення слайдів не утримає таланти. Співробітники переважно залишаються на своїх місцях або йдуть через колег та керівників, а також через якість досвіду того самого «брудного середини», який пропонує робоче місце. Це елементи, які роблять роботу цікавою — і цінною.
Але не всі так вважають. На мій досвід, є дві широкі категорії інтелектуальних працівників. Перші — працівники, орієнтовані на результат. Їх фокус — на бізнесі, перемозі, ефективності. Людські потреби, недоліки та емоції для них — перешкода, яку треба подолати.
Друга група має перспективу, орієнтовану на досвід. Ці працівники люблять той самий «брудний середини». Вони цінують подорож. Вони хочуть, щоб їхні організації працювали добре, але як природний наслідок співпраці, дебатів і спільної боротьби з людьми, які їм справді подобаються. Багато хто з них — художники поза роботою: фотографи, режисери, сценаристи, скульптори, поети, письменники. Багато хто активно волонтерить. Для цих людей, щоб відірватися від своїх економічно невигідних пристрастей, потрібно щось натомість: корпоративний досвід зі свободою для досліджень, творчості, розв'язання проблем і крутими колегами.
Дослідження свідчать, що цій групі потрібне таке середовище для найкращої роботи. Тереза Амабайл з Гарвардської школи бізнесу десятиліттями вивчала, що дає творчий, високоякісний результат. Її принцип внутрішньої мотивації свідчить: люди роблять свою найбільш творчу та інноваційну роботу, коли мотивовані самою роботою — інтересом, викликом, задоволенням, — а не результатами чи метриками. Середовища, які вбивають творчість, — це політизовані, схильні до уникання ризику та невблаганно орієнтовані на результат простори. Середовища, які стимулюють її — це колаборативні, ідеєцентричні та вільні простори. Іншими словами, «брудний середини» — це не неефективність. Це умова, за якої створюється справді цінна робота.
Важливо зазначити, що наслідки вилучення цього «брудного середини» для цих двох груп є асиметричними: для тих, хто орієнтований на результат, це перемога. Для тих, хто орієнтований на досвід, це підриває фундамент праці.
Поки я пишу це есе, великі компанії влаштовують масові звільнення. Тисячі людей втрачають роботу. Керівники часто стверджують, що це результат впровадження ШІ. Це не так. На цей момент автоматизація ШІ не дає такого зростання ефективності, яке виправдовувало б сотні тисяч втрачених робочих місць.
Ми вже тисячі разів проходили через хвилі найму та звільнень. Але цього разу все може бути інакше. Раніше завжди була нова когорта працівників, готових зайняти ці місця. Але що, як таланти перестануть повертатися? Що, як трансформація ШІ, що пішла не так, змусить топталанти — особливо тих, хто орієнтований на досвід — масово втратити віру у воркізм? Що, як таланти, звільнені від спектаклю воркізму, звернулися до інших версій свого життя? Що, як їхні хобі раптово стали прибутковими? У талантів дедалі частіше немає власного житла і планів на дітей, тож, можливо, їм ніколи не було так легко зробити кар’єрний розворот у напрямку чогось, що приносить справжнє задоволення, на відміну від корпоративного життя.
Що сказав би Дебор? Ну, у нього були серйозні сумніви щодо можливості залишити спектакль позаду.
Пост-воркізм: Втеча від неминучого
Як каже Дебор: «Самозадоволене прийняття статус-кво може співіснувати з чисто спекулятивним бунтарством — незадоволеність стає товаром, як тільки економіка достатку розвиває здатність переробляти цю конкретну сировину».
Іншими словами, у певний момент спектакль чинитиме на вас такий економічний тиск, якому вам доведеться відповідати. У сучасному світі це може означати запуск каналу на YouTube або Substack про те, як ви кинули кар’єру в технологіях, щоб відкрити ферму з порятунку коней, зрештою перетворюючи себе і своє життя на товар, який живить ширший суспільний спектакль. Або це може означати відкриття власної компанії, що раптово змушує вас створювати спектакль, привабливий для потенційних співробітників. У будь-якому разі, ви приречені вийти з однієї версії спектаклю лише для того, щоб бути поглиненими іншою. Це логіка спектаклю: він поглинає навіть незадоволених, щоб підтримувати самого себе.
Дебор вірив, що втеча від спектаклю неможлива. Він розпустив власний рух, аби не бачити, як він стає інституціоналізованим, а потім спився до смерті в селі.
Дехто, безперечно, покине інтелектуальну працю — найбільш розчаровані, найбільш талановиті чи вмотивовані, найбільш екзистенційно чутливі до раптового моменту просвітлення, фінансово забезпечені. Але багато інших залишаться — за вибором чи за необхідності — зіткнувшись із досвідом праці, де людське вимірювання поступово стирається. Чи приречені ті, хто вирішив залишитися або не може піти, проводити свої кар’єри в стані екзистенційного розпачу?
Дебор також вірив, що спектакль можна підірвати свідомими діями: викраденням видовищних образів і спрямуванням їх проти них самих, блуканням міським простором у спосіб, що чинить опір його географії, та створенням моментів справжнього, безпосереднього досвіду, які спектакль не може метаболізувати. На роботі це може означати дзвінок колезі, щоб обговорити проблему замість запиту до агента. Або виконання роботи по-старому — повільно, досліджуючи — з розумінням того, що це може бути довшим шляхом, але дасть щось більш справді людське. Або просто вирішення, що певні завдання краще залишити виключно для людських рук. Усе, що зберігає елементи роботи, які робили її вартою зусиль від самого початку.
Але, мабуть, найпотужніша дія з усіх — це просто підтримувати усвідомлення (і нагадувати іншим), що воркізм — це спектакль. Ми повинні нагадувати одне одному, що ця робота, в загальному масштабі, не є такою вже важливою. Вона ілюзорна. Ніхто ніколи не вмирав через таблицю в Excel. Світ не затамував подих в очікуванні запуску чергового продукту. Маркетингова кампанія не змінить світ. Майже ніхто не згадає всю ту роботу, яку ми виконуємо. Але вони можуть згадати, якими людьми ми були, які стосунки будували та як поводилися з тими, з ким працювали.
І, звільнившись від фальшивого задоволення думкою, що ми змінюємо світ своєю буденною роботою, можливо, ми надихнемося заповнити цю порожнечу чимось справжнім — справжнім альтруїзмом, а не його штучним замінником, — намагаючись впливати на реальних людей у наших громадах реальними способами.
Навіть якщо це всього лише одна в’язана шапка за раз.
Оригінал: www.noemamag.com