Де закінчується квантовий світ і починається наш?
· Наука
Фізик Джонатан Галлівелл розкриває, як квантові явища перетворюються на звичний нам макросвіт через процес декогеренції та взаємодію з довкіллям.
Квантова механіка, можливо, є однією з найбільш точно перевірених наукових парадигм, але досі не існує загальноприйнятого тлумачення того, що саме вона говорить нам про реальність. Як ми переходимо від хвилеподібної поведінки квантових систем до твердого, макроскопічного світу об’єктів і Всесвіту в цілому?
Джонатан Геллівелл, професор теоретичної фізики в Імперському коледжі Лондона, присвятив свою кар’єру вивченню основ квантової теорії. У цьому епізоді він пояснює Стівену Строгацу, чому декогеренція — процес, під час якого крихка квантова поведінка розсіюється через взаємодію з навколишнім середовищем — є ключем до переходу від квантової до класичної поведінки, а також описує підхід «історій», який він використовує для розуміння цього явища. Попутно Геллівелл розбирається з деякими з найглибших парадоксів цієї галузі. Він пояснює, чому перехід від квантового до класичного стану не потребує свідомого спостерігача, і досліджує знамените запитання Ейнштейна про те, чи справді Місяць існує, коли на нього ніхто не дивиться. Наприкінці розмови Геллівелл розповідає, як йога та медитація допомагають йому жити з таємницею конкуруючих перспектив у науці.
Слухайте на Apple Podcasts, Spotify, TuneIn або у вашому улюбленому додатку для подкастів, або транслюйте його прямо з Quanta.
[Музика грає]
СТІВ СТРОГАЦ: Гаразд, починаємо. Я Стів Строгац.
ЯННА ЛЕВІН: А я Янна Левін.
СТРОГАЦ: І це «The Joy of Why».
ЛЕВІН: Подкаст від журналу Quanta, де ми досліджуємо деякі з найбільших питань у математиці та науці, на які досі немає відповіді.
СТРОГАЦ: Так, Янно, великі питання. Сьогодні у нас одне з найбільших.
ЛЕВІН: Окей, я в захваті. Я готова. Я підготувалася.
СТРОГАЦ: Так, тримайся міцніше. Мова піде про основи квантової механіки, одну з тих по-справжньому парадоксальних речей, які хвилюють багатьох людей.
ЛЕВІН: Так, це справді велика невирішена загадка. Квантова механіка — найбільш точно перевірена парадигма в усій науці, до найбільшої кількості знаків після коми, але досі немає цілісного тлумачення. Я не знаю нікого, хто б заявив, що повністю розуміє квантову механіку.
СТРОГАЦ: Саме так і кажуть, правда? Що якщо ти стверджуєш, ніби розумієш її, це лише ознака того, що ти її не розумієш.
ЛЕВІН: Так, саме так. Це головна ознака.
СТРОГАЦ: Але це така дивна річ. Як ти й кажеш, теорія, особливо в більш просунутому вигляді квантової теорії поля або квантової електродинаміки, була перевірена з точністю, ну, скажімо, одна частина на 10 у 12-му степені, або з якоюсь приголомшливою точністю.
ЛЕВІН: Так. Якесь вражаюче число. Безумовно. І тому ми можемо відправляти речі в космос. Це працює у ваших телефонах, це працює з таким рівнем точності в експериментах на прискорювачах, але у нас немає тлумачення, яке мало б сенс, і, можливо, це просто наші великі класичні мізки занадто неповороткі, щоб осягнути це. Але я ніколи не знаходжу це задовільним, і ніхто ніколи не робив великих відкриттів, опускаючи руки і здаючись, правда?
СТРОГАЦ: [Сміється] Так, ну, ми будемо розмовляти з хлопцем на ім’я Джонатан Геллівелл, який є професором теоретичної фізики в Імперському коледжі Лондона, і він багато думав про ці питання основ квантової механіки, але прийшов до них з боку квантової космології, тобто досить близької до твоєї галузі.
ЛЕВІН: Так, я знала Джонатана. Колись давно ми тусувалися в Лондоні. Я була в Кембриджі, а Джонатан, звичайно, навчався в Кембриджі й працював в Імперському. Минуло багато часу, тому мені дуже цікаво почути, які в нього останні ідеї.
СТРОГАЦ: Окей, тоді чому б нам не почати. Джонатане, тобі слово.
[Музика грає]
СТРОГАЦ: Ласкаво просимо до «The Joy of Why», Джонатане. Дуже раді бачити вас у нашому шоу.
ДЖОНАТАН ГЕЛЛІВЕЛЛ: Приємно зустрітися з вами, і приємно бути тут.
СТРОГАЦ: Я хотів би почати з початку вашої кар’єри, яка, наскільки я розумію, була в галузі, яку ми назвали б квантовою космологією, де квантова механіка застосовується до Всесвіту в цілому.
Моє питання щодо цього: по-перше, яка приголомшлива ідея. Але також, коли я вивчав квантову механіку в коледжі або навіть коли читав популярні розповіді про неї, ми часто чули про спостерігача і експеримент, і спостерігач ніби знаходиться поза експериментом, викликаючи колапс хвильових функцій шляхом здійснення вимірювань і тому подібне.
Але коли Всесвіт у цілому є квантовим об’єктом, спостерігач не може знаходитися поза системою. І мені просто цікаво, чи саме це зробило роздуми про основи квантової теорії такими привабливими для вас.
ГЕЛЛІВЕЛЛ: По суті, так воно і є. Саме тому я почав з квантової космології і опинився в галузі квантових основ — через бажання розібратися з подібними питаннями.
Первинний імпульс для квантової космології пов’язаний з тим, що модель Великого вибуху базується на квантовій матерії, але класичній гравітації. А квантова матерія плюс класична гравітація, як показують теореми Гокінга, Пенроуза та інших, призводять до того, що, рухаючись у часі назад, ми неминуче стикаємося з початковою сингулярністю, принаймні в класичному розумінні.
Тобто регіон нескінченної гравітації, нескінченної кривизни. Це свідчить про те, що якщо початок Всесвіту підпорядковується законам фізики, нам потрібна квантова теорія гравітації. І, можливо, початок Всесвіту описується якоюсь квантовою теорією, яка включає не лише модальності матерії, а й деякі модальності гравітаційного поля.
Ми досі достеменно не знаємо, що таке повна теорія квантової гравітації, а це було 40 років тому, коли я займався цією роботою. Але в квантовій космології можна зробити наступне: давайте візьмемо кілька елементів гравітаційних полів, таких як загальний розмір Всесвіту, масштабний фактор і, можливо, кілька параметрів спотворення.
І тоді ви можете квантувати ці моделі початку Всесвіту, використовуючи відносно стандартні методи. Це все свого роду евристика. Я не впевнений, наскільки сильно я б на це покладався, але принаймні це дає певну картину. І те, що випливає з цього, дуже привабливе: існує несингулярний початок Всесвіту, який має квантову природу.
Це краса, яка виходить принаймні в простих моделях. Отже, у старішій класичній моделі, думаючи геометрично, початок Всесвіту має сингулярність, схожу на конус. Конус має гостру точку на кінці. Ось як виглядає класична модель Великого вибуху. Але в квантовій картині, коли ви переходите до дуже малих масштабів, найменша частинка стає квантовою, і замість гострої точки ви можете фактично закрити її свого роду гладкою півсферою.
Тому геометрію, яку ми маємо на увазі, іноді називають геометрією «волана». Ця ідея належить Стівену Гокінгу та Джеймсу Хартлу. Вона називається пропозицією про відсутність межі Всесвіту. Це викликало величезний інтерес 40 років тому, і ця ідея досі активно досліджується. Це одна з небагатьох моделей того, як насправді почався Всесвіт.
Тож ось чому це цікаво. Тепер до вашого запитання: чи є це справді квантовим? Як щодо спостерігачів, колапсу хвильової функції тощо? Там немає жодних спостерігачів, які б робили вимірювання або викликали колапс хвильової функції. Насправді відбувається те, що спостерігачі існують зараз. Ми здійснюємо вимірювання речей, які можемо бачити сьогодні, як-от реліктове випромінювання або розширення Всесвіту, або, точніше, детектори та фотопластинки, які насправді їх вимірюють.
Ми дивимося на них, вимірюємо їх, і в певному сенсі ми колапсуємо хвильову функцію, коли насправді робимо ці вимірювання. Але питання тоді полягає в наступному: як пов’язати ці вимірювання, зроблені сьогодні, які ми назвали б записами, з Великим вибухом у минулому? І відповідь на це полягає в тому, що існує нова переформулювання квантової механіки, розроблена Джеймсом Хартлом, Маррі Гелл-Маном та іншими, яка називається «історичний підхід» до квантової механіки, або, точніше, підхід декогерентних історій.
Він намагається відійти від ідей зовнішніх спостерігачів та колапсу хвильової функції. Ми фактично дивимося на поточні записи і шукаємо кореляцію між ними. Отже, підхід декогерентних історій — це спосіб у квантовій механіці фактично пов’язувати записи в сьогоденні з тим, що, на нашу думку, відбувалося в минулому. Це трохи манівцями, але це дозволяє уникнути тверджень про те, що минуле справді відбувалося в якомусь сенсі, або що хвильова функція колапсувала в минулому.
СТРОГАЦ: Що ж, добре. Ви вже дали нам багато їжі для роздумів, тому давайте почнемо будувати підґрунтя для деяких із цих понять, яких ви торкнулися. Декогеренція буде частиною нашої дискусії. Ми збираємося говорити про основи квантової механіки. Є кілька старих «каштанів», які є свого роду непереборними, свого роду неминучими.
Одним із них є нещасний кіт Шредінгера. Мені цікаво, чи не могли б ви почати нашу дискусію з нагадування про цю кішку. Що мав ілюструвати цей уявний експеримент?
ГЕЛЛІВЕЛЛ: Що ж, він мав ілюструвати феномен у квантовій фізиці, а саме те, що система — частинка, кіт — може одночасно перебувати у двох різних станах.
Я, до речі, трохи проти того, щоб говорити про котів. Це свого роду номенклатура, яка закріпилася настільки, що мої друзі, не фізики, кажуть «фу», коли це спливає, і я певною мірою розумію це.
СТРОГАЦ: Я припускаю, що це виходить із позиції любові до тварин або просто етичної людини. У чому полягало ваше заперечення проти кота Шредінгера?
ГЕЛЛІВЕЛЛ: І те, і інше. Це фраза, яка увійшла в дискусію на дуже ранній стадії, коли люди не думали про такі, скажімо, більш етичні речі. Я маю на увазі, що в наші дні ви не могли б запровадити таку номенклатуру, я так не думаю. Але це дрібниця. Я не хочу відволікатися.
СТРОГАЦ: ОК [сміється]
ГЕЛЛІВЕЛЛ: Давайте візьмемо простіший приклад, який по суті той самий, і це знаменитий експеримент із двома щілинами…
СТРОГАЦ: Гаразд.
ГЕЛЛІВЕЛЛ: …де ви готуєте частинку у вигляді свого роду вихідного хвильового стану. Наприклад, у вас просто є джерело, скажімо, електронів, і ви стріляєте ними в екран, у якому є дві дірки, скажімо, на відстані міліметра одна від одної, і на дальній стороні є екран.
І відбувається те, що хвиля проходить через обидві дірки, а потім створює інтерференційну картину, набір світлих і темних плям на екрані. А потім ви можете сказати, ну, насправді це справді електрон. Це частинка. Це грудка. Це як більярдна куля. Звичайно, він пройшов лише через одну або іншу. І якщо ви насправді заблокуєте одну зі щілин або заблокуєте іншу щілину, то інтерференційна картина зникне. Отже, якщо ви насправді приймете припущення, що це певна частинка, яка проходить через одну або іншу, ви більше не отримаєте інтерференційну картину.
Тож у дуже реальному сенсі ви можете мати те, що вважаєте твердою частинкою, яка дуже справді проходить через обидві сторони і створює інтерференцію на іншій стороні. Дозвольте мені навести гарну наочну аналогію. Є чудова книга Якіра Ааронова про квантові парадокси, і на обкладинці зображено чоловіка, який катається на лижах через ліс по снігу.
І він залишає паралельні сліди, і на певному етапі він озирається назад, щоб побачити, куди пішли його сліди, і помічає, що його сліди пройшли з обох боків дерева. І це, очевидно, неможливо для лижника, але саме це відбувається в квантовій фізиці. Електрон озирається назад і помічає сліди в інтерферометрі, де він насправді пройшов через обидві сторони.
СТРОГАЦ: Я не чув цієї аналогії раніше. Це цікава геометрія, яку ви описуєте. Дозвольте мені переконатися, що ми розуміємо це на прикладі експерименту з електроном, який ви описали раніше з подвійною щілиною. Коли ми чуємо про корпускулярно-хвильовий дуалізм, наприклад, люди звикли до світла як хвилі, і якщо фотонів достатньо, ми можемо створити таку континуальну апроксимацію в наших головах.
Ми дізнаємося про інтерференцію. Але те, що я пам’ятаю, читаючи про це, здається таким дивовижним, так це те, що навіть якщо ви зменшите інтенсивність світла настільки, що в камері фактично буде лише один фотон за раз, або у вашому випадку один електрон у певному сенсі, цей дивовижний лижник може свого роду інтерферувати сам із собою.
ГЕЛЛІВЕЛЛ: Саме так. Спочатку в експериментах із подвійною щілиною вони могли сказати: «Ну, добре, через них проходить цілий потік частинок». Але насправді, коли ви зменшуєте його до такої міри, що в апараті завжди може бути лише одна частинка, вона все одно має цю властивість.
І насправді вони тепер можуть проводити інтерференційні експерименти з досить великими об’єктами, що містять тисячі атомів. Вони, власне, майже видимі неозброєним оком, деякі з ефектів. Я маю на увазі, що це пов’язано з макроскопічними квантовими експериментами, і це справді призводить до питання, наскільки велика система може інтерферувати сама з собою?
Фундаментальна проблема, що лежить в основі всього цього, насправді стосується світогляду на квантовому рівні. Існують усі ці дивні ефекти, але за цим стоїть світогляд, що квантовий світ насправді складається з хвиль, і їхні інтуїтивні властивості просто не такі самі, як у частинок. Просто щоб навести ще один простий приклад: якщо повз проїжджає поліцейська машина з увімкненою сиреною, і у вас відчинені двері та вікно, то звук проходить і через двері, і через вікно. У цьому немає нічого незвичного. Але якби це був твердий об’єкт, який, здавалося б, проходить і через двері, і через вікно, це було б досить вражаюче. Але це, в принципі, правда, тому що хвилеподібність є фундаментальною природою матерії на мікроскопічному рівні.
СТРОГАЦ: Отже, у цьому корпускулярно-хвильовому дуалізмі ви, схоже, стверджуєте, що для найкращої інтуїції щодо квантової теорії нам слід думати про хвилі?
ГЕЛЛІВЕЛЛ: Так, люди часто кажуть: іноді частинка, іноді хвиля. Те, що насправді сказала б квантова теорія, — завжди хвиля. Але іноді хвиля може бути дуже стиснутою навколо однієї точки.
СТРОГАЦ: А, зрозумів.
ГЕЛЛІВЕЛЛ: Отже, ви можете мати, наприклад, водяну хвилю, яка є окремою, щільно піковою хвилею. Якщо вона наближається до берега, припускаючи, що є низький бар’єр, як стіна прямо під поверхнею, то одна хвиля стає двома: одна відбивається, інша проходить. І це також буквально відбувається в експериментах із розсіюванням у квантовій фізиці. Ви вистрілюєте частинками, деякі відскакують, деякі рухаються далі. Тому те, що ви вважали окремою частинкою, зрештою опиняється у двох окремих частинах.
СТРОГАЦ: Ви раніше торкнулися того, що, я сподіваюся, буде одним із наших центральних питань у цій дискусії, а саме: як ми переходимо в цьому переході від квантового світу з інтерференційними картинами та хвилеподібною природою матерії та енергії до макроскопічного світу, до якого ми звикли? Того, в якому ми живемо. Я маю на увазі, чому ми не бачимо інтерференцію в повсякденних об’єктах, таких як Місяць або ми самі?
ГЕЛЛІВЕЛЛ: Так, це велике питання. Отже, першою особливістю є те, що називається зернистістю. Тому хвилі виглядають гладкими здалеку. Океан виглядає майже гладким з висоти 30 000 футів, але коли ви підходите ближче, він зовсім не такий.
Тож це одна з речей: у грубозернистому масштабі хвилеподібна картина зникає. Але це конкретніше. Існують певні величини, які описують фізичну систему, які змінюються дуже повільно, а деякі — надзвичайно швидко. Припустимо, у вас є велика масивна частинка, яку бомбардують молекули.
Як у відомому прикладі з броунівським рухом, де у вас є, наприклад, частинка пилку, яка досить велика порівняно з атомним масштабом, яку бомбардують молекули, що змушує її трохи тремтіти. Велика частинка буде ефективно класичною. Те, що відбувається, це бомбардування іншими системами, які ми часто називаємо середовищем, воно фактично вбиває інтерференцію, це фраза, яку ми використовуємо. Вона пригнічує інтерференції, які створюють хвилеподібні властивості, шляхом свого роду згладжування речей і руйнування хвилеподібної природи.
СТРОГАЦ: Це ідеальний перехід. Крихкість квантової когерентності, квантових інтерференційних картин. Мені подобається ваше слово «бомбардування», тому що хоча це дуже енергійне і майже жорстоке слово, воно дає правильну інтуїцію, що квантові системи завжди під загрозою бути враженими випадковими фотонами, молекулами газу, крихітними електричними та магнітними полями. Є всілякі способи, якими, як ви кажете, середовище може штовхати або псувати цей делікатний квантовий стан. Тож це пов’язано з цим словом, яке ви вживали раніше, декогеренція. Це правильно?
ГЕЛЛІВЕЛЛ: Так. Руйнування інтерференції або розворот когерентності, так.
СТРОГАЦ: Тож чи є декогеренція ключем до того, щоб змусити систему перестати діяти у своєму первісному квантовому характері, виглядати більш класичною?
ГЕЛЛІВЕЛЛ: Саме так. У нас було 100 років квантової теорії, з часів сучасної квантової теорії, яка почалася зі Шредінгера. І, отже, перша подорож була з класичного світу в квантовий, і це привело нас до знаменитого рівняння Шредінгера і всіх цих дивних квантових ефектів.
Але було також важливо зробити зворотну подорож, яка сказала б: якщо все квантове, чому мій стіл ні, або що сталося? І коли ви повертаєтеся до грубозернистого світу, чому він насправді не є квантовим, навіть якщо він зроблений з дуже квантових речей? Це процес декогеренції. Те, що квантові ефекти насправді дуже крихкі, як ви кажете. Ви повинні наполегливо працювати, щоб підтримувати їх. Вам потрібні свого роду ізольовані камери і так далі. І досить важко знайти квантові ефекти, які зберігаються.
Я маю на увазі, що існують деякі, як-от властивості електропровідних матеріалів і так далі, мають відносно стійкі властивості. Але з точки зору справді, скажімо, «диких» речей, таких як суперпозиції, вони досить легко руйнуються. З усіх причин я витратив багато часу на вивчення різних типів квантових ефектів і розуміння того, які з них швидко вбиваються, а які насправді досить стійкі.
СТРОГАЦ: І тому я думаю, я хочу запитати щось пов’язане з цим, що коли ми говоримо про декогеренцію, чи це те, що квантова поведінка системи стає недоступною для нас? Через свого роду змішування або заплутаність із середовищем змушує нас втратити здатність знати, чи це щось глибше за це? Це не просто питання нашої недоступності знань.
ГЕЛЛІВЕЛЛ: Я думаю, більшість дотримувалася б думки, що це про недоступність. Бачите, що сталося б у експерименті з котом Шредінгера, це те, що у вас є мікроскопічна система, яка переходить у суперпозицію двох станів чогось, як пара спінів, а потім вони, у свою чергу, заплутуються з великою системою, і в цьому випадку, нещасним котом.
Тепер на практиці, у реалістичному експерименті, будь-яка велика система була б дуже швидко декогерентована своїм безпосереднім середовищем, навколишніми фотонами. Але заплутаність, квантові речі, насправді все ще там. Вони просто розсіяні далеко і широко. Отже, якщо у вас є маленька частинка, як частинка броунівського руху, вона в певному сенсі все ще справді квантова, хоча вона розсіяна, але є так багато інформації. Ви знаєте, всі біти інформації просто там, за горизонтом, що ви, ймовірно, ніколи не зможете їх отримати.
СТРОГАЦ: Гм! Схоже, ви трохи вводите спостерігача, що квантова природа не втрачається, а просто просочилася в кімнату, або вона просочилася в середовище в цілому, і нам важко виміряти це в цей момент.
ГЕЛЛІВЕЛЛ: Правда. У перші дні квантової теорії багато говорили про те, чи відіграє спостерігач особисто якусь роль у цьому? І я думаю, Джон Белл, який був відомим раннім автором про ці речі, він говорив про це насправді з певним рівнем риторичного перебільшення, я б сказав. Ви знаєте, що ми маємо на увазі під спостерігачем? І, ви знаєте, на практиці це означає, що є якесь середовище десь, якась навколишня система, яка насправді зберігає інформацію.
Але це все ще залишає питання, чи могли б ви мати, скажімо, якогось суперспостерігача з насправді необмеженою здатністю обробки інформації, який міг би насправді виміряти все, що відбувається? І в принципі, це правда. Існує насправді, скажімо, теоретико-інформаційний вимір цього.
Але частиною цього є те, що, як ви, ймовірно, знаєте, квантові системи мають значно більші можливості зберігання інформації, ніж класичні. Це один із способів характеристики квантової фізики.
СТРОГАЦ: Ви ще не вимовили слово «квантовий комп’ютер», але це те, на що ви натякаєте?
ГЕЛЛІВЕЛЛ: По суті, так. І це пов’язано з ємністю зберігання інформації або ємністю обробки квантових систем. Це не галузь, у якій я є експертом, але це важлива опорна точка, коли хтось відкриває новий квантовий ефект. Перше питання: чи є це ресурсом? Чи можемо ми зробити щось, чого ми не можемо зробити з класичними системами? І справді, ми можемо в багатьох випадках.
[Музика грає]
ЛЕВІН: Вау. Окей, отже, ви торкнулися спостерігача в квантовій механіці. Це один із жахливих впливів квантової механіки на поп-культуру, ця ідея, що для того, щоб квантова механіка мала сенс, потрібен спостерігач, що спостерігач колапсував хвильову функцію, як про це говорили люди.
Можливо, правильніше сказати так: речі перебували в суперпозиції, доки спостерігач не перевів квантовий об’єкт у певний стан. І це просто повна нісенітниця в багатьох відношеннях, і я вважаю, що Джонатан, мабуть, доклав багато зусиль, щоб пояснити, як вам не потрібна людська свідомість. Але це призвело до стільки всього, просто ефемерних речей про свідомість. І квантова механіка, яку було дуже важко спростувати, насправді.
Тож навіть зараз люди все ще кажуть: «Але ж, знаєте, квантова механіка і свідомість». Це не пов’язані ідеї. І я вважаю, що Джонатан провів дуже важливу роботу, щоб розділити це, щоб сказати, що спостерігачем може бути просто середовище, бездумне середовище, немисляча колекція молекул.
СТРОГАЦ: Я точно виріс на популярних розповідях про квантову фізику, чуючи багато про спостерігача, безумовно, багато про колапс хвильової функції. Я не зовсім впевнений, що з цим покінчено, хоча. Те, про що ви говорите, це те, що раніше називали Копенгагенською інтерпретацією, так? Від Нільса Бора і його школи.
ЛЕВІН: Правильно.
СТРОГАЦ: Оригінальна спроба не зовсім осмислити, але дати якийсь філософський звіт про те, що відбувається з цією проблемою вимірювання. Це все ще існує.
ЛЕВІН: Це все ще проблема. Я думаю, Копенгагенська інтерпретація та багатосвітова інтерпретація все ще існують. Я думаю, декогерентні історії — це, можливо, альтернатива обом. Отже, у Копенгагенській інтерпретації щось змушує суперпозицію колапсувати, а суперпозиційній частинці, скажімо, її розташуванню, надається певний стан.
Тепер, у багатосвітовій, це не те, що відбувається. Що відбувається, це те, що ви, спостерігач, або гаряча кімната, або кіт, що б це не було, стаєте суперпозиційними і розгалужуєтеся, і дві можливості співіснують у якомусь метасвіті, якійсь багатосвітовій інтерпретації, і всі можливості продовжують реалізовуватися, розгалужуючись знову і знову. Це напрочуд популярно в квантовій механіці і цілком заплутано.
СТРОГАЦ: Дуже дивно.
ЛЕВІН: Дуже дивно! Тепер, на мій погляд, і я не знаю, чи маю я це на 100% правильно, пройшло багато часу з того часу, як я говорила з Джонатаном про ці ідеї, але декогерентні історії — це ні те, ні інше. Він каже: «Дивіться, існує стільки взаємодій, стільки квантових імовірностей, що вона просто не може зберігати свою форму таким чином».
Квантова природа не зникає. Вона просто стає, у певному сенсі, менш виразною в цих макроскопічних масштабах, де є стільки історій, що схоже на твердження про стільки частинок макроскопічного об’єкта. І я думаю, що саме до цього він і йде. Я не знаю, якби ви взяли вибірку квантових фізиків, на чому б вони зупинилися серед усіх цих теорій.
СТРОГАЦ: Що ж, це могло б бути майже як одне з цих релігійних питань, де, крім віруючих, є атеїсти, агностики і те, що називають апатеїстами, так? Яким просто байдуже. Отже, це може бути, я думаю, справедливо сказати, що є багато квантових фізиків, які відчувають: «Я не цікавлюся основами. Я хочу робити вимірювання і проводити свої експерименти, отримувати результати і створювати нові пристрої». Ви можете зайти напрочуд далеко, не турбуючись про основи.
ЛЕВІН: Так, ми можемо запускати речі в космос.
СТРОГАЦ: Так, ми можемо.
ЛЕВІН: Я маю на увазі, ми можемо зайти дуже далеко.
СТРОГАЦ: Отже, у нас багато тем, які потрібно охопити, і ми розглянемо все: від макроскопічного реалізму до, можливо, міфології Великого вибуху після перерви.
[Музика грає]
СТРОГАЦ: Ласкаво просимо назад до «The Joy of Why». До нас приєднався теоретичний фізик Джонатан Геллівелл.
Отже, на цьому етапі я хотів би перейти до поняття макроскопічного реалізму, яке, як я знаю, вас цікавить, і над яким ви багато працювали. Дозвольте мені
Оригінал: www.quantamagazine.org