Дивна квантова теорема «вбила» реальність Ейнштейна

· Наука

Дивна квантова теорема «вбила» реальність Ейнштейна

Теорема PBR остаточно спростувала концепцію Ейнштейна про те, що об'єкти мають сталі властивості незалежно від спостереження.

Один із перших етапів розвитку людини — розуміння того, що предмети продовжують існувати, навіть якщо ми їх не бачимо. Зазвичай дитині потрібно менше року, щоб усвідомити: коли дорослий ховає обличчя за долонями під час гри в «ку-ку», він не зникає. Світ навколо нас — це дещо більше, ніж те, що ми сприймаємо безпосередньо.

Це свідчить — або, принаймні, свідчило для Альберта Ейнштейна, — що світ «реальний». Це означає, що речі в ньому мають властивості, які є істинними незалежно від чиїхось думок. Червона більярдна куля залишається червоною навіть у темряві, навіть якщо ніхто не перевіряє її колір. Червоність — це властивість, що належить кулі, а не вимірювальному приладу чи свідомості людини, яка цим приладом користується.

Однак квантова механіка, цілком підтверджена теорія про те, як працює світ, здається, вказує на протилежне. Математичний апарат цієї теорії наділяє кулю кольором лише в момент вимірювання. До того моменту теорія дає лише набір імовірностей того, яким може бути колір. Ключові засновники квантової механіки припускали, що ця математика відображає саму природу реальності — тобто, у певному сенсі, єдиної об’єктивної реальності просто не існує.

У 1935 році Ейнштейн повстав проти такого сюрреалістичного прочитання квантової теорії, запропонувавши один із найвідоміших уявних експериментів XX століття. Але його бунт був приречений. У 1964 році фізик Джон Стюарт Белл за допомогою власного уявного експерименту довів, що реальність має бути дивнішою, ніж припускав Ейнштейн. Подальші дослідження підтвердили правильність висновків Белла.

Згодом, через 50 років після Белла, Метью Пьюзі, на той час аспірант Імперського коледжу Лондона, взявся за те, що залишилося від ейнштейнівського уявлення про реальність, і — не маючи на меті нічого подібного — завдав йому нищівного удару.

Samuel Velasco/Quanta Magazine

Ця теорема, що докорінно змінила парадигму, стала відомою як PBR — за ініціалами Пьюзі та його наукових спільників Джонатана Барретта і Террі Рудольфа. Після публікації PBR у 2012 році багато теоретиків прийняли той факт, що вона виключає наше найбільш здорове розуміння реальності.

«З того моменту, як вийшла стаття [PBR], люди знали, що це буде поворотний момент», — сказав Жак Пінар, фізик, який зараз працює у Федеральному університеті Ріо-де-Жанейро в Бразилії.

Тоді Пінар, як і Пьюзі, йшов слідами Ейнштейна, вивчаючи теорії, покликані довести, що об’єктивна реальність існує, а квантова механіка лише описує наше неповне знання про неї. Але коли з’явилася теорема PBR, Пінар, за його словами, подумав: «Ось і все. Ця програма мертва».

Це історія про те, як Ейнштейн, Белл, а зрештою Пьюзі та його співавтори, зруйнували реальність, якою ми її знаємо. У трьох теоремах вони довели, що квантова механіка несумісна зі світом, який ми сприймаємо. А оскільки експеримент за експериментом — включно з нещодавнім підтвердженням PBR — довели, що квантова механіка є законом природи, від чогось у нашому розумінні реальності доведеться відмовитися.

Залишається питання: чим саме нам доведеться пожертвувати?


Ейнштейн і реальність

Відігравши піонерську роль у створенні квантової механіки, Ейнштейн обернувся проти неї. Він не міг прийняти те, що вона говорила про реальність.

Ейнштейн нутром відчував, що таке реальність. Це сукупність усіх об’єктивних фактів — як-от колір, положення та швидкість більярдної кулі, — які існують в об’єктах, незалежно від сприйняття чи свідомості. Але квантова механіка, розроблена Вернером Гейзенбергом та Ервіном Шредінгером у середині 1920-х років, не оперувала фактами.

Квантова механіка оперує можливостями. Її математика дає вам «квантовий стан», також відомий як хвильова функція. Ця функція може сказати, наприклад, що під час експерименту з вимірювання кольору конкретної більярдної кулі у вас є 77% шансів знайти її червоною і 23% — зеленою.

Public Domain

Питання, яке спантеличувало фізиків протягом століття, звучить так: якою є природа кулі до проведення експерименту? Чи має вона кілька кольорів? Жодного? Чи поняття кольору взагалі не має змісту? Коротше кажучи, чи існує реальність, яка підтримує об’єктну сталість, що ми її спостерігаємо?

Для Ейнштейна відповідь була очевидною: звісно, реальність існує, просто хвильова функція не відображає її повною мірою.

З цієї точки зору, хвильова функція — це як прогноз погоди. Уявіть, що ви прокинулися, і ваш додаток показує 77% імовірності дощу сьогодні, але ви ще не виглянули у вікно. Потім ви піднімаєте жалюзі й бачите краплі дощу. У той момент ви стаєте на 100% впевнені, що йде дощ. Цей перехід від 77% до 100% — це зміна впевненості, яка відбувається суто у вашій голові. Це не відображає реальної метеорологічної зміни. Атмосфера реальна, а ваша (не)впевненість щодо її стану — це дещо інше, відображення інформації у вашій свідомості.

Ейнштейн разом зі своїми колегами Борисом Подольським і Натаном Розеном (разом відомими як «EPR») вигадали уявний експеримент, щоб довести: квантовий стан існує лише як артефакт інформації. Щоб зрозуміти цей експеримент, потрібно знати одну особливість хвильової функції: її математична структура не дозволяє об’єкту мати одночасно визначене положення та імпульс.

Експеримент EPR полягав у тому, щоб зіштовхнути дві частинки, а через деякий час зробити вимірювання — наприклад, наскільки далеко відлетіла одна частинка. Це перше вимірювання також підказало б, наскільки далеко відлетіла частинка-партнер. EPR стверджували, що положення частинки-партнера повинно існувати, оскільки його можна дізнатися. Вони доводили, що частинка-партнер також має імпульс, оскільки цю властивість можна було виміряти подібним чином.

Важливо, що їхній експеримент передбачав вимірювання лише однієї частинки один раз, тоді як інша залишалася недоторканою. Це, на думку вчених, доводило, що друга частинка мала визначені та реальні властивості ще до вимірювання. А оскільки хвильова функція не передбачає такого, вона не може відображати реальний стан частинки; квантовий стан не є реальним.

Щоб дійти такого висновку, вчені зробили два здавалося б непохитні припущення. По-перше, вони припустили, що частинка може мати об’єктивний стан (припущення «реальності»). По-друге, вони припустили, що цей стан існує всередині частинки, тому єдиний спосіб змінити його — це взаємодіяти з нею (припущення «локальності»).

Але лише через кілька місяців після EPR, наставник Гейзенберга Нільс Бор спробував спростувати аргумент Ейнштейна, атакуючи його перше припущення. «Не існує квантового світу, — казав згодом Бор, як пригадував його асистент Оге Петерсен. — Є лише абстрактний квантово-фізичний опис». Його аргумент був схожий на твердження, що прогноз погоди точний, але сама атмосфера або не існує, або є невимовною. Це заперечення об’єктивної реальності стало відомим як Копенгагенська інтерпретація.

Public Domain/Paul Ehrenfest

Багато сучасних фізиків-квантовиків критикують відповідь Бора на аргументи EPR за її заплутаність і розмитість. Але видатна роль Бора як засновника квантової механіки в поєднанні зі зростаючою експериментальною підтримкою теорії переконали багатьох його сучасників у тому, що він правий. Фізики значною мірою втратили інтерес до дебатів про те, як квантовий стан співвідноситься з реальністю, — це центральне питання сучасної галузі «квантових основ».

«Бор — це, мабуть, найгірше, що сталося з фізикою, — сказав Девід Шмід, фізик із Інституту теоретичної фізики Perimeter у Ватерлоо, Канада, який ще підлітком захоплено вивчав дебати Бора та Ейнштейна. — Він — причина, чому квантові основи не існували» до сучасної епохи.

Через тридцять років гучна теорема відродила цікавість фізиків.


Белл і локальність

Джон Стюарт Белл завжди відчував симпатію до Ейнштейна. Будучи студентом, Белл також намагався змиритися із сюрреалізмом квантової механіки. Він дивувався, як її передбачення можуть бути відірвані від реального світу, що складається з об’єктивних властивостей, як це відстоював Бор.

Потім, у 1952 році, Белл «побачив, як зробили неможливе». Він прочитав роботи Девіда Бома, в яких була розроблена версія квантової механіки, де частинки завжди мали реальні положення, незалежно від вимірювань.

«Бомівська механіка» досягала цього, проголошуючи хвильову функцію «пілотною хвилею» — фізичним об’єктом, який спрямовував частинки. Як реальна річ у світі, ця хвиля мала одну неприємну рису: нелокальність. Вона могла змінюватися так, що миттєво впливала на віддалену частинку.

Попри цей недолік, пілотна хвиля стала орієнтиром для Белла. Вона дозволила фізикам стверджувати, що, всупереч популярній Копенгагенській інтерпретації, об’єктивна реальність все ж існує. «Чому картинку пілотної хвилі ігнорують у підручниках? — писав Белл. — Хіба її не варто викладати не як єдиний шлях, а як протиотруту від панівної самовпевненості?»

Робота Бома надихнула Белла створити новий уявний експеримент, такий простий, що він міг би застосовуватися до всіх відомих і невідомих версій квантової теорії. Слідуючи за Ейнштейном, він уявив дві частинки, які зіштовхуються і розлітаються в протилежних напрямках. Зрештою, кожна частинка потрапляла до пристрою, який здійснював випадково обраний замір з двома можливими результатами.

Белл уявив багаторазове повторення цього експерименту і, використовуючи просту арифметику, спрогнозував, як часто пристрої можуть видавати однакові результати. Він припустив, що кожна частинка має стан від самого початку (ідея Ейнштейна про об’єктивну реальність) і що пристрої знаходяться занадто далеко один від одного, щоб частинки могли впливати одна на одну (ідея Ейнштейна про локальність). Він підрахував, що в реальному і локальному світі результати частинок мали б збігатися відносно рідко.

Потім, використовуючи квантову механіку, Белл передбачив, що результати будуть збігатися набагато частіше. Він створив експериментальний тест, який міг зіставити квантову механіку з ейнштейнівською версією реальності. Фізики провели його експерименти у 1980-х роках і підтвердили, що частинки справді збігаються частіше, ніж це дозволила б реальність Ейнштейна.

Белл досяг успіху там, де Бор зазнав невдачі: він довів, що принаймні одне з двох ключових припущень EPR має бути хибним. Фізики побачили, що світ не може бути одночасно реальним і локальним. Щось одне мало поступитися.

CERN/CC BY 4.0

Бомівська механіка представляла одну крайність у спробі розв'язання цього конфлікту. Вона рятувала реальність, роблячи хвильову функцію реальним об’єктом, але вимагала проковтнути гірку пігулку нелокальності. Копенгагенська позиція, за якою ніщо не є реальним, була іншою крайністю.

У наступні десятиліття деякі фізики зрозуміли, що існує середній шлях. Белл довів помилковість припущень EPR, але, можливо, Ейнштейн все ж таки мав рацію у своїй інтуїції, що хвильова функція нагадує наше знання, як прогноз погоди.

«Ви повертаєтеся назад і переглядаєте все, що написав Ейнштейн, і це просто на 100 років випереджало свій час», — сказав Шмід.

Пошук способу зберегти об’єктивну реальність, не роблячи хвильову функцію реальною, привів Пьюзі до теореми PBR. І, за іронією долі, теорема PBR фактично завершила цей пошук.


PBR та інформація

Фізики, як-от Шмід і Пінар, не могли змиритися з тим, що квантовий стан просто не діє як зрозуміла фізична властивість.

Візьмемо одну визначальну поведінку хвильової функції — її «колапс». Згадайте приклад більярдної кулі, яка може бути червоною або зеленою. У момент, коли ви дивитеся на кулю, її хвильова функція колапсує, даючи 100% імовірність червоного кольору.

Спроба інтерпретувати цю подію як буквальну зміну фізичної кулі просто дратує. Чи почала куля існувати як неможлива для візуалізації безбарвна суміш, а потім, у мить, коли ви глянули на неї, миттєво набула 100% червоності?

«Потрібно стежити за своїм глуздом у такій галузі, як квантові основи», — сказав Люсьєн Харді, фізик із Інституту Perimeter, який працює в цій царині.

Але якщо інтерпретувати цю подію як зміну інформації всередині вашої голови, вона стає набагато логічнішою. Ви думали, що куля, ймовірно, червона, подивилися — і переконалися в цьому. Те саме відбувається з імовірністю дощу, коли ви дивитеся у вікно вранці. Ейнштейн не висловлювався саме так, але сучасні вчені вважають, що саме це він відстоював у статті EPR.

У 2004 році Роберт Спеккенс, фізик із Інституту Perimeter, виклав теорію простого світу, подібного до того, який уявляв Ейнштейн. У цій теорії кожна частинка має об’єктивне положення та швидкість, але експериментальні обмеження роблять неможливим вимірювання обох параметрів одночасно. Спеккенс показав, що в такому світі, де квантовий стан представляє неповне знання про реальні властивості, він може скласти список гаданих квантових явищ — квантову «телепортацію», заборону на копіювання квантових станів і десятки інших. Його дослідження зібрало купу нових доказів того, що квантовий стан виглядає набагато менш дивним, якщо перенести його із зовнішнього світу в чиюсь голову. Іншими словами, він показав, що підхід Ейнштейна все ще мав переваги, попри хибні припущення.

У 2011 році робота Спеккенса привернула увагу Пьюзі, тоді ще аспіранта. Теорема Белла вже захопила Пьюзі своєю гарантією того, що квантова механіка означає, що світ насправді є більш химерним, ніж того хотіли б Ейнштейн чи здоровий глузд. «У нас є теорія, яка каже, що ми не просто це уявляємо, — сказав Пьюзі. — Тут справді є щось дивне, з чим треба розібратися».

Теорія Спеккенса натякала на те, що хоча не всю дивність квантової механіки можна було усунути (теорема Белла це гарантувала), можливо, частина її була ілюзією, викликаною надто серйозним ставленням до хвильової функції. Зрештою, теорія Спеккенса на папері не виглядала такою вже відмінною від повноцінної квантової механіки. Після того, як Пьюзі переписав її в розробленій ним нотації, вона відрізнялася лише кількома знаками мінус. Його колеги, прихильники Ейнштейна, заохочували його спробувати оновити теорію Спеккенса, мінімізуючи дивність, розглядаючи хвильову функцію як стан знань, що живе у вашій голові.

«Я витратив кілька днів, намагаючись це зробити, і мені це набридло, — сказав він. — Тому я вирішив довести, що це неможливо». Ця робота стала теоремою PBR.

Як і EPR, PBR досліджує питання реальності у формі складного уявного експерименту. PBR пропонує дивну гру, яку можна уявити як карткову гру між дилером і гравцем, за аналогією Рудольфа. Спочатку дилер дістає 26 червоних карт з однієї колоди і чотири тузи з іншої. Назвемо їх «червоною стопкою» і «стопкою тузів».

Потім дилер кладе ці дві стопки під стіл. Він випадковим чином вибирає карту або з червоної стопки, або зі стопки тузів. Потім він повторює процес, випадково вибираючи другу карту. Він кладе обидві карти сорочкою вгору на стіл і ставить гравцеві дивне завдання: назви одну комбінацію стопок, з яких ці дві карти точно не були вибрані.

Здебільшого гравець гарантовано виграє. Скажімо, вона перевертає карти й бачить двійку бубен і туза треф. Очевидно, двійка бубен — червона не-туз — походить з червоної стопки. А туз треф — чорний туз — зі стопки тузів. Дилер не міг отримати ці карти, вибираючи з однієї стопки двічі, тому гравець точно виграє, назвавши будь-який з цих варіантів.

Але припустімо, гравець перевертає туз бубен і туз чирва — два червоні тузи. Оскільки обидві карти могли бути взяті з будь-якої стопки, гравець ніяк не може виключити жодну з можливостей. Вона може вгадувати, але має лише 3 шанси з 4 на правильну відповідь. Тож після певної кількості раундів вона врешті-решт програє.

Мета цієї гри — проілюструвати фундаментальну різницю між реальними станами та станами знань. «Туз бубен» і «туз чирва» — це реальні стани карт, тоді як «червона стопка» і «стопка тузів» — це стани знань. Гравець іноді програє, тому що інформація про те, з якої стопки походить карта, не записана на самій карті; вона живе лише в голові дилера.

Ця відмінність існує лише тому, що два стани знань мають спільні реальні стани — червоні тузи. Це фундаментальна властивість станів знань; вони «перекриваються» так, що стан вихідної стопки стає неможливо прочитати з фізичної карти. Розглянемо для порівняння ту саму гру з стопками, що не перекриваються, як-от червоні та чорні карти. У такому разі перевертання карти з упевненістю показало б, з якої стопки вона прийшла. І «червона стопка», і «четвірка чирва» були б реальними станами карти.

PBR запропонувала квантову версію цієї гри й запитала, чи можуть квантові стани перекриватися, і чи можуть вони, отже, бути станами знань. Ця гра — і її висновок — має два ключові припущення, спільні з класичною версією. Вона припускає, що карти мають реальні стани (ідея Ейнштейна про об’єктивну реальність). І припускає, що реальний стан першої витягнутої карти не впливає на стан другої (нове припущення, відмінне від локальності).

Сюрприз полягав у тому, що у квантовій версії гри гравець завжди міг виграти. Щоб показати це, PBR детально описала, як зібрати квантову машину з пристроїв, що виконують прості квантові дії, як-от переведення класичних об’єктів у квантові стани. Якщо ви проскануєте дві карти цією машиною, вона завжди зможе виключити принаймні одну комбінацію стопок, з яких вони походять. (Дивно, але машина робить це — і насправді мусить робити — не перевертаючи карти й не спостерігаючи за ними).

Експеримент 2012 року показав, що ця гарантовано виграшна квантова стратегія справді працює, демонструючи відсутність перекриття між квантовими станами. Отже, виходячи з припущень PBR, квантові стани не є станами знань у голові дилера; вони є реальними властивостями самих карт, які можна просканувати. «Можна думати про [квантовий стан] як про щось, що закарбоване на базовому стані світу, — сказав Пінар. — Ви змінюєте квантовий стан — ви змінюєте щось у реальності».


Життя після PBR

Як і у випадку з Беллом, PBR було неодноразово експериментально підтверджено. Наприклад, минулої осені дослідники у Великій Британії зіграли розширену версію гри PBR, використовуючи п’ять карт замість двох на квантовому комп’ютері IBM. Дійсно, квантова машина завжди вигравала, хоча ніхто в цьому й не сумнівався. Насправді дослідники використовували теорему PBR переважно для перевірки того, чи правильно функціонує квантовий комп’ютер. Валідність квантової механіки — і PBR — сприймалася як належне.

«Це справді була мотивація, — сказав Кріспін Барнс, фізик із Кембриджського університету, який очолював експеримент, — побачити, чи можна перетворити теорему з квантових основ на експериментальний інструмент для вивчення суто квантової поведінки».

Багато фізиків сприйняли PBR як доказ того, що квантовий стан має бути реальним — об’єктивною властивістю, що живе в частинках, людях і планетах. Якщо це так, то неможливі на вигляд події, як-от колапс, також повинні мати фізичний корелят. Така позиція зводиться до вибору крайнього шляху бомівської механіки та інших «реалістичних» інтерпретацій. Як лаконічно зауважує Пьюзі, PBR гарантує: «Якщо щось є реальним, то реальним є квантовий стан».

Але дійти висновку, що квантовий стан точно реальний, означає неправильно зрозуміти теорему PBR, оскільки вона також залишає відкритим інший крайній шлях: можливо, як незмінно стверджували копенгагенці ще з часів Бора, у певному сенсі ніщо не є реальним, включаючи сам квантовий стан. Цілком можливо, що квантовий стан живе в наших думках і не має прямого зв’язку з об’єктивною реальністю. У такому разі червоність більярдної кулі була б нерозривно пов’язана з актом спостереження за нею — саме той стан справ, який так глибоко ображав Ейнштейна. «Ви справді вірите, що Місяця немає, коли ви на нього не дивитеся?» — якось відомо запитав Ейнштейн свого колегу Абрахама Пайса.

PBR не дає нам відповіді. Що вона робить, так це закінчує століття торгувань з квантовою механікою. Виключаючи можливість того, що реальність реальна, а хвильова функція — ні, PBR вимагає від фізиків або повністю прийняти концепцію об’єктивної, але цілком сюрреалістичної реальності, або повністю відкинути об’єктивну реальність. «Ви змирюєтеся з цим чи намагаєтеся ухилитися?» — каже Пьюзі.

Пінар був одним із небагатьох фізиків, які все ще експериментували з посередніми теоріями, хоча й зі згасаючим інтересом. PBR вплинула на його рішення назавжди відмовитися від об’єктивної реальності. Він перейшов до сучасного відгалуження Копенгагенства, відомого як QBism.

QBism стверджує, що сам світ може існувати, але квантова механіка не може його описати. Все, що теорія може зробити, це відобразити наше ставлення до світу та наш суб’єктивний досвід. «Для танго потрібні двоє», — каже Пінар. Без суб’єкта і системи «немає стосунків. А реальність — це ніщо інше, як стосунки».

І все ж деякі фізики залишаються незадоволеними двома крайніми варіантами: сюрреалістичною реальністю або відсутністю реальності. Тому вони починають розбиратися в тонкощах технічного визначення реальності. «Можливо, правильний спосіб мислення про стан реальності — це щось трохи більш розпливчасте, що не зовсім вписується в цю гамівну сорочку», — каже Пьюзі.

У цьому дусі Харді ставить питання, чи повинна реальність обов’язково мати єдиний об’єктивний стан у будь-який момент часу. Можливо, стани могли б якимось чином поширюватися на кілька моментів. У нього ще немає цілісної пропозиції, але його мета — виробити глибше, загальніше поняття реальності, яке все ще було б впізнаваним.

Якщо аутсайдерам, як-от Харді, вдасться врятувати хоч якесь уявлення про реальність, воно буде не зовсім таким, як хотів Ейнштейн; Белл і PBR це гарантують. Але це може виявитися саме тією реальністю, яка була потрібна Ейнштейну, — такою, що має достатньо інтуїтивного змісту, щоб завоювати серця і розум фізиків, особливо тих, хто втомився від життя в лабіринтах дебатів про те, що є реальним. «Це має звучати як істина, щоб, коли люди це побачать, вони вже не змогли це "розбачити"», — сказав Шмід.

Оригінал: www.quantamagazine.org

Про Що? — новини науки, технологій і світу