Дордой: Як бішкекський базар із контейнерів став серцем економіки Киргизстану

· Азія

Дордой: Як бішкекський базар із контейнерів став серцем економіки Киргизстану

Бішкекський ринок Дордой, побудований із 60 000 транспортних контейнерів, став ключовим економічним хабом Киргизстану, що забезпечує роботою понад 150 тисяч людей.

Коли я вийшла з магазину-контейнера Айнури на ринку «Дордой» у Бішкеку, столиці Киргизстану, ринок здався мені моторошно тихим. Я навіть не помітила, як сплинув час, поки вона щедро ділилася зі мною історією свого життя.

Коли я йшла до зупинки маршруток на площі перед базаром, луна її слів змішувалася зі звуками завершення дня на «Дордої»: глухі удари металевих дверей контейнерів і дзвін масивних навісних замків, що замикалися на ключ.

За мить лише шурхіт покинутих пластикових обгорток, які ворушили останні продавці та покупці, що поспішали додому, нагадував про жваву активність дня.

Незабаром прибиральники зметуть їх зі стежок між контейнерами, а діти намагатимуться вихопити те, що можна здати на переробку.

Відповідаючи на моє запитання, чому, на її думку, «Дордой» — це добре місце для роботи, Айнура пояснила: «Тут, у Киргизстані, ми не можемо покладатися на державу. "Дордой" годує країну. Він годує наші сім’ї; і він дозволив мені почати нове життя після того, як я пішла від чоловіка».

Айнура — одна з тисяч людей, багато з яких жінки, що знайшли новий засіб до існування на «Дордої» після того, як життя зробило несподіваний поворот. Оцінки кількості людей, які там працюють, варіюються від 30 000 до 150 000 осіб, залежно від того, чи враховувати допоміжні професії, як-от вуличні торговці їжею, водії, вантажники та носії.

У 2025 році ця різноманітна економічна діяльність принесла приблизно 7,9 мільйона доларів США податкових надходжень: це суттєвий внесок у міський бюджет.

Займаючи понад 100 гектарів і побудований із майже 60 000 морських контейнерів, складених у два або три яруси, «Дордой» залишається одним із найважливіших економічних двигунів Киргизстану з моменту здобуття країною незалежності у 1991 році.

«Дордой» — це більше, ніж торговий центр, це місто в місті. Окрім магазинів і складських приміщень, тут є пункти обміну валют, медичні центри, пожежна частина, готелі, тренажерний зал, салони краси та мечеть.

Його жвавість однаково відображається в мовах, якими розмовляють у його рядах. Хоча російська та киргизька залишаються мовами торгівлі, тут також можна почути дунганську, уйгурську, узбецьку, таджицьку та китайську мови, що свідчить про розгалужені торговельні мережі, які сходяться сюди з усієї Центральної Азії та з-за її меж. Торговці продають майже все, що можна купити, упакувати та відправити — від швейних голок і холодильників до автомобілів і запчастин.

Проте одяг залишається життєвою силою «Дордою». Текстиль, трикотаж і готовий одяг домінують у торгівлі, надходячи переважно з Китаю та Туреччини разом зі зростаючим обсягом одягу місцевого виробництва.

У центрі ринку головний прохід служить одночасно торговим бульваром і основною артерією базару. Носії візків снують крізь переповнені ряди, вигукуючи «Жол, жол, жол, жооол, дорога!», маневруючи важко навантаженими візками крізь натовпи відвідувачів.

Пробираючись крізь юрбу, вони доставляють товари до пакувальних станцій поблизу термінала міжміських автобусів, де працівники стискають товар у щільно упаковані тюки та мішки. Кожен сантиметр має значення в намаганні мінімізувати витрати на доставку.

До полудня темп починає сповільнюватися. Повітря наповнюється ароматом смаженого м’яса та свіжого тіста, оскільки ятки з їжею пропонують кулінарну карту Центральної Азії: від дунганського лагману та узбецького плову до уйгурської самси.

Торговці чаєм, кавою та фруктами снують крізь натовп, тоді як, на мою радість, усе помітнішою частиною ринкового ландшафту стає дедалі більша кількість кав’ярень.

Я почала вивчати біографії ринків у 2018 році, спочатку зосередившись на емоціях, пов’язаних із втратою кар’єри після розпаду Радянського Союзу, а також на травмі, яка часто асоціюється з пострадянським періодом. У 2019 році я розширила своє дослідження, включивши в нього базар «Дордой» у Киргизстані.

Відтоді я поверталася на «Дордой для тривалих польових досліджень у 2021-2022, 2024 та 2026 роках. Для своєї дисертації я провела порівняльне дослідження «Дордою» та надзвичайно схожого ринку «7-й кілометр» в Одесі, Україна, побудованого з контейнерів.

Зараз я перетворюю це дослідження на книгу — «Жива геополітика» («Lived Geopolitics»), — яка простежує історію обох ринків від їхнього виникнення після розпаду СРСР до наслідків повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році.

З висоти пташиного польоту і базар «Дордой», і «7-й кілометр» в Одесі виглядають як величезні простори гофрованого металу.

Однак на рівні землі кожен контейнер відкриває свій власний окремий соціальний світ. Саме ця напруга між масштабом і інтимністю змушує мене повертатися знову і знову. Ці ринки пропонують унікальну точку огляду, з якої можна дослідити, як особисті історії, прагнення та моральні зобов’язання перетинаються з абстрактними силами ринків, логістики та глобальної економічної та політичної влади.

Моє дослідження вивчає, як люди будують життя, засоби до існування та майбутнє в межах цих пересічних сил, а також способи, якими торговці створюють осередки стабільності, попри постійні кризи та потрясіння.


Радянський колапс

Бішкекський базар «Дордой» не є ні аномалією, ні продовженням стародавніх базарів, які часто асоціюються з арабськими містами. Його витоки криються в розпаді Радянського Союзу в 1991 році, коли незліченна кількість подібних ринків з’явилася по всьому колишньому соціалістичному світу. Коли заводи закривалися, а стрімкі ринкові реформи штовхали мільйони людей в економічну невизначеність, велика кількість новобезробітних була змушена шукати засоби до існування в секторі роздрібної торгівлі, що бурхливо розвивався.

Однією з найпомітніших відповідей на кризу державної економіки стало поширення «човникової торгівлі»: дрібної транскордонної комерції, під час якої окремі особи — переважно жінки — перевозили товари, часто оптом і вручну, між місцями закупівлі та перепродажу. Попри дрібномасштабний, ручний характер, до 1996 року човникові торговці забезпечували приблизно 75% споживчих товарів у пострадянських країнах.

Олена, одна з жінок, з якими я розмовляла в Бішкеку, колишній фармацевт із сімейним корінням в Україні, згадувала, як вперше потрапила у цей новий світ торгівлі на початку 1990-х років.

Спочатку вона вирушила до Польщі — це була небезпечна і виснажлива тижнева подорож автобусами та поїздами, щоб купити товари на «Jarmark Europa», оптовому вузлі Варшави, куди торговці з усіх колишніх радянських республік наповнювали свої сумки для роздрібного продажу вдома.

У Польщі Олена почула про можливість закупити товар на швейній фабриці в Індонезії. «Це здавалося шансом, який випадає раз у житті, тому я зібрала групу з восьми людей, і ми полетіли в Джакарту», — розповіла вона. Вона згадувала, що в аеропорту прикордонники ніколи не чули про країну під назвою Киргизстан. Паспорти були такими ж незнайомими, як і сама новонезалежна держава. Лише після багаторазових поїздок місцева влада почала розробляти офіційну угоду про безвізовий в’їзд.

Як і Олена, мільйони ситуативних підприємців подорожували в незнайомі місця по всій Туреччині, Китаю, Об’єднаних Арабських Еміратах і далі. Вони купували товари там, де вони були дешевими та доступними, а потім везли їх назад, щоб перепродати вдома. Ці величезні неформальні мережі стали потужним двигуном того, що вчені називають «глобалізацією знизу», інтегруючи колишні планові економіки у світові ринки завдяки повсякденній мобільності та винахідливості звичайних людей.

Сьогодні на оптових ринках, таких як «7-й кілометр» або базар «Дордой», товари прибувають через вантажні компанії. Ланцюги постачання стали складнішими, а ціни та доступність — дедалі нестабільнішими в часи пандемій і війн. Широке охоплення «Дордою» також робить торговельні мережі дуже чутливими до змін тарифів, обмінних курсів та економічних умов у головних країнах-торговельних партнерах, до яких належать Росія, Казахстан і Китай, хоча ними й не обмежуються.

На тлі такої нестабільності моє дослідження керувалося головним запитанням: як місцевим підприємцям вдавалося підтримувати свій бізнес, а разом із ним і сам ринок, попри постійні кризи та багаторічні прогнози занепаду?


«Зроблено в Киргизстані»

Одним із таких кризових моментів стало приєднання Киргизстану до Євразійського економічного союзу (ЄАЕС) у 2015 році. Блок на чолі з Росією, до якого входять Росія, Казахстан, Білорусь, Вірменія та Киргизстан, був створений для формування спільного ринку, що дозволяє вільний рух товарів, людей та інформації. Для Киргизстану членство означало приведення зовнішніх імпортних мит у відповідність до правил ЄАЕС.

Ця зміна зруйнувала існуючі домовленості про низькі мита з Китаєм — джерелом приблизно трьох чвертей товарів, що продаються на «Дордої». Протягом року Даміра Дулоталієва, лідерка профспілки ринку, повідомила про падіння товарообігу щонайменше на 80%. Деякі ЗМІ навіть попереджали, що крах «Дордою» прирівнюватиметься до гуманітарної катастрофи.

Саме в цей період невизначеності Айнура, якій тоді було трохи за 30, орендувала свій перший контейнер. Вона досі пам’ятає тривогу серед торговців «Дордою» того часу. «Але який у мене був вибір? — запитує вона. — Я пішла від чоловіка, продала батьківський будинок на півдні Киргизстану і переїхала до Бішкека з двома маленькими дітьми та мамою».

Перші роки були для неї важкими. «Покупців не було, — згадує вона. — Кожного дня я молилася, щоб продати бодай кілька речей. У мене були борги, які треба було віддавати, і я знала, що одне неправильне рішення, затримка доставки або неоплачене замовлення можуть призвести до банкрутства».

Приблизно через три роки вона почала легше дихати. До 2018 року Айнура створила стабільну клієнтську базу серед оптовиків з Росії та Казахстану, які цінували її асортимент імпортної білизни з Туреччини. Оскільки її бізнес зростав, вона інвестувала в невеликий швейний цех, залучивши свою матір та інших родичок до підприємства, наслідуючи модель, поширену в швейному секторі «Зроблено в Киргизстані», що стрімко розвивався.

Сектор розквітав завдяки низьким митам на імпортну сировину та великій кількості кваліфікованої, дешевої робочої сили. Довгий час асоціюючись із дешевими товарами низької якості, він дедалі більше ставав ключовим стовпом національної економіки після вступу Киргизстану до ЄАЕС.

Саме тоді, коли бізнес Айнури набирав обертів, вдарила пандемія. Проте, всупереч очікуванням, що торгівля обвалиться в умовах локдауну, багато виробників «самопошиву» справилися напрочуд добре і навіть повідомили про рекордні продажі під час пандемії. Як тільки було запроваджено обмеження на пересування, замовлення почали надходити у великих обсягах через WhatsApp або Telegram, що відображало ширший глобальний поворот до цифрових платформ та електронної комерції.

Під час моїх польових досліджень у 2022 році одна жінка навіть жартома зауважила: «О, якби тільки пандемія тривала далі!». Багато хто стверджував, що одяг місцевого виробництва тепер конкурує за стилем і якістю з такими глобальними брендами, як Zara або Max Mara.

Для Айнури це означало, що її Telegram-канал за лічені дні виріс з 30 до 3000 підписників, а замовлення пішли так само швидко. Вона вклала всі свої заощадження в сировину і працювала на повну потужність, щоб задовольнити стрибок попиту.

Історія Айнури також свідчить про майстерність і готовність ризикувати, що притаманні багатьом жінкам-підприємицям, яких я зустрічала протягом років.

Вона також звернула мою увагу на дещо інше: фінансова незалежність, яку зробив можливим «Дордой», для багатьох стала способом піти від аб’юзивних стосунків і відновити своє життя.

Хоча вона попросила мене не розголошувати інтимні подробиці її власного досвіду, вона заохотила мене написати про інший вимір базару: те, що, попри всі труднощі, він може бути простором розширення прав і можливостей, де жінки заробляють ресурси, необхідні для утримання себе та своїх дітей.


Цілий світ у мініатюрі

Виникнувши посеред соціально-економічних і політичних потрясінь початку 1990-х років, «Дордой» процвітав, займаючи простір між основними економічними сферами — насамперед Китаєм, Росією та Туреччиною.

Таке становище створило структуру можливостей, у якій торговці отримують прибуток від різниці в наявності товарів, правилах і цінах через кордони. Ці геополітичні відмінності відображені на самому ринку через секції, відомі як «Європа» та «Китай». Проте ці назви свідчать менше про географію, ніж про цінність. «Європа» — це дім для торговців, які продають товари вищого класу, часто, хоча й не виключно, текстиль із маркуванням «Зроблено в Туреччині». Цей контраст відображає ширшу ієрархію цінностей.

«Європа» викликає асоціації з якістю та вищими цінами, тоді як «Китай» стосується світу «ширпотребу»: недорогих масових споживчих товарів, що розповсюджуються у великих масштабах китайськими оптовиками та киргизькими роздрібними продавцями.

Але ці категорії далеко не фіксовані. Зоя, одна з найбільш пам’ятних постатей ринку, вік якої неможливо вгадати, сказала мені:

Базар — це мініатюрна версія світу, в якому ми живемо, і «Китай» уже давно перевершив «Європу».

Коли ми йдемо центральною стежкою базару, вона безтурботно махає рукою то вліво, то вправо, вказуючи на різні секції ринку та їхню роль у ширшій мережі ринкових відносин. Мені важко встигати за нею, оскільки вона рухається рядами базару з легкістю людини, яка і вдома, і трохи «вище» цього місця, вітаючись із продавцями тут і там, майже не сповільнюючи кроку. Її волосся бездоганно вкладене феном, нігті свіжозроблені. Слід дорогого парфуму огортає мене, поки ми йдемо до її контейнера.

Контейнер Зої не схожий на більшість інших. Він розташований у віддаленому куточку «Дордою», де входи приховані за важкими шторами, які блокують огляд від перехожих. Ефект приголомшливий, оскільки він створює дивовижне відчуття інтимності посеред постійної метушні базару.

Розташований у самому центрі, цей ряд широко відомий як місце, «де робляться справжні гроші» — спостереження, вимовлене з тужливим тоном при розмові з тими, чий бізнес у більш віддалених районах, і неохоче підтверджене тими, кому пощастило опинитися в гущі подій.

Як і його власниця, контейнер ретельно оформлений. Усе здається ретельно підібраним, елегантним і дорогим.

Коли я сідаю на зручний шезлонг, я роблю комплімент незвично вишуканому інтер’єру. Зоя ледь помітно посміхається і запитує, чи існують ринки, подібні до «Дордою», у Німеччині. Мабуть, магазини в Європі мають бути ще розкішнішими, ніж її, розмірковує вона? Потім, досить несподівано, вона каже з майже ніжним підтекстом: «Але знаєш, я б не хотіла відмовлятися від свого "двадцятитонника"». (Йдеться про стандартний 20-футовий морський контейнер).

Я запитала Зою, чи знає вона, як стала успішною? Чи був у неї інстинкт щодо майбутніх трендів? Але саме запитання одразу позначило мене як чужинця. «Тільки хтось новий у цьому бізнесі назвав би це везінням чи інтуїцією, — відповіла Зоя. — Я багато працювала, мислила масштабно і планувала надовго. Завдяки цьому моя сім’я має хороші машини, гарні будинки, і ми можемо добре жити в Киргизстані. Але до цього нелегко дійти».

З моменту здобуття незалежності в 1991 році Киргизстан пережив неодноразові політичні потрясіння, включаючи народні повстання, зміни уряду та періоди етнічного насильства. Ці епізоди в поєднанні з повторюваними економічними кризами створили середовище постійної невизначеності як для бізнесу, так і для домогосподарств.

На цьому тлі Зоя прийшла до висновку, що «тільки власний контейнер може забезпечити стабільний дохід».

Контейнери «Дордою» — цікава річ. Вони не просто торгові площі, а функціонують як активи самі по собі.

Залежно від місця розташування, вони продаються за ціною значно вище 150 000 доларів США, генеруючи дохід не лише завдяки торгівлі, а й через суборенду. До 2023 року преміальні контейнери коштували до 250 000 доларів, а місячна оренда сягала 3000 доларів. До квітня 2026 року ціни впали до 80 000–150 000 доларів. Торговці пов’язують це падіння із ширшими наслідками вторгнення Росії в Україну. Коли попит із Росії сповільнюється, «Дордой» відчуває це одразу. Це показує, наскільки нестабільним є насправді цей бізнес.

Як і в інших міських середовищах, нерівність на «Дордої» разюча. Поки такі підприємці, як Зоя, витрачають суми, порівнянні з ціною окремого будинку в престижному районі Бішкека, багато хто намагається сплатити оренду в менш прибуткових куточках ринку. Але ці нерівності породили власні адаптації. Місце — це все. Іноді контейнер ділять між собою кілька підприємців, а інші контейнери неодноразово переміщують у пошуках більш жвавих рядів і більшої відвідуваності.

Одна торговка розповіла мені, що під час пандемії її сім’я продала будинок, щоб купити контейнер і відновити бізнес. Інші роками працювали за кордоном, часто в Росії, заощаджуючи достатньо, щоб закріпитися в щільній комерційній мережі «Дордою». Попри всі небезпеки, «Дордой», як висловилася Айнура, «дає нам надію, надію на те, що ми можемо тут щось збудувати».


Урядовий курс на модернізацію

Це панівне почуття надії останнім часом було похитнуте. У квітні 2026 року президент Садир Жапаров викликав Аскара Салимбекова, щоб винести публічну догану: легендарна «контейнерна імперія» ринку не спромоглася на модернізацію.

Салимбекову, 71 рік, — це людина, яка купила землю і поставила на ній перші контейнери, збудувавши те, що перетворилося на найбільший торговий вузол у Центральній Азії. Ставлячи під сумнів, чи не став власник, який довго займав посаду, «старим і скупим», Жапаров стверджував, що базар уже давно мав бути перебудований у витончений комплекс, подібний до тих, що він бачив у «Дубаї чи Стамбулі».

Хоча його твердження про те, що роки роботи в тісних контейнерних магазинах можуть негативно позначитися на здоров’ї торговців, не є безпідставними, виклик Салимбекову зачіпає тонкий нерв. Як засновник одного з найяскравіших економічних двигунів Киргизстану, він вважається чимось на кшталт національного героя. Крім того, у суспільстві, де повага до старших є нормою, такі зауваження мають величезну вагу, якщо не ризики.

Ультиматум Жапарова з’явився на тлі буму економіки. Киргизстан зафіксував приголомшливий темп реального зростання ВВП на рівні 11,1% у 2025 році.

Однак західні аналітики скептично ставляться до цього сплеску. Попереджаючи, що зростання підживлюється співучастю в зусиллях Росії з ухилення від санкцій, вони застерігають, що такі темпи є нестійкими.

Як би там не було, нинішній уряд бачить у цьому моменті ключову можливість позбутися іміджу бідної, гірської країни, що не має виходу до моря, і перепозиціонувати себе як центральний вузол китайської ініціативи «Один пояс, один шлях».

Оскільки планується будівництво кількох гігантських складських комплексів за рахунок співфінансування з боку Фонду Шовкового шляху, бачення Жапарова щодо перетворення «Дордою» на напівавтоматизований футуристичний торговий вузол починає виглядати не як просте хизування, а як амбітна, але не неможлива стратегія.


Хай живе «Дордой»!

Сьогодні на «Дордої» майбутнє і минуле стикаються. Хоча ринок тримається архаїчних традицій, як-от спалювання ялівцю для відлякування злих духів, він одночасно змінюється цифровими платформами.

Нове покоління «баєрів» уже не орендує фізичні контейнери; натомість вони діють як посередники, закуповуючи товари на «Дордої», щоб продавати їх через Instagram або російські онлайн-маркетплейси, такі як Ozon або Wildberries.

Айза, одна з таких баєрів, пояснює привабливість цієї моделі: «Раніше покупці з Росії та Казахстану приїжджали до нас, але після пандемії вони воліють купувати онлайн».

Проте навіть ця цифрова еволюція залишається прив’язаною до фізичного базару; без відвідування торгових площ для пошуку та вибору товарів електронна комерція не може функціонувати. Тому «Дордой» на певний час зберігає свою унікальну позицію «найбільшого шоуруму в регіоні» — метафора, яку багато хто вимовляє з гордістю.

Ця гібридна реальність кидає виклик погляду на базари як на прості реліквії перехідної епохи. Критики часто відкидають їхню неформальність, особливо щодо оподаткування та інтелектуальної власності, як нездатність до модернізації.

Але торговці «Дордою» також нагадують мені, що розмежування між неформальною та формальною економікою є досить неоднозначним і навряд чи є унікальним для Центральної Азії. «Чи платять транснаціональні компанії в Німеччині стільки податків, скільки повинні?» — запитували деякі з них.

Питання не в тому, чи вписуються неформальні ринки в західний ідеал порядку. Питання в тому, що їхні стратегії виживання розповідають нам про те, як заробляти на життя посеред капіталістичних криз і геополітичних розривів.

У цьому сенсі історія Айнури, як і багато інших, з якими я стикалася за роки досліджень на «Дордої», не є винятковою. Вони вказують на ширший принцип витривалості через адаптацію.

Торговці постійно підлаштовуються під мінливі правила, коливні торговельні шляхи, зміну споживчого попиту та періодичні економічні потрясіння. Роблячи це, вони надають те, чого часто не може дати формальна економіка, — послуги, роботу, кредит і практичні форми підтримки, що виходять далеко за межі актів купівлі та продажу.

Але «Дордой» має значення для чогось цікавішого, ніж його економіка виживання. Його значущість полягає у здатності координувати економічне життя через величезну мережу торговців, постачальників, перевізників і клієнтів, у той час як кожен контейнер пропонує зазирнути в те, як звичайні люди створюють відчуття товариськості та стабільності у світі, який стає все більш ворожим до обох цих явищ.

Я вже йшла геть, коли Айнура гукнула мене. Я повернулася, і вона сказала: «Нам дуже подобається тут працювати… Ми любимо "Дордой"».

Клаудія Еггарт — запрошена дослідниця соціальної антропології, Independent Social Research Foundation.

Ця стаття публікується повторно з The Conversation за ліцензією Creative Commons. Читайте оригінальну статтю.

Оригінал: asiatimes.com

Про Що? — новини науки, технологій і світу