Еволюція створення життя в лабораторії

· Майбутнє

Еволюція створення життя в лабораторії

Вчені наблизилися до створення штучного життя, розробивши клітину SpudCell, яка здатна живитися, рости та ділитися.

На самотній планеті мільярди років тому «хімічний суп» — у правильному місці, у правильний час і за правильних умов — перетворився з неживого скупчення речовин на те, що вчені називають життям.

Минуло багато мільярдів років, відбулася неймовірна кількість еволюційних змін, і тепер дослідники намагаються відтворити цей перехід у своїх лабораторіях. Простіше кажучи, вони намагаються створити життя. Якщо змішати ідеальні інгредієнти ідеальним чином, є сподівання, що вони об’єднаються в клітини з усіма властивими їм частинами та функціями. І вчені вже дуже близькі до цього.

Науковці, що працюють над цим завданням, мають різні цілі, але загалом їх можна розділити на дві основні групи. Перша прагне зрозуміти, як виникло життя, відтворюючи умови тієї давньої самотньої планети; друга хоче проектувати клітини «з нуля», здатні виконувати спеціалізовані завдання — від медичного лікування до виробництва — без тягаря мільярдів років еволюції, що може мати непередбачувані наслідки.

Обидва напрями розвиваються: існують як скоординовані програми, що фінансуються організаціями на кшталт Національного наукового фонду (NSF), так і дослідження, що підтримуються NASA. Водночас посилився регуляторний нагляд — це вірна ознака наукового прогресу та усвідомлення ризиків цієї технології.

Кейт Адамала, синтетичний біолог з Університету Міннесоти, раніше належала до першої групи, зосереджуючись на походженні життя, але після аспірантури перейшла до другої. «Я хочу працювати над чимось фундаментальним, що базується на відкриттях, але було б непогано, якби це мало реальне практичне застосування», — каже вона. Вона знайшла це у синтетичній біології.

Сьогодні вона використовує сучасні інструменти галузі, щоб спробувати створити життя в лабораторії. Нещодавно вона здійснила прорив: у липні оголосила про створення синтетичної клітини, яку назвала SpudCell. Вона може споживати ресурси, змагатися за їжу, рости, ділитися та реплікувати свою ДНК — іншими словами, демонструвати повний життєвий цикл клітини.

Проте вчені здебільшого погоджуються: це ще не зовсім «живе». Клітина не може самостійно виробляти білки, її повний геном не передається далі ніж на кілька поколінь, і вона не здатна еволюціонувати самостійно. Крім того, наукова стаття про це дослідження ще не пройшла рецензування та не була опублікована в академічному журналі.

Якщо змішати ідеальні інгредієнти ідеальним чином, є сподівання, що вони об’єднаються в клітини з усіма властивими їм частинами та функціями. І вчені вже дуже близькі до цього.

Якби SpudCell була живою, це не було б життям у тому вигляді, в якому воно виникло на давній Землі — швидше за все, це була б базова, обмежена форма. Але дослідження цієї та подібних структур можуть пролити світло на основи біологічного функціонування, а також допомогти створити клітини, які люди могли б використовувати, наприклад, для виробництва хімікатів, що зараз отримують із нафти. Адамалі подобається поєднання фундаментальної науки та практики. «Це виявилося справжнім джекпотом», — сказала вона в лютневому інтерв’ю для Undark.

Вона працює над створенням того, що в галузі називають «синтетичними мінімальними клітинами» — клітинами, побудованими з відомих інгредієнтів для виконання конкретних завдань (наприклад, метаболізму). Згідно з університетською сторінкою Адамали, вони мають «деякі, але не всі функції живих природних клітин». Версія, над якою вона працювала останнім часом, SpudCells, — це, по суті, крихітні жирові бульбашки з ДНК або РНК всередині. Цей генетичний матеріал може давати команду жировій бульбашці виробляти білки, як це відбувається в природних клітинах. Її творіння також можуть зливатися — ця здатність згодом дозволить їм взаємодіяти з людськими клітинами та виводити білкові продукти назовні. Це зробило б їх корисними для медицини чи промисловості, оскільки молекули, з яких роблять пластик або ліки, не приносять користі, залишаючись замкненими всередині клітини. SpudCell — це вдосконалена версія цих ідей, що використовує 90 000 генетичних пар основ і готову суміш ферментів, запозичених у справжнього життя. Клітина може копіювати ДНК, харчуватися за допомогою білків, які вона виробляє, і ділитися, коли отримує достатньо поживних речовин.

По мірі розвитку синтетичної біології прагнення створити життя в лабораторії може привести до появи цілеспрямованих методів лікування. Однак без належного регулювання та нагляду це може створити загрозу безпеці — наприклад, якщо технологію використають як зброю для доставки шкідливих речовин або якщо через витік клітини вийдуть за межі запланованого середовища. І хоча робота Адамали, як і експерименти інших дослідників, відтворює певні аспекти життя, ці продукти не можуть самостійно відтворювати себе, як це робить звичайна клітина.

Мікроскопічні зображення показують, як SpudCell ділиться навпіл. SpudCell — це перша синтетична система, побудована з неживих компонентів, яка завершує повний клітинний цикл. Джерело: Kate Adamala / Adamala Lab

Щоб заявити, що хтось створив життя в лабораторії, потрібно змусити синтетичну клітину робити все те, що робить життя, одночасно. Але довести, що частини системи разом є чимось більшим, ніж просто сума компонентів, виявилося непросто. «Досі розмова точилася навколо того, що варто лише розмістити всі ці речі в фізичній близькості одночасно — і станеться диво, правда? Виникне життя», — каже Елізабет Стрихальські, голова групи клітинної інженерії в Національному інституті стандартів і технологій (NIST).

Але життя ще не виникло — принаймні поки що.

Навіть якщо вченому це вдасться, визначити цей факт буде складно, оскільки не існує офіційного визначення того, що робить об’єкт живим. Адамала хоче створити життя в лабораторії. Але що це насправді означає? «Я не можу сказати, тому що у мене немає визначення життя», — зізнається вона.

Адамала ставиться до цієї невизначеності спокійно. «Ми мовчки ігноруємо цю проблему і просто рухаємося далі з думкою: "Я хочу створити щось, що виглядає як клітина", — сказала вона в лютневому інтерв’ю, яке відбулося ще до публікації статті про SpudCell. — І я зрозумію, що це воно, коли побачу».

Визначення життя у словнику може бути розмитим, але багато вчених загалом погоджуються на кількох характеристиках: воно повинно розмножуватися, перетворювати паливо на енергію через метаболізм, реагувати на середовище, підтримувати власне внутрішнє середовище та еволюціонувати.

Як саме хімічні речовини в ранні роки існування Землі змогли реалізувати все це, залишається однією з найбільших загадок науки. Життя багато в чому зводиться до хімії; вивчення взаємодії певних молекул може розкрити, як вони могли об’єднатися і пройти через хімічні реакції, що зрештою стали біологічними.

Пошук відповіді — одна з цілей Ініціативи з вивчення походження життя (Origins of Life Initiative) Гарвардського університету, дослідницької групи, створеної близько 20 років тому. «Я зустрів людей, які працювали над глибокою історією Землі, — розповідає Дімітар Сасселов, астроном і директор-засновник організації. — Якою була Земля, коли зародилося життя?» І як, задавався він питанням, виглядала рання еволюція цього життя?

Сасселов вирішив, що розуміння цього переломного моменту — того, як життя, виникнувши, трансформувалося і захопило планету — заслуговує на глибше вивчення. Але це вимагало залучення багатьох дисциплін: так з’явилася Ініціатива з вивчення походження життя. Дослідники стали міні-експертами в галузях один одного. Сасселов жартує, що свої початкові знання з хімії він отримав, читаючи книгу з серії «Complete Idiot’s Guide» (Посібник для повних ідіотів).

Коли Ініціатива розпочала роботу, Сасселов допоміг очолити запуск космічного телескопа «Кеплер» у 2009 році. Метою проекту було відкриття планет, схожих на Землю, що обертаються навколо своїх зірок на такій відстані, яка робить їх придатними для життя. Телескоп виявив тисячі планет найрізноманітніших типів. У той же час спроби створити життя або його окремі частини в лабораторіях по всьому світу прискорилися. Сасселов вважає, що це цікавий (і, можливо, єдиний) спосіб дізнатися, як життя могло виникнути тут або на інших світах, які побачив «Кеплер».

Сасселов, наприклад, вивчає, як РНК — яка, серед іншого, діє як посередник для доставки генетичних інструкцій ДНК — взаємодіє з невеликими амінокислотами та пептидами. Він не намагається побудувати цілу клітину, а намагається зрозуміти, як могли з’єднуватися «будівельні блоки» перших клітин.

Велика частина роботи Сасселова зосереджена на спрямуванні (буквально) світла на такі фундаментальні молекули, щоб побачити, які з них можуть вижити і навіть використовувати ультрафіолетове бомбардування, якому сонце піддавало ранню Землю. Знання цього може розкрити ключові інгредієнти «збірки» життя.

Насправді багато експертів припускають, що життя могло початися після того, як РНК сформувалася, стимулювала близькі хімічні реакції і спонтанно почала реплікуватися; лише пізніше міг сформуватися складніший генетичний матеріал, ДНК. На початку цього року дослідники з Лабораторії молекулярної біології MRC та Центру Inria в Ліоні опублікували статтю в журналі Science, де описали відкриття короткого ланцюжка РНК, який був близьким до самореплікації.

Багато експертів припускають, що життя могло початися після того, як РНК сформувалася, стимулювала близькі хімічні реакції і спонтанно почала реплікуватися.

Інші дослідники нещодавно поєднали воду з діоксидом кремнію і пропустили крізь суміш електричні розряди, щоб імітувати блискавку. Майже як за помахом чарівної палички, їхня суміш утворила тверду органічну плівку, що складалася з полімерів — великих молекул, утворених подібними одиницями, — ціаністого водню. Плівка містила маленькі сферичні структури, які команда дослідників назвала «протоклітинами». Ці структури та інгредієнти цілком могли існувати разом еони тому, і за подальшої хімічної еволюції — колись давно, а можливо, і незабаром у лабораторії — могли організуватися в щось складніше.

Робота в Ініціативі з вивчення походження життя та інших групах доповнює дослідження таких вчених, як нобелівський лауреат Джек Шостак з Чиказького університету, один із лідерів у дослідженні ідеї про те, що РНК могла передувати першим клітинам і стати ключовою для них.

Шостак працював над створенням клітин, чиїми межами є жирні кислоти, а всередині міститься РНК — ідея, схожа на мінімальні клітини Адамали. (Адамала проходила аспірантуру в лабораторії Шостака). «Експериментально ми намагаємося просто побудувати систему, яка, на нашу думку, в певному сенсі імітує те, як виглядали перші найпростіші клітини, відомі як протоклітини», — каже Шостак.

За правильних умов творіння Шостака можуть ділитися і розділяти РНК так, щоб кожна з отриманих частин отримала її частину. Лабораторія також створила клітиноподібні структури, чия РНК може створювати копію самої себе всередині. Нещодавно його команда досліджувала, чи можуть сегменти РНК, розташовані в коло, вказати шлях до справжньої генетичної реплікації. Вони прийшли до цієї ідеї, каже він, протягом перших місяців пандемії Covid-19, коли вони не могли бути в лабораторії, але могли спілкуватися одне з одним.

Всі ці частини повинні зійтися докупи — від «супу» до клітини — щоб астробіологи могли оголосити, що створили життя в лабораторії. Це може статися через рік, каже Сасселов, або через десятиліття. «Справа не в тому, що нам потрібна більша лабораторія чи більший комп'ютер. І не в тому, що нам потрібна якась специфічна реакція, — сказав він. — Це насправді загадка, яка має раптово скластися».

Адамала, тим часом, намагається скласти цю загадку по-іншому — використовуючи більше доступних інструментів. «Коли ви намагаєтеся зробити це "правильним" способом, з точки зору астробіології, вам фактично не дозволяється використовувати нічого, що працює надто добре», — каже вона.

Під цим вона має на увазі, що вчені, такі як Шостак, обмежують себе умовами давньої Землі. Адамала, з іншого боку, працює над створенням живої клітини, використовуючи, по суті, будь-які необхідні засоби; вона може друкувати або клонувати ланцюжки ДНК, або проектувати білок за допомогою штучного інтелекту. Наприклад, створюючи SpudCell, Адамала почала з суміші молекул, необхідних клітині, які вже були готові. Вона також взяла деякі хімічні інгредієнти вірусу та E. coli і додала ліпіди, які формують мембрану клітини. Вона дала клітинам спеціалізовану їжу, яка дозволила їм рости, і використала білок, що змушував клітину вигинатися всередину, коли її поверхня переповнювалася від споживання їжі. Цей вигин ставав поділом, утворюючи нову клітину, яка також могла харчуватися і рости. Коли дослідницька група створила мутантну SpudCell, що була ефективнішим споживачем, і змішала її з оригінальною версією, мутант поглинув більше їжі, ніж попередник, і став домінувати в популяції — це свого роду примусова протоеволюція.

Нещодавня робота Адамали використовує інструменти, які дозволяють будувати клітини з нуля, тому що її наукова мотивація полягає не в розумінні того, як виникло перше життя, а в тому, як життя працює фундаментально і як його можна змусити працювати на користь людей сьогодні. Наприклад, вона уявляє використання синтетичних організмів для виробництва нафтохімікатів, які зараз отримують лише з нафти, або для розробки нових методів лікування раку. Разом із колегою вона заснувала некомерційну організацію Biotic, яка планує зробити SpudCell системою з відкритим кодом, яку інші зможуть ліцензувати для власних досліджень.

Усі інгредієнти SpudCell відомі. Це стосується будь-якої синтетичної мінімальної клітини. За словами Адамали, такі творіння можуть показати нам, які інгредієнти є суворо необхідними для того, щоб щось було «живим» — багато компонентів природних клітин насправді можуть бути зайвими для базового питання «живе чи ні».

Попри відмінності в підходах двох груп, Сасселов бачить єдність у їхніх мотиваціях. «Ми обидві хочемо на фундаментальному рівні зрозуміти, що таке життя», — каже він. І зробити це шляхом створення життя. «Але шляхи, якими ми йдемо, різні, і саме тому в нашій групі так багато астрономів, планетологів і геологів, — продовжує він. — Інші групи складаються переважно з біохіміків, хіміків і біологів».

Але ці два табори регулярно зустрічаються, спілкуються і обговорюють свій прогрес. Сасселов вважає, що як тільки хтось із них наблизиться до кінцевої мети, їхні підходи стануть ще більш схожими. «Ми, по суті, об’єднаємося, оскільки деякі методи, які вони відкрили та розробили, будуть корисні нам, а багато наших відкриттів стануть у пригоді їм, — каже він. — І тоді ми побудуємо щось, що стане спільним результатом наших зусиль. Отже, попри те, що зараз ми рухаємося різними траєкторіями, зрештою вони перетнуться».

«Ми обидві хочемо на фундаментальному рівні зрозуміти, що таке життя».

Вчені з боку Адамали досягли успіху у відтворенні деяких базових функцій життя. Деякі синтетичні біологічні творіння можуть надсилати сигнали та реагувати на них у навколишньому середовищі. Деякі можуть спілкуватися одне з одним. Інші можуть виробляти жири або білкові будівельні блоки, метаболізувати, реплікувати генетичний матеріал і навіть вносити мутації, які вважаються еволюцією. SpudCell може харчуватися, рости, розмножуватися і демонструвати цю рудиментарну — хоч і не досконалу — версію еволюції. Але вона не може робити все те, що звичайна біологічна клітина, як-от справжня еволюція або самостійне створення білкових «фабрик».

«Найголовніше, що залишилося зробити — і це звучить просто, але насправді це не так — це зібрати все це воєдино», — сказала Адамала в інтерв’ю в лютому. SpudCell — це спроба зробити саме це.

Однією з ключових постатей у цій галузі був Дж. Крейг Вентер, який очолював зусилля з секвенування повного геному організму в 1990-х роках. Вентер, засновник Інституту Дж. Крейга Вентера, пішов із життя наприкінці квітня у віці 79 років. Його метою в тій ранній роботі було не просто секвенування: він хотів з'ясувати, що саме роблять гени. У 2000-х він із колегами створив синтетичні геноми для вірусу та бактерії. Для останньої вони використали те, що дізналися про функції генів. У 2010 році вони зробили наступний крок, ввівши синтетичний геном — спроектований на комп'ютері і зібраний зі справжніх фрагментів ДНК — у нормальну живу клітину.

Шість років по тому його інститут опублікував результати синтезу першої мінімальної синтетичної бактеріальної клітини, також шляхом вживлення синтетичного матеріалу в існуючу клітину. Але вона розмножувалася дивно, зростаючи як «гігантська пляма», за словами Вентера, з мінливими формами, а не залишаючись маленькою і стабільною, як очікувалося. До 2021 року група додала 19 нових генів, сім з яких пов'язані з поділом; клітина почала ділитися як звичайна.

Електронна мікрофотографія мінімальних бактеріальних клітин, створених командою під керівництвом Дж. Крейга Вентера з використанням синтетичного геному, що містить 473 гени. Джерело: Tom Deerinck and Mark Ellisman / National Center for Microscopy and Imaging Research / University of California, San Diego

Незадовго до смерті Вентер сказав, що не знає точно, що буде далі. «У мене є список бажань, яким би я хотів бачити результат», — сказав він у березні. Наприклад, створення синтетичної клітини без необхідності видаляти вміст живої клітини і вставляти туди нову ДНК — створення її більше «з нуля».

Коли справді синтетичне життя з'явиться, сказав Вентер, воно може уможливити ті речі, які привели Адамалу до цього напрямку досліджень — надання клітині специфічних генетичних інструкцій для виробництва ліків, хімікатів, будівельних матеріалів і навіть їжі.

Разом фундаментальні дослідники, зосереджені на походженні життя, і синтетичні біологи можуть показати, як виникло життя, як працюють його частини і як створення нового життя може змінити світ сьогодні так само, як воно змінило його мільярди років тому.

Однак не всі вписуються в ці дві категорії. Візьмемо Хуана Переса-Меркадера, старшого наукового співробітника Гарвардського університету. Він підходить до центрального питання біології та експериментальної хімії як фізик за освітою. До того як він почав створювати подобу життя в лабораторії, він працював над такими речами, як об'єднання фундаментальних сил Всесвіту.

Але Пересу-Меркадеру зрештою набридли ті рівняння, і він звернувся до фундаментальних властивостей живих систем — обробки інформації, самовідтворення, еволюції та метаболізму. Чи можна їх представити за допомогою рівнянь? З цією ідеєю він заснував і очолив Центр астробіології в Мадриді, а потім переніс свою роботу в Гарвард.

Він почав зі створення рівнянь для моделювання загальних властивостей життя, з якими погоджуються вчені, і перетворив їх на комп'ютерні симуляції. У результаті з’явилися віртуальні одноклітинні істоти, що плавають. «Якщо я можу зробити це на комп'ютері, я можу зробити це за допомогою хімії», — сказав він.

Його хімія почалася з відсіку — своєрідного контейнера для частин клітини, подібно до ліпідних бульбашок Адамали та Шостака. Але Перес-Меркадер хотів зробити все інакше: він хотів показати, що можна використовувати його рівняння для створення чогось, що кваліфікується як «живе», не будучи прив'язаним до конкретних молекул, з яких складається відоме нам життя. «У моїй лабораторії, над цим кабінетом, висить табличка: "Ніякої біохімії, ніяких біохімікатів", — сказав Перес-Меркадер.

Прорив стався, коли його команда дізналася про техніку під назвою «самозбірка, індукована полімеризацією», яка використовується в інших галузях. Якщо коротко: вони могли помістити молекули на основі вуглецю, які є гідрофільними — тобто «люблять» воду — у воду разом із вуглецевими мономерами та фотоініціаторами, що перетворюють енергію світла на хімічну енергію. Гідрофільні молекули, через те, як влаштовані їхні електрони, притягуються до молекул води.

«У моїй лабораторії, над цим кабінетом, висить табличка: "Ніякої біохімії, ніяких біохімікатів".»

Під впливом світла ці молекули з’єднуються одна з одною, утворюючи полімери. Коли це відбувається, вони набувають гідрофобної частини, яка відштовхує воду. Їхні «водолюбні» кінці природним чином повертаються до води, тоді як «водобоязні» кінці згортаються всередину, подалі від води. Таким чином вони самоорганізуються у маленькі сфери, звані міцелами. Ці міцели наповнені рідиною і відокремлені від навколишнього середовища.

Молекули продовжують з'єднуватися, роблячи міцели товстішими. Тиск всередині зростає, і врешті-решт частина структури відривається, утворюючи нову міцелу, яка потім робить те саме — це розмноження. Нові міцели не є клонами одна одної, а мають невеликі відмінності — це примітивний вид еволюції. А оскільки вони використовують світло для підтримання себе, вони здійснюють свого роду метаболізм.

Система, таким чином, демонструє версії характеристик життя, інтегровані в одну структуру, без таких інгредієнтів, як РНК, ДНК, ліпіди, цукри або білки.

Міцели Переса-Меркадера не зроблені з типової біохімії, як ДНК або РНК, тому не всі погоджуються, що вони кваліфікуються як живі. Повідомлялося, що журнал Cell відхилив статтю про SpudCell після того, як один із рецензентів заявив, що це не справжня біологія. Адамала сказала Undark, що вона зазвичай не коментує процес рецензування. Багато, якщо не більшість статей, написала вона електронною поштою, проходять через не одну спробу подання. «Для людей поза наукою це звучить як велика справа, для нас це вівторок», — написала вона.

Синтетичні міцели в лабораторії Хуана Переса-Меркадера формуються автономно і ростуть у присутності світла та «їжі», стаючи товстішими, поки не перетворюються на везикули. Везикули зрештою випускають те, що Перес-Меркадер називає «спорами», які виростають у нові міцели, а потім у нові везикули, таким чином виконуючи репродуктивний цикл.

Людей, які приходять із боку вивчення походження життя, іноді критикують за припущення, що все життя буде схожим на звичне нам життя на Землі, каже Роберт Доріт, біолог із коледжу Сміта. Але їх також критикують, якщо вони розглядають варіанти, не специфічні для земної хімії. «Я думаю, можна захистити аргумент, що наше визначення життя також не повинно бути безпідставно прив'язане до того, що ми знаємо тут», — каже Доріт. Але для нього питання «живе чи ні» зрештою не є найцікавішим. Будь-яке життя, створене в лабораторії, не буде звичним життям, яке сформувалося завдяки еонам еволюційного тиску. І спроба створити дивне життя, не зовсім схоже на типову клітину, може відкрити речі про життя, яке виникло природним шляхом.

Перес-Меркадер, зі свого боку, каже, що його робота доводить дві речі одночасно: що можна перетворити неживе на живе в лабораторії, і що те, що ми вважаємо життям, не залежить від конкретної хімії. І тому, на його думку, воно могло виникнути на планетах, зовсім не схожих на нашу.

Дослідження Переса-Меркадера, втім, повертаються до центральної точки, як і дослідження Адамали: якщо вчені не мають консенсусу щодо того, що таке життя, як вони дізнаються, коли вони його створили?

Відповідь частково покладається на Стрихальські з Групи клітинної інженерії NIST. Урядовий обов’язок NIST — вимірювати речі. Іноді це довжина метра. Іноді — ступінь «живості» штучної клітини. Це відрізняється від вимірювання матеріалів у нанотехнологіях або розробки метрик для кібербезпеки. Натомість у цій галузі «ми будуємо з того самого, з чого зроблені самі», каже вона.

«Вона не встане і не вийде з вашої чашки Петрі».

Стрихальські також проводить дослідження в цій галузі, наприклад, працюючи з інститутом Вентера над нещодавнім проектом. А нещодавно вона відвідала семінар, який організовує Адамала в межах дослідницької мережі Build-a-Cell, яка з 2017 року двічі на рік збирає дослідників, що намагаються створити життя в лабораторії. «Це моя улюблена річ у цій спільноті — те, що це насправді спільнота», — сказала Адамала.

Одна річ була зрозумілою на тому семінарі Build-a-Cell: «Деякі люди дуже близькі до того, щоб зібрати живі клітини з неживого матеріалу», — сказала Стрихальські. Але та прикрість, що полягає в тому, щоб змусити всі неживі матеріали працювати разом самостійно, все ще переслідує їх.

Стрихальські все ще досліджує, які вимірювання необхідні для відлагодження будівництва клітин і які вимірювання потрібні для вирішення того головного питання: чи живе воно? «Вона не встане і не вийде з вашої чашки Петрі», — запевнила Стрихальські.

Дослідники Елізабет Стрихальські та Девід Росс працюють у лабораторії Living Measurement Systems Foundry NIST, створеній для розробки методів вимірювання для кращого інженерного проектування живих клітин. Джерело: J. Stoughton/NIST

Відповідь на це питання важлива для визначення не тільки того, хто першим створить справжнє життя в лабораторії, а й для безпеки. У міру розвитку SpudCell Адамала планує активно впроваджувати заходи біологічної безпеки, написала вона в наступному листі. «Як тільки вона стане міцнішою і зможе рости та ділитися швидше й ефективніше, нам знадобляться засо

Оригінал: singularityhub.com

Про Що? — новини науки, технологій і світу