Геополітика Східної Азії досі віддає перевагу вигодам глобалізації
· Азія
Країни Східної Азії зберігають глибокі економічні зв'язки з різними партнерами, всупереч політичним закликам до розриву відносин задля безпеки.
Загальноприйнята думка стверджує, що визначальною рисою міжнародної політики 2020-х років є повна відмова від того компромісу, на якому трималася глобалізація, — ідеї про те, що економічні вигоди від інтеграції виправдовують певні поступки в суверенному контролі над економічною політикою та прийняття географічного розподілу виробничих потужностей, заснованого на ефективності, а не на «стійкості». Замість того, щоб економічні відносини визначали геополітичну орієнтацію, політики та офіційні особи дедалі частіше закликають нас погодитися з тим, що саме геополітична орієнтація диктує структуру економічних зв’язків.
Але наскільки це відображає політичні амбіції, а не політичну реальність? Шахар Гамієрі, Лі Джонс, Сет Шиндлер і Джессіка ДіКарло у головній статті цього тижня стверджують, що сприйняття офіційної риторики як опису реальності може затьмарити той факт, що геополітичні орієнтації все ще фундаментально формуються економічними зв’язками, які виникли внаслідок ринкової інтеграції. Гамієрі та його колеги виступили співредакторами спеціального випуску Third World Quarterly, де досліджується динаміка явища, яке вони називають «поліалієнтацією» (polyalignment) — тобто «культивування та підтримання взаємодії з численними зовнішніми партнерами та мережами з боку різноманітних державних і суспільних акторів», а не лише відносин із союзниками. Можна було б подумати, що це звучить як стратегія балансування (hedging). Але на відміну від неї, поліалієнтація «є чимось більшим, ніж дипломатична поза чи зовнішньополітична мета — це реальність, що постає в результаті трансформації держав та економік в умовах глобалізації».
До моменту, коли боротьба за геополітичний вплив між Сполученими Штатами та їхніми суперниками з числа великих держав загострилася у 2010-х роках, вибір орієнтації малих і середніх держав уже був зумовлений економічними зв’язками, які вони сформували зі стратегічними супротивниками США (переважно з Китаєм, а у випадку Європи — також із Росією) під час розквіту американської геополітичної гегемонії та кураторства глобалізації після закінчення Холодної війни. Такі зв’язки були «здебільшого створені приватними фірмами, часто без належної координації чи стратегічного спрямування», оскільки держави протягом цього періоду колективно втратили більшу частину свого впливу на інвестиційні рішення та торговельні потоки.
У сучасному геополітично розділеному світі поліалієнтація для багатьох країн є «радше необхідністю, що випливає з глобалізованого розвитку, ніж стратегічним вибором». Саме тому Сполучені Штати завжди стикатимуться зі значними труднощами, намагаючись розширити коаліції країн для реалізації стратегії стримування Китаю — навіть дуже близькі в теорії західні союзники США більшою мірою піддаються впливу поліалієнтації, ніж заведено вважати.
Безумовно, жоден інший регіон світу не втілює динаміку та рушійні сили поліалієнтації так яскраво, як Східна та Південно-Східна Азія. Ця частина світу демонструє, як розташування держав у межах міжнародної економіки є критично важливою змінною у визначенні того, як економічні зв’язки впливають на геополітичну орієнтацію. У Східній Азії переважають невеликі відкриті економіки, що розвиваються, які отримали вигоду від торгівлі як зі США, так і з Китаєм, і залишаються залежними від різноманітних джерел іноземних інвестицій для досягнення цілей свого розвитку.
Це пояснює, чому Південно-Східна Азія, зокрема, є світовим епіцентром поліалієнтації.
Гамієрі, Джонс, Шиндлер і ДіКарло виділяють приклади В’єтнаму та Індонезії, оскільки вони яскраво демонструють, як «країни, які культивували глибокі зв’язки з різноманітними зовнішніми партнерами протягом останніх чотирьох десятиліть економічної глобалізації... не мають наміру розривати ці зв’язки».
Економічні інтереси й надалі впливатимуть на геополітичні стратегії цих держав, проте природа самих держав також відіграватиме роль у визначенні того, чиї інтереси мають значення. Чи будуть це економічні інтереси держави (зростання, робочі місця та інфраструктура), чи більш вузькі комерційні інтереси приватних акторів? Автономія урядів щодо впливових приватних груп також є вирішальним фактором, особливо в контексті реабілітації державного капіталізму та корпоративізму.
Порівняння між В’єтнамом та Індонезією є повчальним у цьому плані. Поліалієнтація Ханоя продиктована самою структурою економіки та загальнодержавним підходом до узгодження зовнішньої політики з цілями індустріалізації. В Індонезії розвиток переробної промисловості, зосереджений у секторі корисних копалин і здійснюваний разом із китайськими партнерами, посилив мережу еліт, які охоче використовують свій політичний вплив, щоб спрямувати курс Джакарти щодо Китаю в бік пристосуванства. Це показує, як «впливові суспільні групи, що отримують вигоду від наявних транскордонних мереж, можуть зірвати національні зовнішньополітичні стратегії» орієнтації чи нейтралітету.
Водночас в Австралії та Японії ми бачимо, як держави намагаються протистояти економічному базису поліалієнтації, керуючись стратегічними або військовими міркуваннями. Для обох країн економічна взаємозалежність із Китаєм поки що не стала перешкодою для зміцнення альянсів зі США та обережної участі в регіональних інтеграційних ініціативах, до яких залучений Китай.
Якими б не були зауваження щодо пояснювальної сили концепції поліалієнтації, вона є цінним інструментом для корекції тих інтерпретацій міжнародної політики, які ігнорують роль економічних сил або припускають, що держави сприймають економічний обмін лише як щось, чим можна пожертвувати заради безпекових цілей. У Східній Азії часто спостерігається протилежне. Протягом поколінь лідери Східної Азії розглядали цілі економічного розвитку як фундаментальний елемент досягнення національної безпеки.
Економічні зв’язки, що зумовлюють поліалієнтацію Східної та Південно-Східної Азії, не лише слугують баченню регіональної «комплексної безпеки» — вони продовжують слугувати опорою для складних двосторонніх відносин, у яких традиційні безпекові питання є дратівливим фактором. Отже, поліалієнтація в цьому регіоні виглядає не стільки обмеженням для раціональних стратегій національної безпеки, скільки корисним фундаментом для них.
Редакційна колегія EAF розташована в Школі державної політики Кроуфорда при Коледжі права, політики та управління Австралійського національного університету.
Оригінал: eastasiaforum.org