Гравітація здається голографічною: що це означає для нашої реальності?
· Наука
Голографічний принцип стверджує, що внутрішній вміст будь-якого простору можна описати, вимірявши лише його поверхню, що ставить під сумнів саму природу нашого тривимірного світу.
Вступ
Коли я, будучи фізиком-журналістом, лише починав свій шлях майже десять років тому, я постійно натрапляв на загадковий набір символів: AdS/CFT. Будучи абсолютно приголомшеним, я вирішив просто ігнорувати їх.
Але довго приховувати голову в пісок не вдалося. Невдовзі я дізнався, що ці символи — скорочення для вражаючого зв’язку між, здавалося б, несумісними світами гравітації та квантової механіки. Ще дивніше те, що ця відповідність «анти-де-сіттерівського простору/конформної теорії поля» припускає, що гравітація стирає різницю між об’ємом і площею. Ця ширша ідея відома як голографічний принцип, і сьогодні вона видається мені найглибшою пропозицією в теоретичній фізиці за останні 30 років.
Теоретичні фізики схильні «голосувати ногами», і AdS/CFT спровокувала справжній ажіотаж. Три основоположні праці на цю тему, опубліковані наприкінці 1990-х років, зібрали десятки тисяч цитувань, ставши найцитованішими роботами в галузі теоретичної фізики цифрової ери. В інтерв’ю фізики, які вивчають голографію, часто виглядають щиро приголомшеними й вдаються до таких слів, як «магічний» і «чудовий», щоб описати її. Крім того, голографія допомогла отримати загальновизнану відповідь на найвідомішу загадку фізики: всупереч тому, що стверджував Стівен Гокінг, чорні діри не є неминучими в’язницями.
Але навіть після висвітлення численних досягнень у галузі голографії та незліченних розмов із причетними до цього вченими, я все ще відчував розгубленість. Я чув, що голографія натякає на те, що гравітація та квантова механіка — це одне й те саме, а простір може бути ілюзією. Я також чув, як голографію описували і як математичний факт, і як спекулятивний політ фантазії. Тому я намагався зіставити ці дикі ідеї й зрозуміти, що саме голографічний принцип означає для нашого всесвіту.
Докази
Уявіть, що ви помістили будь-яку ділянку простору в коробку (насправді — простору-часу, але для зручності візуалізації я, як це часто роблять фізики, опускатиму час). Голографічний принцип стверджує: незалежно від того, що відбувається всередині — від руху молекул газу до зіткнення чорних дір — ви можете розшифрувати весь вміст коробки, просто неодноразово вимірюючи точки на її поверхні.
Зупиніться на мить і подумайте, наскільки це зухвале твердження. Ви взагалі не бачите, що всередині коробки. Проте голографія каже, що ви можете точно дізнатися, що відбувається будь-де в коробці, не маючи доступу до її нутрощів. Достатньо лише спостережень за поверхнею. У цьому сенсі кількість матеріалу, що заповнює коробку, дорівнює кількості фарби, яка її покриває. Це порушення логіки та геометрії. Це вимагає від нас стерти категоріальну різницю між квадратними та кубічними метрами. Це нагадує про те, як голографічні зображення здаються об’ємними, будучи плоскими, за винятком того, що птах на голограмі такий самий, як справжній птах.
Бартек Чех, теоретик із Університету Цінхуа в Китаї, підкреслює силу цього принципу, порівнюючи його з комп’ютерною томографією мозку, яка використовує рентгенівські промені, щоб зазирнути всередину органу й реконструювати його за сотнями або тисячами зрізів. Голографія передбачає, що ви можете зробити це — реконструювати кожен вигин, судину та нейрон у трьох вимірах — не заглядаючи всередину. Достатньо просто сфотографувати поверхню мозку.
Чому хтось має розглядати таку надуману ідею? Вона вкорінена в уявних експериментах і математиці, і, здається, сягає корінням однієї сили: «чуда гравітації», — каже Чех.
Вченим вже понад століття відомо, що гравітація відрізняється від інших фундаментальних сил. Уявіть коробку, наповнену електричними зарядами, що представляють одну з інших фундаментальних сил — електромагнетизм. Вміст коробки складається із зарядів та електричного поля, яке вони створюють і яке також проходить крізь зовнішню поверхню. У вас виникне проблема, якщо ви спробуєте визначити розташування зарядів, що генерують поле, дивлячись лише на поверхню. Оскільки позитивні заряди нейтралізують негативні, різні конфігурації можуть виглядати однаково. Якщо ви не спостерігаєте поля, це може означати, що всередині немає заряду — або що ефекти позитивних зарядів ідеально блокують ефекти негативних. З поверхні ви не побачите різниці.
У випадку з гравітацією роль заряду відіграє маса. Вона викривляє простір-час навколо себе, і вона завжди позитивна. Не існує від’ємної маси, тому ви завжди можете вирахувати єдине реальне розташування об’єктів всередині за викривленням простору-часу на поверхні вашої коробки. «Інтуїтивно це пояснює, чому голографія є правдоподібною», — каже Лоран Фрейдель, фізик, який вивчає квантову гравітацію в Інституті теоретичної фізики Perimeter у Ватерлоо, Канада.
Але голографія стає дійсно важливою лише після врахування тонких деталей квантової механіки. Перші підказки з’явилися у 1970-х роках, коли Якоб Бекенштейн і Стівен Гокінг розрахували ентропію чорних дір — міру того, скільки всього може поміститися всередині об’єкта. Вони використали квантову теорію, щоб передбачити, як чорна діра зростатиме, поглинаючи частинки. Як не дивно, але, уявляючи додавання частинок у чорну діру, вони виявили, що ентропія зростає синхронно з площею поверхні, а не з об’ємом, як можна було б очікувати.
Леонард Сасскінд, фізик зі Стенфордського університету, у 1990-х роках розвинув їхній результат і припустив, що чорна діра буквально є голограмою, і все, що відбувається всередині, можна спостерігати ззовні. У певному сенсі внутрішній простір був зайвим. «Я подумав, що це трохи божевільно, — сказав Сасскінд, — але вирішив, що це найменш божевільна з усіх можливостей». (Джерард ’т Хоофт, лауреат Нобелівської премії, і Чарльз Торн, фізик з Університету Флориди в Гейнсвіллі, дійшли подібних висновків приблизно в той самий час.)
Мене завжди переконував цей аргумент про ентропію чорних дір, оскільки будь-яка ділянка простору може стати чорною дірою, якщо помістити в неї достатньо маси. Попри свою репутацію дивакуватості, чорні діри є репрезентативними прикладами простору. Вони просто мають здатність виводити на перший план його найдивніші властивості. Тому, якщо чорна діра є голографічною і будь-яка ділянка простору може стати чорною дірою, то, за цією логікою, навіть кімната, в якій ви сидите, має бути голографічною. «Це абсолютно універсально», — сказав Сасскінд.

Цей аргумент має беззаперечну універсальність, але я також чув, як фізики описують голографію як спекулятивну ідею з невизначеним зв’язком із реальністю. Тому я зателефонував Латему Бойлу, фізику з Центру теоретичної фізики Гіггса при Единбурзькому університеті, сподіваючись на альтернативний погляд. Він не розчарував.
Бойл не заперечує відкриття Бекенштейна і Гокінга щодо чорних дір, але ставить під сумнів голографічну інтерпретацію. Він підозрює, що сам акт створення поверхні навколо ділянки простору — як це відбувається при утворенні чорної діри — створює два окремі типи ентропії. Одна ентропія підказує, скільки частинок може поміститися всередині — і це справді залежить від об’єму. Існування поверхні дає вам другу, «ентропію заплутаності». Частинки всередині мають спільний квантовий зв’язок, відомий як заплутаність, з тими, що ззовні; чим більша поверхня, тим більше заплутаності її перетинає. Ентропія заплутаності залежить від площі, а не від об’єму. Вони не є, як припускає Бойл, одним і тим самим.
«Це здається менш містичною і більш приземленою інтерпретацією того, що відбувається», — сказав він.
Однак голографії допомагає те, що за нею стоїть друге, більш концептуально бездоганне відкриття: AdS/CFT.
AdS/CFT просить нас уявити всесвіт, несхожий на наш, який викривляється таким чином, що його безмежний простір можна зобразити як такий, що вміщується всередині обмеженої снігової кулі. Це може звучати як надмірне прохання, але це те, з чим математики — і митці з математичним мисленням, як-от М. К. Ешер, — почуваються цілком комфортно. Ця геометрія відома як анти-де-сіттерівський (AdS) простір.
Окрім своєї своєрідної кривизни, внутрішній простір анти-де-сіттерівської снігової кулі багато в чому схожий на наш всесвіт: він наповнений електронами й атомами. Важливіше те, що він також «брижить» у відповідь на цю матерію, забезпечуючи ефект гравітації. Тим часом поверхня снігової кулі — це окремий всесвіт. Він також населений квантовими частинками, але він жорсткий, тому не може реагувати на ці частинки: гравітації немає. Цим поверхневим світом керує виключно тип квантової теорії, відомий як конформна теорія поля (CFT), де правила фізики не змінюються залежно від масштабу.
Блокбастерна трилогія статей наприкінці 1990-х років показала, що математично ці два теоретичні світи (AdS-внутрішність і CFT-поверхня) є однаковими. Це і є відповідність AdS/CFT. Як і в аргументі про ентропію чорних дір, об’єм і поверхня еквівалентні. Але, на відміну від аргументу про чорні діри, AdS/CFT — це, по суті, математичний факт про гравітацію та квантову механіку, який не має іншої інтерпретації. Навіть скептики вважають це справді дивовижним. «Я не знаю жодного буденного способу пояснити це», — сказав Бойл.
Беззаперечний посил AdS/CFT полягає в тому, що, принаймні в цій особливій сніговій кулі, правила гравітації та правила квантової механіки таємно описують одну й ту саму гру — попри легендарний антагонізм між двома теоріями. «Вони зовсім не протилежні, вони насправді переплетені, — сказав Браян Свінгл, фізик з Університету Брандейса. — Одне виникає з іншого».
Ця відповідність стала шоком. Я думаю про це як про відкриття способу перетворення будь-якого ходу в шашках на законний хід у шахах: чому, в біса, це мало б працювати? Коли я представив цю картину Себастьяну Мізері, фізику з Колумбійського університету, який вивчає математичну структуру квантових теорій, він сказав мені, що це недостатньо драматично. «Це гарна аналогія, — сказав він, — але це більше схоже на шашки та баскетбол».
Але чи говорить нам голографічна природа снігової кулі щось про нашу реальність? У цьому питанні фізики не згодні. Скептики наголошують, що наш всесвіт є протилежністю снігової кулі. Прискорене розширення космосу означає, що ми живемо в просторі, який викривляється назовні, у протилежному напрямку — де-сіттерівському просторі. Оскільки наш простір не замикається сам у собі, у нього немає граничної поверхні, на яку можна проектувати голограму. Тому мало підстав думати, що AdS/CFT має хоч якесь відношення до реального світу.
Найвідданіші голографісти, однак, дивляться на це з позиції «земного рівня». Мураха, що живе глибоко всередині снігової кулі, не може легко виявити будь-яку кривизну і, отже, не бачить різниці між анти-де-сіттерівським і де-сіттерівським простором. Тому, можливо, те, що справедливо для одного простору, має, більш-менш, стосуватися й іншого. (І якщо вам цікаво, то мурахи — це ми).
Хоча обидва аргументи мають свої переваги, я схиляюся до голографістів. Чорні діри надають інтригуючі, але непрямі докази того, що всі типи простору є голографічними. А відповідність AdS/CFT по суті гарантує, що анти-де-сіттерівський простір — який фізики розуміють найкраще — є голографічним. Які шанси, що наш всесвіт працює зовсім інакше? Це цілком можливо, але я б не став на це ставити. Я серйозно ставлюся до можливості того, що гравітація робить кожен тип простору, включаючи наш, голографічним.
І що б це означало для нас — жити в голограмі?
Значення
Я виявив, що більшість фізиків вагаються спекулювати на зв’язку між голографічною природою простору та «онтологією» — істиною з великої літери про те, що таке реальність.
«Я не намагаюся відповісти на це запитання, — сказав Сасскінд. — Це поза моєю компетенцією».
Мені це здається розсудливою відповіддю, такою, що залишається вірною кінцевій меті фізики, яка полягає не в тому, щоб пояснити, що є реальним (хоча мене часто тягне так думати). Натомість фізики прагнуть визначити кілька простих концепцій, виражених у математичних співвідношеннях, які дають надійні прогнози в багатьох різних ситуаціях. Гравітація — це потужна концепція, тому що вона діє для яблук, що падають, припливів і планет на орбіті. Голографія — це ще один крок у цій традиції, еквівалентність між площею та об’ємом, яка діє принаймні для певних просторів.
«Фізики будують моделі», — сказав Чех. І це захопливо, що голографічні моделі взагалі можливо побудувати.
Але мені хотілося чогось більш інтуїтивного, менш обережного. Я хотів знати, що б означала голографія для нас, якби ми жили в анти-де-сіттерівському просторі (в якому ми не живемо) або якби фізики розробили голографічну теорію де-сіттерівського простору (чого вони ще не зробили). Коли я сформулював питання таким чином, Віджай Баласубраманян, фізик, який вивчає голографію в Пенсильванському університеті, люб’язно представив невелике меню можливостей.
Якщо наш всесвіт зрештою має лише одну природу (на відміну від багатьох еквівалентних природ, що, за словами Баласубраманяна, можливо), то є три варіанти: квантова поверхня є справжньою, гравітаційний об’єм є справжнім, або щось інше є справжнім.
Перша інтерпретація — поверхня є реальною — найпопулярніша серед фізиків, які витрачають час на вивчення AdS/CFT. Вони підозрюють, що простір, який ми відчуваємо, є такою ж ілюзією, як вода. Якщо придивитися до гладкої, прозорої рідини, вона розпадається на молекули, що рухаються — ось «справжня річ». Подібним чином, якби ви придивилися до нашого всесвіту достатньо уважно, ви б виявили, що він порожніший, ніж здається. У цьому сценарії ми нагадували б персонажів відеогри. Здавалося б, громіздкі будівлі й дерева 3D-ігрового світу навколо нас насправді були б пікселями, що мерехтять на плоскому екрані.
«Ми обманюємо себе, думаючи, що у всесвіті більше речей, ніж є насправді», — сказав Чарльз Цао, теоретик із Вірджинського технологічного інституту. Можна «стиснути весь тривимірний світ у два виміри».
Ця перспектива поширена в дослідницькій програмі під назвою «it from qubit» («все з кубітів»), яка постулює, що простір навколо нас («це») складається з квантових одиниць інформації (кубітів). Ці кубіти складали б справжню тканину нашої реальності так само, як екранні пікселі складають фізичну реальність персонажів відеоігор.
Глибокий висновок цієї інтерпретації полягає в тому, що вона змінює нормальні стосунки між відстанню та впливом, каже Нін Бао, який вивчає голографію в Північно-Східному університеті. Ми зазвичай уявляємо, що дві речі не впливають одна на одну, тому що їх розділяє простір: спалахи від далеких зірок далеко, і саме тому вони не виводять з ладу електромережу на Землі. Але «it from qubit» припускає, що ми все переплутали. Можливо, простір здається таким, що розділяє дві речі, саме тому, що вони не впливають одна на одну. Подумайте про сонце у відеогрі, що проходить за деревом у тій же грі. Пікселі сонця торкаються пікселів дерева, проте дерево не спалахує. Це тому, що пікселі сонця незалежні від пікселів дерева. Їхня незалежність — це те, що робить сонце «далеким» від дерева.
Однак відповідність працює в обох напрямках. Голографічний принцип ставить обидві картини світу на рівні умови. То чому гравітаційний об’єм не може бути реальним? Голографісти уникають цієї інтерпретації, тому що вони не мають повного квантового розуміння простору — навіть анти-де-сіттерівського. Але це лише наше невігластво, каже Баласубраманян. Якась пряма квантова теорія простору та матерії, як-от теорія струн, повинна існувати, і це може бути фундаментальним описом.
Якби це було так, 3D-світ відеогри був би реальним, і лише здавалося б, що він складається з 2D-пікселів. Голографія була б математичним збігом. У цьому сценарії «реальність полягає в тому, що у вас є всі [три] виміри. Просто так сталося, що вони мають якийсь [голографічний] опис», — сказав Баласубраманян.
І є ще третій варіант, «ядерний»: ні внутрішній об’єм, ні площа поверхні не є реальними. І гравітація, і квантова механіка — це чернетки більш чіткої, правдивої, абсолютно невідомої теорії. Ризикуючи розтягнути аналогію з відеогрою, можна стверджувати, що ні світ відеогри, ні пікселі екрана не є «реальними», і що обидва вони є лише відображенням складних способів руху електронів через ігрову консоль і телевізор. У цьому випадку голографія каже вам, як пікселі екрана співвідносяться з об’єктами ігрового світу, але вона не має нічого спільного з природою електронів. «Справжня теорія — це щось інше», — сказав Баласубраманян.
На цьому етапі я підтримую більш екстремальну варіацію інтерпретації «it from qubit» — здебільшого просто слідуючи за гуркотом загального ажіотажу. Я б поставив на те, що кубіти — це справжні речі, але вони не живуть ні на чому такому звичному, як плоский екран.
Фізики десятиліттями намагалися розтягнути відповідність AdS/CFT, щоб вона підійшла до де-сіттерівського простору — у якого немає очевидного екрана, — але з обмеженим успіхом. Останніми роками вони почали діяти креативніше. Сасскінд та інші команди досягли прогресу в моделях голографічного де-сіттерівського простору, які радикально відрізняються від AdS/CFT. Замість того, щоб сплющувати об’єм у площину, ці всесвіти, здається, втискають усі виміри в одну квантову точку. Я уявляю купу квантових пікселів, що існують одночасно в одному місці, а не розсіяні по екрану. Це може бути важко візуалізувати, але ми вже приймаємо ідею відкидання одного виміру простору. Чому відкидання інших має бути настільки іншим?
Баласубраманян підозрює, що навіть така радикальна модель не є достатньою. Теорія Ейнштейна об’єднала простір із часом, і тому, якщо три виміри простору виникають із безпросторової точки, то час має виникати з чогось позачасового. Якимось чином ми і все, що ми відчуваємо, існуємо в межах немигаючої точки, що не має розміру. Фізики далекі від побудови функціональної теорії в такому вигляді, не кажучи вже про пошук вагомих доказів того, що наш всесвіт працює саме так. Але, перефразовуючи Нільса Бора, у часи, коли фізики шукали наступну велику річ, така теорія здається мені достатньо радикальною — і достатньо простою — щоб бути правильною.
Оригінал: www.quantamagazine.org