Hihōkan: японські «музеї скарбів», що зникають, та токійський бар, який зберігає їхню спадщину
· Азія
Японські музеї еротики Hihōkan, що колись були розвагою для корпоративних груп на курортах, майже зникли, залишивши по собі лише два діючі заклади та одну токійську бар-експозицію.
Японія отримує чимало уваги завдяки своїм щорічним фестивалям родючості, таким як Канамара-мацурі («Фестиваль сталевого фалоса» — ауч). Проте існує менш відомий феномен — хіхокан (秘宝館), або придорожні музеї сексу.
На жаль, є причина, чому ви про них мало чули. За винятком двох закладів, що залишилися, більшість із них зникли. На щастя, у Токіо все ще є місце, присвячене збереженню цього зіткнення сексу та кітчу в XXI столітті.
Що таке придорожній музей сексу?
Дослівно хіхокан означає «зала прихованих скарбів». Це евфемізм, подібно до того, як «доставка здоров’я» (delivery health) означає секс у готелі. Насправді хіхокан — це музеї, наповнені еротикою та іншим неординарним мистецтвом. Колись ці заклади були зосереджені в курортних містечках з гарячими джерелами (онсенами) по всій країні та подавалися як туристичні об'єкти «тільки для дорослих» під час групових турів.
Як виникли ці унікальні пам'ятки? Перший, Данджьо Джіндзя Хіхокан («Святилище прихованих скарбів чоловіків і жінок»), з'явився в префектурі Токусіма у квітні 1969 року. Але саме Гансо Кокусай Хіхокан («Оригінальний міжнародний хіхокан») поблизу Ісе, префектура Міє, першим почав використовувати фігури в натуральну величину та діорами. Як повідомляється, музей був улюбленим проєктом місцевого бізнесмена, що займався перлами, натхненного американськими придорожніми атракціонами 1950-х років.
На піку популярності по всій країні працювало 20 хіхоканів. Заклади поширилися від Саппоро до Беппу на Кюсю, з кластерами в Атамі, Уресіно та інших багатих на онсени районах.
Бум значною мірою підживлювався корпоративним туризмом. Під час післявоєнного економічного підйому в Японії (1950–1970-ті роки) компанії регулярно відправляли автобуси зі співробітниками на поїздки до онсенів для підняття бойового духу. Більшості чоловічого колективу, який добряче випив, було потрібно чимось зайнятися між купанням та банкетною вечерею. «Зала прихованих скарбів» для дорослих була ідеальним розвагою.
Як вони були збудовані (і що було всередині)
Хіхокани виділялися з двох причин. Перша — сексуальний, еротичний характер експонатів. Друга — природа самих експонатів. Вони активно використовували воскові фігури, аніматроніку та інтерактивні елементи: механічні сексуальні сцени, що активувалися натисканням кнопки, дзеркальні лабіринти, кімнати з кривими дзеркалами та кабінки для підглядання.
Діорами виглядали як щось із фільму категорії «Б», побаченого під дією галюциногенів. Манекени, що зображували сексуальні сценарії, та сексуалізовані фольклорні образи (наприклад, русалки) домінували в залах.
Деякі заклади мали куточки «здоров’я та гігієни», де відвідувачів попереджали про небезпеку захворювань, що передаються статевим шляхом. Згодом більшість відмовилася від них на користь чистої розваги. Інші розважальні опції включали еротичні кінопокази, а також традиційне мистецтво сюнґа (春画) і так звані «48 технік» (шіюхачі-те; 四十八手) — сексуалізовану версію терміна, запозиченого з сумо, що бере свій початок ще з епохи Едо і зображує різні пози. («48» тут не точна цифра; це просто означає «багато».)
Можливо, ви запитаєте: хто міг створити цікаві сексуалізовані реалістичні манекени? Відповідь: кіноексперти! Більшість фігур у цих експозиціях були розроблені компанією Tōkyō Sōken, заснованою колишніми співробітниками кіностудії Tōhō. Студія поєднувала віск і скловолокно, створюючи манекени за допомогою технік, вивчених під час зйомок фільмів.
Що сталося з хіхоканами?
Доля хіхоканів була тісно пов’язана з японською економікою. Після того, як бульбашка в Японії лопнула в 1990-х роках, компанії скоротили корпоративні поїздки, щоб заощадити кошти. Внутрішній туризм переорієнтувався на окремих осіб та сім’ї. Великі онсени втратили популярність, натомість почали процвітати приховані гарячі джерела (хіто).
Зіткнувшись із кризою, багато традиційних готелів (рьоканів) збанкрутували. Вони забрали з собою і хіхокани. Утримання експонатів та аніматроніки коштувало 3–5 мільйонів єн ($19–30 тис.) за фігуру. Без постійного потоку туристів більшість придорожніх музеїв сексу не змогли підтримувати ці дисплеї в робочому стані.
Потім почалися рейди через звинувачення в непристойності. У лютому 2006 року відвідувач сафарі-парку Тохоку в префектурі Фукусіма поскаржився владі, що в музеї «є справді жахливі фотографії». Поліція префектури провела обшук і визнала деякі експонати порушенням статті 175 Кримінального кодексу про непристойність.
Копи заарештували президента парку Кумакубо Норіо та двох співробітників, вилучивши 70 фотографій. Пізніше їх звільнили, і парк продовжив роботу, але лише після того, як назавжди закрив свій придорожній музей сексу.
Де можна відвідати хіхокан сьогодні
Останній автентичний хіхокан, що зберігся у своєму первісному вигляді, знаходиться в курортному містечку Атамі. Музей Атамі Хіхокан у префектурі Сідзуока керується компанією Atami Ropeway. Працюючи під гаслом «Еротика — це найвища творчість», музей пропонує такі експонати, як «Зала передбачень» та «Красуні Атамі».
На щастя, експонати інших музеїв не зникли повністю. Мабороші Хакуранкай, або «Примарна виставка» в Іто, Сідзуока, поглинула колекції приблизно восьми закритих хіхоканів та десяти інших музеїв і парків атракціонів.
Іншим осередком хіхокану є Музей придорожнього мистецтва (Дайдо ґейджуцукан) у історичному районі гейш Мукодзіма, Токіо. Його куратор, редактор і фотограф Цузукі Кьоічі, врятував манекени та декорації з хіхокану Toba SF Miraikan, особливо ті, що були присвячені темі «Еротичної космічної подорожі».
Музей працює як нічний заклад для дорослих. Мета Цузукі — ставитися до еротики як до форми культури, а не як до чогось ганебного. Дійсно, над дверима він повісив копію маніфесту «Навіщо дешеве мистецтво?» від Bread and Puppet Theater, який проголошує, що «мистецтво — це не бізнес!» і «мистецтво — це дешево!».
Цузукі періодично спонсорує заходи для просування справи музею; його виставка 2015 року «Бог живе в геніталіях» залучила близько 15 000 відвідувачів, 70–80% з яких були жінки. Навіть попзірка Дуа Ліпа якось завітала сюди.
Музей придорожнього мистецтва дуже дружній до іноземців. Власниця Конта Ацуко розповіла мені, що їхня основна клієнтура — іноземні туристи.
За її словами, у японців «на хіхокан накладено фільтр: "О, це та дурня, ну так, я розумію, це безглуздо"». Але іноземці не мають цього фільтра, тому, коли вони бачать це, вони кажуть: «Чекайте, що?!»
Конта також вважає, що іноземні відвідувачі цінують місію музею більше, ніж самі японці. «Японія, ймовірно, значно більше, ніж закордонні країни, дуже часто відмовляється визнавати мистецький елемент у таких речах, як масова культура», — сказала вона. — «Але мистецтво має бути абсолютно вільним».
Хіхокан розпочинався як сексуальна дивина для п’яних «білих комірців» у епоху, коли «корпоративна розвага» означала «чоловіча розвага». Сьогодні він виживає в іншому контексті: як заява про те, що мистецтво може бути диким, чуттєвим, сексуальним і навіть відверто експліцитним.
Що ще важливіше, це заява про те, що мистецтво не визначається суспільними нормами чи його грошовою вартістю. Мистецтво може просто бути собою.
Як відвідати
- Місце: Мукодзіма, район Суміда, Токіо (向島 5-28-4). Колишній рьотей у старому кварталі гейш Мукодзіма, з видом на Tokyo Skytree з даху.
- Як дістатися: Коротка прогулянка від станції Хікіфуне на лінії Tōbu Skytree / Keisei Oshiage (станція Хіґаші-Мукодзіма також неподалік).
- Години роботи: Пн–Чт 17:00–23:00, Пт–Сб 15:00–23:00. Неділя та свята — вихідні. Вхід припиняється за 30 хвилин до закриття.
- Вхід: 3000 єн (близько $18.50), включаючи ваучер на 1000 єн (~$6.20) до бару на другому поверсі. У будні діє варіант «тільки огляд» за 2000 єн (~$12.35).
- Вік: Тільки 18+.
- На місці: Бар на другому поверсі (Ча-то-саке Вакаме) серед ляльок; іноді проводяться вечори ракуґо.
- Куратор: Цузукі Кьоічі.
- Вебсайт: Museum of Roadside Art
Оригінал: unseen-japan.com