Як плутанина США перетворила погану війну з Іраном на трясовину
· Азія
Війна США з Іраном перетворилася на справжню трясовину, загострена новими атаками та відсутністю плану.
Мы не поспішали писати про перемир'я, враховуючи обмеження та постійний цирк навколо “рамкової угоди”, але вирішили, що зараз хороший час, щоб обговорити геополітичні реалії, що випливають з погано спланованого конфлікту.
Перемир'я з Іраном зробило точно те, що зазвичай роблять слабкі угоди, побудовані на мрійливих сподіваннях, – розпалося під тиском реальних обставин.
Цього тижня США та Іран знову обмінювалися вогнем. Іран націлився на військові об'єкти США у Бахрейні та Кувейті, після того як американські сили вдарили по іранських цілях у відповідь на напади на танкери зі зрідженим природним газом у Перській затоці. Трамп потім сказав журналістам на саміті НАТО в Анкарі, що тимчасова угода «завершена», хоча переговори все ще можуть продовжитися.
Ціни на нафту почали знову зростати після цих коментарів, оскільки ринки знову врахували ризик того, що найважливіший енергетичний вузол світу більше не функціонує в нормальному режимі.
Протягом цього часу було безперервне потік заяв, погроз, відкликань, контрагроз, уточнень, дописів у пізню ніч або «істин», в самому орвеллівському сенсі, і імпровізованих прес-конференцій. Інформація про все це могла б свідчити про наявність стратегії для відстеження. Але її немає.
Є події. Є реакції. Є ракети, дрони, танкери, ціни на нафту, союзники НАТО, які намагаються зрозуміти, що означає Вашингтон, перш ніж Вашингтон змінить свою думку, і жорсткі іранці, які перевіряють, наскільки далеко вони можуть просунутись у Перській затоці, перш ніж США знову вирішать, що їм вже достатньо. Але все це свідчить про загальну відсутність напрямку та плану.
Цього не вистачало з самого початку.
Що, насправді, було погоджено?
Тимчасова рама угоди США і Ірану, 14-пунктовий Исламабадський меморандум про взаєморозуміння, мала на меті призупинити війну, знову відкрити Перську затоку, створити 60-денний термін для переговорів, забезпечити шлях до зняття санкцій та (зручно) відкласти найскладніші питання ядерної програми до остаточної угоди. Угода відстрочила багато найскладніших питань, зокрема, як згортати ядерну програму Ірану.
Це саме той вид питання, яким намагалися управляти в JCPOA через роки переговорів, детальні процедури перевірки та механізми виконання. Трамп розірвав цю угоду в свій перший термін, назвавши її «гіршою угодою в історії». Поточна рамка є тоншою, слабшою і набагато більше піддається примусу та, щоб бути точним, значно гіршою.
На папері угода виглядала як сходи вниз від ескалації та давала Трампу сприйняту перемогу в умовах зростання внутрішнього тиску. На практиці це був мотузковий міст над активним вулканом.
Основні умови були приблизно такими:
- Перемир'я на всіх фронтах, включаючи Ліван: Це звучало розширено, але одразу створило проблему дотримання. Іран міг вказати на дії Ізраїлю проти Хезболли та окупацію в Лівані як на порушення. США могли вказати на дії, пов'язані з Іраном, як на порушення. Ізраїль не зупинив би свої оцінки загроз тільки тому, що Вашингтон хотів угоди з Тегераном, ставши більш наполегливим і менш стурбованим бажаннями Білого дому.
- 60-денний термін для фінальної угоди: Короткий термін був покликаний створити імпульс. Це також надало Ірану 60 днів для максимізації важелів. Кожна затримка в Ормузі, кожен інцидент з танкером, кожен неоднозначний крок Іранських революційних гвардійців та кожен коливання на ринку нафти збільшує тиск на Вашингтон, щоб запропонувати полегшення в обмін на стабільність. Це не позиція сили. Це геополітика «будь ласка, припиніть робити пальне дорогим».
- США знімуть морську блокаду та зменшать військовий тиск:
Вашингтон почав знижувати тиск на початку, у той час як найважливіші іранські поступки були перенесені на майбутні переговори. Це дало б Ірану змогу продавати нафту, фактично отримуючи полегшення санкцій, які допомогли зміцнити крихку позицію ІРГ, що опинилася в економічній скруті. Це означає, що Іран міг би накопичувати полегшення, перевіряти межі угоди та пізніше сперечатися про те, що означають ці слова. - Іран погодиться пропускати торгові судна через Ормуз безкоштовно протягом 60 днів:
Фраза «безкоштовно лише протягом 60 днів» багато на собі несла. Угода також надала Ірану можливість обговорити «майбутнє управління та морські послуги» в протоці з Оманом та іншими державами Перської затоки. Саме тут знаходиться реальна небезпека. Плата не обов'язково має називатися оплатою. Поточний режим у Тегерані тепер пропонує різні системи, називаючи це дозволом, платою за безпеку у морі, системою маршрутизації, платою за розмінування, послугою прибережної держави або вимогою технічного очищення. Іран вірив, що угода дозволяє йому контролювати, які судна можуть проходити і яким маршрутом вони повинні проходити. - Іран підтвердив, що не розвиватиме ядерну зброю:
Корисна формулювання, але не зовсім перемога. Запаси збагаченого урану залишилися для майбутнього механізму, з пониженням (down-blending) під контролем МАГАТЕ, вказаним як мінімальний підхід. Саме збагачення також залишили для майбутніх переговорів. Іншими словами, ядерне питання не було вирішено. Його помістили в корзину, позначену «пізніше», де воно перебувало з часу JCPOA, будучи також основною причиною, чому Трамп розпочав війну на перших порах. - США поставили на стіл зняття санкцій, нафтопродуктові відмови, заморожені активи та план відновлення та розвитку на $300 мільярдів:
Це був найбільший політичний дар у рамці. Іран міг представити війну як доказ того, що опір працює: вбирати удари, закривати чи загрожувати Ормузу, змушувати Вашингтон вести переговори, а потім обговорювати зняття санкцій та інвестиції. Для режиму, що опинився під внутрішнім економічним тиском, це величезна перемога. Перед війною ІРГ були на своїй слабкості з часу революції 1979 року. Економічні потрясіння призводили до величезних внутрішніх заворушень, які досягли кульмінації з масовими протестами на початку року, в результаті яких, як повідомляють, загинуло десятки тисяч невинних цивільних осіб. Тепер ІРГ матиме кошти для продовження репресій, переозброєння та зміцнення контролю, вже придушивши інакомислення.
Ця рамка, святкувана як величезна перемога, не вирішила жодної центральної проблеми. Вона тимчасово змінила їх назви, водночас підсилюючи жорстокий, репресивний, теократичний режим, від якого, безперечно, хотіли б позбутися більшість усього світу.
Ормуз не був сюрпризом
Одним з більш вражаючих захистів, пропонованих Трампом, було те, що ніхто не очікував, що Іран відповість так, як він зробив. У березні Трамп заявив, що іранська відповідь на арабські держави стала шоком.
Та це один з перших уроків у геополітиці Близького Сходу. Трамп був попереджений перед операцією, що Іран може відреагувати на американських союзників у Перській затоці та спробувати закрити Ормуз у разі атаки.
Ця заява повинна була завершити зустріч. Перська протока не є таємним тунелем, класифікованою вразливістю або невідомою приміткою, відомою лише військовим планувальникам і трейдерам нафти. Це один з перших прикладів, з якими знайомляться студенти, коли вчаться, як географія формує владу.
Близько однієї п'ятої світових постачань нафти проходять через неї. Іран завжди мав цю владу, але не хотів її використовувати, якщо не відчував екзистенційну загрозу. Це була їх «трампівська карта», так би мовити, і небезпека для них полягала в тому, що якщо це не спрацює – тобто, вони не зможуть ефективно закрити протоку, їхня остаточна зброя стане безсилою. На жаль, саме так і сталося.
Тепер, продемонструвавши свою корисність, світ наобразив зовсім інше розуміння. Іран контролює протоку. Вони не повинні були перемагати ВМС США. Все, що їм потрібно було зробити, – це зробити комерційні перевезення неприйнятно дорогими, сумнівними та політично болісними. Це значно нижча планка.
Ось чому твердження Трампа, що протока відкрита, потрібно сприймати з обережністю. Деякі судна рухалися. Це не означає, що нормальний доступ повернувся. Танки з нафти та газу почали повертатися замість того, щоб намагатися перетнути водний шлях після поновлення атак.
Раніше було підтверджено, що іранські сили наказували судам повертатися, у той час як іранська владна структура протоки об'явила, що жодне судно не може проходити без дійсного дозволу. Це не відкритий доступ – це доступ за умови.
ІРГ зміцнюється
Війна могла завдати шкоди іранським військовим активам. Вона могла порушити економіку. Вона могла виявити вразливості всередині режиму. Але жоден з цих фактів не означає, що це призвело до кращого балансу сил.
Тепер ІРГ має сильніший внутрішній та регіональний наратив, ніж до війни. Вона може стверджувати, що пережила удари США та Ізраїлю, підтримала ядерне питання, змусила Вашингтон піти на переговори, поставила полегшення санкцій та нафтопродуктові відмови на порядок денний і продемонструвала, що Ормуз можна використовувати як важіль примусу на свій розсуд.
Жорсткі іранці були під великим внутрішнім тиском до війни. Економічний стрес, санкції, соціальний репресії та проблеми легітимності створили глибоке внутрішнє напруження.
Війна надала режиму звичний авторитарний інструмент: надзвичайний стан національної безпеки. Вона також дала можливість ІРГ дисциплінувати суспільство вдома, стверджуючи про опір за кордоном.
Результат є перекрученим. США та Ізраїль розпочали війну, яка пізніше продавалася, запізніло та нерівномірно, як кампанія проти ядерної програми Ірану та мережі регіональної загрози.
Новий договір на сьогоднішній день залишає ядерне питання невирішеним, підвищує статус Ормузу як negotiating weapon і створює можливість зняття санкцій, які можуть припливти в саме ті сектори, де ІРГ найсильніша.
За відсутності стратегії
Останній зрив важливий, але до нього не слід ставитися як до абсолютно нового або несподіваного. Нестабільність і відсутність послідовної стратегії – ось справжня історія.
В один день угода – це тріумф. В наступний – вона завершилася. Потім переговори можуть продовжитися. Потім нафтопродуктові відмови скасовуються. Потім перевезення необхідно захищати. Потім потрібно уникати ескалації. Потім Іран потрібно покарати. Потім союзники повинні підкоритися. Потім усі шоковані, що Іран вчинив найпередбачуваніше, що могло статися в геополітиці Перської затоки і використав Ормуз.
Це свідчить про відсутність стратегії. Скоріше, це шум процесу прийняття рішень від адміністрації Білого дому, що діє за примхами президента, схоже, без базового розуміння геополітики.
Немає чіткої кінцевої мети, ніякої очевидної послідовності і жодної переконливої відповіді на питання, що Вашингтон робитиме, коли Іран відповість найбільш передбачуваним способом.
Послідовна стратегія стосовно Ірану повинна була відповідати на кілька питань до того, як були зроблені перші удари. Яка політична мета? Зниження ядерної загрози, ослаблення режиму чи зміна режиму, стримування, доступ до моря, регіональна впевненість чи домашнє шоу?
Які поступки були б прийнятними? Які витрати були б стійкими? Що станеться, якщо Іран атакує союзників у Перській затоці? Що станеться, якщо мореплавство зупиниться? Що станеться, якщо ІРГ виживе та заявить про перемогу? Що зробить Вашингтон, якщо Ізраїль та Іран по-різному інтерпретують зобов'язання щодо перемир'я?
Ці питання не повинні були бути складними.
Гірше, ніж було раніше
Неприємний висновок полягає в тому, що майже всі, за винятком жорстких іранців, тепер опинилися в гіршій ситуації.
США показали, що можуть завдавати ударів по Ірану, але також, що їм важко перетворити силу на сталий політичний результат. Їхній внутрішній апетит до конфлікту не дозволяє мобілізувати ресурси, які зараз були б необхідними для успіху наземного вторгнення. Ізраїль продемонстрував свої можливості та вплив, але їхня глобальна підтримка та навіть підтримка в США ніколи не були нижчими.
Все частіше люди сприймають їх як державу-ізгоя, агресивного гравця, який не переймається наслідками, які викликає для інших. Арабські держави були нагадано, що вони знаходяться в радіусі вибуху рішень Вашингтона та Тель-Авіва, тоді як ті, хто приймає рішення, не переймаються побічними шкодами.
Європа та Азія знову змушені спостерігати, як ринки нафти коливаються через вузький водний шлях, який вони не контролюють. Союзники НАТО неодноразово піддавалися усним нападам з боку Трампа за те, що нічого не роблять, водночас стверджуючи, що не потребував їхньої допомоги й уже виграв війну. Компанії з перевезень, страховики та енергетичні компанії тепер повинні враховувати політичні імпровізації в кожному рішенні про транзит.
Іран, тим часом, дізнався, що може змусити світ вести переговори над географією. Вони можуть загрожувати Ормузу, частково відкривати його, вводити дозволи, перевіряти морські маршрути, вказувати на управління в морі та використовувати кожну комерційну затримку як дипломатичний тиск. Урок, який Тегеран, ймовірно, винесе, не в тому, що ескалація є занадто дорогою. Це те, що контрольована ескалація працює, якщо інша сторона більше боїться затяжної кризи, ніж ви.
Це те болото, в якому ми зараз перебуваємо. Ні це не було проваленим вторгненням. Ні це не окупація. Ні це не поле битви в традиційному сенсі. Щось більше відповідне сучасній епосі: війна, розпочата для відновлення американського впливу, яка натомість продемонструвала, наскільки впливовим був Іран, і наскільки мала стратегію Вашингтон для усунення цього впливу.
Ця стаття вперше з'явилася на The Geopolitical Pickle Substack і повторно публікується з доброзичливої згоди. Читайте оригінал тут.
Оригінал: asiatimes.com