Ієн Богост: «Маленькі речі» допоможуть нам відновити життя
· Майбутнє
Ієн Богост у своїй новій книзі розкриває, як технології змінюють наше відчуття світу та пропонує відновити повсякденні радощі.
Чи будує Кремнієва долина неправильні речі?
Не зважаючи на свою самодопоміжну назву, книга письменника, дизайнера та академіка Іана Богоста “Маленькі речі: як жити більш задовільним життям” ставить кілька важливих запитань про те, як технології змінили наше сприйняття фізичного світу. Використовуючи популярну статтю Богоста в Atlantic про занепад автомобілів з ручною коробкою передач як відправну точку, “Маленькі речі” стверджують, що багато аспектів нашого повсякденного життя — від автомобілів до дверей та ванних кімнат — стали нематеріальними.
“В основному, це ідея про те, що ми від'єдналися від сенсорного світу, і причина цього — це те, що можна назвати технологіями зручності,” — сказав Богост, хоч він швидко додав, що технологія не є єдиною причиною цієї зміни. “Безліч факторів — не лише технології, і, безумовно, не лише технології у стилі Кремнієвої долини — віддалили людей від світу, в якому вони живуть, позбавивши їх текстури повсякденного життя.”
Насправді, хоча Богост відзначає інші книги, що критикують технологічну індустрію, він зазначив, що трохи “втомився від постійної критики”. Тому в даний час він менш сфокусований на закликах до ширших соціальних змін і більше на знаходженні “задоволення” у щоденних сенсорних переживаннях.
“Це надто багато для звичайних людей, щоб сказати: ‘Ну, ми просто повинні вирішити проблему нерівності в багатстві чи капіталізму, і тоді ми зможемо знову повноцінно жити,’” — сказав він. “Звичайним людям не потрібно на це чекати.”
Під час нашого інтерв'ю (яке я скоротив для зручності та ясності) ми також обговорили компроміс між зручністю та досвідом, як Кремнієва долина може покращитися, і “хіпстерське повернення до ностальгії”.
Ви написали цю чудову статтю про автомобілі з ручною коробкою передач. Як це привело вас до цих більших ідей про “маленькі речі”? Як ви усвідомили, що це може стати книгою?
Я написав історію про ручну коробку передач у 2022 році. Загалом, суть була такою: Люди роками жалілися на занепад ручної коробки передач, але електричні автомобілі зробили це реальністю, адже у них немає трансмісій. Припускаючи, що електричні автомобілі врешті стануть загальноприйнятими, що, як я вважаю, так і буде, то це справді кінець.
Ви [пишете] історію і кажете: “Ну, це було цікаво, це маленька річ, я викладу її в інтернет.” Але ця стаття стала величезною. Реакція була колосальною. І мені справді було цікаво, чому. Чи справді людям подобаються їхні автомобілі з ручною коробкою передач? Я так не думав.
Я витратив рік, думаючи над цим, іноді, і зрозумів, що насправді я працював над цим довше, ніж очікував. Я повернувся і подивився, як я писав про тостери, смузі чи сльози, або на свій каталог інтересів, і зрозумів, що звичайне життя мені дуже привабливе, і я ніколи не розумів чому. Чи є щось не так зі мною? Чи я просто незвичайний?
Це усвідомлення, через ручну коробку передач, що звичайне життя не лише цікаве, але і надзвичайно, глибоко значиме, і ми не оцінили його належним чином. Такі речі, як ручна коробка передач, яка пронизана символічним і реальним змістом для людей, просто відкриває вікно, а ти відчуваєш, як вітряне дунення, і ти такий: “О так, вітряне дунення.”
Давайте поговоримо про концепцію дематеріалізації, адже книга структурована навколо неї. Перша половина описує, діагностує, а друга половина — говорить про рішення, антидоти. Чи хочете пояснити, що таке дематеріалізація?
В основному, це ідея про те, що ми від'єдналися від сенсорного світу, і причина цього — це те, що ви можете назвати технологіями зручності. Хоча це не лише технології; це також бюрократія, ефективність, економіка, регуляторні апарати. Всілякі фактори — не лише технології, і, безумовно, не лише технології у стилі Кремнієвої долини — віддалили людей від світу, в якому вони живуть, позбавивши їх текстури повсякденного життя.
Мій улюблений приклад цього, той, який завжди зрозумілий, це: Ви йдете до туалету в аеропорту, тільки що вийшли з рейсу, і унітаз змиває за вас, умивальник вмикається за вас, рушники видаються за вас, мило видається за вас — або ні, правильно? Це якось не працює, але це відчуття: Цю річ, яку я раніше робив своїм тілом і своїми сенсорами, тепер я не роблю. Це так буденно, і, загалом, це був рух, який насправді покращив наше життя. Але ми не усвідомлювали, що робимо компроміс між прогресом і втратою контакту з матеріальним світом.
Отже, це те, що для мене означає дематеріалізація, ця сім'я умов, які віддалили нас від нашого сенсорного життя.
Ця частина про туалет була дуже відчутною для мене, адже ви говорите не лише про досвід використання цих речей, а й про досвід того, що вони не працюють для вас.
Ви помічаєте їх, коли вони не працюють, і є певне тертя, яке допомагає вам зрозуміти проблему. У багатьох випадках ми навіть не усвідомлюємо, що є проблема, або розуміємо, що щось не так, але не знаємо що саме.
Одне з того, що ви також зазначаєте, це: Багато з цих змін, в певному сенсі, покращили наше життя. Ви сказали, що є компроміс, як, наприклад, у випадку ручної коробки передач і автоматичної, а потім ви додали електричні автомобілі —
Є багато людей, які виступають за автомобілі з ручною коробкою передач і кажуть: “Двигуни внутрішнього згоряння — це єдиний шлях, і ми повинні бути пуристами, що горять диназаврами.”
Я зовсім так не вважаю. Замовлення Uber, стрімінг музики, DoorDash і навіть деякі обіцянки автоматизованих пристроїв — я маю на увазі, деякі з них беззмістовні, але я це загалом розумію — мені дуже важливо, щоб ми визнали, що наше життя в цілому краще, але сталася ця річ, яку ми не помітили, у зміїному варіанті.
Я великий фанат Корті Докторова, але ці [аргументи,] “Ця система економіки та технологічні ціннісні системи — очевидно причина всіх наших проблем, і я назву це зменшенням якості,” просто щоб взяти дуже популярний приклад. Людям очевидно потрібно пояснення, але потім ви кажете, “Так, але мені подобається Amazon Prime, мені подобається шукати інформацію в Google.”
Отже, я намагаюся знайти баланс між чесністю щодо того факту, що наше життя в цілому краще, що це не проблема лише Кремнієвої долини, насправді це набагато більше, і що це відбувається так повільно, що ми не помічаємо.
Одне з вражаючих речей у книзі в порівнянні з тим, що я читав у роботах Докторова, чи [книзі Дженні О’Дел] “Як нічого не робити” — є ця ціла купа книг — те, що ваша книга менш гнівна. Існує певний струм критики, але тон трохи інший.
Особисто я давно пишу про технології, і я не думаю, що це високомірно з мого боку стверджувати, що я випереджав час, критично ставлячи до технологічного прогресу в стилі Кремнієвої долини. Я говорив про Facebook і соціальні медіа задовго до того, як багато людей почали це помічати, і це було дуже самотньо.
Але я просто відчуваю трохи втоми від постійної критики, і я також відчуваю, що це неправильно діагностує або надмірно діагностує проблему. Це дуже задовольняє вірити, що є добрі хлопці і погані хлопці, або що є просте пояснення, і як тільки ми зрозуміємо пояснення, нам просто потрібно все відкотити назад, і тоді все знову буде добре.
Я хочу поговорити про частину Кремнієвої долини. І це не лише проблема Кремнієвої долини, але багато ідей, про які ви говорите, резонують з відчуттям, що багато споживчих технологічних продуктів, споживчих послуг зосереджені на зручності, швидкості, таких речах. Читаючи цю книгу та пов'язані з нею книги, іноді в мене постає питання: Чи дійсно всі ці компанії просто переслідують неправильні цілі?
Я впевнений, що одержимість ефективністю, автоматизацією, невидимістю, прозорістю і масштабом справді сприяє цьому бажанню. “Ми зробимо все легшим, щоб вам не доводилося це робити.” Це один із способів підсумувати останні кілька років.
Деякі з цих зусиль походили з хорошого місця, як, наприклад, Uber. Пам’ятаєте, раніше, коли ви були в місті, яке не Нью-Йорк, і хотіли взяти таксі, а це було дуже важко, а тепер це дуже легко? Ви могли б романтизувати це і сказати, що [зручність] не має значення, але має.
Замість того, щоб звинувачувати або технологізації, або індустрія, або звичайних людей у тому, що вони занадто дурні, щоб помітити або добровільно передати свої життя, що є ще одним поясненням, я просто думаю, що це сталося за такий довгий період, так повільно, і з такою загальною підтримкою, що як споживачі, так і організації, які надають такі послуги, говорили: “Ось угода,” і всі були такі: “Так, я на борту, я більше не хочу купувати CD, Spotify було б чудово, підписуйте мене.”
Насправді, ми відчували, що розуміємо угоду, але ми не повністю усвідомлювали справжню угоду. Ми не врахували той факт, що ми фізичні істоти, ми тіло, і, можливо, тут я б поклав частину провини більше на культуру в стилі Кремнієвої долини. Сьогодні ви це бачите, ця ідея, що я можу перевершити навіть наявність тіла, я можу жити вічно — чи то трансгуманізм, сингуларізм, чи просто вічне життя через ефективність і оптимізацію, ця ідея завжди була центральною для загального комп'ютера, що він може просіяти будь-який досвід і перетворити його на обчислювальний.
І ми просто ніколи, слава Богу, не зможемо вийти із наших тіл. Але ви приходите до Долини, і як і раніше існує це дивне відчуття, що цей втілений людський досвід — це просто непотрібно, зайве. І це просто неправильно.
Книга написана для ширшої аудиторії, але мені цікаво для підприємців або людей, що створюють продукти: Чи є позитивні приклади, які ви бачили, як люди можуть дивитися на цей компроміс по-іншому? Щоб не лише оптимізувати суто для зручності, але, можливо, знайти баланс між зручністю, тертям і сенсорним досвідом?
Якщо ви озирнетеся назад і подивитеся, як комп'ютери перетворилися з інструментів для аналізу даних на культурні інструменти, що почалося в 1960-х, була ця сильна ідея про те, що ви зможете висловити себе за допомогою [комп'ютерів], але також що підключення до них належним чином було дійсно важливим. І в 1970-х роках, в Xerox PARC та Apple, була ця ідея обчислювальної версії інженерії людських факторів, що моє тіло повинно поміститися в крісло або пройти через двері, це було дійсно, глибоко важливим для обчислень протягом десятиліть, до 90-х. Як тільки ми дійшли до 2000-х, коли справжня окупація культури обчисленням відбулася, я думаю, саме тоді ми відвернулися від цього процесу намагатися вести переговори між обчислювальним та людьми.
Що це припускає, так це те, що досвід чогось також важливий, а не лише результат. Ми зосередилися на результаті, а потім зменшили важливість досвіду виконання дій, а тепер ми дійшли до того моменту, коли, якщо ви говорите про досвід виконання чогось із страхом, що підприємців у стилі Кремнієвої долини, вони будуть такими: “Чому б вам це робити? Ми можемо це автоматизувати. ІІ вирішить це. Ми можемо передати це на Філіппіни.”
Існує безліч рішень, які запобігають вам займатися цим експериментальним досвідом, і виявляється: Ні, я хочу мати ці досвіди, адже це частина того, що робить мене людиною і живим, навіть якщо вони виглядають смішно поодинці. Знаєте, кому цікава відчуття льоду в моїй водяній пляшці, але, як я стверджую в книзі, з часом усі ці маленькі деталі, вони накопичуються, вони надзвичайно значимі, і коли ви все це позбавляєте, ви дійсно помічаєте, що бракує.
Головна відповідь — досвід має значення. Досвід використання продуктів і послуг має значення, не лише результати, які вони забезпечують. І майже смішно це говорити в голос на відповідь на ваше питання, тому що, якщо ви запитаєте будь-якого дизайнера UX у Кремнієвій долині: “Ви так робите?” Вони скажуть: “Абсолютно, ми робимо це постійно, це дуже цінно для нас.”
Але я не думаю, що так. Вони думають, що роблять це, але втратили з поля зору те, що насправді роблять, що полягає в позбавленні його.
Мені подобається, що книга так глибоко вписана в особистий досвід і сенсорний досвід. Але як людина, якій 43, і яка пережила багато з цих відчуттів, я починаю підозрювати себе. Чи не є я просто старим дядьком, який сумує за [досвідом моєї юності]? Як ви думаєте про ці речі таким чином, щоб це не було просто романтизацією того, яким був світ?
Дуже легко потрапити в ностальгію, і я думаю, що існує певний струм бажання, яке орієнтоване на так звану аналогову культуру. Наприклад: “Я знову куплю Walkman, і це вирішить мої проблеми.”
У мене є кілька думок з цього приводу. По-перше, я досить чітко аргументую це в книзі: Ми не повертаємося назад. Ви живете в сьогоденні, у майбутньому, і ми не живемо в минулому. Лементувати про те, що було раніше і що було втрачено, корисно лише настільки, наскільки це може орієнтувати вас, але це не особливо корисно у допомозі вам жити своє життя.
Я люблю, люблю, люблю телефон, я люблю старовинний телефон у стилі Western Electric, я люблю, якими вони інтимними є, я люблю, як вони відчуваються в моїй руці, я люблю їхню вагу. [Але тепер] ми на Zoom, або, в кращому випадку, у нас навушники. Це не зміниться. Отже, замість того, щоб дивитися на цей приклад і думати: “Ах, якби лише ми могли повернутися назад, ми могли б, можливо, через це хіпстерське повернення до ностальгії” — гаразд, це цікава сигнальна річ. Я пам'ятаю це, і це означало для мене багато, і це хороший спосіб орієнтувати себе до вашого справжнього сенсорного життя.
Тепер, що круто, так це те, що, будь вам 43 роки, чи 23, ви все ще маєте людське тіло. Ви живете в світі, і ми живемо в ньому разом, і навколо нас завжди є можливості робити те ж саме, але іншим чином.
Одна з речей, які мені подобаються в Zoom в порівнянні з телефоном, це те, що я можу мати цього радіо досвіду з самим собою і з вами, що це дуже звуково задовольняюче, і я не отримую цього на стиснутій цифровій лінії. Отже, це одна відповідь. Ностальгія може бути орієнтуючою, але це відмовка думати, що можна жити в минулому. Якщо це лише сумне, що воно допомагає?
Друга річ, на яку я хочу звернути увагу: Останнім часом було багато розмов про тертя, наприклад, “Нам потрібно заново ввести тертя,” і я вважаю, що це також неправильно.
Все стало дуже гладким і слизьким. Воно дійсно стало таким, тому що у нас у всіх є ці смартфони — вони гладкі на поверхні. Але потім, через ефективність і легкість, все стало відчуватися дійсно безтертому, а протилежністю безтертя є тертя.
Але вам насправді не хочеться, щоб речі були важкими або становили вам на заваді. Вам просто потрібно відчувати себе, коли ви це робите, що принципово інше, ніж “О, це повинно бути важким, мені потрібно ввести перепони, які стають мені на заваді.”
Я також хочу спитати про це питання зв'язку між маленькими речами у заголовку книги і цими більшими запитаннями про те, як змінюється суспільство. Я згоден з тим, що наше життя стало дематеріалізованим і відокремленим від сенсорного досвіду, але здається, що ви не турбуєтеся про те, що в якийсь момент острови фізичного або сенсорного задоволення просто зникнуть або стануть невловимо маленькими.
Я думаю, що це дуже тонке, складне питання. Так, це те, про що я кажу, але ми, здається, вважаємо, що це не так. Ми одержимі ідеєю того, що щось втрачено і це не можна відновити, або що це потрібно відновити через масові культурні, соціальні, економічні, регуляторні, будь-які зміни.
Тепер, я не проти такого великого переходу. Я не знаю, наскільки це легко чи ймовірно здійснити. Я вважаю, що це багато, щоб покласти на звичайних людей, щоб сказати: “Ну, нам просто потрібно вирішити проблему нерівності в багатстві або капіталізму, і тоді ми зможемо повернутися до повного переживання нашого життя.” Ми не можемо чекати на це. Звичайні люди не повинні на це чекати.
Я б дуже хотів, щоб лідери індустрії, уряду та громадських організацій робили все можливе в своїх контекстах, щоб створити більше можливостей, орієнтованих на маленькі речі, більше задовольняючих можливостей для людей.
Приклад — це вся дискусія про дистанційну роботу, офісну роботу, що саме ви робите кожного дня на вашій роботі з електронною поштою чи щось інше. Очевидно, якщо ви керуєте організацією, ви маєте певний контроль над тим, що люди насправді роблять і як.
Але мої сусіди не мають змоги зробити цей вибір, ваша тітка не може зробити цей вибір, але вони все ж повинні жити своїми сенсорними життями, є щось, що вони можуть зробити прямо зараз, у цей момент, кожного дня, замість того, щоб зводити руки або без упину постити на Facebook, як все погано. Ми вже намагалися це робити деякий час, і це здається, не допомогло.
Оригінал: techcrunch.com