Інфінітезималі: чи є «нескінченно малі» величини реальними?
· Наука
Математики століттями сперечалися про реальність інфінітезималей — нескінченно малих величин, на яких тримається числення, від Ньютона до сучасних теорій Абрахама Робінсона.
Дискусії навколо того, чи існують нескінченно малі величини — інфінітезималі, — супроводжують математику протягом століть. Хоча Ісаак Ньютон та Готфрід Вільгельм Лейбніц спиралися на це поняття для створення основ числення, вони самі не були впевнені в реальності таких чисел. Лейбніц вважав, що ці величини корисні для отримання правильних висновків, тоді як Ньютон у своїх працях, зокрема у «Philosophiæ Naturalis Principia Mathematica», уникав їх використання в остаточних розрахунках.
Критика цього підходу була гострою. У 1734 році філософ Джордж Берклі розкритикував використання інфінітезималей у численні, оскільки вони, на його думку, не є ні нулем, ні скінченним числом. Він іронічно назвав їх «привидами померлих величин». У XIX столітті німецький математик Карл Веєрштрасс знайшов спосіб повністю обійтися без інфінітезималей — використання границь (так звані епсилон-дельта означення). Цей метод, який досі викладають у вишах, дозволив оминути проблему інфінітезималей, хоча й виглядає менш елегантним.
Логічне обґрунтування інфінітезималей
У 1960-х роках математик Абрагам Робінсон зумів розробити теорію, в якій ці величини мають право на існування. В основу він поклав абстрактні ідеї Курта Геделя про взаємозв'язок між формальними твердженнями та математичними «всесвітами». Використовуючи принцип компактності, можна показати: якщо кожна скінченна підмножина саме цієї колекції тверджень є несуперечливою, то несуперечливою є вся колекція, а отже існує всесвіт, у якому всі ці твердження виконуються одночасно.
У такому «нестандартному» всесвіті інфінітезималь стає об'єктивно існуючою величиною, яка менша за будь-яке додатне число, але не дорівнює нулю. Це дозволяє математично легітимізувати те, у чому свого часу сумнівався Архімед, який розглядав це поняття ще за багато століть до Ньютона й Лейбніца.
Попри теоретичну обґрунтованість, «нестандартне числення» Робінсона не стало загальноприйнятим стандартом. Більшість сучасних математиків визнають інфінітезималі як валідні структури, проте методи Веєрштрасса залишаються практичнішими. Стандартні методи числення зазвичай придатніші для доведення існування таких структур, тоді як обчислення в межах теорії Робінсона часто дуже складні.
За матеріалами Scientific American