Коли сучасність пожирає майбутнє
· Майбутнє
Споживчі демократії зосереджені на негайному задоволенні потреб, тоді як авторитарні системи на кшталт Китаю виграють завдяки довгостроковому державному плануванню та інвестиціям у стратегічні галузі.
Ахіллесовою п'ятою споживчих демократій є те, що в теперішньому часі майже немає жодної політичної сили, яка дбала б про майбутнє. Усі сигнали зворотного зв’язку — у політиці, культурі та на ринку — налаштовані на отримання негайного задоволення. У кожному з цих випадків стимули системи спрямовані на те, щоб дати найвпливовішим демографічним групам саме те, чого вони хочуть, і саме тоді, коли вони цього хочуть — тобто зараз.
Від швидкої моди до виборчих перегонів і щоквартальних звітів про прибутки — система реагує на прагнення щастя, обмежене найближчою перспективою.
Наслідком цього, як доводив гарвардський соціолог Деніел Белл понад пів століття тому у своїй книзі «Культурні суперечності капіталізму», є те, що сучасність зрештою «поїдає» майбутнє на шкоду довгостроковій стійкості суспільства. Нещодавнє есе Саймона Кертіса та Ієна Клауса для Noema під назвою «Американці програють довгу гру» чудово висвітлює цю думку.
Хоча в ринкових економіках державне планування, що підтримує стратегічні галузі, які вважаються критично важливими для майбутнього, зазвичай сприймається скептично, протилежна ригідність короткострокового споживацького менталітету рідко визнається критичною вадою належного врядування. Проте, якщо суспільства не готуватимуться до того майбутнього, якого вони прагнуть, не субсидіюватимуть його і не інвестуватимуть у нього, вони ніколи його не досягнуть.
Модальність ринкової держави в Китаї
З усіх великих держав постмаоїстський Китай виділяється тим, що взяв під контроль своє майбутнє, не жертвуючи теперішнім. Протягом останніх десятиліть він не лише вивів сотні мільйонів людей на шлях загального процвітання, а й водночас швидко підкорив ключові галузі сталого майбутнього — від «зелених» технологій до штучного інтелекту.
Треба визнати, що поєднання в Піднебесній довгострокового планування, перевіреного надійними ринковими сигналами та підкріпленого стратегічно спрямованими субсидіями, спрацювало. Насправді воно спрацювало навіть занадто добре: надвиробництво виливається на світові ринки, загрожуючи витісненням місцевих виробників та робочих місць в інших країнах.
Китай не прийшов до цього за одну ніч. Цей шлях був довгим. У 1987 році тодішній голова ідеологічного відділу політбюро Компартії Ху Цілі сказав мені в Пекіні: «Ринок не є унікальною рисою капіталізму. Капіталізм не володіє патентним правом на ринкову економіку. Ми намагаємося створити нову й безпрецедентну модальність, де планування поєднується з товарною економікою, де держава регулює ринок, а ринок спрямовує підприємства».
Загальна економіка керується однопартійною політичною системою, розрахованою на досягнення консенсусу щодо довгострокових цілей, які мають достатній імпульс, щоб реалізовуватися протягом багатьох років без розривів у послідовності. Щойно курс визначено, він виконується з відносною дисципліною керівництвом та адміністрацією, які, хоча й не спираються на популярність серед виборців, є системно відповідальними за досягнення поставлених цілей.
Коли партія визначає ключову стратегічну мету, держава застосовує підхід «цілого дракона», у межах якого субсидії для стартапів, пошук ресурсів, ланцюги постачання та виробничі потужності вертикально інтегровані, що робить цей механізм одним із найпотужніших в економічній історії.
Вади, пов'язані з силою
Головний недолік китайської системи, звісно, тісно пов'язаний з її силою. Щоб запобігти руйнуванню консенсусу, система вдається до надмірних заходів репресивного порядку та контролю над свободами. Це повна протилежність відкритим суспільствам Заходу, де вада полягає саме в силі різноманітної участі та виборчої конкуренції: зростаюча нездатність досягти консенсусу щодо довгострокових цілей серед какофонії голосів, безлічі суперечливих інтересів і мінливої громадської думки.
Коли запекла партійна боротьба руйнує консенсус у суспільстві, демократична зміна влади може означати повний розрив із політикою, яку більшість виборців підтримували лише чотири роки тому. Дотримання курсу протягом часу, необхідного для досягнення результатів, не є надійною рисою такої системи.
Крайній прояв цієї різниці можна побачити в контрастній поведінці нинішніх лідерів США та Китаю. Американський лідер насолоджується домінуванням у миттєвих мемах, пробиваючись крізь кожен 24-годинний новинний цикл за допомогою шквалу постів у соціальних мережах на адресу різних ворогів. Натомість лідер Китаю, який має майже диктаторські повноваження, використав свій накопичений вплив, щоб розробити дорожню карту на наступні пів століття.
Довгий марш Китаю до володіння «зеленими» технологіями
Зустрівшись у Мексиці у 2012 році, «Велика двадцятка» (G-20) вперше вирішила внести питання зміни клімату до порядку денного. У ті часи Рада XXI століття Інституту Берггрюна — група колишніх глав держав і урядів, технічних лідерів та лауреатів Нобелівської премії — щорічно зустрічалася з головою G-20 для надання порад щодо порядку денного.
Голова того року, тодішній президент Мексики Феліпе Кальдерон, запросив раду на обід у саду президентського палацу Лос-Пінос для обговорення майбутньої зустрічі. Коли тема зайшла про клімат, У Цзяньмінь, провідний китайський дипломат і виконавчий директор Китайського інституту інновацій та стратегії розвитку, розповів, що головним пріоритетом нової партійної верхівки Сі Цзіньпіна буде «екологічна цивілізація».
Ще 14 років тому він впевнено окреслив траєкторію рішучого переходу Китаю на електромобілі та плани масштабних інвестицій у дослідження та розробки (R&D) систем зберігання енергії для вітрової та сонячної генерації, а також для електромобілів. Всі слухали його з повагою, але скептично, тому що тоді Китай навіть не брав участі в «автомобільних перегонах».
У 2012 році Китай вже домінував у виробництві сонячних панелей, але Chevy Volt був найбільш масовим електромобілем у світі. Жодна країна не контролювала виробництво акумуляторів, яке тоді тільки зароджувалося в глобальній конкуренції.
Впевненість У Цзяньміня в спроможності Китаю була обґрунтованою. Сьогодні майже 70% усіх нових автомобілів, що продаються в Китаї, — це електромобілі, а половина всіх світових продажів — це електромобілі китайського виробництва. Китай виробляє близько 80% світових акумуляторів і володіє 70% глобальних патентів на них. Він має половину всієї світової потужності великомасштабних акумуляторних сховищ, призначених насамперед для накопичення сонячної та вітрової енергії для енергомережі на випадок, коли сонце не світить або вітер не дме.
Як частину свого підходу «цілого дракона», Китай також розбудував розгалужену інфраструктуру станцій швидкої зарядки по всій країні, необхідну для стимулювання використання електромобілів. Він ініціював стратегічний крок із підключення акумуляторних сховищ до енергомережі, вимагаючи від забудовників будувати або замовляти потужності для зберігання енергії як умову для затвердження нових вітрових чи сонячних електростанцій.
Експорт китайських технологій сприяв поширенню великомасштабних акумуляторів для інтеграції в енергомережі багатьох країн. Близько 70% акумуляторів для електромобілів у світі постачається з Китаю.
Каліфорнія має найбільшу кількість встановлених великих акумуляторних сховищ за межами Китаю. Їхня потужність зросла з якихось 700 мегават у 2019 році до 21 000 МВт у 2026 році. До 2045 року штат планує досягти потужності 52 000 МВт для підтримки енергомережі, що на 100% складається з чистої енергії. Протягом усього травня 2026 року 51% загального попиту на енергію в Каліфорнії покривався сонячною енергією. Блекаутів під час сильної спеки в останні роки вдалося уникнути завдяки тому, що мережа була підключена до акумуляторів, які накопичували енергію з відновлюваних джерел у години низького попиту.
Хоча ці системи часто збираються в Каліфорнії, 90% комірок і основних компонентів великих акумуляторів, встановлених у штаті, надходять з Китаю.
Квоти та демпінг
З погляду боротьби з часом у питанні клімату, найширше розповсюдження «зелених» технологій Китаю є безумовним плюсом для планети. Проте, як і в інших сферах торгової конкуренції, дешевший продукт і надвиробництво загрожують вразливою залежністю від політичної системи, яку Захід вважає стратегічним противником.
Там, де існують вітчизняні галузі, майстерність Китаю загрожує їх ліквідацією. Оскільки «зелені» технології є критично важливими для нашого майбутнього, найрозумнішим підходом було б не забороняти китайський імпорт, а встановити розумну квоту, після якої починали б діяти мита. Це дозволило б обмежити шкоду, водночас дозволяючи іноземній конкуренції стимулювати масштабування внутрішньої індустрії.
Відкинувши ідеологів вільного ринку, варто визнати: субсидії — це не кінець світу, коли на кону стоїть придатна для життя біосфера. Зрештою, до адміністрації Трампа США певний час вдавалося чинити опір силі споживацької миттєвості. Роками вони субсидували купівлю електромобілів через податкові пільги. І Каліфорнія довела, як регулювання створює, а не руйнує ринки. Імперія Tesla Ілона Маска ніколи б не виникла, якби не стандарти штату щодо паливної ефективності та чистої енергії, які й створили ринок для його технологій.
Чи доречно вчитися в Китаю?
Зважаючи на невідкладність вирішення кліматичної катастрофи, чи так вже недоречно припускати, що споживчі демократії можуть дечому навчитися в Китаю? Це, звісно, жодним чином не означає, що Захід має рухатися до автократії чи авторитаризму. Це лише застереження: якщо демократії не зможуть поглянути далі за горизонт короткострокових інтересів і знайти шляхи до досягнення сталого консенсусу, вони залишаться на узбіччі майбутнього, що насувається.
Перефразуючи старе китайське прислів’я для нас самих: «Камені з далеких пагорбів можуть допомогти відшліфувати нефрит у себе вдома».
Оригінал: www.noemamag.com