Лише субсидій недостатньо: чому народжуваність у Східній Азії не зростає

· Азія

Лише субсидій недостатньо: чому народжуваність у Східній Азії не зростає

Китайські урядові субсидії та пільги не здатні радикально підвищити народжуваність, оскільки головними бар'єрами залишаються гендерна нерівність у родині та старі патріархальні очікування.

Протягом останнього десятиліття Китай змінив курс із обмеження народжуваності на її стимулювання. Хоча заміна багаторічної політики «одна сім’я — одна дитина» на універсальну політику двох дітей у 2016 році спричинила тимчасовий сплеск народжуваності — переважно за рахунок других дітей, які у 2017 році становили трохи більше половини від усіх новонароджених, — це зростання виявилося нетривалим.

Згодом Китай запровадив низку заходів, спрямованих на підтримку дітонародження, включаючи загальнонаціональні субсидії на догляд за дітьми, податкові пільги на доходи фізичних осіб для виховання та навчання дітей, а також різні місцеві програми житлової підтримки для сімей. Послуги, як-от доступні дитячі садки, також розширюються, хоча на їх розбудову потрібен час. Проте показники народжуваності майже не демонструють ознак сталого відновлення. Більшість цих заходів є досить новими, тому їх довгострокові ефекти ще належить побачити, але обмежена реакція на сьогодні порушує ширше питання: чи можуть самі лише фінансові стимули подолати глибинні обмеження, що впливають на рішення про народження дітей?

Дослідження Клаудії Голдін переосмислюють падіння народжуваності як наслідок дисбалансу: тоді як можливості жінок в освіті та кар’єрі стрімко зросли, чоловіки не поспішають брати на себе більшу частку обов’язків із виховання дітей. Субсидії, що знижують вартість виховання дитини, можуть вирішити фінансові бар’єри, але самі по собі вони не здатні усунути цей фундаментальний розрив. Нові дослідження в Китаї вказують на менш очевидну можливість: значення має не лише розмір стимулів, а й те, як витрати та вигоди від народження дітей розподіляються всередині домогосподарств.

Пом’якшення політики планування сім’ї в Китаї свідчить про те, що невідповідність уподобань подружжя змінює рішення пар. Для багатьох груп обмеження «одна дитина» було гнучкішим, ніж випливало з назви. Етнічним меншинам, як правило, дозволялося мати більше однієї дитини. Починаючи з середини 1980-х років, більшість провінцій дозволяли сільським парам заводити другу дитину, якщо первістком була дівчинка, а деякі регіони дозволяли всім сільським парам мати двох дітей. Однак більшість міських пар ханьців залишалися під дією обмеження «одна дитина», тому різниця у вподобаннях щодо народжуваності між подружжям майже не впливала на вибір партнерів.

Перехід до політики двох дітей у 2016 році дозволив парам, що мали одну дитину, реалізувати свої приховані плани, активувавши раніше стримувані гендерні вподобання. На відміну від дружин, чоловіки більше прагнуть мати дітей, якщо первістком є дівчинка, що узгоджується зі стійкістю переваги синів у деяких частинах Азії. Оскільки стать первістка в міському Китаї за часів політики «одна дитина» була майже випадковою, пари з первістками-дівчатками та пари з первістками-хлопчиками відрізняються переважно лише бажанням чоловіка мати другу дитину.

Це відновлене бажання мати дітей має наслідки, що виходять за межі показників народжуваності. Міські пари, у яких першою народилася дівчинка, частіше за інших вирішуються на народження другої дитини, або, якщо цього не стається, частіше розлучаються.

Серед пар, які залишаються у шлюбі з однією дитиною, ресурси домогосподарства — зокрема споживання та вільний час — зміщуються на користь чоловіка. Причина може полягати у перспективах після розлучення. Оскільки фертильність жінок знижується з віком швидше, ніж у чоловіків, розлучений чоловік має більше шансів народити другу дитину в новому шлюбі, ніж розлучена жінка. Ця асиметрія може посилити переговорні позиції чоловіка всередині шлюбу. Коли погляди подружжя на народження дітей розходяться, розбіжності можуть вирішуватися через розлучення або перерозподіл ресурсів, а не через народження другої дитини, що нівелює вплив пом’якшення демографічних обмежень.

Добрі наміри можуть мати непередбачувані наслідки. В принципі, такі стимули, як податкові відрахування для великих сімей, полегшують тягар виховання дітей. Але вони не знімають конфлікт між роботою та сім’єю, з яким стикається багато жінок, і чим щедріше винагороджується дітонародження, тим сильнішими стають очікування, що жінки встигатимуть і те, і інше. У Східній Азії, де рівень участі жінок у робочій силі високий, цей тягар лягає переважно на них, а їхня готовність мати дітей є ключовою для демографічних показників. Там, де витрати на поєднання кар’єри та виховання дітей переважують стимули, найбільш імовірною реакцією є відсутність реакції.

Політики також стикаються з глибшим викликом — зниженням бажання мати дітей, що частково зумовлено зміною соціальних норм. Традиційна сім’я була економічним партнерством, побудованим на гендерному розподілі праці, але оскільки ринки замінили значну частину того, що подружжя раніше забезпечувало одне одному, шлюб став менш економічно необхідним. Оскільки дітонародження у Східній Азії рідко відбувається поза шлюбом, падіння рівня одружень означає зменшення кількості народжень. У Китаї десятиліття дії політики «одна дитина» сформували нові норми, знизивши репродуктивні очікування наступних поколінь. Такі норми змінюються повільно, що може обмежувати короткостроковий ефект політики стимулювання народжуваності.

Нерівний розподіл обов’язків із догляду за дітьми притаманний не лише Китаю. Навіть гендерно-нейтральна політика, спрямована на зменшення нерівності у вихованні дітей, на практиці може мати неоднорідні результати. Дослідження провідних економічних факультетів університетів США показало, що надання новим батькам можливості «зупинити годинник» — фіксований період, протягом якого доцент має отримати постійну посаду, — призвело до нерівних наслідків. Хоча показники отримання постійних посад зросли для чоловіків, вони знизилися для жінок. Попри формальну рівність, додатковий час не був однаково вільним — матері продовжували нести більший тягар догляду за дітьми, тоді як батьки використовували цей час для публікацій у провідних виданнях.

Розділеною відпусткою по догляду за дитиною користуються переважно матері в усіх країнах ОЕСР. Ця модель найбільш виражена у Східній Азії, де оплачувана відпустка по догляду за дитиною в Японії та Південній Кореї є однією з найщедріших в ОЕСР, проте показники її використання батьками — одні з найнижчих. Оскільки ці пільги розподіляються всередині домогосподарства, їхня цінність залежить від того, хто фактично несе витрати на виховання дитини.

Відпустки та грошові виплати компенсують частину витрат, але вони не зменшують власне працю з догляду, яка зазвичай лягає на того з батьків, чиї альтернативні витрати часу нижчі. Політика, що безпосередньо зменшує вартість догляду, наприклад, розширення доступу до доступних дитячих садків, полегшує тягар для того, хто доглядає — чи то матері, чи батька. Китай вже почав рухатися в цьому напрямку з планами до 2030 року створити систему доступних дитячих садків для дітей до трьох років. І для Китаю, і для країн з високим рівнем доходу ширший урок полягає в тому, що заходи, які знижують витрати для основних опікунів, зроблять більше для підвищення народжуваності, ніж просто субсидування народження дітей.

Ханьмо Ян — доцент Школи народонаселення та здоров’я, Китайський народний університет.

Цзюньцзянь І — заслужений професор Боя в Національній школі розвитку Пекінського університету.

Оригінал: eastasiaforum.org

Про Що? — новини науки, технологій і світу