Людина, яка бачить котів у людських обличчях

· Наука

Людина, яка бачить котів у людських обличчях

Після операції на мозку 28-річний чоловік почав бачити обличчя свого кота, накладені на обличчя всіх людей, яких він зустрічає, через рідкісну комбінацію палінопсії та прозопометаморфопсії.

Уявіть, що котячі мордочки переслідують кожне людське обличчя, яке ви бачите протягом дня. Спостерігаючи, як ці чеширські коти раз у раз виникають перед очима, можна подумати, що ви провалилися в кролячу нору. Це виглядає фантасмагорично. Проте саме так минають дні 28-річного чоловіка на ім'я Карл, який живе на північному сході Сполучених Штатів.

Коли Карл прокидається вранці, його сіра смугаста кішка Луна часто стає першою істотою, яку він вітає, і обличчя Луни — першим, на яке він дивиться: вуса, мигдалеподібні очі, рожевий ніс, смужки. Коли це стається, образ мордочки Луни залишається з ним на кілька годин, а іноді й на весь день. Він бачить очі та сріблясті смужки своєї котячої компаньйонки, накладені на всі людські обличчя, які зустрічає — як особисто, так і в інтернеті.

І зворотне також є правдою: якщо перше обличчя, яке він бачить вранці, людське, то він бачитиме зіниці та форму очей цієї людини на кожному іншому обличчі, яке зустріне протягом дня, включаючи пухнасту мордочку свого домашнього улюбленця. Ці накладення виглядають безшовними: в іншому обличчя здаються цілком звичайними та логічними.

Видіння Карла почалися після операції на мозку, під час якої йому видалили аномально з'єднані кровоносні судини з правої задньої скроневої частки — центру керування, що відповідає за розпізнавання особистості та зчитування виразів обличчя. Ці видіння, а також більш звичні викривлення, коли обличчя просто виглядають «неправильно», переслідують Карла вже два роки після операції. Схоже, у нього розвинулася комбінація двох рідкісних неврологічних станів: палінопсії, при якій зображення зберігається в полі зору після зникнення об'єкта, та прозопометаморфопсії, при якій людина бачить викривлені обличчя.

Бред Дюшейн, професор і психолог з Дартмутського коледжу, дізнався про Карла через Дженніфер Носкер, нейропсихологиню з Брігамської жіночої лікарні, яка працювала з ним після операції. Коли Карл розповів Носкер про викривлення облич, вона знайшла дослідження Дюшейна на цю тему і зв'язалася з ним. У Лабораторії соціального сприйняття Дартмута Дюшейн багато років вивчає прозопометаморфопсію, збираючи свідчення через спеціалізований вебсайт. За останні п'ять років близько 275 осіб звернулися до лабораторії через цей ресурс.

«Карл вважає перенесення між котячими та людськими обличчями дуже дивним, — пише Дюшейн в електронному листі. — Проте в нього вже певний час були проблеми зі сприйняттям облич, тому він адаптувався і ставиться до цього спокійно». Дюшейн пояснює, що всі ці викривлення почалися після хірургічного втручання.

Нещодавно Дюшейн і Носкер разом із третім колегою, психологом із Дартмута Антоніо Мелло, опублікували клінічне дослідження про випадок Карла у журналі Cortex.

Зазвичай люди з прозопометаморфопсією бачать зміни у формі чи розташуванні рис обличчя, або в кольорі чи текстурі шкіри. Наприклад, дехто бачить очі та роти, розтягнуті в «демонічні» форми з борознами на лобі, або ж помічає, як риси обличчя обвисають, набрякають чи викривляються. Заміна обличчя — це нетиповий прояв цього незвичного стану.

Один із найбільш ранніх задокументованих випадків заміни обличчя в науковій літературі також стосувався домашньої тварини: пуделя. Згідно з дослідженням, опублікованим у Cortex у 1986 році, жінка, відома як «пацієнтка 2», через 9 місяців після інсульту їхала в автобусі й побачила пуделя на руках іншого пасажира. Однак, відвівши погляд від собаки, вона помітила, що в усіх інших людей в автобусі замість їхніх власних облич з'явилися мордочки пуделя. Ця зорова галюцинація тривала ще 30 хвилин, навіть після того, як вона вийшла з автобуса.

На той час наслідки її досвіду здавалися досить шокуючими: видіння свідчили про те, що мозок обробляє обличчя інакше, ніж інші категорії зорових стимулів, — ідея, яка зараз є загальновизнаною. Дослідження показали, що веретеноподібна звивина, ділянка скроневої частки, активується, коли людина дивиться на обличчя, і тільки на обличчя.

Випадки Карла та пацієнтки 2 відрізняються принаймні двома моментами, пише Дюшейн: «По-перше, жінка у випадку 1986 року бачила цілу морду пуделя на пасажирах автобуса, тоді як Карл бачить лише окремі фрагменти, переважно очі та зіниці. По-друге, перенесення у випадку 1986 року було одностороннім: від собаки до людини. У Карла воно діє в обидва боки. Якщо він першою бачить кішку, її очі з'являються на людях. Якщо першою бачить людину, її очі можуть з'явитися на кішці».

У своєму недавньому аналізі Дюшейн та його колеги використали штучний інтелект для створення фотореалістичних версій видінь, які могли відчувати як Карл, так і пацієнтка 2. Карл допоміг відкоригувати гібриди кішки й людини, щоб вони відповідали його досвіду, тоді як голови пуделів були відтворені на основі лінійних малюнків 1986 року.

Ці зображення нагадують роботи Метью Грабельського, сучасного американського художника, який створює гіперреалістичні олійні картини людей з головами тварин у нью-йоркському метро, а також сюрреалістичної художниці й романістки Леонори Керрінгтон, яка зображувала жінок із головами коней та інших людино-тваринних гібридів.

Історія Карла та пацієнтки 2 нагадує нам, що наше сприйняття облич виходить за межі видів. Якщо певна ділянка мозку фундаментально налаштована на розпізнавання облич як людей, так і котів чи собак, можливо, ця здатність має спільний анатомічний креслення, що сягає сотень мільйонів років у минуле. Це також може пояснити, чому ми так охоче приписуємо людські емоції та особистісні риси іншим істотам, з якими ділимо планету та наші домівки.

Зображення, згенероване ШІ у співавторстві Бреда Дюшейна та Карла

Оригінал: nautil.us

Про Що? — новини науки, технологій і світу