Масштабне переозброєння Індонезії: початок модернізації армії
· Азія
Індонезія здійснює безпрецедентну модернізацію збройних сил, інвестуючи сотні трильйонів рупій у винищувачі, підводні човни та дрони.
Індонезія закуповує озброєння для сучасних збройних сил темпами, які рідко зустрічалися в її новітній історії.
На озброєння стають винищувачі Rafale, країна уклала контракт на 48 винищувачів KAAN з Туреччини. Військово-морські сили отримали два італійські військові кораблі класу PPA, а колишній італійський авіаносець Giuseppe Garibaldi був введений у стрій як KRI Sriwijaya.
Два підводні човни класу Scorpene будуються на вітчизняних верфях із застосуванням французьких технологій. Крилаті ракети BrahMos проходять етапи закупівель, турецькі безпілотники розширюють парк БПЛА, також надійшли транспортний літак A400M та нові радари протиповітряної оборони.
Фінансування цієї модернізації зростало так само стрімко. Оборонні витрати Індонезії збільшилися зі 125,8 трлн рупій (близько 7 млрд доларів за поточним курсом) у 2021 році до 190,3 трлн у 2024-му; на 2025 рік було заплановано 245,2 трлн, а в бюджеті на 2026 рік закладено 337,4 трлн рупій. Уряд заявляє, що ці кошти призначені не лише для закупівель: вони також спрямовані на технічне обслуговування, інфраструктуру, розвиток вітчизняної оборонної промисловості та ширший розвиток збройних сил загалом.
На папері Індонезія збирає елементи значно більш боєздатної армії. Проте володіння складними системами озброєння — це не те саме, що досягнення високої військової ефективності. Тепер країні необхідно об'єднати нові платформи в цілісну силу, яка зможе разом виявляти цілі, ухвалювати рішення, обмінюватися даними, завдавати ударів, маневрувати та підтримувати бойові операції.
У вересні Міністерство оборони та Рада національної оборони фактично визнали цей виклик, скликавши форум, присвячений оперативній сумісності, мережецентричній війні та концепції C6ISR, включаючи стандартизацію зв'язку та каналів передачі даних. Посадовці наголосили, що сучасні війни більше не вирішуються лише кількістю платформ чи руйнівною потужністю окремих видів зброї.
Логіка нарощування сил
Закупівельна кампанія Індонезії — це більше, ніж просто «шопінг» озброєнь. Rafale надає Повітряним силам сучасний багатоцільовий винищувач із передовими сенсорами та зброєю великої дальності. A400M розширює можливості перекидання сил. Програма KAAN, що передбачає закупівлю 48 літаків, може відкрити для Індонезії шлях до технологій винищувачів п'ятого покоління та надати шанс вітчизняній промисловості долучитися до проєкту.
Ситуація на морі схожа. Кораблі класу PPA — KRI Brawijaya та KRI Prabu Siliwangi — це 143-метрові бойові одиниці, озброєні ракетами «поверхня-поверхня» та «поверхня-повітря», морськими гарматами й торпедами, що є значним стрибком порівняно з багатьма старішими суднами флоту.
Два підводні човни Scorpene можуть мати ще більше значення в довгостроковій перспективі. Вони будуються на верфі PT PAL, державній суднобудівній компанії Індонезії, із залученням французьких технологій та підготовкою понад 400 індонезійських інженерів.
Те саме стосується безпілотників. Індонезія прискорила закупівлі турецьких систем, включаючи ANKA-S, TB3, Akıncı та Kızılelma, що свідчить про помітний перехід до безпілотної розвідки та ударних спроможностей.
За даними сінгапурської Школи міжнародних досліджень ім. С. Раджаратнама, у період з 2012 по 2022 рік Індонезія підписала лише один контракт на озброєні китайські безпілотники CH-4B. Починаючи з 2023 року, країна уклала контракти на закупівлю кількох типів турецьких безпілотних літальних апаратів.
Кожна нова платформа створює другу вимогу: архітектуру навколо неї. Сучасна військова потужність — це система систем. Сенсори повинні передавати дані до командних мереж, які, своєю чергою, повинні миттєво надсилати інформацію про цілі до засобів ураження.
Літаки, кораблі, підводні човни, дрони та наземні підрозділи повинні працювати в межах єдиної оперативної картини, і всі вони потребують постачання, ремонту та екіпажів. Актуальним питанням стає не те, скільки зброї купила Індонезія, а чи зможе вона діяти як єдина сила.
Ціна диверсифікації
Диверсифікація надала Індонезії геополітичну перевагу.
Країна отримує або розробляє спроможності спільно з Францією, Італією, Туреччиною, Індією, Сполученими Штатами, Південною Кореєю та власними оборонними підприємствами. Це дає Джакарті більше простору для маневру, ніж якби вона залежала від одного постачальника. Такий підхід також відповідає давній традиції країни щодо стратегічної автономії та балансування між великими державами.
Однак різноманітність має свою воєнну ціну. Кожен постачальник приносить власну архітектуру зв'язку, програмне забезпечення, регламенти обслуговування, інтерфейси озброєння, системи навчання та логістику. Сили, зібрані з багатьох технологічних екосистем, можуть здобути політичну незалежність, але водночас стати важчими для інтеграції в бою. Стратегічна диверсифікація може породити тактичну фрагментацію.
Оборонний істеблішмент Індонезії, здається, дедалі більше усвідомлює цю напруженість. Вересневий форум об'єднав Міністерство оборони, штаб збройних сил, усі три види військ, Міністерство цифрових технологій, національне дослідницьке агентство BRIN, агентство з кібербезпеки BSSN та вітчизняні оборонні компанії.
Порядок денний охоплював питання C6ISR, мережецентричної війни, стандартів зв'язку та каналів передачі даних. Визначення оперативної сумісності, надане посадовцями, було дуже влучним: воно виходило за межі зв'язку, охоплюючи персонал, доктрину, процедури, дані, мережі, сенсори, системи управління та платформи озброєнь.
Саме тут модернізація має перерости в трансформацію. Візьмемо для прикладу Rafale. Його ефективність залежить не лише від самого літака, а й від радіолокаційної картини, доступної пілотам, розвідданих для кожної місії, зброї, інтегрованої в доктрину, та здатності підтримувати високу інтенсивність вильотів.
Під час навчань PEGASE 2026 з Францією індонезійські Rafale літали поруч із французькими Rafale та літаком-заправником A330 MRTT — це демонструє переваги оперативної сумісності. Така ж логіка стосується BrahMos, Scorpene, військових кораблів PPA та безпілотників: зброя вартує набагато більше, якщо вона є частиною надійного ланцюга знищення. Без нього навіть передові платформи діють ізольовано.
Випробування «Sriwijaya»
«Sriwijaya» може стати найчіткішим випробуванням того, чи здатна Індонезія перетворити закупівлі на інституційну спроможність. Колишній італійський авіаносець Giuseppe Garibaldi був уведений у стрій у вересні як перший індонезійський авіаносець.
Посадовці описують його переважно як командний центр для морських операцій, платформу для оборонної дипломатії та засіб для надання гуманітарної допомоги. Він може обслуговувати багато гелікоптерів і, як очікується, зробить суттєвий внесок у ліквідацію наслідків стихійних лих та логістику по всьому архіпелагу.
Це розумна точка відліку. Індонезії не потрібно копіювати американську чи китайську авіаносну доктрину, щоб отримати користь від великого корабля, здатного нести авіацію. Географія країни створює реальні потреби в мобільності, реагуванні на катастрофи, морській присутності та управлінні.
Однак «Sriwijaya» також демонструє розрив між придбанням платформи та оволодінням цією спроможністю. Авіаносець потребує навчених екіпажів, авіаційних фахівців, персоналу для палубних операцій, ремонтних потужностей, гелікоптерів чи інших літальних апаратів, кораблів супроводу, суден забезпечення, зв'язку та доктрини для тривалого розгортання. Корпус корабля — це лише видима частина значно масштабнішої операції.
Корабель краще розглядати як тест на інституційне навчання, а не як доказ того, що Індонезія перетворилася на авіаносну державу.
Питання полягають у тому, чи зможуть ВМС вибудувати процедури, людський капітал та логістику, щоб підтримувати його корисність протягом десятиліть; чи зможуть вони поєднати це судно з фрегатами, підводними човнами, патрульними літаками та безпілотними системами; і чи зможуть PT PAL та інші індонезійські компанії навчитися обслуговувати, а згодом і модифікувати такі складні платформи на власних потужностях.
Програма Scorpene може запропонувати більш перспективну модель. Французька суднобудівна компанія Naval Group заявляє, що обидва підводні човни будуть побудовані та введені в експлуатацію в Індонезії з передачею технологій, які дозволять індонезійцям керувати ними, експлуатувати та обслуговувати їх.
Очікується, що понад 400 індонезійських інженерів пройдуть навчання з будівництва підводних човнів. Стратегічна автономія вимагає більшого, ніж просто володіння зброєю. Вона потребує достатнього рівня технічних, промислових та організаційних знань, щоб зберігати ефективність систем, коли іноземні ланцюги постачання стають дорогими, порушуються або обмежуються політичними чинниками.
Від закупівель до готовності
Індонезія довела, що здатна витрачати більше, диверсифікувати постачальників та купувати сучасні платформи. Наступний тест — чи зможе вона підтримувати їх, що означає зміну підходу до оцінки модернізації.
Цифри закупівель політично помітні, але оперативна готовність має стратегічно більше значення. Корисними показниками є кількість літаків, доступних у будь-який час, кількість годин нальоту пілотів, тривалість перебування кораблів у морі, швидкість ремонту пошкоджених систем, запаси боєприпасів, кількість інженерів, здатних обслуговувати найновіші платформи, та ефективність обміну даними про цілі між підрозділами.
Відповіді на ці питання рідко стають публічними, проте саме вони визначають, чи володіє армія лише «залізом», чи здатна його використовувати. Існує також фіскальне питання. 337,4 трлн рупій, виділені на оборону в 2026 році, — це серйозне розширення, але закупівлі створюють довгострокові зобов'язання.
Кожен літак, підводний човен, ракетна система та великий військовий корабель тягнуть за собою постійні витрати на пальне, запчастини, технічне обслуговування, програмне забезпечення, інфраструктуру, навчання та майбутню модернізацію. Ціна купівлі — це лише початок; реальна вартість зброї полягає в підтримці її функціонування протягом усього життєвого циклу.
Індонезії також слід стежити за тим, щоб правила щодо використання місцевих компонентів не замінювали собою реальні спроможності. Вітчизняна збірка має значення, але глибша автономія приходить разом із опануванням проектування, обслуговування, програмного забезпечення, системної інтеграції та інженерії.
Недавня модернізація C-130H силами індонезійської промисловості важлива не стільки для самого літака, скільки як ознака того, що зростає внутрішня здатність підтримувати існуючі сили.
Центральний виклик оборонної політики президента Прабово Субіанто стає все чіткішим. Перший етап полягав у закритті прогалин у спроможностях шляхом закупівель. Другий має бути спрямований на інтеграцію: створення сили, здатної бачити, спілкуватися, ухвалювати рішення, завдавати ударів та діяти як єдиний організм.
Ніщо з цього не применшує досягнень Індонезії. Масштаби модернізації суттєві. Але це змінює критерії успіху: спроможність дозволити собі сучасну зброю більше не є головним показником. Індонезія будує складніші збройні сили. Складніше завдання — зробити їх цілісною бойовою системою.
Ронні П. Сасміта — старший аналітик з міжнародних справ в Indonesia Strategic and Economic Action Institution, аналітичному центрі з Джакарти. Має ступінь доктора філософії Токійського університету.
Оригінал: asiatimes.com