Мертва зірка випускає радіохвилі кожні 8 хвилин
· Наука
Астрономи виявили нове джерело періодичних радіоспалахів, яке, всупереч очікуванням, виявилося білим карликом у парі з зіркою, подібною до нашого Сонця.
З 2022 року астрономи ламають голову над новим типом космічних об’єктів, які називають довгоперіодичними радіоперехідними явищами.
Це об’єкти, що випромінюють яскраві спалахи радіохвиль у космос з інтервалом від кількох хвилин до кількох годин.
Деякі з них вдалося відстежити до подвійних систем, що складаються з маленької тьмяної холодної зірки, відомої як червоний карлик, та зіркового залишку — білого карлика.
У новому дослідженні, опублікованому сьогодні в журналі Nature Astronomy, ми повідомляємо про перше відкриття іншого джерела одного з таких загадкових періодичних випромінювачів: воно все ще включає білого карлика, але також і зірку, дуже схожу на наше Сонце.
Пошук джерел
Після відкриття першого довгоперіодичного радіоперехідного явища у 2022 році, відкинувши гіпотезу про позаземні цивілізації, ми почали шукати природні пояснення.
Одна з ідей полягала в тому, що це надзвичайно повільно обертові пульсари — нейтронні зірки, колапсовані ядра величезних зірок, які також випромінюють регулярні радіоспалахи. Однак, згідно з теорією, нейтронна зірка, що обертається так повільно, не повинна генерувати радіохвилі, тому відповідь мала бути іншою.
Коли ми почали простежувати ці радіосигнали до їхніх джерел, ми здійснили прорив. Один із наших періодичних сигналів надходив від червоного карлика, який, ймовірно, обертався навколо білого карлика (залишку зірки, подібної до нашого Сонця).
Серед невеликої кількості довгоперіодичних транзієнтів, джерела яких ми змогли ідентифікувати, вималювалася закономірність: це подвійна система з білого карлика та маленького холодного червоного карлика.
Сигнал від нетипової зірки
Наприкінці 2024 року ми шукали нові довгоперіодичні радіоперехідні явища за допомогою радіотелескопа Murchison Widefield Array у Західній Австралії.
Використовуючи метод пошуку, розроблений аспірантом Чанадом Хорватом, ми помітили дещо цікаве: короткі спалахи радіохвиль, що з’являлися як за розкладом — кожні 7,9 хвилини.
Потім спалахи припинилися. Тижнями ми нічого не бачили і майже зневірилися. Але коли ми нанесли всі дані про виявлення та відсутність сигналу на графік, проявилася певна закономірність.
Імпульси з’являються лише у вікні тривалістю близько шести годин, після чого слідують 26 годин тиші. Найбільш природним поясненням є те, що ця система є подвійною: дві зірки обертаються одна навколо одної кожні 32 години, а радіоімпульси стають видимими лише тоді, коли вони вишиковуються в потрібному положенні.
Телескоп MeerKAT у Південній Африці точно визначив джерело на крихітній ділянці неба, де знаходиться лише одна тьмяна зірка. Ми звернулися до телескопа Кека на Гаваях, щоб записати спектр зірки — «відбиток» її світла, який може багато розповісти про саму зірку.
Результат став сюрпризом: це був не крихітний червоний карлик, а зірка G-типу, майже з такою ж масою та температурою, як наше Сонце.
Зважування зірки, яку ми не бачимо
Як ми можемо бути впевнені, що наше джерело — це все ж таки не нейтронна зірка?
Ключ до розгадки — у таймінгу. Коли пульсуючий об’єкт рухається по своїй орбіті, імпульси приходять на чотири секунди раніше або пізніше, ніж очікувалося, оскільки радіохвилям у деяких точках доводиться долати більшу відстань, ніж в інших. Це дає нам змогу визначити розмір орбіти.
Точний спектральний «відбиток» сонцеподібної зірки показує, що вона майже не хитається, коли пульсуючий об’єкт обертається навколо неї. Це означає, що сонцеподібна зірка має бути значно важчою за свого партнера.
Коли ми поєднуємо розрахунки розміру орбіти, тривалості кожного оберту та спектральні вимірювання, ми можемо визначити, що пульсуючий об’єкт становить приблизно дві третини маси Сонця. Це означає, що він занадто легкий, щоб бути нейтронною зіркою.
Ми вважаємо, що цей пульсуючий об’єкт — це пульсар на основі білого карлика, перший, знайдений на орбіті навколо сонцеподібної зірки.
Які дивні системи ховаються в темряві?
Як виникла ця дивна пара? Ми вважаємо, що зірка, яка стала білим карликом, спочатку мала роздутися до розмірів гіганта, поглинувши свого супутника, який рухався по спіралі всередину і зменшував орбіту, перш ніж зовнішні шари гіганта були викинуті.
Ми вважаємо, що такі системи, ймовірно, досить поширені у Всесвіті, але білі карлики поруч із яскравими зірками дуже важко помітити. Сяйво яскравої зірки приховує тьмяний білий карлик.
З іншого боку, радіоімпульси пробиваються крізь це сяйво. Якщо виявиться, що більше довгоперіодичних транзієнтів приховують білі карлики навколо яскравих зірок, радіоогляди можуть відкрити цілу невідому популяцію, яку пропускають оптичні та рентгенівські телескопи.
Це важливо, оскільки вважається, що деякі подвійні системи з білими карликами є предками наднових типу Ia. Астрономи використовують ці зірки, що вибухають, як «стандартні свічки» — орієнтири для вимірювання міжзоряних відстаней і розширення Всесвіту. Пошук таких систем може відкрити нові знання про цей процес.
З появою наступного покоління радіотелескопів, таких як обсерваторія SKA, ми очікуємо знайти їх ще більше. І якщо ми зможемо виявити ці об’єкти навколо різних типів зірок, це дасть нам змогу глибше зрозуміти життя і смерть зірок, подібних до нашого Сонця, у межах нашої галактики та за її межами.

Оригінал: nautil.us