Молода кенійська інженерка, яка вважає, що роботи повинні бути в кожному класі

· Майбутнє

Молода кенійська інженерка, яка вважає, що роботи повинні бути в кожному класі

Нора Кіматі, молода кенійська інженерка, створила роботи для допомоги глухим учням у STEM.

Більшість із нас залишали університет із дипломом і туманним уявленням про те, що буде далі. Нора Кіматі, випускниця факультету інформатики та комп’ютерних наук Університету Стратмор у Кенії, виходить із нього з власною компанією, списком зростаючих нагород і роботами, які можуть змінити спосіб вивчення природничих наук для студентів із порушеннями слуху.

Коли ми розмовляли під час відеодзвінка, вона перебувала між університетськими дедлайнами та стартап-зустрічами, легко переходячи від обговорення штучного інтелекту до історій про те, як у дитинстві розбирала побутову техніку. Вона говорила з тією буденною впевненістю людини, яка роками вирішувала проблеми, що більшість із нас навіть не помічає.

Розмова постійно поверталася до одного моменту. Під час менторства молоді в галузі STEM вона зустріла студентів із порушеннями слуху, які ледь давали собі раду на заняттях, оскільки кваліфікованих перекладачів жестової мови було замало. Для неї це виглядало так само як інженерна проблема, як і освітня. Якщо технології можуть автоматизувати заводи, керувати рухом на дорогах і діагностувати хвороби, чому вони не можуть подолати один із найдавніших бар’єрів в освіті?

Це питання стало основою ZeroBionic — стартапу, який вона заснувала у 2021 році. Те, що починалося як роботизована рука, зібрана з переробленого пластику в університетській майстерні, перетворилося на людиноподібних роботів зі штучним інтелектом, здатних перекладати розмовну мову жестовою в реальному часі. Це технологія, яка скоро може з'явитися в кожному класі.

Ми говорили про допитливість, про вміння будувати з усього, що є під рукою, про оптимізм, необхідний для створення апаратного забезпечення в Африці, і про відмову приймати той факт, що доступність має бути чимось, що з'являється «колись потім».

Це інтерв’ю було відредаговано для стислості та ясності.


До появи роботів, нагород чи виступів на конференціях, якою дитиною була Нора і яка частина її особистості рідко потрапляє у медіа-профілі?

Мій підприємницький шлях почався, коли мені було 15. Я завжди захоплювалася технологіями, інженерією, математикою та загалом STEM-дисциплінами. Там, де ми жили в Кенії, я постійно бачила труднощі, з якими стикалися люди під час дощів. Дороги затоплювало, і не було способу попередити родину, щоб вони обрали інший шлях. У той час у мене не було телефону, щоб когось попередити.

Тож я вирішила зробити власний телефон із деталей Lego. Я майструвала, і хоча він, звісно, не працював — мені ж було лише 15 — він виглядав як справжній телефон. Коли мої батьки це побачили, вони зрозуміли, що я маю пристрасть до інженерії та інновацій у такому юному віці, тому зареєстрували для мене компанію. У 15 років я стала сама собі генеральною директоркою. Те, що люди рідко бачать, — це безсонні ночі в лабораторії, іноді три або чотири дні поспіль. Ви можете застати мене там вночі, наступного дня, знову вночі — це нескінченний цикл.

Цього ніколи раніше не робили в Африці. Ми закладаємо фундамент, і до 2028 року сподіваємося відкрити доступ до мільярдів параметрів з відкритим кодом. Нам потрібно більше часу, ніж має звичайна людина, і це той бік, якого люди не бачать. Але наприкінці дня, якщо ви бачите результат — це те, що має значення.

Як багато ви знали про доступність і асистивні технології до зустрічі зі студентами, які мають порушення слуху, під час вашого STEM-менторства?

У мене завжди було бажання будувати технологічні рішення, і я ніколи не хотіла бачити, як люди страждають — чи то від кліматичних проблем, чи від інвалідності, чи від маргіналізації. Маючи технічні навички з одного боку, і небажання бачити страждання інших — з іншого, я зіткнулася з потребою в рішенні саме під час роботи зі студентами з порушеннями слуху. Саме тоді я зрозуміла, що використаю свої навички, щоб створити це рішення. Я б не сказала, що мала досвід роботи з асистивними технологіями. Швидше, це було усвідомлення, яке прийшло з дорослішанням: бачити людей з інвалідністю, відсунутих на периферію STEM, хоча це має бути правом, а не привілеєм. Я просто зрозуміла, що маю знайти вихід, і я його знайшла. Це була скоріше реакція на середовище та оточення, які я бачила змалечку.

Озираючись назад, які упередження щодо освіти зруйнувала ця зустріч і чого вона вимагала від вас як від інженера, до чого вас не готували?

Більшість людей сприймають освіту як належне, як те, що починається у п’ять років і закінчується, коли ти випускаєшся і починаєш працювати. Для них це норма. Але я зрозуміла: для одних це норма, а для інших — честь, яку вони отримують. Мій головний висновок у тому, що люди не повинні сприймати це як належне; вони повинні ставитися до цього з усією повагою, на яку це заслуговує. Тому що, коли ви отримуєте доступ до освіти, ви не усвідомлюєте, що саме вона дає вам роботу, відчиняє двері та виводить на великі сцени. Але деякі люди не отримують доступу просто тому, що вони мають іншу фізіологію або не мають ресурсів. Будьте вдячні, бо ви ніколи не знаєте, як сильно хтось інший хотів би опинитися на вашому місці. Це ті двері, які ми хочемо відчинити, щоб освіта була не привілеєм, а правом — так само як для всіх нас, хто може бачити, чути або говорити.

Вишуканість і швидкість зазвичай є основою для робототехнічних компаній, але ви обрали «кліматичний шлях», будуючи з перероблених матеріалів. Чому?

Коли ми починали, ми орієнтувалися на студентів у маргіналізованих районах, школах без інтернету, без доріг, відірваних від міських поселень. Ці школи не могли дозволити собі людиноподібних роботів вартістю сотні тисяч доларів. Ми зрозуміли, що будуємо для цільового ринку, якого не існує. Тому ми почали шукати шляхи субсидування вартості. Крім того, багато хто запитував про вплив на навколишнє середовище використання металу, який є одним із найбільших забруднювачів. Ми цього теж не хотіли.

Збереження довкілля було в пріоритеті, але ми не знали, як це компенсувати. Ідея субсидування витрат через збереження природи стала безпрограшним варіантом. Використання переробленого пластику для зовнішнього корпусу знизило витрати на понад 60%. Це було доступно для нас у молоді роки й для установ, які купують обладнання. Ми хочемо бачити цих роботів у кожному класі, і знаємо, що екологічний вплив може бути великим, тож як ми можемо його нівелювати? Ми збираємо пластик із довкілля і використовуємо його, щоб гарантувати збереження природи. Це цикл економіки замкненого циклу: ми не забруднюємо середовище, водночас впроваджуючи технологічні рішення.

Що робить Нора, щоб відпочити, коли вона не в лабораторії чи на парах?

Думаю, дослідження — це спосіб підтримувати активність розуму. Я дивлюся документальні фільми про людей, які створили рішення, що допомогли людству. Можливо, це не те, як відпочивають інші, але для мене це як дивитися кіно, яке збагачує. Чесно кажучи, мені потрібно робити більше різних речей, але я живу за принципом: або насолоджуєшся зараз і страждаєш потім, або страждаєш зараз і насолоджуєшся потім. Можливо, важко повірити, але навіть у неділю я в лабораторії.

До появи ZeroBionic, чого, на вашу думку, бракувало Африці в плані асистивних технологій?

Я б сказала — інтересу. Люди завжди включали розмови про асистивні технології лише як пункти в списках для перевірки, щоб переконатися, що у них є одна людина, яка представляє цю категорію, або стільці, що виглядають певним чином, аби пройти тести й назватися «інклюзивними». Але вони ніколи не сприймали людей з особливими потребами як таких, що заслуговують на місце за столом. Інтересу ніколи не було. Але за останні два-три роки я побачила зростання інтересу до фінансування та до запрошень до дискусій. Найбільша конференція з асистивних технологій проходила в Кенії кілька тижнів тому, і ви б ніколи не почули про таке п'ять чи десять років тому. Люди все частіше цікавляться цим, і це чудово, тому що це відкриває простір для новаторів і стартапів. Раніше навіть отримати фінансування для асистивних технологій було важко, бо ніхто не виявляв інтересу.

У який момент ви зрозуміли, що це справді змінить життя спільноти людей з інвалідністю?

Це було під час першого пілотного тестування наших роботизованих рук. Я зустріла студентку, яка підійшла до мене і сказала: «Моя мрія стати пілотом попри порушення слуху нарешті може здійснитися». Ось чому я так часто наводжу приклад про глухого пілота; кожного разу, коли я згадую це, я думаю про ту саму дівчину. Коли вона сказала мені це, я зрозуміла, що справа не тільки в ній; є ще так багато людей, як вона, які відчувають те саме.

Вони — ті, хто дає нам поштовх ставати кращими щодня, продовжувати ці безсонні ночі. Навіть коли стає важко, ми просто згадуємо її й рухаємося далі. Справа була не в кількості людей; я зрозуміла, що одне життя, яке є представником багатьох інших, було зачеплене і отримало потенціал стати чимось величним.

Ваші батьки допомогли зареєструвати вашу першу компанію. Що вони думають про те, чим ви займаєтеся зараз?

Компанія все ще існує, вона називається Clyteds. Хоча вона не діє активно, це мрія, яка мені дуже дорога. Моя головна мета — не просто мати кілька компаній, що «припадають пилом»; я постійно думаю про те, як можу розв'язати проблему для людства. Будучи молодою, важливо не розпорошуватися на кілька компаній, але в міру того, як я зростаю, я вірю, що зможу керувати двома чи навіть трьома. Я призупинила роботу над Clyteds, тому що ZeroBionic була нагальнішою потребою — чимось, що вимагало від когось встати й сказати, що для цього потрібні зміни, а з розвитком робототехніки та ШІ кращого часу бути не могло.

Мої батьки завжди знали, що я здійсню масштабні зміни, не тільки в Кенії, а й у всьому світі. Вони кажуть мені це щодня, щотижня, щомісяця. Бачачи, що я роблю зараз, вони кажуть: «Ми знали, що ти це зробиш». Але на чому вони наполягають, так це на тому, щоб я завжди тримала поруч тих людей, для яких я це будую. Вони — ті, з ким я консультуюся найбільше. Коли все тільки починалося, вони сказали мені завжди бути на зв'язку з користувачами; вони мої найкращі друзі й найближчі союзники. Деякі з моїх найкращих друзів — це люди, для яких ми будували роботів і які активно використовують наші технології.

Як ви поєднуєте навчання та створення роботів?

Мені часто ставлять це питання, але коли маєш пристрасть до чогось, ти завжди знайдеш спосіб. Добре те, що я вже майже закінчую навчання, тому університет не створює великих проблем. Але я також люблю читати — від початкової школи до університету я завжди була першою в класі. У мене завжди була пристрасть до знань, навчання та досліджень.

Підготовка до іспитів ніколи не була тягарем — я буквально роблю це заради задоволення. Поєднуючи це з роботою над тим, що я люблю — я відчуваю, що краса життя в тому, щоб робити те, що захоплює тебе, що змушує прокидатися вранці або дає задоволення бачити результат. Ти ніколи не відчуваєш втоми від цього. Іноді мені навіть потрібен додатковий поштовх: «Ти вже три дні спиш у лабораторії, тобі треба додому». Це тому, що я просто люблю свою справу.

Як пройшло перше тестування? Чи виправдало воно ваші очікування?

Коли ми починали, ми побудували дві роботизовані руки з перероблених шин — вони були чорними. Ми віднесли їх до шкіл. Першим враженням учнів був шок — вони звикли бачити вчителя, який показує їм жести, а тут роботизована рука, що робить те саме. Це була суміш шоку і захоплення. Захоплення — це краса студентів, вони завжди допитливі, хочуть знати, розуміти та вчитися. Але в процесі ми зрозуміли, що студенти дуже юні, і їм потрібно щось, що виглядає як вони самі.

Тому ми почали експериментувати з чимось, що має голову, обличчя з очима, рот — напівавтономний людиноподібний робот із руками, обличчям, грудною кліткою та екраном. На екрані учні можуть ставити запитання та надавати зворотний зв'язок, який передається вчителю. Вчителю не потрібно бути в тій самій кімнаті або знати жестову мову. Викладач у Технологічному інституті Мачакос (MIT), наприклад, може викладати концепцію робототехніки через 2G-мережу у школи студентів, а робот конвертує це на жестову мову.

Коли студенти ставлять запитання або відповідають, вказуючи на екран, це передається назад вчителю у вигляді аудіо — мова в жести та жести в мову. Ні студенту, ні вчителю не потрібно знати мову іншого. Ми робимо просунуті знання ближчими. Ми нещодавно представили AF1 (Africa’s First) і зараз тестуємо його в школах. Ми сподіваємося, що ці людиноподібні роботи працюватимуть як вчителі, виглядатимуть як студенти й даватимуть відчуття дому.

Наскільки важко працювати у сфері асистивних технологій та робототехніки?

Не буду брехати, що це легко — насправді це важко, особливо враховуючи, що у нас не було нікого, хто міг би показати шлях. Ми самі прокладаємо цю дорогу. Але що полегшило процес — це по-справжньому підтримуюча мережа: наша школа, екосистемні енаблери, які були в цій сфері задовго до нас, і мої батьки. Справа в тому, щоб мати мережу людей, які скажуть тобі не здаватися. Також інвестування в чудову команду — у мене дивовижна команда інженерів, які вірять у моє бачення. Після здобуття нагороди STEM Enabler Award від Global Learning Council це справді відкрило для нас двері, особливо в західних країнах, допомагаючи їм побачити, що ми намагаємося розвивати STEM в Африці. Переробка пластику для зовнішнього корпусу робить це набагато доступнішим — тепер ми можемо виготовити десять одиниць за ціну, за яку раніше робили п'ять.

У 22 роки від вас очікують життя, характерного для молодої людини, але ви обрали шлях творця. Що б ви хотіли знати раніше і чи ділитеся ви цим з тими, кому допомагаєте зараз?

Щохвилини у світі народжується в середньому 254 людини. З цих 254, напевно, 100 отримали таку саму ідею для розв'язання проблеми. Той, хто реалізує її першим, — той, кого називають розв’язувачем проблем, хто викликає посмішку на чиємусь обличчі. Тому не варто чекати, поки ви відчуєте, що готові — якщо будете чекати, то чекатимете вічно. Я вважаю, що найбільший ризик — це грати безпечно. Грати безпечно — це повільна смерть.

Для мене це завжди так: вибери складну проблему, вчися в процесі, працюй 80-90 годин, поки інші гортають стрічку новин, ігноруй критиків і рухайся швидко. Швидкість — це ключ до всього. Ви можете щось зламати, але ви виправите це пізніше і зробите краще. Я не можу порахувати, скільки разів я все ламала, намагаючись полагодити один палець робота. Майбутнє не буде дано вам просто так — кожної хвилини народжується ще 251 людина, як і ви. Будьте достатньо раціональними, щоб повірити, що ви можете змінити світ і подарувати комусь посмішку.

Яку проблему ви найбільше недооцінили, коли починали будувати робототехніку в асистивній сфері?

Фактор вартості. Думаю, особливо в міру того, як ми масштабуємося, нам довелося думати про різні способи робити речі дешевше та доступніше — використовуючи перероблений пластик, шукаючи дешевші компоненти та проєктуючи частини так, щоб вони потребували менше матеріалу. Ми недооцінили фактор вартості, особливо бачачи, що немає спільноти людей, які будують те саме, щоб ми могли запозичити або об’єднати компоненти.

Як не дивно, після того, як ми купили кілька 3D-принтерів, ми зрозуміли, що інший виклик у тому, що люди в екосистемі не мали доступу до дорогого обладнання. Тому ми вирішили відкрити майстерню (maker space) для засновників і розробників, які хочуть працювати над робототехнікою. Наш офісний простір частково належить нашій команді, а частково — команді засновників, які працюють над роботами. Ми вже почали місію залучення людей у цю сферу.

Якщо ZeroBionic досягне успіху понад ваші очікування, яку роль, на вашу думку, вона відіграватиме в майбутньому Африки?

Наша головна мета полягає в тому, щоб до кінця 2027 року, плавно переходячи у 2028-й, наша технологія вплинула на мільйон і більше людей — зараз ми маємо 510 000 бенефіціарів, як прямих, так і непрямих. Якщо ми перевершимо ці показники, це означатиме, що наша технологія важлива, що люди бачать її користь, і ми будуємо не лише для себе, а для спільноти, яка нею користується. Було б моєю найбільшою радістю досягти цих цифр — по-перше, через вплив, а по-друге, тому що технологія масштабується.

Це означало б, що ми можемо втілити мрії глухих пілотів і глухих інженерів і показати, що неможливе стало можливим, надихнувши нове покоління новаторів в Африці. Робототехнічна компанія, яка народилася і процвітає в Африці, — це щось, про що раніше не чули, але ми можемо зробити це реальністю.

Зрештою, ми зможемо зробити набір даних (dataset) з відкритим кодом для використання кожною установою. Учням не потрібно буде покладатися на сім годин уроків — так само, як ШІ дозволяє вам і мені виконувати завдання за одну-дві години, ці роботи та програмні системи дозволять студентам з порушеннями слуху витрачати менше часу на освоєння навчальних програм.

Оригінал: techcabal.com

Про Що? — новини науки, технологій і світу