Мотузка, шпагат та нитка: невидимі технології кам'яної доби
· Наука
Археологічна знахідка у німецькій печері Hohle Fels розкрила секрет виготовлення стародавніх мотузок, змушуючи науковців переосмислити технології виживання наших предків.
Коли у 2015 році в печері Голе-Фельс на півдні Німеччини знайшли артефакт зі слонової кістки, що мав абстрактний вигляд, археологи не зовсім розуміли, що це таке. Раніше в цій самій печері було знайдено, можливо, найдавніші у світі музичні флейти, а також одну з найперших у світі людиноподібних фігурок — знамениту «Венеру з Голе-Фельс». На перший погляд, ця дивна знахідка — 20-сантиметровий стрижень з чотирма отворами — здавалася порівняно нічим не примітною. Проте відтоді вона розповіла про життя доісторичних мисливців-збирачів Європи набагато більше, ніж міг видати її непоказний вигляд.
Виготовлений з бивня мамонта понад 35 000 років тому, цей перфорований жезл — тип артефакту, що має назву лохштаб — спочатку трактувався як символічний об’єкт, пов’язаний із престижем або владою. Але Ніколас Конард, чия команда виявила цей предмет, не був у цьому впевнений.
Помітивши, що кожен отвір жезла оброблений ретельно вирізаними спіральними канавками, він почав підозрювати, що лохштаб міг бути інструментом, за допомогою якого скручували інші матеріали, пропускаючи їх крізь ці отвори. «Якщо ви щось проштовхуєте через отвір і обертаєте його... ви дуже швидко опиняєтеся у світі волокон», — каже Конард, археолог з Тюбінгенського університету в Німеччині. І справді, коли він зі своїми колегами спробував пропустити крізь ці отвори волокна рогозу, вони побачили, що канавки допомагають правильно спрямовувати пасма. Менш ніж за 10 хвилин група сплела з цих волокон п’ять метрів товстої та міцної мотузки.
Хоча ці експерименти допомогли розгадати одну археологічну загадку, вони також підкреслили набагато серйознішу проблему. Мешканці Голе-Фельс мусили виготовляти значні обсяги мотузок, проте жодна з них не збереглася, і все, що залишилося — це найбільш довговічний компонент цієї давньої виробничої системи: жезл зі слонової кістки.
«Безумовно, існує велике викривлення в тому, як ми сприймаємо археологічні дані, тому що ми зосереджуємося на речах, які добре зберігаються», — каже палеоантропологиня Емма Файнстоун з Клівлендського музею природознавства. Як наслідок, археологи значною мірою покладаються на кам’яні знаряддя та кістяні артефакти для відтворення нашої передісторії, тоді як об’єкти, виготовлені з менш довговічних рослинних і тваринних матеріалів, залишаються здебільшого поза увагою. Проте ці «м’які» технології відігравали величезну роль у формуванні стратегій виживання та повсякденного життя наших предків.
«Ми втрачаємо понад 90 відсотків того, що відбувалося протягом [доісторичного] дня, і багато чого з цього передбачає використання технологій, про які ми навіть не замислюємося», — каже Брюс Гарді, палеоантрополог з Кеньйон-коледжу в Огайо. Таким чином, проблема, з якою стикаються археологи, полягає в тому, як вивчати технологію, яку вони насправді не можуть знайти.
Виникнення «м’яких» технологій
Найдавнішим прикладом виготовленого людиною волокна, що дійшов до наших днів, є шестиміліметровий шматочок мотузки, зроблений неандертальцями приблизно 50 000 років тому. Це надзвичайно рідкісний приклад збереженого давнього волокна, і незрозуміло, як йому вдалося протистояти руйнівному впливу часу. Цей невеликий відрізок трижильного шнура, виявлений Гарді та його колегами у скельному навісі Абрі-дю-Мара у Франції, вказує на те, що робота з волокном має глибоке коріння в людському роду.
«Ймовірно, це дуже давня технологія, яка сягає значно глибше в минуле, до спільного предка сучасних людей і неандертальців», — каже Гарді. Іншими словами, їй понад пів мільйона років.
На сьогодні найдавніші докази використання волокна датуються приблизно 250 000 років тому — про це свідчать сліди на кам’яних знаряддях, знайдених у Франції та Нідерландах. Ці сліди припускають, що знаряддя могли бути насаджені на держак або прикріплені до нього за допомогою якогось шнура чи мотузки. Хоча кріплення давно розклалися, залишені ними сліди вказують на те, що волоконні технології сприяли виживанню доісторичних видів людей, які населяли Європу задовго до того, як Homo sapiens закріпилися на континенті 45 000 років тому.
Винахід насаджування (хафтингу) може бути «революційним моментом» у нашій технологічній історії, каже Веерле Ротс, археологиня з Льєзького університету в Бельгії, яка керувала експериментальною роботою з лохштабом із Голе-Фельс. «Це докорінно змінює використання кам’яних знарядь і відкриває цілу низку нових можливостей у тому, як ви концептуалізуєте інструмент», — зазначає вона.
Наприклад, гострий кам’яний наконечник раптово стає частиною мисливської зброї, якщо його прикріпити до дерев’яного древка. Кам’яне рубило можна використовувати з набагато більшою силою та під ширшим кутом, якщо закріпити його на держаку. Тому мотузкові вироби — такі як канати, нитки та шпагат — стали настільки трансформаційними, адже вони поєднували інші технології, радикально розширюючи можливості доісторичних людей у будівництві, перенесенні вантажів та полюванні.
Наприклад, транспортування каменю для виготовлення знарядь було важливою логістичною операцією, яка, можливо, з самого початку залежала від м’яких матеріалів. Згідно з дослідженнями Файнстоун, гомініни, що виготовляли знаряддя, перевозили якісний камінь на великі відстані ще 3 мільйони років тому — це були громіздкі вантажі, які було б надзвичайно важко переносити лише голими руками.
«Їм було б дуже корисно мати якийсь механізм для перенесення валунів», — каже вона. Такі пристосування ніколи не знаходили. Але якщо вони й використовувалися, то, ймовірно, були виготовлені з матеріалів, що швидко псуються, як-от шкіра або волокно.
Шнури також, ймовірно, допомагали нашим предкам, уможливлюючи пасивне полювання за допомогою пасток і сітей. На відміну від ручної зброї, ці інструменти могли впіймати здобич за відсутності власника, дозволяючи мисливцям-збирачам зосередитися на інших справах. На наскельних малюнках в Іспанії, яким близько 7 500 років, навіть зображені люди, що піднімаються складними мотузковими драбинами до вуликів, що ілюструє, як волоконні технології відкривали нові можливості для збиральництва.
«Одного разу опанувавши цю технологію, ви будете продовжувати застосовувати її постійно, — каже Гарді. — Ви станете від неї залежними».
Зв’язки з повсякденним життям
Оскільки мотузки стали необхідними для виживання, потреба у їх постійному виробництві докорінно сформувала розпорядок дня давніх мисливців-збирачів, додає Гарді.
«Ви дуже швидко розумієте, що вам потрібна величезна кількість мотузок, щоб хоч щось зробити», — говорить він. Одного року в університеті Гарді разом зі студентами будував пліт із саджанців платана, зв’язавши їх мотузкою, якої, за його оцінками, пішло 100 метрів. «На виготовлення мотузок для цього пішли довгі години роботи».
Етнографічні дослідження сучасних традиційних суспільств підтверджують обсяг необхідної праці. Наприклад, народ вола в Новій Гвінеї використовує мотузки чи волокна у 95 відсотках предметів, які вони виготовляють — від мисливської зброї до музичних інструментів. Антропологи підрахували, що вола потрібно від 65 до 80 годин скручування, щоб отримати достатньо ниток для виготовлення однієї торбини, — і це ще без урахування 14 годин збирання сировини. Враховуючи, що вола живуть у постійних поселеннях, ці часові витрати можуть не бути великою проблемою, але для кочових мисливців-збирачів необхідність виробництва такої колосальної кількості мотузок суттєво вплинула б на їхню мобільність.
Неандертальці з Абрі-дю-Мара, наприклад, робили мотузки з внутрішньої кори сосни або іншого хвойного дерева, яку можна зібрати лише навесні та на початку літа, коли починається рух соку і внутрішній шар кори потовщується. Зібравши, кору потрібно було вимочувати у воді близько двох тижнів, перш ніж її можна було розділити на придатні для використання волокна.
Таким чином, тривалість цього процесу мала диктувати сезонний графік роботи мобільних мисливців-збирачів, які не могли рухатися далі, поки не виготовлять достатню кількість мотузок. «Це впливатиме на ваше повсякденне життя, — каже Гарді. — Ви постійно робитимете мотузки, принаймні у певні пори року, і відкладатимете їх про запас».
Тож, поки кам’яні відщепи для ножів, скребків і зброї можна було вибити з великих шматків кременю у будь-який момент, такі види діяльності, як виготовлення мотузок, дублення шкур та робота з деревом, вимагали сезонного планування, постійної праці та прийняття групових рішень.
Чим більше дослідники дізнаються про ці м’які матеріали, тим краще вони розуміють, як ці технології визначали ритм повсякденного життя в Кам’яному віці — тривалому періоді історії людства приблизно від 3,3 мільйона до 4 000 років тому. «Ми дізнаємося дещо нове з кам’яних знарядь і кісток тварин, але ми не побачимо іншого боку повсякденного життя, якщо не зможемо побачити матеріали, що псуються», — каже Гарді.
Ці матеріали не обмежуються лише волокнами. На березі стародавнього озера, відкритому під час розкопок біля Шенігена (Німеччина), археологи виявили вражаючу колекцію дерев’яних списів віком 300 000 років разом із кістками коней та інших тварин, яких ними вбивали. Списи збереглися завдяки тому, що анаеробні умови в заболоченій місцевості перешкоджали мікроорганізмам їх руйнувати. Виготовлені вимерлим видом людей, ці дивовижні знаряддя були майстерно оброблені до аеродинамічних форм, що підвищувало їхню смертоносність і виявляло рівень технологічної витонченості, який неможливо зафіксувати лише за допомогою кам’яних знарядь.
У Шенігені «ви бачите, як камінь співвідноситься з ресурсами тваринного і рослинного походження, і стає зрозуміло, що зв’язки між ними є визначальними», — каже Конард, який наразі керує розкопками на цьому місці.
Такі пам’ятки, як Голе-Фельс, Абрі-дю-Мара та Шеніген, дають змогу зазирнути у набагато багатший технологічний світ, нагадуючи нам про те, чого бракує в археологічних записах, зазначає Конард. «Його називають Кам’яним віком лише тому, що все, що ми знаходимо — це камінь, а не тому, що тоді існував тільки камінь».
Оригінал: nautil.us