На південному шосе Чилі види та історія кінематографічні
· Навколо Світу
Південне шосе Чилі стало популярним маршрутом завдяки диктатору Піночету, який зв’язав ізольовані регіони.
Одне з найулюбленіших у світі подорожей автомобілем зобов’язане своїм існуванням одержимості диктатора. Це були 1970-ті роки, і Августо Піночет лише що здійснив жорстокий військовий переворот, щоби взяти контроль над Чилі. Як і багато деспотів, він відчував параною: серед найстрашніших його страхів було те, що ізольований південь одного дня може опинитися під впливом Аргентини. Отже, у 1976 році він наказав зведення сміливої автостради, що проходила вздовж супутникової широти через Патагонію на північ, землі, де крутогір’я обриваються в фьйорди, вулкани прориваються крізь хмари, а густі тропічні ліси поглинають світло.
Результатом стала Carretera Austral (Південна автострада англійською), що зв’язала цей віддалений кордон з чилійською державою силою гравію, динаміту та військової волі. Сьогодні вона починається в затоці Тихого океану, поблизу портового міста Порт-Монтт, і закінчується — через 770 миль і чотири автомобільних поромів — на прикордонному посту Вілла О’Хігінс. Через п’ятдесят років після початку будівництва місцеві спільноти звітують про те, що принесла дорога, і про те, що можуть принести десятиліття вперед, оскільки вона дедалі більше приваблює туристів до природних чудес по маршруту.
На початку квітня я прилетів зі своєї домівки в Сантьяго до єдиного комерційного аеропорту уздовж Carretera Austral, що розташований неподалік чотирьохблочної тилової бази Бальмаседи. Дорога на південь від Бальмаседи простягається на 45 миль через зубчасті вершини та долини, оброблені вітрами, перш ніж дістатися до Вілла Серро-Кастільо — восьмиблочного села, затіненого своїм однойменним масивом. До 1970-х років такі населені пункти, як цей, у слабо заселеному регіоні Айсен, були фактично відрізані від решти країни. Для пересування вівчарі покладалися на коней, човни та віддалені аеродроми, а доступ до товарів та послуг був обмежений.
Це змінилося з появою Carretera Austral. Така складна автострада з’єднала ізольовані громади Айсена з рештою Чилі та відкрила нову еру туризму: з 1970 року надихаючі ландшафти, що вперше привертали автостопщиків і велосипедистів, почали залучати мандрівників, які хочуть насолодитися краєвидами з бутік-готелів. Один з найновіших — Альто-Кастільо, п’ятикімнатний готель, що пропонує приголомшливі види на Національний парк Серро-Кастільо. Власники, чилійка Кароліна Серда та її аргентинський чоловік Адріан Пінтос, відкрили Альто-Кастільо наприкінці 2023 року на 185 акрах верхівки пагорба. “Люди справді хотіли відвідати цю частину Патагонії, але місця для проживання були простими,” пояснила Серда, піклуючись про післяобідній чорний чай і печиво з масла, поки ми спілкувалися. “Тепер туризм йде в іншому напрямку, але справа не в надмірній розкоші; відвідувачі все ще хочуть відчути себе в Патагонії.”
У рамках рідного дерева ленга, затишні та стильні кабінки Альто-Кастільо прикрашені текстилем Mapuche, кошиками з лози Чімбаронго та картинами, які вшановують гаучо, що вперше оселилися на цих землях. Дров’яні печі Salamander борються з прохолодними вечорами, а багато страв подаються на довгому загальному столі. Я вечеряв з німецькою родиною, яка проїхала Carretera Austral з півночі на південь за три тижні. “Кожного дня — справді на кожному повороті дороги — ми бачили дивовижно різні ландшафти,” поділився батько, Крістіан, поки ми смакували свинину та пили карменер з Vinos Patagonia.
Неподалік розташований Музей школи Серро-Кастільо, що розповідає про більш тривалу історію регіону. Кочові народи Техуельче тисячоліттями мандрували цими землями, залишаючи свій слід на стінах скель, таких як Парадон де лас Манос (п’ятнадцятихвилинна прогулянка від музею), яка має більше ніж 100 охр писанок, які, за оцінками, мають вік від 5,000 до 13,000 років. Перші європейці та креольські піонери прибули в 1930-х роках, розпалюючи величезні вогнища, щоб колонізувати та захопити цю землю для чилійської держави.
Коли Carretera Austral з’явилася через чотири десятиліття, вона створила своєрідну магнітну силу для розсіяних спільнот, говорить тихомовний постійний житель Франсіско Крокатто. “Люди почали, цілком буквально, переносити існуючі будинки ближче до дороги,” сказав він. Я зустрів Крокатто за поратос грандадос — наваристим рагу з клюквяної квасолі, кукурудзи та гарбуза — в El Puesto в Порто Ріо Транкіло, на 73 непрокладених милях на південь від Вілла Серро-Кастільо, вздовж ділянки, випалених уламками вулкана Гудзон. “Тепер, через 40 чи 50 років, ви бачите, що ця спинальна структура зв’язку принесла багато речей — деякі позитивні, деякі негативні.” Крокатто повідомив, що в регіоні Айсен (який включає більшість Carretera Austral) на момент початку будівництва проживало менше 50,000 жителів. Тепер їх вже більше 100,000, тисячі сезонних працівників і зростаюча кількість другорядних домівок. Це особливо вірно для Порто Ріо Транкіло, в якому розташовані популярні в Instagram кам'яні печери, відомі як Мраморові печери.
“Двадцять років тому тут ледве було туристів, усі були вівчарями,” сказала дружина Крокатто, Тамара Ульріх. “Тоді ви могли пройти 15 днів, не бачачи жодного відвідувача. Тепер кожні 15 хвилин відправляється човен або каяк до Мраморових печер, і 99% людей залежать від туризму.”
Крокатто та Ульріх належать до цих людей. Вони ведуть парк Експлорерос — приватний заповідник площею 1,400 акрів у сусідній долині Експлорерос. Після обіду я відхилився на годину на захід від автостради в щільні ліси ñire та ленги, що світліли бурштиновим і червонуватим у сонці осені. Погода змінювалася постійно: похмурі хмари, дощ, знову сонце. Це була долина безлічі веселок. Від входу в парк я піднявся по корінням, папоротям і грибам, повз гігантські дерева коіуе, що були одягнені в рясні мохи. Приблизно через милю я досяг оглядового майданчика з видом на льодовик Експлорерос та більший Патагонський льодовиковий щит. Переді мною було блискуче біле простір, але також бірюзові водойми та величезні кам’яні розсипи. За 30 років, що Крокатто та Ульріх керують цим парком, вони стежили за тим, як він — подібно до більшості Патагонських льодовиків — відступив ще далі з поля зору.
Пара зводить льодовикові прогулянки як для туристів, так і для дослідників, але їм довелося призупинити послуги в 2026 році, коли уряд визнав Експлорерос занадто нестабільним. Льодовик, по суті, розпадається. У інших частинах долини, однак, є ознаки екологічного відновлення. Колишній деградований ліс навколо фронтального морени Експлорерос повернувся до більш диких станів після років ретельної охорони.
Я повернувся до Порто Ріо Транкіло вдень і звернувся на південь на ще одну гравійну “автостраду”. Це вражаюче — або підозріло, як каже Крокатто, що 50 років потому половина Carretera Austral залишається невиполненою, постійно розрівняною та відремонтованою приватними підрядниками, але ніколи повністю покритою асфальтом.
“Коли дорога погана, це — справжній вбивця автомобілів,” сказав Франческо Россі, гендиректор Мальїн Колорадо, поблизу центру риболовлі Порто Бернардо. “З іншого боку, якби вона була повністю покрита асфальтом з освітленням, парканами і всім іншим, це не було б те ж саме.”
Мальїн Колорадо — це естансія, що існує вже 30 років, якою керують семеро братів і сестер з родини Крістенсен. Я зупинився в одному з їхніх Люксів Майтен, новому на сезон 2025-2026, який мав великий вікно з видом на озеро Генерал Кarrera. Тут були олійні картини одного з братів, Феліпе, та вовняні пледи іншої, Марсели. Вісім коней обіцяли пригоди в стилі гаучо, в той час як шеф-кухар Педро Віярроль приготував бенкет, що зігріває, такий як пастель де хайба (пиріжок з крабами, приготований у терракотовому горщику).
В один дощовий день я пройшов шість миль стежкою на вершину 500-акрової резиденції готелю. Навіть в тумані і дощі озеро нижче мерехтіло неоново-синім, кольору рідкого прального порошку. Наступного дня я слідував швидкоплинній річці Бейкер на південь до Національного парку Патагонія, входячи в сонячні простори бронзової степи.
Цей заповідник у долині Чакавучо є центром планів НУО Rewilding Chile повернути Патагонію до її природного стану. У біологічному центрі Пуерто Чоікі, працівниця з охорони природи Алехандра Савадра показала мені загороди, де утримуються 32 пересаджених риа — далекий родич страусів і еймусів — що незабаром будуть випущені, допомагаючи розсіяти насіння по рівнинах так, як їм природно властиво. Потім вона провела мене до золотистих трав подивитися на камери спостереження, що відстежують близькозагрозливу пумпасну кішку, яка за розміром як домашня кішка, але виглядає як леопард.
Rewilding Chile, її батьківська НУО Tompkins Conservation та їхні партнери випустили тут 221 риа — усе за два десятиліття з часу, коли американські філантропи Дуг та Кріс Томпкінс розпочали купувати деградовані землі для масштабного відновлення. Кріс також збудував туристичну інфраструктуру, включаючи розкішний готель, який зараз управляється Explora, і у 2018 році подарував землю навколо нього чилійській державі.
Савадра розповіла мені, що колись у долині Чакавучо було 25,000 голів худоби. “Прибираючи загородження і відновлюючи вегетацію, гуанако [дикі родичі лам] повернулися, щоби зайняти місця, які вони раніше не могли використовувати,” пояснила вона. Здорове населення близько 3,000 гуанако привернуло приблизно 30 пуми в цьому районі. Їх повернення спонукало до розмов серед вівчарів про майбутнє Патагонії — і хто має з цього вигоду.
З Національного парку Патагонія я знову повернувся на північ, відтворюючи свою 200-мильну подорож до аеропорту в Бальмаседі. Вздовж шляху, різкі каньйони рвалися через маслами підсолоджені рівнини, блакитний лід звисав з лісистих пагорбів, а річки текли білими потоками. Гаучо на конях викликали невеликі затори — чи, можливо, це були вперті корови? Кожен поворот — нове нагадування: Carretera Austral — це більше, ніж просто сума її частин.
Моя остання зупинка була знову у Віллі Серро-Кастільо, де я зустрівся з Крістіаном Відалем, який керує туристичною компанією Senderos Patagonia разом зі своєю американською дружиною Мері Брис. Приймали мене на гірчиці гірчиці гірчиці та гірчиці гірчиці, ми спілкувалися про його кінні прогулянки, які слідують стежками старих "первопрохідців", якими його родичі подорожували, щоб оселитися на цій території століття тому.
Віддягнений у клітчасту сорочку та традиційну бону, Відал вважає, що можливо зберегти культуру гаучо, захищаючи при цьому природне середовище. Він і Брис навіть працюють над 260,000-акровою Площею охорони з множинним використанням у сусідньому регіоні Торрес дель Авельяну, яка буде робити саме це, дозволяючи гаучо використовувати дно долини для літнього випасування, одночасно охороняючи гори, ліси та висячі льодовики. “Для мене це про знання, звідки ти походиш,” сказав він, “але також куди ти хочеш йти.”
Як це зробити
Готелі уздовж Carretera Austral відкриваються наприкінці вересня та закриваються в кінці квітня. Пік літнього сезону — січень та лютий. Анди вибухають дикорослими квітами в жовтні та листопаді, а наприкінці березня та на початку квітня пропонуються яскраві осінні кольори. Aysen Journeys є регіональним спеціалістом, що планує приватні або автоподорожі уздовж Carretera Austral.
Оригінал: www.cntraveler.com