Нью-Йоркський художник вишиває мерч Knicks на вулиці
· Культура
Нью-Йоркський художник Ramell-Correen Frederick вишиває мерч Knicks на вулиці, святкуючи їх перемогу.
На суботньому вечорі Нью-Йорк Нікс перемогли Сан-Антоніо Сперс, здобувши перший титул чемпіона НБА за 53 роки. Поки Нікс святкували на майданчику в Сан-Антоніо, місто, яке ніколи не спить, виправдало свою репутацію, святкуючи на честь Кнікербокерів.
Серед метушні на вулицях знаходився Рамелл-Корін Фредерік, відомий своїм друзям як "Щічки". Він сидів на вулиці біля ресторану Habana Outpost на Фултон та Саут Портленд у Форт-Грін, Бруклін, працюючи на вінтажній машині для вишивки. Щічки, текстильний художник і швець по спеціальності, провів всю ніч, створюючи індивідуальний чемпіонський одяг для всіх, хто його зустрічав. Запити варіювалися від простого "2026 Чемпіони" до слоганів на кшталт "Відправимо Сперс на Кник-У", а ціна починалася з помірних 20 доларів.
Фотографії та відео Щічок і його роботи швидко почали розповсюджуватися в соцмережах. Нью-Йорківці знімали свої шапки, куртки, футболки або будь-які інші речі, які мали на собі, і передавали їх Щічкам для вишивки, відзначаючи цю подію.
"Я хочу бути там, де люди," — сказав Щічки журналу Vogue про своє рішення встановити маленький стіл біля місцевої вечірки перегляду. Його вишивка є мистецтвом, вона є спільною роботою, вона є роботою з догляду — усе одночасно.
Компанія вишивки Щічків називається Tattoo’d Cloth, і люди замовляють йому роботи через DM, електронну пошту, "або, чесно кажучи, просто знаходячи мене на вулицях," говорить він. Корінний житель Квінса, який живе в Брукліні з 2008 року, він працює у модній індустрії вже 23 роки, працюючи в операційних посадах, перш ніж навчився шити і дізнався про конструкцію одягу. "Я знайшов вишивку у 2007 році, і коли я її знайшов, я просто пішов за цим."
У неділю Vogue поспілкувався з Щічками про його роботу та досвід допомоги нью-йорківцям святкувати велику перемогу Нікс.
Vogue: Чи можете розповісти про те, що ви робите, і як люди зазвичай вас знаходять?
Рамелл-Корін Фредерік: Коли люди знаходять мене на вулиці, я називаю це своїм "нарушенням". Це маленький стіл 3x2 з моєю вишивальною машиною на ньому. Я ставлю його на візок і буквально просто везу його через Бруклін або Манхеттен та встановлюю на будь-якому кутку, який здається доречним. У мене є портативна система живлення, яка подорожує зі мною, і це дуже зручно. Люди можуть або дати мені щось, що вони носять, або отримати щось, що я можу мати при собі. Коли ви бачите мене на вулиці, я просто використовую цей момент, щоб надихнутися навколишнім середовищем і використовувати його як свою актуальну художню студію.
Моя машина — це 104-річна ручна вишивальна машина із зчіпкою, зерновим стібком. Версія, на якій я працював минулої ночі, — це моя модель Singer 114w103. Її звуть Джессіка. Я використовую її вже дев'ять років. У мене є ще дві: довгострокова модель з Франції — їй 124 роки, її звуть Берта, тому що вона велика — і міжнародна модель, виготовлена в Індії. Її звуть Історія. Я отримав її минулого року.
Я люблю працювати з ними. Процес є аналоговим. Від проектування — будь це ручка і папір або використання моїх цифрових творчих пристроїв — до малювання на одязі або друкування, а потім вишивання буквально стібком за стібком. Процес є дуже терапевтичним. Це може зайняти від 60 секунд на написання імені до мого найдовшого виробу, що зайняв 48 годин — це данина Чедвіку Боузману розміром 24x36 дюймів.
Що спонукало вас "вийти на вулицю" біля Habana Outpost минулої ночі на грі 5?
Я хотів це зробити під час кількох ігор, але був зайнятий іншими проектами. Але минулої ночі у мене не було нічого запланованого — плюс, після того, як я побачив емоції, які відбувалися перед Habana під час Ігор 3 та 4, я зрозумів, що так, гра 5, час бути на вулиці. І погода також виявилася ідеальною. Це буквально півмилі шляху для мене, якщо навіть не більше. Тож все було готове до цього. Я вийшов, коли було ще світло, тож з'явився близько 19:00 і пішов додому о 1:30 ранку.
Чи боліли ваші руки та пальці сьогодні?
Ні, з цим все гаразд. Це моя спина!
Яка атмосфера була минулої ночі після перемоги Нікс?
"Фандемонія" з великої літери. Я ніколи не бачив нічого подібного на вулицях, як це було минулої ночі, і це був надзвичайно цікавий вид, що спостерігати та брати участь.
Ви слідкуєте за кількістю одягу, який ви вишиваєте, коли ви на вулиці?
Я намагаюся тримати це під контролем через фотографії та відео, але я не фотографую або не знімаю все. Я знаю, що прокинувся і виготовив 15 різних речей для Ніксів, і зараз у мене жодної з них не залишилося. Але тоді люди дають мені свої речі для вишивки.
Я завжди кажу людям: "Вам не обов’язково щось у мене купувати. Я б віддав перевагу, щоб ви дали мені щось, що вам належить, і дозволили мені просто вишити це, тому що в цьому — краса." Одна з причин, чому я роблю те, що я роблю, полягає в тому, що я не хочу, щоб ви повинні були щось купувати. Я хочу, щоб ви взяли те, що маєте, і дати йому нове життя, зробивши його кращим, ніж те, за що ви спочатку його купили, тому що тепер це єдиний екземпляр.
У вас є формальна освіта, чи ви самостійно навчалися?
Мій профіль у LinkedIn говорить одне, але я на 100% самонавчений. Єдине навчання, яке я отримав поза домом, це я відвідав урок шиття в бруклінському колективі років тому. Це був один урок шиття, буквально щоб позбутися страху перед швейною машиною, оскільки я роками боявся швейної машини і не робив цього. Я виріс з швейною машиною в підвалі [оскільки моя бабуся була кравчинею]. Тож після того уроку я буквально почав усе робити сам.
Наступне "навчання" прийшло від моєї бабусі. Після того, як я взяв той урок, я зшив шов, тому що хотів робити капелюхи, і я був дуже задоволений цим. Я показав їй, і вона не була задоволена. Вона сказала: "Дивись, це не добре. Дивись, які у тебе лінії, як це виглядає." Я відразу ж повернувся, розпустив цей шов, переробив його, прасую, показав їй знову, і був гордий із того, що зробив. І вона сказала: "Ось так ти складаєш шов." Тож я завжди тримаю це в пам'яті відтоді; ось як я складаю шов.
Останнє "формальне" навчання було, коли я проходив стажування з викладачем викрійок на ім'я Шило Бірд, і вона буквально заповнила ті прогалини, які я не бачив. Я міг розуміти швейну машину, я міг скласти частини, але не розумів, чому все виготовлено так, як виготовлено, і вона дуже допомогла мені. Я починав з формального навчання, оскільки був у художній школі, і, на жаль, мене без жодних церемоній виключили з тієї художньої школи, тож я вирішив, що формальна освіта вже не для мене, і пішов своїм шляхом. Мені знадобилося набагато більше часу, щоб дістатися до того, де я є, але я зробив щось, що природно мені підходило.
Ви згадали, що планували влаштуватися на вулиці під час матчу Ліберті. Чи регулярно ви встановлюєте свій стіл біля різних спортивних закладів?
Не обов'язково. Я люблю йти туди, де є люди, принаймні. Це не повинно бути чимось конкретним. Перший раз, коли я "вийшов на вулицю", я пішов від Вандербільта і Атлантика до парку Бруклінського мосту і сидів біля парку Бруклінського мосту, і люди були дуже раді бачити мене, говорити зі мною та замовляти щось. Бували часи, коли я йшов до міста просто так, і, здавалося, все мертве, але коли я навідувався на подію, де є люди, і вони бачили мене і раділи тому, що я роблю, це було шалено. Тож це може бути будь-що, лише б люди були там і сприймали те, що я роблю.
Чи є ще щось, що ви хочете, щоб люди знали про вас та вашу роботу?
Я не роблю цю вишивку з наміром потрапити у світ моди, я роблю це з наміром бути художником. Я намагаюся зняти бар'єри та дати людям зрозуміти, що вишивка — це мистецтво, а мода — це спосіб, як люди можуть потрапити до моїх творів. Але, чесно кажучи, мої стінні роботи, мої великомасштабні роботи — це те, до чого я насправді прагну.
Ця розмова була відредагована та скорочена.
Оригінал: www.vogue.com