Нові F-16 для Тайваню: чому вони досі мають значення
· Азія
Після десятиліть політичних затримок та переговорів Тайвань нарешті отримує перші з 66 винищувачів F-16 Block 70, попри постійні дискусії про вразливість його аеродромів.
Прибуття першої пари з 66 замовлених винищувачів F-16C/D Block 70 до лав Повітряних сил Китайської Республіки (ROCAF) було справою тривалого очікування — і не лише через затримки у виробництві. Вперше Тайвань намагався отримати ці 66 літаків ще за часів президентства Джорджа Буша-молодшого, проте його адміністрація заблокувала запит, який залишався непідтвердженим і за Барака Обами. Угода була підписана лише у 2019 році під час першого терміну президента Дональда Трампа. Проте ці літаки прибувають після багатьох років дебатів щодо того, чи зможуть вразливі авіабази Тайваню підтримувати вильоти винищувачів у воєнний час, що ставить під сумнів їхню реальну роль у конфлікті.
Історія відносин Тайваню з F-16 бере початок у 1970-х роках. Тоді ставало очевидно, що парк бойових літаків F-100 та F-104 застаріває. Хоча Вашингтон і Тайбей досягли домовленості про спільне виробництво модернізованих F-5E/F для ROCAF, багато американських посадовців вважали додаткові F-5E недостатнім довгостроковим рішенням. Утім, будь-які подальші угоди ускладнювалися постійним процесом нормалізації відносин між США та материковим Китаєм.
У 1978 році запит Тайбея на F-16 було відхилено без обговорень, залишивши варіанти з F-4 та додатковими F-5E/F. Того ж року було прийнято рішення на користь останніх. Хоча наступного року високопродуктивні винищувачі знову очолили список запитів Тайваню, Вашингтон продовжував відмовлятися постачати F-4, F-16 або F-18.
У грудні 1978 року Вашингтон оголосив про перенесення дипломатичного визнання на Пекін з 1 січня 1979 року та офіційно надав річне повідомлення про розірвання Договору про взаємну оборону між США та КР, який втратив чинність 1 січня 1980 року. Це, здавалося, закрило двері для великих контрактів на нові винищувачі, попри Закон про відносини з Тайванем 1979 року, який визначав, що політикою США є «надання Тайваню зброї оборонного характеру». Проте рішення щодо конкретних продажів залишалося за президентом та Конгресом.
Вашингтон неодноразово коригував доступ Тайваню до винищувачів, орієнтуючись на оцінку спроможностей Китаю та загальні американо-китайські відносини. Виборча кампанія Рональда Рейгана 1980 року містила прихильну риторику щодо Тайваню. Однак після розгляду запитів на F-5G (пізніше F-20) та F-16/79 (свідомо спрощена експортна версія F-16) рішення знову було прийнято на користь відмови, зосередження на F-5E/F та дозволу на передачу вживаних F-104 з ФРН. Вашингтон визнав F-5E/F якісно достатніми для протидії тодішнім винищувачам Китаю.
Рейган інституціоналізував проблему продажу зброї у 1982 році, коли Третє комюніке між Вашингтоном і Пекіном містило зобов’язання, що продаж зброї Тайваню не перевищуватиме нещодавніх рівнів, а Вашингтон заявляв про намір поступово скорочувати їх, за умови мирного підходу Пекіна до «тайванського питання». Водночас «Шість гарантій», наданих Тайбею, мали підтвердити, що США не погоджувалися встановлювати дату припинення продажу зброї, проте комюніке залишилося частиною політичного каркаса США та Китаю. У цей момент Тайвань розпочав власний шлях розробки літаків, що зрештою призвело до створення F-CK-1 Indigenous Defense Fighter, виробленого за значної підтримки американської промисловості.
Проте завершення Холодної війни знову змінило динаміку, і у вересні 1992 року, під час своєї кампанії з переобрання, Джордж Буш-старший схвалив продаж Тайваню 150 літаків F-16A/B. Це рішення частково було виправдане закупівлею Китаєм російських Су-27. Внутрішня політика також сприяла рішенню: компанія General Dynamics будувала F-16 у Форт-Ворті, і Буш оголосив про продаж саме там, під час виборчої кампанії, де питання зайнятості в аерокосмічній галузі Техасу було політично вагомим.
У наступні десятиліття Вашингтон продовжував схвалювати значні продажі зброї Тайваню. Проте з 2006 року кампанія Тайбея за 66 нових F-16C/D постійно наштовхувалася на перешкоди через зміну поглядів США, зокрема щодо оборонного бюджету Тайваню, стабільності в Тайванській протоці та ширших відносин із Китаєм. Адміністрація Обами замість цього схвалила масштабну модернізацію 145 наявних F-16A/B. Тайвань продовжував шукати радикальніші рішення: у березні 2018 року міністр оборони Єнь Те-фа заявив, що майбутні літаки в ідеалі повинні мати можливості вертикального або короткого зльоту та посадки, назвавши F-35B одним із кандидатів. Однак увага все більше зміщувалася назад до нових (і більш доступних) F-16, і наступного року адміністрація Трампа схвалила продаж цих літаків.
Тлом для цього стало усвідомлення того, що КР не зможе зрівнятися з КНР у форматі «система проти системи». Це стосувалося і бойової авіації, яка вважалася вкрай вразливою: залежність від великих стаціонарних баз залишала їх під загрозою знищення або блокування на землі. Це занепокоєння, ймовірно, підживлювало інтерес Тайваню до F-35B, менш залежного від злітно-посадкових смуг. Попри те, що Тайвань має розгалужену мережу укріплених та підземних ангарів і тренується використовувати ділянки автодоріг, обсяг високоточних ударів, які може завдати НВАК, означає, що ROCAF буде важко підтримувати операції.
Відображенням цього стали зміни в оборонній стратегії та пріоритетах закупівель Тайваню. Концепція «Hard ROC» кінця 2000-х років робила наголос на фортифікації, живучості та недопущенні швидкої перемоги Китаю, навіть попри прагнення Тайбея отримати великі конвенційні системи, такі як нові F-16. «Загальна оборонна концепція» адмірала Лі Сі-міна, представлена у 2017 році, значно поглибила ці ідеї, зробивши акцент на збереженні сил та асиметрії. Елементи обох підходів — особливо збереження сил, стійкість та асиметричні можливості — зараз присутні в сучасній стратегії. Моделі закупівель 2020-х років також відображають вимогу асиметрії: значне фінансування спрямовується на мобільні протикорабельні ракетні комплекси, HIMARS, протитанкові ракети та мобільні системи ППО.
Під час російського вторгнення в Україну Повітряні сили Києва здивували експертів не лише тим, що вижили, а й тим, що продовжували діяти завдяки розосередженню активів далеко від великих баз та зусиллям із маскування. Однак, хоча ми не можемо бути впевнені в ефективності китайської мережі високоточних ударів до початку конфлікту, дані свідчать про наявність значно більшого арсеналу високоточних ракет та більш постійної мережі спостереження, ніж та, що була у розпорядженні Москви у 2022 році. Обмежений розмір Тайваню та його близькість до материка залишають небагато простору для захисних контрзаходів. Конфлікт 2026 року (у симуляціях) з Іраном став ще одним застереженням: постійні ракетні та дронові атаки Тегерана продемонстрували вразливість баз, розташованих у безпосередній близькості до противника з можливостями високоточних ударів.
Отже, виникає питання: якщо Тайвань уже має модернізовані F-16, а значна частина оборонних аналітиків стверджує, що конвенційні винищувачі відіграватимуть лише обмежену роль на початковій фазі повномасштабної війни, навіщо взагалі купувати нові літаки?
Найбільша відмінність — найпростіша: нові літаки доповнять наявний парк, який використовується десятиліттями. Хоча F-16 Block 70 має такий самий радар, як і старіші модернізовані машини, він має реальні переваги. Потужніші двигуни, більша дальність і тривалість польоту завдяки конформним паливним бакам (оскільки ROCAF не має літаків-заправників) роблять їх ефективнішими в ролях перехоплення, патрулювання, розвідки (особливо з новим мультиспектральним контейнером MS-110) та завдання ударів. Літаки також мають бути більш живучими в повітрі, оскільки передбачається їх оснащення вдосконаленим комплексом радіоелектронної боротьби AN/ALQ-254 Viper Shield, хоча за повідомленнями, через затримки у виробництві цей компонент ще не встановлений. Ресурс планера у 12 000 годин приблизно на 50 відсотків більший, ніж у попередніх версій F-16.
Спосіб використання цих літаків залежить від сценарію. У «сірій зоні» винищувачі дають Тайбею гнучкий засіб для візуальної ідентифікації, супроводу та патрулювання навколо літаків НВАК, дозволяючи демонструвати контроль і рішучість без негайної ескалації до застосування зенітної зброї. Нові Block 70 також є актуальними через високий темп польотів китайської військової авіації навколо Тайваню: Тайбей вважає, що Пекін намагається виснажити готовність його Повітряних сил вимогами щодо перехоплення. Нові машини допомагають витримувати цей операційний темп.
Вони також можуть бути цінними під час обмеженої блокади, карантину або примусових операцій. Патрулюючи повітряні коридори, супроводжуючи літаки, перевіряючи контакти та оскаржуючи спроби Китаю встановити де-факто контроль над повітряним простором навколо острова, F-16 можуть дати Тайбею варіанти протидії без розгортання ширшої повітряної кампанії.
У разі повномасштабної війни ROCAF виступить фактором ускладнення. Придушення повітряних операцій противника є ресурсомістким завданням: будь-які вцілілі сили тайванських винищувачів змусять НВАК продовжувати виділяти сили розвідки, ударну авіацію, ракети та патрулі для пошуку, придушення та протидії їм. Великомасштабні десантні та аеромобільні операції особливо вразливі до зриву і зазвичай вимагають від нападника встановлення принаймні локального та тимчасового панування в повітрі та на морі. Таким чином, навіть невеликі вцілілі сили винищувачів ROCAF становитимуть загрозу, яку НВАК не зможе безпечно ігнорувати.
Нові F-16 не розв’язують проблему тайванської авіації у воєнний час і не скасовують потреби інвестувати в мобільні та живучі асиметричні системи. Натомість вони зберігають тайванську авіацію як корисний інструмент у всьому спектрі — від мирного часу до повномасштабного конфлікту. Стратегічна ситуація могла змінитися за два десятиліття від моменту, коли ця закупівля була вперше запропонована, але ці літаки залишаються цінними активами.
Оригінал: thediplomat.com