Осади культури формують політичний порядок
· Майбутнє
Китайська модель довгострокового планування стикається з критичною проблемою відсутності зворотного зв'язку, що призводить до стратегічних провалів, подібних до політики «одна дитина».
Нейтан Гарделс — головний редактор журналу Noema. Він також є співзасновником та старшим радником Інституту Берггрюна.
Як глобальне видання ідей, Noema отримує відгуки від читачів з усього світу, які розширюють наше бачення та стимулюють подальший розвиток наших думок. Одним із недавніх прикладів є відповідь Карла Гея, керівника консалтингової компанії Cloudspago в Австралії, на есе Noema «Коли теперішнє поїдає майбутнє: ахіллесова п'ята споживчих демократій».
У цьому есе я протиставляю здатність постмаоїстського Китаю досягати консенсусу щодо довгострокових цілей і рішуче втілювати їх протягом багатьох років без порушення спадкоємності, зі зростаючою нездатністю споживчих демократій робити те саме. Приклад, який я навів у контексті зміни клімату, стосувався того, як Китай десятиліття тому поставив мету домінувати у сфері «зелених» технологій, особливо в електромобілях та акумуляторах, і неухильно досягав її, тоді як більшість відкритих суспільств Заходу пасли задніх. Його підхід «цілого дракона» залучає ресурси всієї системи для вирішення поставленого завдання.
Я зазначив, що сила системи Китаю тісно пов'язана з її головним недоліком: примусом до порядку та придушенням свободи, щоб консенсус не розпадався. У своєму листі до Noema Гей чітко формулює те, що я лише натякнув: оскільки рішуча спадкоємність Китаю блокує механізми корективного зворотного зв'язку, політика, визначена Партією, може тривалий час рухатися в неправильному напрямку, завдаючи шкоди, яку нелегко виправити.
Прикладом, який він використовує, є катастрофічна політика «одна сім'я — одна дитина», що діяла з 1980 по 2015 рік. Це призвело до сьогоднішнього демографічного вибуху, коли не вистачає молодих людей для підтримки добробуту суспільства, що старіє. Справді, обмежені припущення, спроєктовані з теперішнього у майбутнє, позбавили прийдешні покоління збалансованого демографічного складу.
Іншим, менш катастрофічним випадком, є локдаун через COVID-19 у 2022 році, який тривав значно довше, ніж вистачило терпіння роздратованої громадськості. У цьому випадку зароджувані механізми зворотного зв'язку — бурхливі онлайн-дискусії, журналістські розслідування і навіть епізодичні спалахи публічних протестів — призвели до оперативного та швидкого коригування політики.
Еквівалент ринкових сигналів у політиці
Велике питання для китайського однопартійного джаггернаута полягає в тому, чи зможе він запровадити в політиці механізми корективного зворотного зв'язку, еквівалентні тим ринковим сигналам, які дозволяють коригувати економічну політику держави, щоб вона не зайшла надто далеко в неправильному напрямку.
З'являються два чинники, що впливають на цей дефіцит зворотного зв'язку. Парадоксально, але перший полягає в тому, що розширене спостереження «зверху» водночас слугує для реєстрації невдоволення людей перед партійними наглядачами, які відстежують ситуацію в широкому масштабі.
Інший — у тому, що густо «задротоване» китайське суспільство стало готовою платформою для контролю за поведінкою чиновників «знизу» (так званий sousveillance). Повідомлення громадян, особливо про корупцію, швидко стають віральними, коли їх публікують в інтернеті.
Цей подвійний потенціал не вислизає від уваги влади. Під час відвертої розмови в Пекіні у 2015 році тодішній «кібер-цар» Китаю Лу Вей відкрито визнав, що за відсутності виборчої відповідальності активна спільнота користувачів мережі може бути критичним каналом для передачі сигналів корекції від низових рівнів до партійної ієрархії. Навіть вибір ключових слів для пошуку, які підлягають цензурі, можна вважати формою зворотного зв'язку.
Зайве говорити, що якщо отримувач не налаштований на частоту сигналу, повідомлення залишиться непочутим.
Крім того, знайомий мені шанхайський підприємець, один із засновників YouKu (китайського аналога YouTube), розповідав мені, що Партія постійно проводить опитування на рівні мікрорайонів, щоб оцінити будь-яке невдоволення, яке може назрівати.
Дослідник Китаю Джон Кін заходить так далеко, що припускає, ніби Китай перетворюється на свого роду «фантомну демократію». Під цим він має на увазі, що «страх перед демократією змушує застосовувати такий стиль управління, який багато в чому відображає та імітує виборчі системи, де страх перед виборами змушує лідерів перебувати в режимі постійної передвиборчої кампанії», оскільки вони відчувають необхідність постійно переконувати електорат у своїй спроможності та легітимності.
Але ключове розуміння Гея у відповіді на есе Noema є глибшим і ширшим контекстом для розуміння того, чому Китай функціонує так ефективно на відміну від споживчих демократій.
Накопичена культура має найбільше значення
Як зазначає Гей: «Влада, ідеологія та культура діють на трьох різних швидкостях. Влада змінюється роками, ідеологія — десятиліттями, культура — поколіннями. Підхід Китаю "цілого дракона" працює тому, що всі три елементи узгоджені: владний рівень, що ставить п'ятдесятирічні цілі; ідеологія, яка робить відповідальність внутрішньою; і культура, в яку закладено дві тисячі років поваги до екзаменаційної системи. Спадкоємність, якою ви захоплюєтеся — це результат такої узгодженості».
«Споживчі демократії мають протилежну структуру: наявний канал для виправлення помилок, але немає спадкоємності. Проте "керівний консенсус, який тримається" — це припис рівня влади, а консенсус не можна встановити на рівні влади, коли культура його не підтримує. Правила змінюються, люди — ні. Демократіям бракує запиту на майбутнє не тому, що громадська думка мінлива, а тому, що культура ще не накопичила наслідків, які б створили цей запит. Це станеться, коли шкода стане беззаперечною. Це відбувається повільніше, ніж того вимагає кліматичний годинник, але це єдиний шлях, який пропонує такий механізм».
Гей розширив цю корисну концепцію в есе під назвою «Влада, ідеологія та культура: осад під політикою».
«Політичний порядок — це не щось одне, а три компоненти, що рухаються з різною швидкістю, — пояснює Гей. — Є влада — жорстка архітектура інститутів, примусу, грошей і команд; це рівень, який може змінитися за сезон. Є ідеологія — історія, яку суспільство розповідає про те, чому ті, хто при владі, на неї заслуговують, і чому решта мають підкорятися. І є культура — повільне накопичення всього, що пережив народ; воно залягло так глибоко, що більше не обговорюється, а просто сприймається як належне. Більшість наших політичних коментарів розглядають це як суперницькі пояснення: інституціоналіст бачить лише владу, теоретик — лише ідеологію, культурний критик — лише ідентичність. Кожен тримається за одну кінцівку тварини».
«Я б запропонував інший погляд. Культура — це не третя річ, що стоїть поруч із двома іншими. Вона переважно і є ними двома: владою та ідеологією, накопиченими протягом поколінь і затверділими — подібно до того, як осад — це лише мул від паводкових вод минулих років, що з часом спресувався у тверду структуру. Те, що люди сьогодні приймуть, відкинуть або зажадають, — це осад владних домовленостей та історій, які вони ввібрали в себе задовго до того, як хтось із нині живих став достатньо дорослим, щоб поставити їх під сумнів. Ось чому культура — це найповільніший шар, і чому, коли вона зрештою змінюється, влада та ідеологія не мають іншого вибору, окрім як слідувати за нею».
Глибинна культура завжди повертається, щоб формувати суспільство так само, як емоційна підсвідомість людини вічно дихає в спину раціональному мисленню. Культура — це фундамент, на якому збудована надбудова ідеології, політики та економіки; це протилежність тому, як це бачить сучасна думка.
Оскільки політичні порядки в усьому світі входять у період затяжних потрясінь, концепція Гея про те, чи узгоджені вони зі своїм культурним підґрунтям, є однією з найбільш переконливих парадигм для розуміння того, що відбувається.
Оригінал: www.noemamag.com