Пітер Тіль: Криза штучного інтелекту, занепад Європи та боротьба за Америку

· Майбутнє

Пітер Тіль: Криза штучного інтелекту, занепад Європи та боротьба за Америку

Пітер Тіль про владу, політику, технології – і що буде далі.

ШІ, прогрес і кінець застою

Депфнер: Щиро вітаємо в Берліні.

Тіль: Дякую.

Депфнер: Ми ще повернемося до Німеччини згодом. А зараз перейдемо на англійську. Пітере, ви не раз протягом останніх років обговорювали проблему, що, на вашу думку, Захід не забезпечив достатнього прогресу, достатньо змін у технологіях. Ви навіть говорили про стагнацію. Це тема й термін, яким майже ніхто не користувався б сьогодні. Зараз усе майже навпаки. Люди обговорюють, чи не надто швидке прискорення? Чи штучний інтелект розвивається занадто швидко? То яка ваша позиція? Ви змінили свою думку, чи цього все ще недостатньо?

Тіль: Я частково змінив свою думку. Спершу дозвольте сформулювати тезу про стагнацію, яку я почав висловлювати років 20 тому: дуже важко виміряти ці речі, бо є так багато різних вимірів прогресу, так багато різних сфер технології та науки. І базова теза полягала в тому, що від 1970-х років відбулося сповільнення. У світі бітів був прогрес — комп’ютери, інтернет, мобільний інтернет, програмне забезпечення, але не так уже й багато у світі атомів. А більшість інженерних галузей, пов’язаних із атомами, навіть не були успішними для навчання. Машинобудування, хімічне машинобудування, аерокосмічна інженерія, ядерна інженерія — вже до 1980-х це було поганою ідеєю. І з різних причин сталося це сповільнення. Я вважав, що ця не повна стагнація, а широке сповільнення прогресу було важливим чинником, який спричиняв багато чого поганого, що відбувалося в нашому суспільстві. Багато політики стало більш поляризованою, бо коли є один переможець на кожного переможеного, усе перетворюється на гру з нульовою сумою, і суспільство стає значно гіршим. І, звісно, були дуже глибокі причини, чому я припускав, що так сталося.

Але загальна картина була такою, що десятиліттями ми мали щось на кшталт стагнації. Інтернет був важливим двигуном зростання наприкінці 90-х. Він був більшим за все інше, хоч, можливо, і недостатньо великим, щоб перевести всю нашу цивілізацію на новий рівень. І тоді, як на мене, можливо, ШІ більший за інтернет і принаймні має потенціал знову прискорити зростання з усіма добрими й поганими наслідками, які з цим пов’язані. Але так, я б захищав тезу про стагнацію так: тепер, коли в нас є ШІ, ніхто не заперечує, що до цього десятиліттями ми перебували в стагнації.

Депфнер: Так, це, безперечно, підтвердилося заднім числом. Отже, сьогодні сприйняття ШІ коливається десь між ейфорією та дистопією. І протягом останніх тижнів багато обговорювали спільне попередження, яке зробили Даріо Амодеї, Сем Альтман і Ілон Маск — і воно полягало в тому, що монстр може вийти з-під контролю. Яка ваша думка про це? Чи це, як кажуть деякі, передусім тактичний крок, маркетинговий хід або спосіб знизити очікування щодо великих багатотрильйонних IPO? Чи це справді страх, що ШІ може вийти з-під контролю й переважити людський інтелект і людство?

Ризики ШІ, регулювання і Китай

Тіль: Що ж, у дискусіях про ШІ та пов’язані з ним проблеми є багато-багато різних вимірів. І так, є сценарії, які, можливо, є науковою фантастикою, фантастикою. Можливо, вони дещо реалістичніші, де якщо у вас є щось, що в певному сенсі набагато розумніше за будь-яку людину, чи є якийсь спосіб, щоб це вирвалося з-під контролю? І ми, звісно, маємо всілякі дистопічні науково-фантастичні фільми — «Матриця», «Термінатор», речі такого типу. І я не думаю — і навіть не знаю, як говорити про ймовірності таких речей — я не думаю, що ймовірності дуже високі. З іншого боку, якщо ймовірність навіть 5 чи 10 відсотків, це здається досить погано. Тож у цій розмові є щось, що зрештою дуже сильно штовхає людей у захисний, обережний бік.

Депфнер: Якщо говорити про ймовірності, нещодавно був експеримент: шістьом найбільшим LLM поставили запитання, чи є ризик вимирання через ШІ? І прогнозований відсоток був між 1 і 10 відсотками. Ви вважаєте, що це просто тому, що LLM базуються на людських страхах, людському песимізмі, чи це справжній аргумент?

Тіль: Давайте, задля аргументу, скажімо, що це справжній аргумент. Гадаю, важко стверджувати, що ймовірність дорівнює 0 відсотків чи щось подібне. Я думаю, але з цього не обов’язково випливає, що завжди треба рухатися повільніше й завжди обирати обережніший шлях. Бо якщо нічого не робити, якщо немає прогресу в жодному вимірі, я не думаю, що наші суспільства взагалі працюватимуть. І я часто казав: середній клас у США, у Європі — це люди, які очікують, що їхні діти житимуть краще за них самих. І свого роду міжпоколінний прогресивний суспільний договір полягав у тому, що відбувався прогрес від одного покоління до наступного — можливо, економічний прогрес, матеріальний прогрес, прогрес у здоров’ї, прогрес у всіляких м’якших соціальних вимірах.

І коли це руйнується, так, я думаю, усе суспільство починає дуже, дуже дивно деформуватися. І отже, так, люди мають неявне уявлення, що альтернатива ШІ, скажімо, світ нульового зростання, де взагалі немає прогресу, якимось чином стане цим мирним, соціальним, демократичним суспільством. І я не думаю, що це правда. Тож, так, я вважаю, що альтернатива теж далека від нейтральності. Я також думаю, що певною мірою неможливо просто повернути час назад.

Депфнер: Але тоді просто сповільнювати його — це нереалістично. Ну, як це могло б працювати? Тобто я не розумію. Якщо Америка сповільнюється, а Китай прискорюється, ми просто посилюємо Китай, але це ж нічого не вирішує.

Тіль: Усе це, так, теоретично, можна було б сповільнити, якби був справжній, глибока співпраця по всьому світу. І тоді я — але, думаю, для цього потрібен був би, так би мовити, світовий уряд із реальними повноваженнями, реальною силою. І та частина мене, що належить до класичного лібералізму, вважає, що це майже те саме, що з вогню та в полум’я. Це ліки гірші за хворобу. І тоді, звісно, так, можна мати фальшивий глобальний уряд, де проводять багато конференцій, обговорюють це, багато доволі порожніх заяв, які потім випускають. І ще, звісно, є ризик, що все врешті-решт сповільниться на Заході, але не в Китаї. Нещодавно Папа Римський оприлюднив цю енцикліку про ШІ, або я б охарактеризував її як анти-ШІ енцикліку. І знову ж таки, можливо, це було занадто жорстко, але мій риторичний аргумент такий: якщо люди, Комуністична партія Китаю не слухатимуть Папу, є шанс, що люди в США — будуть.

І тому, по суті, енцикліка Папи працювала на Комуністичну партію. Я не кажу, що він був агентом комуністів, але принаймні був корисним ідіотом для КПК.

Депфнер: Я спілкувався з двома засновниками великих платформ ШІ, і обидва сказали, що мають докази того, що китайці поширюють контент проти ШІ, зокрема через американські соцмережі, але також і в інших місцях, щоб змінити американські настрої в бік більшого скепсису щодо ШІ й збільшити свою перевагу. Ви бачите щось подібне? Чи є якісь докази цього? Ви в це вірите? Яка ваша думка?

Тіль: Я не вивчав це настільки ретельно. Я схильний у це вірити. Але також схильний думати, що це не головний чинник, який це зумовлює, що це переважно те, що ми робимо самі собі. У мене є спокуса сказати, що Ґрета працює на китайських комуністів, і, можливо, так і є, але вона радше проблема, яку ми створили самі для себе на Заході.

Депфнер: Але хіба вплив Ґрети на американські настрої такий уже великий? Чесно кажучи, мене це дивує.

Тіль: Мені здається, її зіркові часи вже позаду. Але так, думаю, є так багато всього, що ми робимо собі самі. Тож ми повинні — я дуже жорсткий критик Китаю. Гадаю, нам потрібно сприймати конкуренцію, суперництво з Китаєм дуже серйозно. І водночас часто занадто легко просто звалити все на Китай.

Депфнер: Так, але тоді чому зараз у США все так негативно? Тобто в мене справді таке відчуття, що якщо ми говоримо з нашими європейськими колегами про ШІ, то поки вони мають змогу вчитися й брати участь у цій подорожі, вони насправді досить позитивні. В Америці все зовсім інакше. Люди виходять з плакатами й протестують проти ШІ. Тож це майже дуже анти — тобто анти-кліше щодо того, якими є американці.

ШІ, демократія і технологічний прогрес

Депфнер: Зазвичай Америку сприймають як країну, що підтримує технології, підтримує прогрес. А тут усе ніби навпаки. Тож наступна виборча кампанія, певною мірою, може бути навіть кампанією про те, яка політична партія краще захищає своїх людей від ШІ. Чому в Америці такий анти-ШІ настрій? Вони знають про нього більше, ніж європейці, чи американський менталітет змінився? Що відбувається?

Тіль: Що ж, дозвольте мені подати це в проамериканській версії. Що саме тут, у США, і відбувається ШІ, а Європа — ми можемо сперечатися, наскільки вона відстає. На мою думку, вона відстає дуже сильно. Надолужити це надзвичайно важко. Звісно, ситуація все ще дуже мінлива. Але, якщо дивитися в першому наближенні, у США відбувається дуже багато. Китай швидко наздоганяє. А Європа — дуже далеко позаду. Тож у Європі це не відчувається. Це не відчувається навіть на рівні корпорацій. Якщо я подивлюся на щось на кшталт однієї компанії, з якою я пов’язаний уже багато років, Palantir, то продажі американським корпораціям неймовірно зросли за останні кілька років, бо є відчуття терміновості — потрібно випереджати події та зрозуміти, як компанії мають трансформуватися в цю нову епоху ШІ.

І в Європі цього відчуття терміновості набагато, набагато менше, там і досі є ця інерція. Ми можемо почекати. Не роби завтра того, що можна зробити післязавтра.

Депфнер: Як ви думаєте, у довгостроковій перспективі ШІ буде корисним для демократії чи шкідливим?

Тіль: Це — це дуже велике питання. Я думаю що — я думаю, велика — те місце, де наші демократії мають проблеми — я завжди волію казати конституційні республіки або наші загалом ліберальні суспільства, загалом вільні суспільства мають проблеми, — це те, що в нас немає широкої історії зростання майбутнього. Є відчуття, що люди не думають, ніби все стає кращим. Усе стало більш грою з нульовою сумою. Я не думаю, що ШІ — панацея від усього, але думаю, що без нього й далі набиратимуть силу партії з логікою гри з нульовою сумою — на крайньому правому й крайньому лівому флангах.

Депфнер: Можливо, варто припинити дискусію про те, чи є ШІ позитивним чи негативним? Тобто, мені здається, це майже як ніж. Ножем можна приготувати най чудовішу їжу й повечеряти прекрасно. А ножем можна вбити людину. Тож якщо ви не хочете вбивств, ви критикуєте вбивцю, але не забороняєте ножі. То чому ми завжди моралізуємо нові технології? Я б сказав, що технології — просто нейтральні. Їх можна використовувати і для добрих, і для поганих цілей. І все залежить від нас, від того, що ми, люди, з ними робимо.

Тіль: Так, тож мене чекають неприємності за те, що я зараз скажу, але, на мою думку, ми занадто сильно моралізуємо. І є питання, яке я люблю ставити: що є антонімом слова good? Моральний антонім — evil. Функціональний антонім — bad. Ferrari — це evil car, бо вона не проїжджає багато миль на галон. Трабант, колишня східнонімецька машина, — це bad car. Він їздить — просто він гірший за «Гольф». І отже якщо ти evil, то принаймні компетентний. А якщо ти evil, то ти не bad. І тому, можливо, ти насправді навіть трохи good, бо принаймні щось робиш. Якщо порівняти книжки про Фауста Марлоу та Ґете, то в «Фаусті» Марлоу, а це історія про Фауста XVI століття, Фауст — фальшивий вчений. Він щось на кшталт чарівника, щось на кшталт фальшивого алхіміка. І це погана наука. І він одразу потрапляє до пекла. У «Фаусті» Ґете він укладає угоду з дияволом і певною мірою здобуває свої знання морально сумнівними способами. Але все ж — усе ж воно врешті більше обертається на добре. І Фауста Ґете зрештою рятують.

Тож я вважаю, що бути добрим краще, ніж злим. Хочу це дуже чітко сказати. Але, можливо — але я надаю перевагу Фаусту Ґете над Фаустом Марло. А тоді моральне питання, моральне питання в нашому суспільстві, — у нас усі ці дебати про добро і зло, а ми просто — ми сповнені поганості. Найчастіше це все не — це навіть не зло. Це навіть не добро. Це просто погано. І якщо ви живете у світі, де 99% бізнесів, компаній, людей, політичних лідерів, бізнес-лідерів абсолютно некомпетентні, то саме про це нам і слід говорити.

Демократія, поляризація і Німеччина

Депфнер: Дуже небагато людей сказали б про вас, що ви некомпетентні, але є деякі люди в дуже поляризованій дискусії, які кажуть, що ви злий. І якщо йдеться про те, що ви злий, то йдеться про демократію. І деякі люди зображують вас як антидемократа, і вони фактично всі посилаються на одну цитату з 2009 року, де ви написали: «Я перестаю вірити, що свобода і демократія сумісні». Чи можете ви пояснити, чому ви це написали, що ви мали на увазі, і що ви думаєте про це сьогодні?

Тіль: І це завжди — завжди дуже небезпечно писати щось. Це дуже небезпечно.

Депфнер: Я знаю, про що ви говорите.

Тіль: Контекст був такий: це була стаття, яку я швидко набрав одного вечора. Я надіслав її одному зі своїх колег. Я запитав його, чи написав я там щось суперечливе, чого не слід було писати? І ні, тут абсолютно нічого суперечливого немає. А потім мій метарівневий розбір після факту полягав у тому, що я попросив когось про другу думку, і це підказало мені, що, ймовірно, треба було бути обережнішим у формулюваннях. Я все ж опублікував виправлення через два тижні. Тож ви все ще можете зайти на сайт, де я дуже чітко кажу, що я не — я не думаю, що в когось заберуть голоси. Я не думаю, що демократії щось загрожує. І що я — те, до чого я закликав, — це певна деполітизація, зниження інтенсивності політики.

Оригінальна стаття з’явилася в такому собі лібертаріанському онлайн-журналі Cato. І її мета була спрямована проти лібертаріанців, які надто сильно покладаються на політику й хотіли змінити речі, змінити світ, виграючи вибори та роблячи подібні речі. І я думав ці чисто лібертаріанські, чисто класично-ліберальні ідеї — я в них вірю. Я не думаю, що їх легко здобути в демократії. Я не сказав нічого такого, чого б не сказав Монтеск’є або Джон Стюарт Мілл чи будь-хто з цих людей, але це не було — це не твердження, що демократія зникне чи щось таке.

Депфнер: Але хіба іноді ви просто не отримуєте задоволення від провокацій і від того, щоб стимулювати дебати?

Тіль: Мені це подобається — мені подобається так робити. Але той випадок, думаю, радше збурив, ніж простимулював дискусію.

Депфнер: Тож моє прочитання вашої особистості таке, що ви завжди намагаєтеся підштовхувати людей. Але вам дуже не байдуже до демократії. Тож ви б сказали, що ви не просто не антидемократ, а насправді людина, яка думає про те, як посилити, як урятувати демократію. Вас турбує, що нині ми рухаємося хибним шляхом: поляризація суспільств і дедалі слабше центристське лідерство по всьому світу? Автократичні системи, по суті, досить успішно досягають своїх цілей. Економіка в Китаї, яка є своєрідною авторитарною державною економікою, процвітає. Тож якщо просто провести риску на цей момент, демократія не надто добре справляється.

Тіль: Звісно. Але дивіться, я не гегельянець. Тож ми завжди можемо сказати, що є шлях, яким, здається, рухається історія. Є певна тенденція. І тоді це не є морально добрим. У Гегеля що б не сталося, все стається на краще. І тому, так, я вважаю, що існує тенденція проти демократії. Є тенденція, через яку в цих речей виникають проблеми. Що пішло не так у Німеччині в 1920-х і 30-х роках, так це дві антидемократичні партії. Це були нацисти й комуністи. На виборах 1932 року ці дві партії отримали понад 50% голосів. І щойно понад 50% людей голосують за партії, які хочуть позбутися демократії, вже майже запізно. У вас справді великі проблеми.

Депфнер: У Німеччині нині маємо ситуацію, коли у вас також дуже сильні партії як з крайньої лівої, так і з крайньої правої сторони. У Берліні вибори виграли соціалісти. У Саксонії-Ангальт, меншій землі, праворадикальна AfD на останніх виборах перемогла з великим відривом. І дедалі більше все зміщується від центру до крайнощів. Чи є у вас якісь ідеї, що можна зробити, аби розвернути цю тенденцію? Чи це тенденція, яку неможливо розвернути?

Тіль: Я не знаю, що б ви робили, якби балотувалися. Не думаю, що я був би хорошим політиком. Це не те, чим би я хотів займатися. Тож у мене немає чудових порад для політичних лідерів, центристських політичних лідерів у цих країнах. Я думаю, вони систематично недооцінюють масштаби проблеми. У Великій Британії за останні 10 років було сім прем’єр-міністрів. Ніхто не мав плану, як розвернути свої суспільства. Усі вони думають: коли я стану прем’єр-міністром, це все, що мені потрібно зробити. Мені треба розібратися в цій складній внутрішній, внутрішньопартійній складній грі, щоб стати прем’єр-міністром. І щойно я це зроблю, я зможу вирішити всі ці проблеми. А потім є ці глибокі структурні проблеми. З моєї ж, знову таки, перспективи технологічної стагнації: прогресу було недостатньо. Суспільства розхитувалися. Міжпоколінний суспільний договір зламався. І саме це відображають ці речі. І можливо, я не думаю, що крайні партії все вирішать, але до цього треба поставитися серйозно. Отже, «Ліві» (Die Linke) на виборах у Берліні отримали 25% голосів.

Серед виборців віком від 16 до 24 років вони отримали 47%. І зрештою саме молоді люди будуть тими, хто вирішуватиме справи у вашому суспільстві. Це дуже погана тенденція. І я не думаю, що висуваю аргумент на користь «Лівих», бо ви ж не звинуватите мене в симпатіях до «Лівих» чи в комунізмі.

Депфнер: Тож у чому полягає цей аргумент? Розкажіть.

Тіль: Ну, аргумент за такий: треба бодай серйозно ставитися до проблем, про які говорять молоді люди. Тобто в Берліні є проблема: оренда надто висока, і неможливо будувати житло. Або молодому поколінню дуже важко пробитися вперед. Йому дуже важко досягати успіху. Німеччина, Європа, певною мірою й США — це геронтократії. Їхні суспільства працюють для старих людей.

Депфнер: Серйозно поставитися до проблеми — це безумовно правильний підхід, але все залежить і від рішень. А рішення, які тут пропонують «Ліві», — це розв’язати проблему оренди шляхом націоналізації компаній з нерухомості й по суті дуже сильно мотивувати суспільство антисемітизмом, проісламізмом. І тепер, якщо подивитися на кадри з вечірки партії в ніч виборів, здається, ще й за допомогою організованої злочинності, кланових ватажків. Тож, я думаю, ось де й полягає серйозне ставлення до речей.

Тіль: Ну, у них немає рішень. Але все, що їм потрібно, щоб перемогти, — це сказати, і це те, що я теж часто кажу: коли ви запитуєте мене, що робити із технологічною стагнацією, моя спрощена відповідь завжди така: ну, у мене немає комплексного рішення, але перший крок — про це треба говорити. Я не знаю точних дебатів у Берліні, але можу уявити, що «Ліві» кажуть: гаразд, ми не знаємо, чи спрацюють наші рішення, але принаймні ми говоримо про проблеми. Ніхто більше про них не говорить.

Депфнер: А як ви дивитеся на інший бік політичного спектра — AfD, Alternative für Deutschland, ультраправу партію? Це альтернатива консерватизму, чи вас турбує цей розвиток? Як ви це бачите?

Тіль: Знову ж таки, я не дуже хочу говорити про конкретику німецької політики, але так, я думаю, це відображає ці провали центристських партій. Це відображає нездатність знайти економічне майбутнє для Німеччини, яке було б інклюзивним і широким та працювало б для суспільства загалом. Не думаю, що в них є чудові рішення. Я не думаю, що вони знають, як, не знаю. Я не думаю, що вони знають, як збалансувати бюджет. Ані партії крайнього лівого, ані крайнього правого спектра.

Депфнер: Щодо крайнього правого спектра є ще одна проблема. Вона стосується зовнішньої політики. Концепція зовнішньої політики по суті є про-Путінською, про-Китайською, антиізраїльською, а подекуди й антисемітською.

Тіль: Ну, моя парадоксальна думка, яку я сказав вам сьогодні раніше, полягає в тому, що я вважаю важливим, щоб ми вели дебати про всі три з цих питань. І тому, я думаю, можуть бути розумні дебати щодо України, розумні дебати щодо Китаю, розумні дебати щодо Ізраїлю. І водночас я все ж таки вважаю, що AfD помиляється в усіх трьох. А це, ну, не можна помилятися в усіх трьох.

Трамп, Венс і американська політика

Депфнер: Давайте перейдемо до Сполучених Штатів. У 2016 році ви підтримували Дональда Трампа. Десять років потому як би ви оцінили його здобутки? Як би ви оцінили його провали? Якою є ваша позиція сьогодні щодо останніх двох років? І потім перший президентський термін.

Тіль: Що ж, найпростіша відповідь — запитайте мене років через 10. І за 10 років побачимо, чим усе це закінчиться. Я досі думаю, що у багатьох аспектах це відображало провал істеблішменту в тому, щоб впоратися з цими довгостроковими проблемами, які були у США, з цими проблемами зростання, з деякими викликами глобалізації, з нескінченними втягуваннями США на Близькому Сході, які насправді не дуже добре спрацювали. І тоді, звісно, є усі ці речі, де хотілося б, щоб вони призначали більш компетентних людей. Думаю, обидві адміністрації припустилися, так би мовити, протилежних помилок. Перша адміністрація набрала всіх цих людей, які не могли дійти згоди, і це були суцільні внутрішні чвари. Друга адміністрація, на мою думку, після помилки першого терміну надто перегнула у зворотний бік через усі ці тести на лояльність.

І ви отримали своєрідну адміністрацію, укомплектовану не дуже розумними, але дуже лояльними людьми. Тож є безліч способів її критикувати. Але це також, знову ж таки, відображало те, що речі дійшли до певного виснаження, і безперечно на республіканському боці. І мене турбує, що в США те виснаження республіканського істеблішменту, яке сталося з родиною Бушів і яке сталося у 2016 році, ми от-от побачимо і з таким собі центристсько-лівим істеблішментом Клінтон-Обама. І за останні три вибори — у 2016-му Трамп, такий собі антиістеблішментний політик, виграв праймеріз республіканців. Гілларі, людина істеблішменту, ледве перемогла Берні Сандерса. І потім знову істеблішмент переміг у 2020 і 2024 роках. Не знаю, чи зможуть вони зробити це у 2028-му. А Демократична партія — важливіша партія.

Це й є партія істеблішменту в США. Республіканська партія завжди трохи є антиістеблішментною. Тож якщо демократичні соціалісти візьмуть під контроль Демократичну партію, це набагато серйозніша справа. І це, ну, не знаю, кінець Америки.

Депфнер: Я дуже добре пам’ятаю обід, який у нас був у 2016 році, коли я запитав вас: «Чому ви підтримуєте Трампа?» І ви фактично сказали: «Бо існуюча партія та існуюче керівництво настільки дисфункційні, що їм просто потрібен розлам». І це було цікаво, я міг це дуже добре зрозуміти. Чи сказали б ви тепер, через 10 років, що нам знову потрібен розлам?

Тіль: Ну, я не хочу розламу в дусі демократичних соціалістів. Це здається катастрофічним. Але знову ж таки, якщо говорити не морально, не нормативно, а просто на описовому рівні, я побоююся, що демократична партія істеблішменту зазнала такого ж провалу, як і республіканці істеблішменту. І тому нас чекатиме цей розлам. І є ризик, що США сильно зсунуться вліво. Ось це й буде справжній розлам, який нас чекає.

Депфнер: Тобто ви належите до тих, хто каже.

Тіль: Я не думаю, що це добре.

Депфнер: Американські демократичні соціалісти — це реальний варіант. Це реальна загроза. Ви колись сказали, що це, мабуть, найенергійніший і певним чином найуспішніший політичний рух нашого часу.

Тіль: І тому він молодий.

Депфнер: У будь-якому разі, це як попкультура.

Тіль: Історія цього така: я нещодавно це перевіряв, і «Демократичних соціалістів Америки» створили у 1982 році як певне об’єднання цих дуже маргінальних соціалістичних груп. Якісь членські внески, здається, сплачували, десь 5,000 людей. Це була дуже маленька маргінальна штука. А в кампанії 2016 року спадщина кампанії Берні Сандерса — це членство в «Демократичних соціалістах Америки», такий собі кадр авангарду. Їхня кількість зросла з 5,000 до 50,000. Середній вік упав із 66 до 33. І це було таке старе соціалістичне явище, що перетворилося на молодий революційний рух. І так, у ньому є певна енергія. У ньому є певна харизма. Знову ж таки, демократичний істеблішмент — усі вони нудні. Вони нічого не можуть сказати. Я маю на увазі, це та сама проблема з людьми з СДПН і ХДС у Німеччині.

Депфнер: Ви були одним із перших прихильників Джей Ді Венса. Ви працювали з ним. Ви, по суті, побачили в ньому щось таке, чого інші люди тоді не побачили. Чи можете ви описати, що саме це було і чому ви його підтримали?

Тіль: Я завжди остерігаюся перебільшувати свою роль у таких речах. У мене, мабуть, завжди є слабкість до розумних людей. Тож я подумав, що він вдумливий, відкритий, харизматичний. І він працював в одному з венчурних фондів, які я допоміг заснувати, під назвою Mithril, а потім захотів паралельно написати цю книжку. Я заохочував його зробити це. У 2016 році вона стала бестселером. А ще я допоміг йому фінансово, коли він балотувався до Сенату у 2022 році. Але я думаю, що завжди вагаюся відповідати на це запитання, бо вважаю, що це багато в чому просто відволікає від його досягнення.

Депфнер: Тепер, республіканці рано чи пізно ухвалять рішення. Серед потенційних кандидатів я найчастіше чую імена Джей Ді Венса і Марко Рубіо. Як ви думаєте, хто був би кращим кандидатом, щоб підвищити ймовірність перемоги республіканців на наступних виборах?

Тіль: Ну, я все ще прихильник Венса. Я хвилююся, що будь-кому з цих кандидатів буде дуже важко перемогти. Тож не знаю. Моя песимістична думка в тому, що це неправильне запитання.

Депфнер: Тоді правильне запитання було б

Тіль: Хто буде демократичним?

Депфнер: Якщо демократи.

Тіль: Ні, хто буде кандидатом від демократів? Оце правильне запитання.

Депфнер: І чи це буде кандидат від демократів із центру-ліворуч, центрист, який дасть їм кращі шанси, чи це буде кандидат від DSA?

Тіль: Ну, очевидно, за щільної боротьби кандидат із центру-ліворуч, імовірно, кращий. Якщо відрив великий, це, мабуть, не має значення. І я думаю, що є непоганий шанс, що боротьби навіть не буде, якщо республіканців розгромлять на проміжних виборах цієї осені, тоді демократи думатимуть, що переможуть у будь-якому разі у 2028 році. І тому, ймовірно, не буде такого сильного заслону проти демократів. Ви не зробите всього можливого, щоб не допустити перемоги демократичного соціаліста. Тож, думаю, демократи досить добре виступлять на проміжних виборах через півтора місяця, і їм буде байдуже, чи буде президентський кандидат від центру-ліворуч, чи від крайнього лівого крила.

А потім це вже зовсім відкрите поле, зовсім відкрите питання. У мене була дискусія, суперечка з Фукуямою про кінець історії. І він уже не до кінця вірить у власні теорії. Але коли я сказав йому, що є непоганий шанс, що демократичні соціалісти переможуть у 2028 році, він відповів із повною впевненістю: ні в якому разі, цього не може статися. І я не думаю, що історія так уже визначена.

Депфнер: Тож ви думаєте, з сьогоднішньої перспективи це найімовірніший результат?

Тіль: Не найімовірніший, але скажімо, 50% шансів.

Депфнер: Це доволі багато.

Тіль: Це доволі багато.

Депфнер: Ви прихильник Мілея, бо він руйнівник усталеного порядку, я так розумію. Чи можете ви трохи описати, чого ми, західні суспільства, чого Америка, але й чого Європа могли б і мали б навчитися в Хав’єра Мілея?

Мілей і майбутнє Заходу

Тіль: Ну, думаю, нас усіх захоплює Аргентина, бо ми боїмося, що їхнє минуле — це наше майбутнє, де у вас був такий собі, не знаю, це не нульове зростання і не спад, але нижчий за середній ріст протягом століття. Це складна історія того, що пішло не так. Очевидно, це була пероністська історія з цим дуже харизматичним лідером, у якого було багато поганих ідей. Були способи, а потім були способи, якими це зайняло багато часу. У 1900 році, у 1920 році вислів «багатий, як аргентинець» іще був поширеним. Зараз він уже майже вийшов із ужитку. І так, відкрите питання, чи зуміє Мілей розвернути Аргентину, чи буде він переобраний через рік. Я все ще думаю, що так, бо люди певною мірою розуміють, що це настільки екзистенційно, і назад уже не можна. Проблема для всіх нас у тому, чи є якийсь спосіб нам винести урок із історії Аргентини? Щоб нам не знадобилося 100 років занепаду, аби дійти до цього.

Мені не подобається ця акселераціоністська леніністська ідея, тобто Володимир Ленін. Чим гіршими стають речі, тим кращими вони стають, бо ви ближче підходите до революції. І водночас у США та Європі в мене завжди є відчуття, що люди засмучені, песимістичні, злі. Але цього ніколи не достатньо, щоб привести до позитивних змін. Натомість ми просто маємо цей дрейф, коли ви боїтеся, що все має стати значно гірше, перш ніж піде на краще.

Депфнер: Але якби вам треба було зробити ставку сьогодні, ви думаєте, ми близько до переломного моменту? Бо те, що ми бачимо зараз в Америці, в Європі, на Заході — уряди центру, які спотикаються, досить успішні автократи, — це здоровий сигнал тривоги, і ми відновимося, ми переосмислимо себе. Чи ви думаєте, що це, по суті, початок кінця і початок нового світового порядку, де автократичні системи вирвуться вперед?

Тіль: Я думаю, завжди варто намагатися думати про такі речі набагато конкретніше, менш абстрактно. Тож я просто поверну це як запитання до вас. Чи позбудуться Мерца в Німеччині? Це ж повний, абсолютний провал, як не подивися. І тоді, не знаю, є цілком переконливий аргумент: з ним нічого не станеться ще три роки, тому що всі інші вважають, що вони не впораються краще. І тож, так, є...

Депфнер: Тож прямої відповіді немає: ви думаєте, що ми з більшою ймовірністю будемо й далі деградувати?

Тіль: Я не впевнений, але це таке собі відкрите питання. Дивовижно, наскільки стійкою здається історія з Мерцом, якщо порівняти з тим, наскільки погано це виглядає. Тож не знаю. Так, мабуть, моя інтуїція така: усе ще дуже довго котитиметься за інерцією, бо ті, хто його замінить, насправді не мають, насправді не мають відповідей на ці проблеми. Ви окреслюєте макроекономічні проблеми. Знову ж таки, якщо говорити нудною макроекономічною мовою, то суть у тому, що ми маємо дуже великі держави добробуту. Мені податки здаються доволі високими. І ще ми маємо дуже великі дефіцити. І, можливо, дефіцити були б стійкими, якби ставки були 0%. Але ставки вже не нульові. І тому виникає свого роду проблема самопосилюваного, неконтрольованого дефіциту. І в тебе фактично є три варіанти.

Чи ти різко скорочуєш видатки, і це відповідь Мілея. Чи ти різко підвищуєш податки, що фактично повністю зупиняє наші суспільства і припиняє будь-яке зростання, чи ти й далі живеш із дефіцитами й відкладаєш проблему на потім? Майже 20 років відповіддю був третій варіант. Від кризи 2008 року ми просто позичали дедалі більше грошей. І тоді моя інтуїція каже, що ми, так, близькі до точки, коли це закінчиться. А тоді тебе штовхне до дуже нецентристського рішення: або до податків соціалістичного рівня, або до справді жорстких, справді жорстких заходів жорсткої економії. І найкраща ідея Мерца — це просто позичити ще.

Депфнер: Чому вас так сильно цікавить політика?

Тіль: Ну, не знаю, можливо, я думаю про це надто багато. Тобто я ж не політик.

Депфнер: Але це перетворюється на те, що стаєш політиком.

Тіль: Ніколи, ніколи, ніколи. Я не на 100% це стверджую. Дивіться, не певен, що я аж так добре себе знаю, але достатньо, щоб розуміти: мене не оберуть. Але це пронизує наше суспільство. Це щось на кшталт, не знаю, воно і токсичне, але й водночас це повітря, яким ми дихаємо. Тож не знаю, у мене з цього приводу шизофренічний погляд. Я багато про це думаю, а потім намагаюся все розкладати по поличках і ігнорувати це настільки, наскільки можливо.

Європа, Китай і глобальні перегони ШІ

Депфнер: Яка ваша думка щодо ширшої геополітичної картини? Де має бути Європа? Є дискусія про європейський суверенітет у політичному сенсі, але особливо також щодо ШІ та економіки. Два великі гравці — це Америка і Китай, по суті в усіх сферах, не лише щодо ШІ. Одна — дуже автократична, авторитарна країна. Інша — демократична країна. Авторитарна країна доволі досконала. Демократична країна доволі недосконала. Тож через 10 років хто виграє цю гонку? Не лише гонку озброєнь у ШІ, а в ширшому контексті також гонку систем. І де має бути Європа? Нейтральною?

Тіль: На боці Китаю як колонія чи надійним союзником Америки? Я думаю, для Європи найкраще було б бути надійним союзником. Я завжди дуже рішуче заперечую проти того, як це часто подають як своєрідну моральну еквівалентність між США та Китаєм. Мене це завжди дуже й дуже обурює. Але дозвольте мені зробити трохи інший акцент. Я думаю, з американської перспективи важливіше не те, чи Європа є надзвичайно близьким союзником, чи, не знаю, дещо союзним, але дуже незалежним у мисленні простором, а те, що Америці вигідно, щоб Європа взялася за розум і щоб Європа була більш функціональною, щоб запустила свою економіку, щоб була частиною творення майбутнього. А тоді питання в тому, як цього досягти. Ймовірно, у різних секторах, якщо Європа зможе розбудувати власну промисловість або навіть стати у деяких сферах провідною у світі, це було б дуже добре. Якщо ж вона відстає ще більше, тоді, мабуть, варто шукати способи працювати з Америкою значно тісніше. Тож наведу конкретний приклад: не знаю, наприкінці 60-х у вас була програма «Конкорд», яка була чимось на кшталт британсько-французького, не зовсім ринкового плану.

Надзвукова авіація почалася в США, коли Чак Єґер у 1947 році подолав звуковий бар’єр. Але Європа відставала, та можна було взятися за справу й наздогнати та обігнати США. І галузь надзвукової авіації стала провідною європейською галуззю. Тож це не ринкова історія, але це щось таке, з чим, як мені здається, США мали б спокійно сприймати й підтримувати. Це була Європа, яка зробила щось таке. А з іншого боку, був такий французький проєкт Minitel у 1990-х, де інтернет мав бути французьким. А в результаті ти відставав і просто дедалі глибше заганяв себе в яму. І якщо поставити питання про ШІ у 2026 році, це щось на кшталт «Конкорда» чи щось на кшталт Minitel? І тоді це, і якщо чесно, моя оцінка така, що Європа відстає ще більше, ніж відставав Minitel.

Депфнер: На жаль, я згоден. Питання в тому, чому так і наскільки ймовірно, що ми зможемо це змінити? Який ваш аналіз? Чому так? І чи маєте ви якісь ідеї, що Європа або Німеччина мають зробити, щоб знову опинитися на карті й взятися за розум?

Тіль: Питання «чому» завжди має надто багато причин і на нього значно важче відповісти. Але дозвольте мені, на дуже, одна з речей у Німеччині, про які люди завжди говорять у контексті підприємництва, — це страх невдачі, що люди ризикують збанкрутувати й так далі. І тоді, і, можливо, це правда, але я завжди хочу заперечити ось щодо такого виміру: можливо, є ще й страх успіху — що якщо у тебе щось працює, ти не будеш масштабувати це до такої екстремальної міри, як Ілон Маск чи Марк Цукерберг. І в якийсь момент ти або продаси компанію, або вийдеш із неї чи щось таке. І тому дуже вражає, як мало справді великих нових компаній було створено в Німеччині за останні кілька десятиліть. Ось статистика, яку я знайшов, і це, знову ж, лише один конкретний вимір, на який можна подивитися. Але якщо взяти 50 найбагатших людей у США, і більшість цих грошей походить від конкретних компаній, то лише 12 — це покоління X або молодші, люди, народжені у 1965 році або пізніше. Тобто там теж усе значною мірою домінують люди похилого віку, які мали більше часу, щоб примножити свій статок.

У Німеччині це насправді більш розподілено. 20 із 50 найбагатших людей Німеччини — це покоління X або молодші. Але ось різниця. У США 9 із цих 12 самі заробили свої гроші. У Німеччині всі 20 із цих 20 їх успадкували. Жодна людина не зробила нічого нового, не заробила нових грошей, не побудувала велику нову масштабовану компанію. І, звісно, я дивлюся на це в дуже крайньому вимірі, але кожна з цих людей створила тисячі, не знаю, мільйонерів у своїх компаніях і десятки тисяч робочих місць в економіці. А колись у Німеччині була така здатність будувати чудовий новий бізнес. Був Mittelstand — сильний середній бізнес. Були й значно більші компанії, які створювалися наприкінці XIX, на початку XX століття, навіть після 1945 року. А потім, справді, щось дуже зламалося починаючи з 1995 року. І так, це, по суті, я не маю на це відповіді, але саме про таке питання я б намагався дуже серйозно думати.

Німецьке коріння і незалежне мислення

Депфнер: Сьогодні ввечері ви отримаєте премію Axel Springer. І коли я повідомив вам про це, ви сказали щось дуже примітне. Ви сказали: «Дякую. Я впродовж останніх десятиліть намагався викинути Німеччину з голови. Інтелектуально мені це вдалося досить добре, але з серця я її не викорінив». Чому ні? Що в вас досі такого німецького, якщо ви народилися у Франкфурті-на-Майні в 1967 році й тепер майже все життя живете в Америці? Чому ця емоційна прив'язаність до Німеччини досі зберігається?

Тіль: Було б дивно, якби її не було. Я думаю, було б набагато дивніше, якби її не було.

Депфнер: Але ж ви виїхали з Німеччини, коли вам був лише рік, тож у вас немає спогадів. У вас немає жодних культурних...

Тіль: Мої бабуся й дідусь були тут. У певному сенсі я виріс, так, ходив до англомовних шкіл в Америці, але вдома говорив німецькою. Тож я справді виріс між двома світами — zwischen zwei Welten. І так, це є, так, є частина, де це певною мірою зрозуміло. Усі ці причини, щось пішло дещо не так, але для нас також дуже важливо знайти спосіб повернути Німеччину на правильний курс. Вона в самому серці Європи. У певному сенсі Європа досі є ядром західної цивілізації. Тож якщо є криза Заходу, то є криза в Європі та Німеччині.

Депфнер: Так, але ви знову переходите до інтелектуального аналізу. Ми говорили про почуття, про ваше серце. То що ви любите в Німеччині? Що це? Я маю на увазі, минуле Німеччини — складне. Ми говорили про сьогодення і майбутнє. Це теж доволі складно. То що ви любите в Німеччині?

Тіль: Просто це частина мене, я завжди погано відповідаю на це запитання. Це просто частина того, ким я є.

Депфнер: Гаразд. Сьогодні ввечері у нас будуть двоє ваших співзасновників: Алекс Карп із Palantir і Макс Левчин, разом із яким ви заснували PayPal. Отже, в Алекса Карпа також дуже-дуже сильний зв’язок із Німеччиною. У Макса інша історія. Він з України, але в будь-якому разі тут є європейський елемент. Як ви думаєте, ці двоє людей відіграли таку важливу роль для вас у вашому бізнес-житті, а також у вашому особистому розвитку як друзів? Бо тут є спільний європейський знаменник, чи це не має значення?

Тіль: Можливо, це частина цього. Я не хочу перебільшувати. Думаю, були певні способи, що багато засновників цих технологічних компаній, як на мене, водночас і свої, і чужі. І тому ми з Алексом обидва були своїми — навчалися в елітній Стенфордській школі права. А потім я в певному сенсі був чужим для Америки. Алекс — єврей, а це завжди трохи є частиною тла. І якось, вибачте, я не зрозумів. Він єврей, але це не має нічого спільного з вашим походженням. Є трохи цей аспект чужого. І свого. Я завжди кажу, що в засновників є і динаміка чужого, і динаміка свого. А Макс був суперуспішним відмінником, неймовірно харизматичною людиною — і водночас виїхав з України у 16 років, і його родина жила в бідному районі Чикаго. І тоді це було просто неймовірне прагнення.

Депфнер: Бути чужим справді може бути перевагою. Думаю, у вашому випадку.

Тіль: Що ж, я думаю, що це завжди, я хочу сказати, і те, й інше. Це поєднання чужого і свого. Люди завжди це перебільшують. Вони перебільшують сторону чужого, бо це завжди, певним чином, ти ніби граєш роль жертви й усе таке. А ще є й те, що я виріс у Кремнієвій долині. Дуже мало людей це зробили.

Депфнер: Гаразд, давайте припустимо цей ідеальний мікс — бути і своїм, і чужим. У вас розвинувся непропорційно сильний рівень контрпозиційності. Ви любите заперечувати. Для мене слово «ні» — це основа свободи й демократії. Тож я теж люблю казати «ні». Але, мені здається, у вашому випадку це майже якийсь автоматичний імпульс. Щойно з'являється консенсус або люди до нього наближаються, ви кажете протилежне.

Тіль: Гаразд. Тож просто кажіть «ні».

Депфнер: Ні, це правда.

Тіль: Я не думаю, що сенс у тому, щоб суперечити заради самої суперечності. Бо тоді ти просто дивишся на консенсус і ставиш перед ним знак мінус. Це не так уже й цікаво. Я думаю, справжня мета завжди — намагатися мислити самостійно. І саме це я й намагаюся робити. Я не сприймаю це просто як ось таку рефлекторно негативну річ.

Депфнер: Як вам вдалося розвинути ту внутрішню силу — слухати свій власний компас і не піддаватися так сильно впливу zeitgeist, консенсусу, juste milieu? Чи є у вас якесь пояснення, чому вам вдалося розвинути цю суперсилу?

Тіль: Знаєте, знову ж таки, у самопсихоаналізі я завжди слабкий, але я, мабуть, дуже цікавлюся багатьма різними речами. Тобто це така велика історія, політика, економіка і наукова фантастика, майбутнє, психологія — такий собі набір різних речей. І це завжди, не знаю, у пізній модерності від нас очікують, що ми будемо вузькими спеціалістами. Це фабрика шпильок Адама Сміта, де 100 людей працюють на фабриці шпильок, і кожен спеціалізується на одній вузькій ділянці. І це, мабуть, дуже ефективно — коли люди надзвичайно спеціалізовані, але тоді втрачаєш із поля зору загальну картину. І я завжди дивувався: як усе це поєднується? Як нам осмислити все це? І, можливо, це просто, не знаю, якийсь ренесансний дилетантизм, який я собі раціоналізую. Але я кажу собі, що у світі, де всі гіперспеціалізовані, має бути місце бодай для одного загаліста.

Депфнер: І цей ренесансний дух — мати багато інтересів і багато сфер діяльності, де є простір для захоплення та інтересу без жодного професійного, прагматичного, бізнесового обґрунтування — суто приватного, особистого, ірраціонального? Не кажіть мені, що у вас такого зовсім немає.

Тіль: Я не знаю — знаєте, я, мабуть, і досі занадто багато граю в шахи в інтернеті весь час. І це, знаєте, це було, е-е, знаєте, я був шкільним шахістом, і це — не знаю, це дуже красива, трохи небезпечно захоплива гра. Вона, мабуть, не дорівнює всій реальності, хоча я — у різні моменти оман у підліткові роки — любив казати, що все у світі, знаєте, якщо ти не граєш у шахи, то не розумієш реальність. Це, мабуть, занадто радикально сказано. Але, але, не знаю, не знаю, є — є всілякі — всілякі питання, які не — не пов’язані безпосередньо. Знаєте, я думаю — я думаю — я думаю, багато з цих політичних питань, знаєте, вони важливі, але, на жаль, здебільшого від нас не залежать. І тому, знаєте, я вважаю їх важливими. Думаю, вони певним чином пов’язані з бізнесом у багатьох аспектах. Можливо, корисніше, можливо, прибутковіше не думати про них і просто зосередитися на конкретному бізнесі.

Довголіття, біотехнології і вічне життя

Депфнер: Тепер у вас четверо доволі малих дітей. Наскільки вони змінили ваше життя, чи є вже щось, чого ви від них навчилися спостерігаючи за ними?

Тіль: Це — це завжди — завжди про те, що це справді змінює ваші часові горизонти щодо майбутнього, знаєте? І якщо ми в цьому, знаєте, прискореному технологічному світі або в цьому божевільному світі, де ми не знаємо, як світ дотягне до 2030 чи 2035 року, знаєте, якщо ти в такому, знаєте, світі тільки дорослих, то можна вдавати, що думаєш про все рік за роком. Але, не знаю, моїй — моїй — моїй старшій доньці в 2100 році буде 81 рік, тож, так, починаєш замислюватися, яким, знаєте, яким буде XXII століття?

Депфнер: Якщо говорити про часові горизонти, одна з сфер, яка вас особливо цікавить і в яку ви також інвестуєте, — це здоров’я, довголіття. Чому саме це, окрім хорошого інвестиційного кейсу? Тобто я теж маю високий рівень інтересу, бо я іпохондрик. Не знаю, яка у вас мотивація. Це лише бізнесове обґрунтування чи є ще й певна особиста мотивація — щось, що є у всіх нас більшою чи меншою мірою, страх смерті?

Тіль: Так, страх смерті, страх постаріти, усе це — усе це. Знаєте, але я завжди заперечую — мені дивно, що цього не поділяє значно більше людей і що про це, знаєте, не говорять уголос. І знову ж таки, це була, знаєте, не знаю, оптимістична віра ранньої модерності, XVII, XVIII століття, що наука полегшить людську долю. Гоббс казав, знаєте, що в природному стані життя було огидним, грубим і коротким. І ми мали зробити його довшим, а можливо, знаєте, можливо, безкінечно довшим. І, не знаю, такі люди, як Кондорсе, або Френсіс Бекон, Бенджамін Франклін, вони думали — вони думали, що можна вилікувати — можна вилікувати всі хвороби. І це такий шокуючий суспільний занепад, що ми — ми відмовилися від цього. Знаєте, люди навіть не думають, що ми можемо вилікувати хворобу Альцгеймера. Чому ми не можемо — чому хоча б не спробувати це зробити?

Депфнер: Для мене розмова про прогрес завжди має дві сторони. Майже кожен прогрес у технологіях чи деінде має зворотний бік і недоліки. У випадку здоров’я я просто цього не бачу. Для мене це єдина сфера, де прогрес є лише позитивним. Упродовж століть, науковий прогрес, прогрес у медицині, покращував не лише тривалість життя, а й якість нашого життя, наше задоволення життям — усе. Тож у цьому дусі, чи могли б ви поділитися зі мною найоптимістичнішим, найвізійнішим сценарієм щодо довголіття? Чого можна досягти? Вічне життя?

Тіль: 150 років? Не — не ясно, чому цього не мало б бути, знаєте, не ясно, що існують якісь природні межі. Ми досі не — знаєте, є — є всілякі причини, через які люди стали песимістичнішими, бо, знаєте, деякі речі було дуже важко вилікувати. Ніксон оголосив війну раку в 1971 році, сказав, що його буде переможено за п’ять років. Відтоді минуло вже 55 років, і певний прогрес був, але це, знаєте, дуже далеко від — дуже далеко від —

Депфнер: Вони або прискорюють це, а не перемагають.

Тіль: І тоді, знаєте, але тоді завжди виникає питання: я не знаю, знаєте, це... я сильно спрощую, але якщо уявити біологічні процеси як певною мірою незворотні, а інформаційні обчислювальні процеси — як фундаментально зворотні, знаєте, якщо б ви могли зрозуміти біологію як інформаційну науку, тоді теоретично ви могли б знайти спосіб пройти крізь усі ці, знаєте, усі ці процеси. І це... і тоді це, знаєте, наче... знаєте, комп'ютери можуть жити вічно.

Депфнер: Але чи йдеться тоді радше про це у фізичному сенсі — що ми справді повертаємо процес старіння нашого тіла назад і завдяки цьому досягаємо довшого життя або навіть вічного життя? Чи, може, радше про те, що в певний момент ми зможемо завантажити наш мозок і нашу свідомість?

Тіль: Ну, я... знову ж таки, я живу в іншому тілі та в іншій формі. У мене дуже фізичний, можливо, натхненний християнством погляд, за якого я не вважав би прийнятним бути завантаженим у комп'ютерну програму, що симулювала б мене. Я не думаю, що це був би я. Тож я схильний вважати, що наша ідентичність дуже, дуже тісно пов'язана з нашим... із нашим фізичним єством. І тоді — але, так, ні, я думаю, що... я не знаю, повне християнське бачення цього полягало, звісно, в тому, що ви матимете вічне тіло, і воно також... знаєте, воно також буде... ваша душа буде преображена. Знаєте, це було одним із моїх... одним із моїх... один мій друг — 80-річний математик, і він якось пожартував мені, знаєте, що не знає, чи є життя після смерті, але сподівається, що його не буде, бо не хоче зустрітися там зі своєю колишньою дружиною. І тому... тому я справді думаю, що, знаєте, у певному сенсі, так, вічне... вічне життя — це дуже бажано, а християнство завжди прагнуло ще більшого.

Але суть трансгуманізму й християнства в тому, що, знаєте, річ не в тому, що трансгуманізм надто дивний і надто радикальний. З погляду справжнього християнства річ у тому, що він зайшов недостатньо далеко.

Депфнер: Але припустімо, що ми досягнемо вічного життя. Чи справді цього варто бажати, чи нам буде надзвичайно нудно, бо все безмежне? Навіщо бути амбітними?

Тіль: Думаю, на все це відповідь одна: це краще за альтернативу.

Депфнер: Добре. Отже.

Тіль: Я не думаю, що мені було б нудно.

Депфнер: Добре. Так. Так. Згоден. Тож що тоді є конкретною річчю, конкретною інновацією, винаходом або інвестицією, яку ви бачили за останній місяць чи роки в сфері довголіття і яка робить вас найбільш оптимістичним? Можете поділитися з нами найдивовижнішою річчю?

Тіль: Ні, я... я постійно... я постійно інвестую в ці біотехнологічні напрями. Це... це напрочуд складно. Є... є всякі причини. Є виклики. Але... але якби я... якби я хотів зосередитися на чомусь одному, то це було б справді спробувати щось зробити з... із деменцією, із, знаєте, пошуком способу сповільнити або повернути назад погіршення в мозку людей. І це було б... знаєте, це... це те, що— я хочу знайти спосіб узятися за це в найближчі роки.

Депфнер: Пітере, на завершення я хотів би поставити вам питання, яке ви ставите майже кожному кандидатові, з яким розмовляєте перед тим, як найняти її чи його, або людям, яких ви вважаєте цікавими. Скажіть мені правду, у яку ви вірите, але з якою майже ніхто інший не погоджується.

Тіль: Я вже багато чого вам сьогодні сказав. Подивімося. Дайте мені одну секунду.

Депфнер: Не поспішайте. У будь-якому разі приємно бачити, що це складне запитання і для вас.

Тіль: У цьому завжди є метарівнева версія, де є всякі речі, у які, на вашу думку, ніхто не вірить, а потім ви розумієте, що насправді в це майже вірить дуже багато людей. І, можливо, це й є контрпозиція. І тоді ми можемо певною мірою дискутувати, яка саме — контрпозиція. Тож коли я три роки тому почав говорити ці промови про Антихриста, я думав, що це надзвичайно нестандартний погляд, який дуже далеко за межами звичного. І тому я б сказав, що це була відповідь. А зараз я б сказав — і тоді, так, більшість людей сказала б: так, це справді божевільна тема для розмови. Тепер я б сказав, що насправді це не контрпозиція, що більшість людей думає, ніби щось на кшталт Антихриста вже не за горами, що в усьому світі зароджується тоталітаризм.

І тому це було менш контрпозиційно, ніж я думав. Але тоді метарівнева правда така: я думаю, усі вважають, усі кажуть, що ідея Антихриста — божевільна, а насправді вони потай погоджуються зі мною.

Депфнер: Пітере, дуже дякую за розмову.

Тіль: Дякую.

Оригінал: www.youtube.com

Про Що? — новини науки, технологій і світу