«Пити кров мерця з горілкою»: як у XVIII столітті ширилися чутки про вампірів
· Наука
У XVIII столітті розвиток друкарства перетворив локальні міфи про вампірів на справжню масову істерію, що спонукала людей до жахливих ритуалів споживання органів і крові «мерців».
У XVII та XVIII століттях страх перед вампірами досяг небувалих масштабів. Люди вірили, що мерці можуть оживати, блукати селами, сіяти терор і поширювати хвороби. Вони вдавалися до екстремальних заходів, щоб запобігти повстанню вампіра. Дехто відрубував небіжчикам голови, інші клали на шиї серпи. Багатьох ховали обличчям донизу. В одній із могил у Польщі знайшли останки хлопчика із залізним навісним замком на нозі.
У цьому уривку з книги «Вбивство мертвих: епідемії вампірів від Месопотамії до Нового Світу» (Killing the Dead: Vampire Epidemics from Mesopotamia to the New World, Princeton University Press, 2025) автор та історик Джон Блер розкриває вплив друкованої преси на поширення знань про вампірів, а також описує моторошну практику вживання в їжу крові та органів «вампіра», щоб запобігти перетворенню на нього інших людей.
З винайденням друкарства поширення європейських оповідок про неспокійних мерців значно прискорилося. Поодинокі ранні згадки змінилися низкою теологічних і філософських дискусій у 1580–1610 роках, а з 1670-х років обсяг друкованих академічних та історичних дебатів і коментарів почав стабільно зростати, досягнувши свого піку в 1732 році.
Ще однією важливою віхою став 1746 рік, коли бенедиктинський вчений Дом Огюстен Кальме опублікував свій огляд надприродних істот. Книга швидко витримала кілька видань, зокрема англійською мовою у 1759 році. Розділ про вампірів у цій праці став найвпливовішою академічною роботою на цю тему, коли-небудь опублікованою. Її прямолінійний підхід, що базувався на доказах, став ковтком свіжого повітря після довгої серії дедалі більш вторинних творів.
Вона здобула таку популярність, бо з’явилася на ринку в слушний момент: пересичений фрагментарними й повторюваними дискусіями про «вампірів» (на той час ще відносно нове слово), читач прагнув отримати структурований посібник. Кальме надихнув цілу плеяду послідовників і популяризаторів, які донесли ці історії до значно ширшої аудиторії. Яскравим прикладом цього жанру є «Історія вампірів і зловмисних привидів» (Histoire des vampires et des spectres malfaisants, 1820) — кишенькова книга, яка перепакувала ідеї Кальме для масового ринку.
Книга Кальме залишається основним джерелом для сучасної вампірської літератури в Європі та Америці, як художньої, так і псевдоісторичної, і відіграла трансформаційну роль у популяризації цієї теми. Історії були «заморожені» на друкованих сторінках, де їх могли читати наступні покоління. Але це все ще були лише історії: не обов’язково достовірні й аж ніяк не стабільні у своєму передаванні.
Складність взаємодії між науковим дискурсом і народною практикою ілюструється одним надзвичайно дивним і відразливим (якщо не сказати — небезпечним) відгалуженням цієї системи вірувань. Йдеться про практику вживання крові чи органів припусканого тіла вампіра, або ж попелу від їх спалення, як ліків проти хвороб, спричинених вампірами.
Хоча це не дуже відрізняється від уявлення, що жертви одужують, спостерігаючи за димом від спалювання органів вампіра (відомого ще в Англії XI століття), шокувальна фізичність цього процесу виділяє його. Чи справді люди в досучасній Європі робили це?
Фактором, що ускладнює картину, є використання людської крові та частин тіла в медицині згідно з теоріями лікаря, філософа й алхіміка Парацельса (Теофраста фон Гогенгайма, 1493–1541). Будучи блискучим експериментатором, Парацельс вірив, що субстанції лікують через окультні «впливи» або «духи», найсильнішими з яких є ті, що походять з того, що вони мали лікувати — тобто з людського тіла.
Той факт, що сучасна медицина відкидає ці гіпотези, не повинен змушувати нас ставитися до них зверхньо: у ранньомодерну добу вживання чи змащування речовинами з єгипетських мумій або кров’ю страчених злочинців здавалося таким же раціональним, як і будь-яка інша медична процедура. Ці ідеї Парацельса проникли в народну практику: під час страти у Відні в 1668/69 роках чоловік вибіг уперед і зібрав кров, що текла, щоб вилікувати свою епілепсію.
Заплутана історія споживання крові з тіл вампірів починається в іншому, дуже несподіваному місці. У 1687 році в Болоньї була опублікована велика етнографічна праця місіонера-капуцина Джованні Антоніо Кавацці про частини Західної Африки. У ній Кавацці описує магічні та медичні практики серед народу мбунду в Анголі, включаючи метод отримання життєво важливої цілющої рідини з нерозкладених трупів:
«Коли при розкопках вони виявляються свіжими й недоторканими, їм відрубують голови, з яких, як кажуть, витікає кров (що може статися через якусь ілюзію чи обман). Її збирають і роблять з неї припарки для хворих або підмішують у їжу, що безвідмовно гарантує здоров’я. Після цього мрець, втративши силу, більше не зможе їм докучати».
Від Анголи до Парижа: у травні 1693 року в світському журналі Mercure Galant з’явилася стаття. Її автором був придворний і ерудит П’єр де Нуає (1607–1693), який провів кілька років у Польщі в оточенні королеви Луїзи-Марії. Набагато раніше, у 1639 році, він писав другу про істоту, відому як upior (русинське) або striga (польське): вона народжується з зубами, їсть свій саван, а потім свої руки й кисті в труні; спричиняє послідовні смерті членів сім’ї; її можна знищити лише через обезголовлення та випуск скупченої крові.
Ця історія досить барвиста (поїдання рук і кистей — незвична деталь), але, ймовірно, вона бере початок із справжніх усних переказів про «жування савана».
Зовсім іншою є розповідь де Нуає 1693 року. Тепер striges та upierz стали демонами, що захоплюють тіла: «Кажуть, що демон бере цю кров з тіла живої людини або певних тварин і переносить її в мертве тіло; бо стверджують, що демон виходить з цього трупа протягом певного часу, між полуднем і північчю, після чого повертається і зберігає там зібрану кров».
Кров витікає з рота, носа і вух трупа, тіло плаває в крові, і воно починає їсти свій саван. Демон особливо докучає колишнім знайомим і родичам померлого «господаря», з’являючись їм у подобі батьків чи друзів, і не йде, поки всі члени сім’ї не помруть один за одним. Засіб лікування — ексгумувати тіло, яке виявляється м’яким, гнучким, роздутим і червоним:
«Коли їх знаходять у такому стані, що мають схожість із тими, хто з’являвся у снах, їм відрубують голови й розкривають серця, і витікає велика кількість крові. Її збирають і замішують у борошно, з якого роблять хліб, що є вірним засобом проти такої жахливої недуги. Після того, як голови [мерців] відрубані, ті, кого Дух мучив вночі, більше не відчувають занепокоєння і після цього почуваються добре».
Ця оповідь має проблеми. Ідея про те, що демон використовує труп як сейф для свого накопиченої крові, здається унікальною; так само, як і часовий проміжок між полуднем і північчю. Це виглядає як клерикальна раціоналізація, можливо, підкинута де Нуає якимось польським священиком і накладена на його ранні, більш автентичні спостереження. Але, що більш важливо, очевидно, що розповідь де Нуає про Польщу безсоромно переробляє розповідь Кавацці про Анголу, опубліковану вісьмома роками раніше.
Можливо, все не так просто. Не виключено існування ще ранішого спільного джерела, яке досі не ідентифіковане. Описи змішування крові з їжею та припарками виглядають надзвичайно близькими до ідей Парацельса, поширених зі звичайних трупів на ожилих мерців: чи не було навіть повідомлення Кавацці викривлене його власними медичними знаннями? Але в будь-якому разі розповідь де Нуає є прикладом безпринципного плагіату, який нічого не вартий як доказ польських народних вірувань.
Попри це, вона відтоді постійно лунає в «лунних камерах» вампірської літератури. Наступного року юрист на прізвище Маріньє розвинув цей сюжет — який він сприйняв як чисту монету — довгими філософськими роздумами про природу вампірів. Зрештою, у 1746 році це було передруковано в книзі Кальме, що зробило інформацію доступною для всіх читачів, які цікавилися вампірами.
Хоча версія Кальме в іншому вірна де Нуає, вона згладжує мотив одержимості трупа демоном, називаючи цього хижака вампіром «або демоном у його подобі». Цей процес підлаштування під більш звичний шаблон досяг кульмінації в нещодавній версії, яка подає історію як прямолінійний етнографічний звіт, повністю опускаючи демонічний мотив.
Досі це була лише моральна казка про плагіат і безкриле копіювання. Але в 1713 році в Домбрувці (нині західна Україна) кількох селян судили в уніатському єпископському суді за ексгумацію тіла жінки та його калічення в доволі винахідливий спосіб. Вони зізналися в ексгумації (оскільки мертва жінка нібито ходила навколо і нападала на людей), а також у вживанні крові трупа, змішаної з горілкою. Вони заперечували, що вирізали серце, змішували кров із борошном і пекли з неї коржі, але судді поставилися до цього скептично і змусили їх присягнути.
Це звучить дуже знайомо для дослідників ранньомодерних процесів над відьмами, де підозрюваних регулярно змушували визнавати дивні фантазії, сформульовані самими переслідувачами. У цьому випадку стає зрозуміло, що принаймні ідею про «кров’яні коржі» підказали судді; те саме могло стосуватися і пиття крові, хоча обвинувачених і змусили в цьому зізнатися. Цілком можливо, якщо не ймовірно, що звичайне осквернення могили було прикрашене жахливими вигаданими деталями суддями, які знали про звіт де Нуає двадцятирічної давнини.
Оригінал: www.livescience.com