Південний авторитарний популізм: загроза Глобального Півдня
· Навколо Світу
Глобальний Південь охоплює хвиля авторитарного популізму, де мажоритарні рухи використовують ксенофобію для консолідації влади та нагнітання ненависті до «чужинців».
Початок двадцять першого століття — це час монстрів на Глобальному Півдні. Як виглядають ці монстри?
Дозвольте мені почати з тих, хто діє найближче до мого дому, а саме в пост-апартеїдній Південній Африці, де я живу і працюю.
30 червня 2026 року вулиці країни були залиті ненавистю. У таких містах, як Йоганнесбург, Дурбан і Преторія, а також у менших містечках десятки тисяч людей — переважно бідних чорношкірих південноафриканців із робітничого класу — вийшли на марші під гаслами, що звинувачували нелегальних мігрантів з інших африканських країн у безробітті, злочинності, занепаді державних послуг та наркоманії. Їхній заклик був простим: Abahambe! — «Вони мають піти!». Сам день — 30 червня — був «дедлайном», який ксенофобські організації встановили для нелегальних мігрантів, щоб ті залишили країну. У місяці, що передували цій даті, ці організації мобілізували народну підтримку ідеї вигнання по всій країні. Коли наближався дедлайн, тисячі африканських іноземців стікалися до своїх дипломатичних місій у пошуках екстреної репатріації. Щонайменше четверо людей було вбито до того, як відбулися марші, а безліч інших втратили засоби до існування або в страху втекли зі своїх громад.
Багато в чому цей момент був унікально південноафриканським. Перш за все, той факт, що об’єктами ненависті, насильства та вбивств є чорношкірі африканські мігранти, а не білі мігранти з Глобальної Півночі, такі як я, залишається незмінним під час подібних сплесків у 2008, 2015 та 2019 роках. Це змусило камерунського вченого Ахілле Мбембе говорити про афрофобію — страх і ненависть саме до «чорного африканського Іншого» — як про характерну проблему пост-апартеїдного порядку Південної Африки.
Однак це було щось більше. По всьому Глобальному Півдню ми спостерігаємо піднесення жахливої ультраправої політики, яка згуртовує мажоритарні народи проти зловісних «Інших», одночасно нормалізуючи дедалі більш авторитарні політичні порядки. Ці ультраправі сили набувають різних форм: у деяких випадках, як-от у Туреччині Ердогана чи Індії Нарендри Моді, це виявляється як вкорінені ультраправі режими з міцним контролем над політичною владою; в інших випадках, як у Бразилії та на Філіппінах, це знайшло вираження у нових формуваннях, які виграли владу на виборах, не зумівши консолідувати довговічні режими, але все ще зберігають сильну присутність у політиці та суспільстві. Ще в інших випадках, як у Південній Африці, ультраправі присутні в більш ембріональних формах, як реакційні громадські рухи та партії, що почали відчутно впливати на політичну сферу та суспільну тканину.
Я називаю ці політичні потворності «південним авторитарним популізмом», і мета цього есе — надати політично спроможний діагноз цього явища. Мій аргумент полягає не просто в тому, що авторитарний популізм з’явився в різних країнах Глобального Півдня. Він у тому, що ці різноманітні траєкторії є частиною взаємопов’язаного повороту до ультраправих по всьому Глобальному Півдню. Замість того, щоб дивитися на ці режими, партії та рухи так, що це робить відчай переконливим, я хочу представити трактування, яке робить надію можливою.
Це ставить очевидне питання: де ми знайдемо критичні інтелектуальні ресурси, які дозволять нам розібратися в політиці нових ультраправих на Глобальному Півдні? Мій пошук відповіді на це питання привів мене до двох основних висновків. Перший полягає в тому, що стандартні академічні погляди на автократизацію та ультраправий популізм мало що можуть нам запропонувати. Дослідження автократизації показують нам, як лідери-силовики знищують демократичні інститути, процедури та норми. Дослідження популізму намалювали яскраві портрети того, як ці лідери здійснюють ультраправу політику як особливий політичний стиль. Однак жодна з цих перспектив не може розповісти нам багато про реальні питання, які ми повинні ставити, якщо хочемо зрозуміти південний авторитарний популізм з прогресивної та радикальної позиції і таким чином, який дозволить нам протидіяти йому.
Отже, які питання ми повинні поставити? Це питання про політичну економію, яка породила нестабільні робітничі класи, що примикають до ультраправих; про структури почуттів, одночасно амбітних і тривожних, які ультраправі змогли використати в цій політичній економії; і це питання про ідеологічну роботу, яка згуртовує різнорідні соціальні сили в реваншистські народи та отримує згоду «знизу» на проєкти, що зрештою служать інтересам економічних та політичних еліт.
Це підводить мене до другого висновку, до якого я дійшов, розмірковуючи над цими питаннями: робота народженого на Ямайці теоретика культури, публічного інтелектуала та активіста Стюарта Голла є гарною підмогою, коли ми шукаємо своєрідний «інсургентний епістемічний здобуток», який дозволяє нам побачити можливі точки входу до контргегемонної відповіді на ці ультраправі формування.
Що я запозичую у Стюарта Голла, так це, перш за все, його відданість тому, що він називав кон’юнктурним аналізом. Кон’юнктурний аналіз — це спосіб осмислення моментів глибокої органічної кризи, коли стратегії накопичення застоюються, існуючі форми управління та політичного представництва починають руйнуватися, а домінуючі ідеології більше не забезпечують згоду народу. Це не окремі явища. Швидше, це суперечності, пов’язані вузлами в кон’юнктурах, де певна форма гегемонії розплутується. Це відкриває політичну територію, на якій соціальні рухи «знизу» змагаються з рухами «зверху», оскільки могутні та багаті групи діють, щоб відновити свою гегемонію.
Голл називав ці рухи «зверху» гегемонними проєктами. Їхня мета — не просто виграти вибори, а переробити суспільство. Вони демонтують старі гегемонні формування, виковують нові історичні блоки, що об’єднують елітарні та народні сили, культивують нові політичні ідентичності та нові форми «здорового глузду», і зрештою знаходять шлях від громадянського суспільства до держави, де впроваджують програми, що змінюють суспільство. Практикуючи свою роботу на безпечній відстані від високорівневих абстракцій марксистської теорії, Голл зосереджувався на розумінні того, як саме ці гегемонні проєкти виконують свою роботу — саме для того, щоб можна було їм протидіяти.
Голл ніколи не визначав кон’юнктурний аналіз в абстракції. Натомість він практикував його. Перш за все, він практикував його через тривалу критичну взаємодію з тим, як «Нові праві» у Британії під керівництвом Маргарет Тетчер артикулювали те, що він називав авторитарним популізмом як гегемонним проєктом. Цей проєкт трансформував британське економічне життя, політику та суспільство в найважливіших аспектах протягом 1970-х та 1980-х років.
Я не маю наміру описувати дугу цієї роботи в цьому есе, але я окреслю її головні ідеї, оскільки вони надзвичайно корисні для роздумів про нових ультраправих на Глобальному Півдні. Авторитарний популізм, стверджував Голл, виник у відповідь на кризу повоєнного капіталізму та гегемонний порядок, що ним керував. Розірвавши з повоєнним устроєм, побудованим навколо кейнсіанства та держави загального добробуту, «Нові праві» поєднали пропаганду повороту до вільного ринку з реакційною ідеологією, зосередженою на консервативному уявленні про націю, сім’ю, порядок і авторитет. У межах цього гегемонного проєкту британський народ уявлявся як працьовита, законослухняна і переважно біла більшість проти свого «Іншого» — ворога всередині, що складався з контркультурних аутсайдерів, дармоїдів, ліворадикалів і злочинного андеркласу чорношкірої міської молоді. Цей ворог мав бути приборканий довгою рукою закону, щоб народ заслуговував на безпечне життя та користувався перевагами ринкової магії.
Як гегемонний проєкт, авторитарний популізм Тетчер був неймовірно успішним. Починаючи з 1979 року, Тетчер і Консервативна партія виграли три загальні вибори поспіль і впровадили глибоку неолібералізацію британської політичної економії. Ця реструктуризація — причина того, чому Британія сьогодні є одним із найбільш нерівних суспільств на Глобальній Півночі, де найбагатші 10 відсотків населення володіють близько 45 відсотками загального багатства країни, тоді як найбідніші 50 відсотків мають лише близько 10 відсотків. Глибока нерівність — це саме те, як виглядає успіх неолібералізму.
Ключем до цього успіху була здатність авторитарного популізму побудувати історичний блок, що перетинав класові межі. Проєкт Тетчер підтримували не лише економічні еліти країни; він також здобув значну підтримку серед виборців робітничого класу, водночас перемігши організовану працю, насамперед під час страйку шахтарів у середині 1980-х років. Голл був дуже чітким у своєму аналізі, що це досягнення не було результатом якоїсь «хибної свідомості», яка захопила британський робітничий клас. Навпаки, авторитарний популізм здобув активну згоду далеко за межами елітних класів країни, тому що він говорив про реальні проблеми, реальний життєвий досвід і реальні суперечності, з якими стикалися громади робітничого класу. Він робив це не лише на рівні матеріальних інтересів, а й на рівні ідентичності, суб’єктивності та почуттів. Таким чином, і через постійну ідеологічну роботу, він виробив новий народний «здоровий глузд», який узгоджував прагнення та тривоги простих людей із політикою та класовими стратегіями правих.
Методологічний етос Голла дає відправну точку для розуміння часу монстрів на Глобальному Півдні.
Мій аргумент починається з простого твердження: ультраправі режими, партії та рухи просуваються Глобальним Півднем, тому що ми переживаємо інтеррегнум, у якому, як висловився Антоніо Ґрамші, «старе вмирає, а нове не може народитися». Що я маю на увазі під цим? Я маю на увазі таке: теперішній момент — це не час, коли Глобальний Південь підноситься. Навпаки, це момент глибокої трансрегіональної кризи.
Але чи не є це твердження суперечливим? Протягом останніх трьох десятиліть країни Глобального Півдня стають дедалі важливішими у світовій економіці, і вони стали більш напористими на рівні геополітики, оскільки старий західний порядок поступився місцем багатополярному світу. Дійсно, багато хто святкував ці події як ознаку нової фази антиімперіалістичного поступу на початку двадцять першого століття. Тож чому я наполягаю на тому, що ми переживаємо південний інтеррегнум?
Почнімо з того факту, що країни з середнім рівнем доходу на Глобальному Півдні є домівкою для понад 70 відсотків усіх бідних людей у світі сьогодні. Ця бідність не є результатом абсолютної нестачі ресурсів. Навпаки, це продукт того, як розподіляються прибутки від економічного зростання — коротко кажучи, бідність у південних країнах із середнім рівнем доходу є результатом нерівності. З 1990-х років найбагатші 10 відсотків у цих країнах захопили дедалі більшу частку національного доходу, накопичивши при цьому значно непропорційну частку приватного багатства. Водночас частка національного доходу, що йде працівникам у вигляді зарплат, неухильно знижувалася. Це навряд чи випадково. Це передбачуваний результат стратегій неоліберального зростання, які залежали від надексплуатації праці.
У результаті життя робітничого класу на більшій частині Глобального Півдня стає дедалі нестабільнішим. Зарплати низькі. Стабільна зайнятість — рідкість. Соціальна мобільність зупинилася. Для мільйонів людей гідність і безпека залишаються недосяжними, незважаючи на десятиліття економічного зростання. Водночас багато країн із середнім рівнем доходу залишаються в пастці нижчих ланок глобальних ланцюгів створення вартості, конкуруючи за рахунок дешевої робочої сили, а не технологічного оновлення. Коротше кажучи, неолібералізм увійшов у фазу зомбі. Його обіцянка розвитку вичерпана, але він продовжує кульгати далі.
По всьому Глобальному Півдню розчарування «зомбі-неолібералізмом» вибухнуло послідовними хвилями протестів, від арабських повстань початку 2010-х до сьогоднішніх бунтів покоління Z в Азії та Африці. Тут ми підходимо до самого серця південного інтеррегнуму: глибокого розриву між двома імперативами, які кожна капіталістична держава повинна якимось чином примирити — накопиченням і легітимацією. Ця криза легітимації вимагає відповіді «зверху». Південний авторитарний популізм — це саме вона. Це гегемонний проєкт, який прагне відбудувати згоду на неоліберальний порядок, чия обіцянка розвитку давно померла, але який вперто відмовляється зникнути.
Як південний авторитарний популізм робить це? Відповідь на це питання випливає з порівняльного кон’юнктурного аналізу вкоріненої форми цих гегемонних проєктів (Туреччина та Індія, де Ердоган і Моді встановили довговічні режими, що трансформували і державу, і економіку) з їхньою новою формою (Філіппіни та Бразилія, де авторитарний популізм утримував владу більш хитко, але залишається потужною політичною силою) та їхньою ембріональною формою у Південній Африці.
Південний авторитарний популізм оперує ідеологіями, що обертаються навколо конструювання «народу-нації» як автентичного, доброчесного колективу, визначеного через такі маркери, як релігія, раса, етнічна приналежність, моральний характер чи сексуальність. Наприклад, у Туреччині Ердогана народ-нація — millet — зображується як такий, що складається з побожних і працьовитих сунітів, які мають глибоке коріння в анатолійському серці країни та османському минулому. В Індії Моді народ-нація — це індуїстська більшість країни, яку керівна партія та ширший індуїстський націоналістичний рух хочуть відновити в її колишній цивілізаційній славі. Як для Дутерте на Філіппінах, так і для Болсонару в Бразилії, народ-нація уявлявся таким, що складається з порядних, старанних і, перш за все, законослухняних громадян.
Ці народи-нації зображуються як такі, що знаходяться під загрозою з боку низки внутрішніх ворогів, які сплетені в єдиного антагоністичного «Іншого», що може охоплювати релігійні меншини, підпорядковані расові та етнічні групи, квір-спільноти, злочинців, політичних дисидентів та стару корумповану еліту. В авторитарному популізмі Ердогана головними антагоністами народу-нації є вестернізовані столичні еліти та демократична опозиція, яку стигматизують як «терористів». Індуїстський націоналізм Моді виставляє мусульманську меншину Індії як головного ворога всередині, тоді як Дутерте і Болсонару спрямували свій погляд на криміналізовані андеркласи — імовірних споживачів і дилерів наркотиків у випадку першого та расово маргіналізованих міських бідняків у випадку другого.
У межах цих ідеологічних рамок примусові можливості держави представлені як необхідні інструменти для захисту народу-нації від цих уявних загроз. Це має цілком реальні репресивні та насильницькі наслідки, будь то у формі судового переслідування політичних опонентів, законодавства, що порушує права меншин, нападів самосудців на групи меншин або, у випадку філіппінців Дутерте, позасудової війни з наркотиками, яка призвела до 30 000 вбивств. Більш фундаментально, це ідеологічне представлення примусу стає засобом легітимації. Це створює народний авторитарний консенсус, у якому лідери-силовики постають як єдині фігури, здатні відновити порядок, захистити народ-націю та забезпечити відновлення процвітання.
Щоб служити своїм гегемонним цілям, південний авторитарний популізм використовує ці ідеології, згуртовуючи різноманітні соціальні сили в історичні блоки, здатні підкріпити заявки на політичну владу. Ця робота здійснюється через організаційні інфраструктури, які існують як у формі реальних мереж — таких як столітній індуїстський націоналістичний рух в Індії та більш новий, але так само масштабний ісламістський рух у Туреччині — так і в цифрових просторах, де платформи соціальних медіа дозволяють цим проєктам охоплювати та мобілізувати народ-націю.
Визначальною рисою цих історичних блоків є те, що вони перетинають класові межі. Різною мірою південний авторитарний популізм постійно отримував згоду бідних і робітничих груп. У Туреччині підтримка виборцями ПСР Ердогана ніколи не опускалася нижче 46 відсотків серед найбіднішого квінтиля та 39 відсотків серед другого найбіднішого квінтиля електорату. В Індії БДП збільшила підтримку на виборах серед робітничої бідноти, далитів та нижчих каст настільки, що партія контролює понад 40 відсотків індуїстських голосів. Хоча кампанія Дутерте спочатку найбільше резонувала з філіппінськими елітами та середнім класом, його перемога зрештою залежала від підтримки міської бідноти. Тим часом Болсонару виграв вибори в Бразилії 2018 року, зробивши значні успіхи серед виборців робітничого класу, які відчули скромне зростання під час років правління «Партії трудящих».
Це сталося попри той факт, що ці гегемонні проєкти залишалися твердо відданими неоліберальній економічній політиці, яка поглиблювала нерівність і нестабільність. Як пояснити цей парадокс? Щоб відповісти на це питання, ми повинні розглянути те, до чого Стюарт Голл ставився дуже серйозно, а саме — структури почуттів. Точніше, ми повинні зрозуміти структури почуттів, які пронизують життєсвіт нестабільних робітничих класів в епоху зомбі-неолібералізму.
Етнографічні дослідження громад робітничого класу в Туреччині, Індії, на Філіппінах, у Бразилії та на Глобальному Півдні загалом виявляють надзвичайно послідовну картину. Життя при зомбі-неолібералізмі оживлене сплетінням тривоги та прагнення. Люди прагнуть до соціальної мобільності та матеріального достатку, вірячи, що вони можуть досягти цього, діючи як підприємці на ринку. Водночас вони живуть із постійним страхом скотитися до абсолютної бідності — втратити те небагато, що вони мають, і статус, який з цим приходить.
По всьому Глобальному Півдню народні підприємницькі прагнення навряд чи реалізуються саме через те, як працюють неоліберальні ринки. І навпаки, тривоги щодо соціального занепаду є цілком реальною і присутньою небезпекою. Все, що потрібно — це глобальний ринковий спад, який знищить крихке мікропідприємство, або корпоративне рішення перенести виробництво в гонитві за вищими прибутками, що позбавить когось роботи.
Саме на цій території південний авторитарний популізм виконує свою найважливішу ідеологічну роботу. Він формує прагненні афекти в прихильність до лідерів-силовиків, які обіцяють вести народ-націю шляхом до більшого процвітання. Відкладені мрії здійсняться, якщо тільки люди залишаться лояльними до лідера, держави, уряду, партії, руху. Він спрямовує тривожні настрої в обурення проти «Інших» народу-нації, які постають як «фолк-дияволи», відповідальні за стримування простих людей і відбирання у них того, що по праву належить їм. Якщо фолк-диявола перемогти, вигнати або стерти, народ-нація піднесеться до величі. Таким чином структури почуттів перетворюються на реакційний і реваншистський здоровий глузд.
Це саме те, що сталося в Бразилії. На міських периферіях Сан-Паулу та інших великих міст багато робітничих сімей відчули скромні покращення у своєму житті під час років правління «Партії трудящих». Вони купували побутову техніку, відправляли дітей до університетів і почали уявляти безпечніше майбутнє. Але коли в середині 2010-х років вдарила економічна криза, багато з цих здобутків зникли. Робочі місця зникли, борги зросли, насильницька злочинність залишилася повсюдною, а оптимізм поступився місцем тривозі. Ця тривога незабаром знайшла політичне вираження на вулицях країни, де масові демонстрації набирали обертів навколо вимог про усунення президента Ділми Русеф із «Партії трудящих».
Оскільки ці протести кристалізувалися в ширшу хвилю anti-petismo — ворожості до «Партії трудящих» і всього того, що вона почала представляти, Жаїр Болсонару став фігурою нових ультраправих Бразилії. Його привабливість виходила за межі засудження «Партії трудящих». Він перенаправив розчарування на постать злочинця. Болсонару пообіцяв, що порядні, законослухняні бразильці зможуть знову процвітати, якщо держава вивільнить свою примусову владу проти тих, хто вважається небезпечними волоцюгами. Ця помстива обіцянка зрезонувала з мільйонами бразильців, і Болсонару виграв 55 відсотків голосів на президентських виборах 2018 року. Ось як південний авторитарний популізм артикулює структури почуттів у реакційний здоровий глузд і як реакційний здоровий глузд стає виборчою силою.
Контроль Болсонару над владою не тривав довго. Після програшу на президентських виборах 2022 року Лулі та «Партії трудящих» він відмовився визнати поразку. Зараз він відбуває 27-річне ув'язнення за свою роль в організації невдалої спроби державного перевороту, що послідувала за цим. Проте бразильські ультраправі залишаються грізною політичною силою. На президентських виборах у жовтні 2026 року син Болсонару, Флавіо, переміг Лулу в першому турі, але Лула здійснив дивовижне повернення і забезпечив перемогу в другому турі. Водночас Ліберальна партія Болсонару стала найбільшою партією в обох палатах Конгресу Бразилії. Хоча Флавіо Болсонару втік до Америки Трампа, його поразка на виборах не означає загибель ультраправих у найбільшій демократії Латинської Америки.
Дутерте також зараз поза офісом, хоча й за зовсім інших обставин. Після закінчення його президентства у 2022 році він зараз постає перед Міжнародним кримінальним судом у Гаазі за звинуваченнями, що випливають із його кривавої війни з наркотиками. Нинішній президент Філіппін Бонгбонг Маркос мобілізував ту саму авторитарну ностальгію — і багато тих самих політичних контингентів, — які допомогли привести Дутерте до влади у 2016 році, тоді як донька Дутерте, Сара Дутерте, яка наразі є віце-президентом країни, використовує незмінну популярність свого батька серед філіппінського електорату, щоб зробити власну заявку на президентство у травні 2028 року.
Південний авторитарний популізм у своїй новій формі є саме тим — новим. Він наступає і відступає, розвиває нові організаційні форми, вирощує нових лідерів і готується до наступної боротьби за владу. Якщо вкорінений авторитарний популізм Ердогана та Моді нам щось і показує, то це те, чим може стати новий авторитарний популізм: довговічні режими, які перетворюють демократії на виборчі автократії, водночас поглиблюючи неоліберальний порядок і нестабільність, яку він породжує.
Південна Африка замикає аргументацію. Ксенофобія переслідує демократичний перехід країни майже три десятиліття. З 2008 року близько 700 людей загинули внаслідок ксенофобського насильства. Але в останні роки сталося щось нове. Ксенофобський націоналізм став організуючим принципом ембріональної ультраправої екосистеми, яка простягається з вулиць у партійну політику і, дедалі більше, у державні структури. Щоб зрозуміти, чому це сталося, нам потрібно повернутися до трьох тем: політична економія, структури почуттів та ідеологія.
Політична економія Південної Африки після апартеїду створила саме ту кон’юнктуру, яку я описував. Більше ніж через три десятиліття після демократичного переходу вона залишається найбільш нерівною країною у світі. Найбагатші 10 відсотків населення отримують дві третини всього доходу і володіють понад 85 відсотками всього особистого багатства. Нижня половина отримує лише 5,6 відсотка національного доходу і володіє менш ніж нічим: вона живе в хронічних боргах. Ця нерівність залишається глибоко расовою. Майже три чверті чорношкірих південноафриканців живуть за межею бідності країни, порівняно з трохи більше ніж одним відсотком білих південноафриканців. Водночас безробіття стало постійною рисою повсякденного життя, вражаючи понад чотирьох із десяти людей, якщо враховувати тих, хто зневірився шукати роботу.
Ця нерівність зберігалася протягом усієї демократичної ери. Політичне звільнення не демонтувало структури економічної влади, успадковані від колоніалізму та апартеїду, і три десятиліття неоліберальної реструктуризації мало що змінили в цій реальності. Протягом багатьох років АНК, тим не менш, зберігав народну згоду завдяки своїй спадщині визволення та потужному організаційному охопленню. Але оскільки бідність, безробіття та нерівність зберігалися, ця гегемонія поступово розвалилася. Бідні громади дедалі частіше виходили на вулиці, щоб протестувати проти незадовільних послуг, виключення та відсутності гідної роботи. АНК вперше втратив парламентську більшість у 2024 році. Південна Африка, іншими словами, увійшла саме в той тип кризи легітимації, який створює родючий ґрунт для південного авторитарного популізму.
Серед цієї приголомшливої нестабільності молоді чорношкірі південноафриканці намагаються будувати життя в умовах хронічної небезпеки. Тривоги панують у цих зусиллях, але остання етнографічна робота південноафриканського антрополога Ганни Доусон показує, як життя в селищах Йоганнесбурга також оживлене прагненнями. Молоді чоловіки селищ хочуть більшого, ніж просто виживання. Вони хочуть гідності, безпеки та матеріальних комфортів, які, здавалося, обіцяло демократичне громадянство. Але коли ці прагнення стикаються з економікою, яка пропонує мало стабільних можливостей, розчарування шукає об’єкт. Цим об’єктом часто є африканські мігранти, які живуть поруч із південноафриканцями в селищах. Їх звинувачують у зниженні заробітної плати та погіршенні умов праці, тому що вважається, що вони готові взятися за будь-яку роботу.
Ці народні образи створюють простір для ксенофобського авторитарного популізму, щоб виконувати свою ідеологічну роботу. Це робиться акторами, які поширюються від вуличних рухів, таких як «Operation Dudula» та «March and March», до політичних партій, таких як «Patriotic Alliance», «ActionSA» і, дедалі більше, партії MK Джейкоба Зуми. Як стверджує соціолог Джейсон Лав, те
Оригінал: www.theelephant.info