Побудова нової економіки рівноваги
· Майбутнє
Арістотель мріяв про автономні інструменти, що звільнять людство від рабства, але сьогодні ШІ ставить питання виживання економіки, заснованої на найманій праці.
Філіп Гумм — художник і автор, який мешкає в Мілані. Раніше він обіймав посади генерального директора T-Mobile, Vodafone та Amazon.de.
Понад 2000 років тому Арістотель сформулював один із найвидатніших уявних експериментів в історії. Він запитав: що станеться, якщо інструменти зможуть виконувати накази чи навіть передбачати їх? Що станеться, якщо вони зможуть виконувати свою роботу повністю самостійно?
«Якби кожен інструмент міг виконувати свою роботу за наказом або завчасно, — писав він у своїй «Політиці» близько 350 року до н. е., — якби човники могли ткати самі, а плектр міг грати на лірі без сторонньої допомоги, майстрам не потрібні були б помічники, а господарям — раби».
Протягом століть цей уривок сприймався насамперед як філософська алегорія. Сьогодні вражає не стільки технічна уява Арістотеля, скільки його політичне бачення. Його більше цікавили соціальні наслідки існування самокерованих машин, аніж їхня технічна здійсненність.
Штучний інтелект змушує нас по-новому поглянути на це питання: що станеться із суспільством, чия економіка, мета існування та система соціального забезпечення побудовані на найманій праці, якщо сама ця праця втратить свою фундаментальну роль? Можливо, справжня революція ШІ розпочнеться не в дата-центрах Кремнієвої долини, а в нашому розумінні того, що означає бути людиною.
Більше чи менше?
Що краще: більше людей чи менше роботи для людей? Мало які суперечності так влучно описують наш історичний момент. Ніколи раніше суспільство не витрачало одночасно стільки коштів, намагаючись компенсувати нестачу робочої сили, і стільки ж — на інвестиції в технології, розроблені для того, щоб цю працю повністю усунути.
Якщо нинішні показники народжуваності збережуться, а чиста міграція впаде до нуля, прогнози ООН свідчать, що населення багатьох західних країн скоротиться приблизно на 30% до кінця цього століття. У таких країнах, як Італія, це скорочення наближається до 40–50%. Уряди реагують на це щедрими сімейними субсидіями та масштабними імміграційними програмами, але поки що досягли лише обмежених економічних успіхів. Дослідження показують, що фіскальний внесок імміграції значною мірою залежить від освіти, зайнятості, віку прибуття та мотивів міграції. Висококваліфіковані мігранти — меншість — зазвичай приносять чистий економічний прибуток, тоді як низькокваліфікована імміграція, що складає більшість, може стати тягарем для бюджетів розвинених держав загального добробуту.
У Британії падіння народжуваності, старіння населення та міграція стали нерозривними темами. Парламентські дебати часто описують низький рівень народжуваності як проблему довгострокового економічного зростання. Водночас уряд прагне зменшити залежність від мігрантської праці шляхом розширення внутрішніх програм навчання. У Сполучених Штатах подібні аргументи висуваються з протилежного боку: економісти попереджають, що кількість місцевих працівників скорочується, і саме імміграція зараз забезпечує значну частину приросту робочої сили Америки. Також з’явився новий «пронаталізм» у Кремнієвій долині. Ілон Маск, Пітер Тіль та інші технологічні лідери попереджають, що катастрофічне падіння народжуваності загрожує цивілізації, навіть попри те, що їхні компанії створюють системи, покликані зменшити залежність економіки від людської праці.
Окрім спроб стабілізувати кількість робочої сили, уряди агресивно інвестують у штучний інтелект, щоб залишатися конкурентоспроможними на міжнародній арені. Витіснення робочої сили, яке неминуче спричинять ці технології, часто ігнорують або відкидають заспокійливими обіцянками, що згодом з’являться нові робочі місця, як це завжди було в минулому.
Управління цією суперечністю найбільш помітне у Східній Азії.
Південна Корея, де рівень народжуваності становить близько 0,75 дитини на жінку, переживає демографічний колапс, безпрецедентний для мирного часу. Уряд щороку витрачає десятки мільярдів на стимули для народжуваності, сімейні допомоги та житлові програми, щоб змінити цю тенденцію. Поки що результати мінімальні. Водночас Південна Корея стала найбільш роботизованою економікою у світі з показником понад 1000 промислових роботів на 10 000 працівників виробничої сфери.
Японія демонструє схожу картину. Її працездатне населення скорочується вже понад два десятиліття, і країна відповіла на це реалізацією однієї з найбільш амбітних у світі стратегій автоматизації та робототехніки. Сьогодні Японія має один із найвищих рівнів щільності промислових роботів — понад 400 на 10 000 працівників, порівняно зі світовим середнім показником у 120–150.
Південна Корея та Японія пропонують нам погляд на «економіку інтелекту». Їхні уряди інвестують в автоматизацію, щоб компенсувати скорочення робочої сили, одночасно намагаючись зупинити падіння населення, щоб зберегти внутрішній попит і фінансові основи своїх систем добробуту. Обидва підходи мають сенс у межах індустріальної економіки. Але що станеться, коли ШІ та робототехніка зменшать залежність економіки від людської праці? Чи можуть демографічний спад та автоматизація зрештою стати взаємодоповнювальними, а не протилежними силами?
Винайдення Homo Faber
Суспільство праці, яке ми знаємо сьогодні, не є антропологічною константою. Протягом більшої частини людської історії люди не були насамперед Homo faber — продуктивними індивідами, які здобувають соціальну цінність через економічну роботу. Вони стали такими лише з настанням модерності, і передусім завдяки Промисловій революції.
У класичній античності та в більшості середньовічної Європи фізична праця вважалася необхідністю, яку здебільшого виконували раби та нижчі верстви населення. Привілейовані класи присвячували себе політиці, філософії, релігії, війні, мистецтву та дозвіллю. Як зазначала Ганна Арендт у праці «Становище людини» (1958), модерність радикально перевернула класичну ієрархію людської діяльності. Праця, яку колись розглядали як життєву необхідність, а не як мету, дедалі більше ставала організаційним принципом суспільства.
Адам Сміт заклав інтелектуальне економічне підґрунтя для цієї трансформації. У «Багатстві народів» (1776) він стверджував, що справжнє багатство нації полягає в сукупній продуктивній праці її народу, а не в золоті, землі чи торговельних надлишках.
Близько 1800 року близько 75% американців працювали в сільському господарстві. Сьогодні їх менше ніж 2%. Промислова трансформація Америки створила зовсім нову економічну логіку, символом якої стало знамените підвищення зарплат Генрі Фордом у 1914 році. Форд розумів: його робітники мають будувати автомобілі й отримувати достатньо, щоб купувати їх. Це розуміння відображало геній промислового капіталізму: виробництво, заробітна плата та попит були пов’язані між собою.
Ця модель була основою західних демократій протягом усього XX століття. Заробітні плати фінансували оподаткування, системи соціального забезпечення та пенсії. Водночас вони створювали дохід, який підтримував споживання і слугував основним механізмом соціальної інтеграції. У цифрах: праця забезпечує до 60% ВВП, а приватне споживання — майже 70% у країнах ОЕСР.
Важливість заробітної плати виходить далеко за межі годин, проведених на роботі. Кожна продуктивна година фінансує близько дев’яти годин неробочого часу: дитинство, освіту, пенсію, вечори, вихідні та періоди хвороби. Іншими словами, кожна година оплачуваної праці підтримує години життя поза роботою для всього суспільства, включно з власним часом працівників, а також часом дітей, студентів, пенсіонерів, домогосподарок та інших утриманців. Історично ці пропорції зростали, головним чином через скорочення робочого часу та збільшення тривалості життя.
Коли робочих місць стає менше або заробітна плата втрачає свою економічну вагу, ця архітектура починає руйнуватися. Це створює величезний тиск на державні фінанси: діти, пенсіонери, студенти, хворі та значна частина державних витрат зрештою залежать від заробітної плати працюючого населення.
Визначальною економічною проблемою нашого століття досі є питання: як суспільство фінансує дедалі більше років життя, маючи дедалі менше років роботи? Протягом десятиліть розвинені економіки намагалися відповісти на це питання завдяки крихкому поєднанню економічного зростання та зростання державного боргу. Але що станеться, коли штучний інтелект почне підривати ринок праці, на якому тримається ця відповідь?
Коли інтелект стає дешевим
Кожна велика технологічна революція перетворювала дефіцитний фактор виробництва на надлишковий. Промислова революція драматично знизила вартість механічної енергії завдяки викопному паливу. Глобалізація у 1990-х і 2000-х роках знизила вартість фізичної праці шляхом інтеграції Китаю та інших країн, що розвиваються, у світові виробничі мережі. Революція ШІ може зробити те саме з інтелектом. Пізнання, координація, розпізнавання образів та багато форм прийняття рішень можуть стати ресурсом у надлишку, а не в дефіциті.
Джон Мейнард Кейнс передбачив таку можливість майже століття тому. У своєму есе 1930 року «Економічні можливості для наших онуків» він попередив про те, що назвав «технологічним безробіттям»: можливість того, що людство знайде способи заощадження праці швидше, ніж зможе знайти нове застосування для неї.
Протягом десятиліть економісти переважно відкидали це занепокоєння двома способами. Перший — це теорія «творчої руйнації» Йозефа Шумпетера. Технологічний прогрес знищує існуючі професії, але також створює нові галузі, нові спеціальності та, зрештою, продуктивніші форми зайнятості. Другий — історичний досвід: кожна попередня технологічна революція зрештою забезпечувала роботою більше людей, а не масове безробіття.
Зі штучним інтелектом цей механізм історичної адаптації може вже не спрацювати.
Економіст зі Стенфорда Ерік Бріньолфссон описав цю можливість як «пастку Тюрінга». Попередні покоління машин переважно замінювали фізичну працю у кількох визначених рутинних операціях. Люди залишалися на щабель вище за машини, стаючи їхніми планувальниками або тими, хто вирішує проблеми. Цей історичний амортизатор зараз зменшується. ШІ все частіше виконує багато когнітивних завдань, які колись дозволяли працівникам рухатися вгору по ланцюжку створення вартості.
Дарон Аджемоглу з MIT дійшов схожого висновку з іншого боку. Він стверджує, що головне питання полягає в тому, як саме компанії вирішують застосовувати ШІ. Якщо бізнес використовує ШІ насамперед для заміни працівників, а не для підвищення їхньої продуктивності, історична закономірність, за якою технологічний прогрес створює більше робочих місць, ніж знищує, може перестати діяти. Структура економіки ШІ, що формується, вже відображає цю логіку. Багато найцінніших сьогодні AI-компаній генерують надзвичайну ринкову вартість із надзвичайно малими командами персоналу.
«Агентний ШІ» (Agentic AI) ще більше прискорює цей процес. Агенти вже не просто автоматизують окремі завдання; вони дедалі частіше виконують цілі робочі процеси: аналізують інформацію, виправляють помилки, адаптують стратегії та координують складні процеси з мінімальним втручанням людини.
Для компаній вирішальне питання просте: чи може ШІ виконувати економічно цінні завдання з істотно нижчими витратами, ніж люди? Для багатьох ролей відповідь дедалі частіше — так.
Заміна людської праці машинами відбувається двома хвилями.
Перша стосується «білих комірців». Молодший фінансовий аналітик, юрист, консультант або інженер-програміст у Лондоні чи Нью-Йорку може коштувати роботодавцю 80–100 доларів на годину. Сучасні мовні моделі вже можуть виконувати багато їхніх завдань за частку цента. Системи мають ще одну структурну перевагу: тоді як знання, накопичені працівником, поширюються в організації повільно і часто зникають після його звільнення, удосконалення, зроблені програмним забезпеченням, зберігаються і розгортаються миттєво та в масштабах усієї системи.
Друга хвиля зараз досягає фізичної економіки та «синіх комірців». Гуманоїдні роботи, розроблені компаніями типу Tesla та китайською Unitree, вивчають дедалі складніші рухи шляхом спостереження та симуляції. Їхні виробники сподіваються з часом знизити експлуатаційні витрати до рівня нижче 2 доларів на годину. Це різкий контраст із 30–50 доларами на годину для середньостатистичного американського працівника.
Дослідження Міжнародного валютного фонду свідчать, що майже 60% робочих місць у розвинених економіках будуть зачеплені штучним інтелектом, причому майже половина з них зіткнеться зі значними порушеннями або заміщенням. На цьому тлі скорочення загальної зайнятості приблизно на 30% протягом найближчих десятиліть уже не виглядає неправдоподібним. Чи буде остаточна цифра 20% або 40% — це вже другорядне питання.
Важливо те, що вперше після Промислової революції праця може перестати бути найдефіцитнішим фактором виробництва в економіці. Якщо це так, наслідки виходять далеко за межі ринку праці. Вони змушують нас переглянути одне з найглибших припущень індустріальної епохи.
«Скорочуватися, багатіючи»
Саме тут виникає можливість, яка сьогодні здається майже немислимою: падіння чисельності населення, яке майже виключно обговорюється як економічна катастрофа, може виявитися необхідним коригувальним механізмом під час революції інтелекту. Я називаю це рівновагою «30/30».
Ідея проста. Уявіть розвинену економіку, чиє населення поступово скорочується приблизно на 30% протягом кількох десятиліть, тоді як штучний інтелект і робототехніка зменшують попит на працю в аналогічних масштабах. Ці процеси не відбуватимуться одночасно чи з однаковою швидкістю, проте з часом вони можуть значною мірою компенсувати один одного. Меншій кількості людей потрібно менше робочих місць. У результаті історичне співвідношення між продуктивною працею та загальною кількістю населення може залишатися надзвичайно стабільним, не покладаючи додаткового тягаря на державні фінанси.
Рівновага «30/30» — це насамперед теорія макроекономічної стабілізації, за якої демографічний спад перестає бути економічною катастрофою і стає частиною механізму адаптації. Однак вона не створює автоматичного процвітання.
Чи стане суспільство, що скорочується, також багатшим, залежить від другої змінної: поглиблення капіталу. Як демонструє модель економічного зростання Солоу-Свона, довгострокове процвітання залежить не стільки від розміру робочої сили, скільки від обсягу та продуктивності капіталу, доступного для кожного працівника. Якщо ШІ та робототехніка збільшують продуктивний капітал швидше, ніж скорочується робоча сила, випуск продукції на душу населення продовжує зростати, навіть якщо загальна кількість працівників зменшується.
Якщо ми хочемо, щоб ВВП економіки стабілізувався, нам потрібен «прискорювач». 30-відсоткове скорочення робочої сили мало б бути компенсоване приблизно 45-відсотковим зростанням продуктивності капіталу. Це підвищило б ВВП на душу населення більш ніж на 40%. Враховуючи криві навчання, які вже спостерігаються у виробництві напівпровідників, обчислювальній потужності, штучному інтелекті та робототехніці, разом зі зростаючою перевагою машинного інтелекту над людською працею за вартістю, такі показники продуктивності вже не виглядають особливо амбітними.
Тепер припустимо, що населення залишається незмінним, тоді як продуктивний капітал збільшується на ті ж 45%. Загальний випуск продукції зріс би приблизно на 20%. Традиційна економічна наука вітала б це як вищий результат.
Вільям Стенлі Джевонс у XIX столітті зауважив, що ефективніші парові двигуни не зменшили споживання вугілля Британією, а навпаки — збільшили його. Оскільки енергія стала дешевшою, з’явилися нові сфери її застосування, що ще більше розширило попит.
Ефективність породила достаток, але достаток породив і більше використання ресурсів. Така ж динаміка може застосовуватися зараз до інтелекту. Оскільки ШІ стає дешевшим, ми майже напевно споживатимемо його значно більше. Це стосується як когнітивної роботи, так і робототехніки. Кремнієва долина святкує це майбутнє як «епоху достатку». Проте достаток не обов’язково є екологічно стійким. Кожен додатковий продукт, виготовлений і спожитий за частку сьогоднішньої ціни, все одно споживає енергію і залишає негативний екологічний слід. Крім того, системи ШІ потребують значної кількості електроенергії, обчислювальної інфраструктури, рідкісних матеріалів та промислового обладнання. Достаток має високу ціну для фізичного світу.
З екологічної точки зору, дозволити населенню скорочуватися природним шляхом, одночасно підвищуючи рівень добробуту на одну людину, може бути вищою рівновагою. Вперше після Промислової революції економіка інтелекту пропонує нам можливість обрати таку рівновагу.
Для цього потрібно відмовитися від двох припущень, успадкованих від індустріальної епохи.
Перше — фінансове. Сучасні економіки організовані навколо боргу, створення грошей та оцінки активів, які залежать від постійного розширення. Завтрашня економіка має стати більшою за сьогоднішню, бо зобов’язання вчорашнього дня мають бути погашені. «Багата економіка, що скорочується» (shrinking-rich economy) зрештою може потребувати грошово-фінансової системи, яка отримує стабільність не від боргу, що постійно зростає, а від зростаючої продуктивності капіталу.
Друге — геополітичне. Принцип «чим більше, тим краще» належав до ери, в якій економічна та військова могутність безпосередньо залежали від масштабу. Велика кількість населення означала більше працівників, споживачів, винахідників, більші армії, більші ринки та більший геополітичний вплив. Економіка інтелекту змінює цю логіку. Людський інтелект обмежений, але штучний інтелект розширює корисний інтелект надзвичайними темпами, роблячи його ресурсом у достатку. Крім того, такі технології, як автономні дрони, дедалі більше нівелюють традиційні військові переваги масштабу. Те саме стосується й економічного впливу.
Екологія пропонує корисну концепцію. Еколог Юджин Одум розрізняв піонерні та клімаксні екосистеми. Молоді ліси ростуть агресивно, споживають ресурси та ставлять швидкість вище за стійкість. Зрілі ліси майже не ростуть, але містять набагато більше біомаси, складності, стабільності та стійкості, ніж піонерні системи, з яких вони виникли.
Людська цивілізація може бути фундаментально такою самою. Економіка викопного палива була «піонерною фазою» людства. Її успіх залежав від експансії: більше людей, більше енергії, більше виробництва та більше споживання. Штучний інтелект у поєднанні з демографічним спадом може дозволити розвиненим суспільствам увійти в іншу стадію розвитку. Такі технології, як роботизована переробка, точна ферментація під управлінням ШІ та замкнені цикли матеріалів, уже вказують на економіку, здатну створювати більший добробут із меншими матеріальними витратами.
Отримане в результаті «клімаксне суспільство» не буде суспільством жертв. Це буде суспільство, яке навчилося розрізняти зростання та процвітання. Вперше в історії ми зможемо стати менш чисельними, не стаючи біднішими. Ми навіть можемо стати багатшими, покладаючи легший тягар на природний світ.
Амбіція XXI століття має полягати не в максимізації зростання, а в максимізації процвітання: багатіти, скорочуючись.
Хто успадкує верстат?
Якщо економіка інтелекту забезпечить той приріст продуктивності, на який очікують її прихильники, вона згенерує безпрецедентне багатство. Це порушує головне політичне питання постіндустріальної епохи: хто отримає цей надлишок?
За існуючого економічного порядку відповідь очевидна. Прибутки дістануться насамперед власникам капіталу, а не праці, оскільки власність визначає, хто має право на результати виробництва. Якщо ШІ та робототехніка замінять працю як вирішальну продуктивну силу, дохід зміститься від зарплат до тих, хто володіє машинами, моделями, дата-центрами, енергетичними системами та платформами, через які функціонує нова економіка.
Це створює проблему навіть для власників капіталу. Генрі Форд розумів, що робітники — це водночас і виробники, і споживачі. Вони повинні були заробляти достатньо, щоб купувати автомобілі, які самі ж виробляли. Та сама логіка застосовна до економіки інтелекту, але в нестабільнішій формі. Якщо машини виробляють товари, а люди втрачають зарплати, за які могли б їх купувати, сторона попиту в економіці слабшає. Навіть найпродуктивніша економіка ШІ зрештою залежить від клієнтів, які можуть дозволити собі купити те, що вона виробляє.
Улюблена відповідь Кремнієвої долини на цю проблему — безумовний базовий дохід (ББД). Ідея проста: держава забезпечує громадянам мінімальний дохід, що фінансується через вищі податки, збільшення державного боргу або збори з автоматизованого виробництва. У короткостроковій перспективі певна форма мінімального доходу може бути необхідною. Це могло б стабілізувати попит у міру скорочення населення і пом’якшити соціальний шок від технологічного витіснення.
Але як постійне рішення ББД ризикує стати pharmakon — одночасно і ліками, і отрутою.
Якщо він фінансується через державний борг, ББД впорскує в економіку додаткові гроші та купівельну спроможність, не збільшуючи пропозицію продуктивних активів, що створює інфляційний тиск, який розмиває частину приросту продуктивності від ШІ. Якщо він фінансується шляхом оподаткування виробництва, бізнес зрештою перекладе більшу частину додаткових витрат на споживачів через вищі ціни, з аналогічним ефектом. В обох випадках значна частина дивідендів від продуктивності буде розсіяна, замість того щоб перетворитися на вищий рівень життя.
Економічна історія дає застереження. У 1795 році англійські магістрати запровадили систему Спінемленда — доплату до зарплати, покликану захистити сільських працівників від бідності. Вона замислювалася як допомога. На практиці вона субсидувала роботодавців, які продовжували платити низькі зарплати, поки державна скарбниця покривала різницю. Це також закріпило залежність бідних від місцевих органів влади.
Аналогія не є точною, але урок важливий. Підтримка доходів може полегшити перехід, але навряд чи стане довговічним фундаментом для економіки після праці.
Тому завдання полягає в тому, щоб розподілити приріст продуктивності економіки інтелекту, не розмиваючи його. Це потребує механізму фінансування, який не базується ні на боргу, ні на податку на виробництво.
Тут Карл Маркс знову стає актуальним, хоча, можливо, не з тих причин, які зазвичай припускають. У «Грундріссе» він уявляв майбутнє, в якому багатство більше не залежатиме переважно від безпосереднього робочого часу, а від технологічного привласнення того, що він називав «загальним інтелектом» (general intellect): накопичених знань, науки та кооперативного розуму суспільства. Найсучаснішим прозрінням Маркса було визнання того, що знання стануть вирішальною продуктивною силою.
Штучний інтелект надає цій ідеї буквальної технологічної форми. Моделі ШІ не створюються у вакуумі. Вони тренуються на накопиченій інтелектуальній спадщині людства: книгах, наукових статтях, записах у Wikipedia, дискусіях на форумах, бібліотеках програмного забезпечення, зображеннях, публічних архівах, коді з відкритим вихідним кодом і безлічі слідів людської комунікації. Вони також залежать від досліджень, що фінансуються державою, енергетичної інфраструктури, університетів, телекомунікаційних мереж, доріг, систем водопостачання та правових норм. Економіка інтелекту будується як приватними фірмами, так і цивілізаційним надбанням.
Отже, чи повинні доходи від цих систем діставатися виключно приватним власникам, чи суспільство має зберегти право на частку в продуктивній інфраструктурі, яка виникла з його колективного знання?
XX століття вирішило проблему попиту через заробітну плату. Кремнієва долина пропонує вирішити її через трансферти. Економіка інтелекту зрештою може вирішити її через власність.
Суспільне право на «універсальні дивіденди капіталу», замість ББД, могло б набути форми власності, де уряди забезпечували б частки в акціонерному капіталі, державні частки або суверенні фонди в інфраструктурі ШІ, яка залежить від суспільних ресурсів, суспільних даних і суспільних ринків. Надходження від цього не йшли б у загальний бюджет, а розподілялися б безпосередньо серед громадян як універсальний дивіденд.
Власність діє економічно інакше і не є інфляційною. Вона розподіляє приріст продуктивності безпосередньо біля джерела, зберігаючи повні переваги автоматизації при одночасному розширенні участі в багатстві, яке вона створює.
Колишня швачка, що працювала за наймом, стала б акціонером верстата, а не утриманкою держави. Арістотель уявляв світ, у якому ткацький верстат, що працює сам, скасував би необхідність праці. Економіка інтелекту дає нам можливість вирішити, хто саме його успадкує.
Диявол у раю
Припустимо, ми досягли успіху. Уявіть, що штучний інтелект виконує більшу частину продуктивної праці, демографічний спад пом’якшує адаптацію, нова модель власності розподіляє здобутки автоматизації без шкоди для продуктивності, а розвинені суспільства знову живуть у межах екологічних лімітів. Людство наблизилося б до бачення Арістотеля про верстат, що тче сам. Ми могли б нарешті стати Homo curans (людиною дбайливою).
Навіть тоді залишаються два глибші виклики. Перший стосується сенсу. Понад 70 років тому Арендт попереджала про небезпеку того, що вона назвала «безсвітністю» (worldlessness). Суспільство, організоване навколо роботи, не автоматично перетворюється на суспільство вільних громадян після зникнення роботи. Навпаки, люди можуть втратити спільну публічну сферу, у якій вони відчувають відповідальність, судження та сенс існування. Глибшою кризою постіндустріальної епохи може стати не безробіття, а безглуздість.
Антрополог Девід Гребер дійшов схожого висновку з іншого боку. Його аналіз «безглуздої роботи» (bullshit jobs) свідчив, що значна частина сучасної зайнятості зберігається не тому, що вона соціально незамінна, а тому, що сучасні суспільства забули, як організувати сенс життя поза оплачуваною працею.
Якщо штучний інтелект перебере на себе дедалі більшу частку продуктивної праці, суспільству доведеться знайти відповіді на питання, як плекати життя, що залишаються наповненими сенсом поза межами роботи.
Другий виклик — ще масштабніший. У міру того, як світ стає складнішим, ми дедалі частіше делегуємо рішення штучному інтелекту. Спочатку ШІ лише допомагає людському судженню. Згодом він радить. Зрештою, він вирішує. Кожна делегація починається як зручність і може закінчитися залежністю. Людське судження поступово атрофується через невикористання.
Цей процес уже помітний. Ми делегуємо навігацію алгоритмам, комунікацію — рекомендаційним системам, пошук інформації — пошуковим системам, фінансові
Оригінал: www.noemamag.com