Покоління повстає: молодь проти еліти в Європі
· Майбутнє
Європою прокотилася хвиля масових молодіжних протестів, спричинених прірвою між поколіннями, економічною нерівністю та відчаєм молодих людей перед обличчям системних криз.
Джон Ласт — незалежний журналіст і колишній іноземний кореспондент, який живе неподалік від Оттави, Канада.
По всій Європі тисячами заарештовують молодих людей. У Мілані солдати італійської армії в чоботях — середній вік яких 38 років — витягують протестувальників, деяким з яких лише 12 або 13 років, з пікетів і заштовхують в броньовані автомобілі. Уряд Італії — середній вік якого 60 років — ухвалив новий декрет, що дозволяє затримувати людей на строк до 24 годин без висунення обвинувачень. Вандалів тепер можна заарештувати через 48 годин після скоєння злочину; заступник прем’єр-міністра Маттео Сальвіні, якому 53 роки, також закликав застосовувати фінансові штрафи до їхніх батьків.
Італійські протести наприкінці жовтня, що охопили щонайменше десяток великих міст, стали найбільш руйнівними на пам’яті багатьох. У Мілані молодики в каптурах грабували елітні магазини, викрадаючи товари, які, як написав один репортер, «вони не можуть собі дозволити і, можливо, ніколи не зможуть купити». Але хоч би якими шокуючими були протести в Італії, вони меркнуть порівняно з подіями у Франції. Юрби людей тижнями паралізували центри міст по всій країні. Величні вулиці Парижа були оповиті їдким димом. Президент Франції Емманюель Макрон звинуватив альянс «радикальних ультралівих груп [і] злочинців» у спробі «повалення Республіки». Лише за один вихідний постраждали п’ятдесят три поліцейські.
Минув уже понад місяць, і важко повірити, що протести такого масштабу почалися через збої в роботі університетського порталу для вступників. Але на цей час перелік скарг значно розширився: висока вартість палива, переповнені школи, недоступність житла, зростаюча нестабільність роботи. Своєю чергою, протести набули екзистенційного відчаю. Невловний дух розпачу пронизує маски протестувальників. «Вони змушують нас мовчати. Вони забирають наші гроші, обкладають нас великими податками, а ми нічого не можемо сказати, — розповів BBC один із протестувальників у Парижі. — Це триває занадто довго, це вже занадто».
«Вони» — це європейська еліта старшого віку, нинішні літні бебі-бумери, які жадібно розібрали активи своїх суспільств: третину житлового фонду Італії, чверть державних витрат Франції, 98% середньої зарплати іспанського працівника у вигляді щомісячної орендної плати. Поки молоді люди потерпають від кризи за кризою — війни, економічна стагнація, кліматична катастрофа, пандемія — вони отримують прибутки. Зростання цін, нестабільна робота, зруйновані школи: як покоління, бумери залишилися значною мірою недоторканими, тоді як вартість їхньої нерухомості та інвестицій стрімко зростала. У міру того, як їхні статки й чисельність збільшувалися, вони почали визначати порядок денний профспілок, політиків і медіа, і змусили державу придушувати будь-кого, хто виступав проти них. Вони створили інструкцію, як витиснути останні центи вартості з роздутих і старіючих соціальних систем Європи, перш ніж залишити світ, який опинився на межі самознищення.
Але клас пригнічених, що залишився після них, неможливо стримувати вічно. У конвульсіях, що охопили Європу, ми спостерігаємо поколіннєве повстання, війну проти безрозсудного рантьєризму останнього майнового покоління. Вони тиснули занадто сильно і занадто довго; подібно до гномів Морії, вони випадково випустили на волю первісного ворога. «Це назвали дитячою війною», — повідомляє La Repubblica: повстання проти закостенілих західних геронтократій, яке ведуть їхні власні нащадки.
Певною мірою, поколіннєва нерівність відчувається ще до того, як її можна виміряти. Зазвичай вважається, що люди природним чином накопичують багатство протягом життя, і що людина у віці 70+ років має володіти більшими активами, ніж молодий спеціаліст, якому за 30. Але так було не завжди. Сьогоднішнє пенсійне забезпечення — це результат загальної кризи бідності літніх людей, яка поширилася Заходом у 1920-х і 30-х роках, коли люди буквально працювали до смерті або помирали без копійки. Щоб розв'язати цю проблему, держави прийняли систему «асиметричної соціалізації», як стверджує Пітер Ванхюссе, провідний експерт із політичної демографії в Університеті Південної Данії. Коротко кажучи, держава взяла на себе турботу про літніх людей, тоді як від родини, як і раніше, здебільшого очікували турботи про молодь.
Сьогодні важко уявити кризу бідності серед літніх людей такого ж масштабу, як у 1930-х, не в останню чергу тому, що літні люди становлять такий великий відсоток населення. У Франції та Італії, завдяки збільшенню тривалості життя та низьким показникам народжуваності, кількість громадян віком понад 65 років подвоїлася з моменту появи покоління бебі-бумерів (народжених між 1946 і 1964 роками) і становить відповідно кожного п’ятого та кожного четвертого жителя. Це явище не обмежується лише Європою. У Сполучених Штатах, де рівень народжуваності вищий, медіанний вік зріс на 10 років з 1960 року. Сьогодні у світі менше мільярда людей похилого віку; очікується, що до 2060 року ця кількість подвоїться і становитиме п’яту частину населення світу.
Зі стрімким зростанням кількості літніх людей вони отримали дедалі більший вплив на політику. У Франції, Великій Британії, Німеччині, США та багатьох інших розвинених країнах люди віком 65 років і старше голосують на 10–20% частіше, ніж люди віком 18–25 років. Це призвело до шокуючого представницького розриву — люди віком до 30 років становлять половину населення світу, але лише 2% законодавців. «Існує чіткий дефіцит представництва, — сказав Деніел Стокемер, політолог з Оттавського університету. — Це створює проблему, коли занепокоєння молоді не береться до уваги в достатній мірі, коли молодь не достатньо залучена до процесів прийняття рішень».
У дослідженні міжпоколіннєвої справедливості у державних витратах Ванхюссе виявив непропорційну прихильність до людей похилого віку майже в усіх країнах, що брали участь в опитуванні. Майже чверть молодих європейців і майже половина молодих американців відчувають фінансові труднощі; вони також непропорційно відчуватимуть на собі вагу екологічної руйнації та державного боргу, накопиченого бебі-бумерами.
Франція, де молодь першою вийшла на вулиці, є одним із головних порушників. Там державний борг перевищує обсяг економіки. В індексі Ванхюссе країна стоїть одразу за Японією за рівнем непропорційної політичної влади, яку вона надає літнім людям — майже двоє з п’яти державних службовців старші 50 років, і ця кількість стрімко зростає з 2011 року. Ванхюссе підрахував, що на кожного долара, витраченого на молодь, припадає приблизно 5 доларів, витрачених на літніх громадян. Це чітко видно в розвалених, переповнених школах і неадекватних університетах, які й підштовхнули молодь на вулиці. Тим часом державні пенсії «з’їдають» чверть державних витрат країни — включаючи цілу третину бюджету міністерства освіти.
Усе це не було б таким образливим, якби покоління, що зараз висмоктує державну казну, не скористалося безпрецедентною золотою добою зростання. Бумери вийшли на ринок праці на піку профспілкового руху і насолоджувалися стабільною зайнятістю, зарплатами, що випереджали інфляцію, і гарантованими пенсіями. Вони купували своє перше житло, коли його можна було придбати за дохід лише за два або три роки. Сьогодні це майже 10 років.
Бумери використали це безпрецедентне зростання, щоб придбати активи, які значно перевищують їхні потреби, володіючи цінним житловим фондом — наприклад, 28% сімейних будинків у США — якого відчайдушно потребує наступне покоління. Потім вони використали ці активи, щоб тиснути на молоді покоління. В Австралії інвестиції людей похилого віку в орендовану нерухомість зросли на 1500%, тоді як орендна плата майже подвоїлася. У той час як бумери змогли купити нерухомість дешево і примножити свої гроші через інвестиції, молоді люди сьогодні витрачають значну частину своїх заробітків на оренду, яка найчастіше є пасивним доходом для літніх орендодавців.
Результатом стало покоління, яке відчуває, що його активно стримують від досягнення такого ж або кращого рівня життя, ніж у батьків, через невпинне вилучення грошей цим самим поколінням. Сьогодні, як виявив Ванхюссе, працююча людина у Франції може очікувати, що її довічний статок буде на 17% меншим, ніж у бебі-бумера. «Це така ж різниця, як сьогодні у Франції бути батьком двох дітей або не мати дітей, — сказав Ванхюссе, — або — тримайтеся — бути мігрантом у Франції чи не бути ним».
Далеко не виявляючи занепокоєння про своїх дітей, бумери стали архетипом повчальних старших, які вимагають від молоді жити в похмурій аскезі, інакше їх звинувачують у моральних вадах. Тим часом вони очолили боротьбу проти будь-якої політики, що могла б усунути цей дисбаланс: скорочення пенсійного фінансування, подовження пенсійного віку, заморожування оренди, скасування податкових пільг на приріст капіталу, будівництво нового житла. Вони наполягають на своєму праві отримувати ренту, економічно пригнічуючи покоління власних дітей. А гірше того, вони, де це можливо, активно закріплювали цю нерівність законом.
За останні 10 років ми стали свідками виникнення дворівневої економіки: одна пропонує безпечну роботу та пільги літнім працівникам і обраним новачкам, а інша — нестабільну «гіг-економіку» для всіх інших. Найкраще це видно в Італії, яка «подолала» приголомшливий 42-відсотковий рівень безробіття серед молоді, ухваливши закон, що дозволяє короткострокові контракти, але лише для працівників, найнятих після 2014 року. Сьогодні 40% людей віком до 29 років страждають від нестабільної зайнятості, порівняно з лише 5% людей віком понад 50 років.
Приклад Італії особливо разючий, але це явище, з невеликими варіаціями, відбувається по всьому західному світу. Як профспілковий діяч канадської громадської телерадіомовної компанії, я бачив це на власні очі: закріплені на посадах, часто некомпетентні або відсторонені літні працівники, яким гарантували гідні пенсії та щедрі відпустки, забезпечені працею армії нестабільних молодих тимчасових працівників, яким відмовляли у пільгах, постійно переводили з місця на місце і тримали на експлуататорських короткострокових контрактах, поки вони сподівалися на якийсь примарний шанс на стабільність. Профспілка затято боролася за захист своїх ветеранів; від нових працівників, своєю чергою, очікували, що вони «відбудуть свій термін» в умовах, які їхнім старшим колегам ніколи не доводилося терпіти.
Поява ШІ та постійна лібералізація ринку лише підлили олії у вогонь, усуваючи початкові посади, ускладнюючи наймання безглуздими й виснажливими тестами та загалом підвищуючи вимоги роботодавців. Ті, кому менше 40, мабуть, уже збилися з рахунку великих економічних потрясінь, до яких їм довелося адаптуватися (я ще пам’ятаю, як нам усім казали вчитися програмувати). Тепер, долаючи шлях до стабільної роботи, власного житла та створення сім’ї, вони готуються до реальності, де, якщо ШІ не вкраде їхню роботу, він цілком може обвалити економіку.
Серед усього цього хаосу молодих людей здебільшого залишили напризволяще. Невипадково саме недофінансування шкіл спровокувало цей спалах насильства: попри приголомшливе зростання кількості діагнозів порушень навчання, класи часто переповнені, а кількість учнів на одного вчителя більша, ніж будь-коли. Десять відсотків навчальних годин у Франції залишаються невикладеними через хронічні прогули вчителів. Батьки також зняли з себе відповідальність. Одним із можливих виправдань «асиметричної соціалізації» Ванхюссе є те, що, поки люди похилого віку отримують вигоду від трансфертів багатства через податки, батьки передають багатство своїм дітям у вигляді часу — еквівалент до семи місяців заробітку на рік, підрахував Ванхюссе. Але чи можемо ми справді сказати, що це так, коли покоління Z та покоління Альфа частково визначаються незліченними годинами, які вони провели, прикуті до екранів, здебільшого без нагляду, а невідфільтрований інтернет завдав невимовної шкоди їхній психіці?
Старше покоління та політики обожнюють звинувачувати соціальні мережі в тривожному зростанні молодіжного екстремізму та насильства. Але це не єдина причина похмурого, нуртуючого нігілізму в серці поколінь, що зараз дорослішають. Стокемер називає це «замкненим колом політичного відчуження»: політики обслуговують інтереси літніх людей, молоді люди відсторонюються від політики, і в наступного уряду з’являється ще менше мотивації вирішувати їхні проблеми. Дійшло до того, що політики відкрито говорять про молодші покоління як про ворога і поводяться з ними відповідним чином, призупиняючи багато їхніх прав. Прем’єр-міністерка Італії від ультраправих Джорджа Мелоні стала піонером нових методів посиленого поліцейського контролю над молоддю: заборона рейвів, зниження віку кримінальної відповідальності та збільшення кількості затримань неповнолітніх на 50%. Комюніке від «Руху 17 жовтня», однієї з організаторів протестів в Італії, вловлює нову реальність: «Уряд, який відповідає на незадоволення покоління солдатами, наручниками та декретами, не хоче слухати».
Але якщо уряди не хочуть слухати, чому не хочуть слухати бумери, які їх обирають? Як виливання відчаю на вулицях європейських столиць може не спонукати їх поступитися частиною свого багатства наступним у черзі?
Якщо здається, що їхнє покоління ніяк не може насититися грошима, можливо, це тому, що багато хто з них щиро так почувається, і на те є вагомі причини. Багато хто з них виріс з переконанням, що мільйонер — це щось рідкісне. Але зараз мільйона доларів ледь вистачає, щоб гарантувати 65-річній людині комфорт у фінальні роки життя. Так звані «пікові бумери», яким виповнюється 65 років у період до 2030 року, можуть обґрунтовано розраховувати на те, що проживуть ще 20 років, і медичні досягнення можуть і надалі подовжувати їхнє життя. Якщо вони перестануть заробляти й інвестувати, вони стануть жертвами тих самих економічних сил, які розв’язали проти молодших поколінь. Високі витрати на житло заважають багатьом літнім людям переїхати в менші будинки, як очікувалося, висока інфляція з’їдає вартість допомоги, а підробітки та часткова зайнятість, які колись рятували літніх людей від зубожіння, стали дефіцитними як ніколи.
За цим страхом стоїть приватизований ринок догляду за літніми людьми, який став нормою в Європі, як це давно сталося в Північній Америці. У європейських країнах середня вартість догляду на дому починається від 1000 доларів на місяць і тільки зростає. Стаціонарний догляд може коштувати літнім людям або їхнім сім’ям десятки тисяч щороку. Заощадження, які мали б фінансувати «великий переказ багатства» — масове успадкування понад 100 трильйонів доларів активів, накопичених бумерами протягом життя, — натомість викачуються олігархією медичних компаній. Не дивно, що асистоване самогубство стає дедалі популярнішим.
Реальність полягає в тому, що неоліберальний капіталізм, який тривалий час підтримував Макрон, виявився не дуже ефективним у турботі про будь-кого, окрім тих, хто зараз має свободу створювати набагато більше капіталу. Відомий французький економіст Тома Пікетті зазначив, що безпрецедентне скорочення фінансування на одного студента на 20%, яке спровокувало протести у Франції, відбулося в той час, коли, за деякими мірками, «Франція ніколи не була багатшою». У той самий час, коли державний борг вийшов з-під контролю, приватно володієме багатство країни подвоїлося пропорційно ВВП країни, «з надзвичайною концентрацією серед найбагатших фінансових статків». «Проблема, яку потрібно вирішити, — писав він, — це просто проблема розподілу».
Таким чином, ці протести виявляють усілякі нові форми солідарності — не лише між молоддю, яка намагається сплатити оренду, і літніми людьми, які бояться вартості догляду, а й між розчарованою елітою європейських університетів і низькооплачуваними водіями вантажівок в Італії, або підлітком-мігрантом із передмістя і парами середнього класу, які не можуть дозволити собі дитину. Усі вони є частиною зростаючого класу невдах в економіці сьогодення — економіці, фатально поглинутій теперішнім часом, нездатній і небажаючій думати про більше, довгострокове благо.
Геронтократія, безумовно, сприяє цій проблемі — зрештою, у літніх людей менше зацікавленості в майбутньому. Але насправді дрібний орендодавець, який «доїть» орендарів, чиновник, який рахує дні до пенсії, і підліток, який грабує «Декатлон», мають багато спільного: вони всі собаки, що б’ються за крихти.
Можливо, це те, що раніші учасники історичних молодіжних повстань у Непалі та Індії могли бачити набагато чіткіше, ніж їхні однолітки в більш заможних регіонах Європи, і що, можливо, насправді стоїть за їхнім відносним успіхом. Безнадія заразна, і ми перебуваємо в епідемії. Між водієм вантажівки, який не може заплатити за пальне, і студентом, який не може заплатити за оренду, немає великої різниці. Обидва стикаються з глибокою екзистенційною кризою, за яку вони несуть мало, якщо взагалі несуть, відповідальності — кризою, яку їхні уряди вважають за свій обов’язок ігнорувати.
Саме в такі моменти розквітає позапарламентська політика вулиці. Певною мірою це повернення до форм європейської політики. «Ми досить звикли до думки, що все має бути орієнтоване на консенсус, — сказав мені Енріко Біале, доцент політичної філософії в Університеті Східного П’ємонту. — Будь-яка форма сильного протесту вважається викликом, який потрібно агресивно стримувати». Але 50 років тому невдоволені студенти заповнювали лави «Фракції Червоної Армії» та «Червоних бригад», які тероризували фашистських симпатиків (і багатьох перехожих) по всьому континенту. У 90-х роках італійський студентський рух «Пантера» паралізував кампуси й центри міст через законопроєкт про корпоратизацію університетів; у 80-х роках французькі студенти робили те саме. Ті покоління були ближчими до насильства справжньої війни, але вони, мабуть, не були такими зневіреними, як сучасна молодь.
Цей відчай змусив аналітиків, з якими я спілкувався, нервувати. Ці протести мають іншу якість, ніж минулі рухи за зміни: токсична суміш відчаю та нігілізму. Багато хто з арештованих за вандалізм не має кримінального минулого чи зв’язків із політичними рухами. Незрозуміло, що, якщо взагалі щось, об’єднує їх, окрім повної відсутності віри в традиційні органи влади та їхні процеси. «Ми не довіряємо інституціям цього уряду, — йдеться в комюніке „Руху 17 жовтня“, — і ми не довіряємо традиційним політичним структурам [які] десятиліттями намагалися наживатися на боротьбі та монополізувати її».
Це плід короткозорості, притаманної геронтократії. І це справжній подарунок для опортуністів усіх мастей — злочинців, фанатиків, фашистів. Поколіннєвий конфлікт значно універсальніший і неминучіший за расову війну, і він уже став інструментом вербування для ненависників і нігілістів усіх мастей. Чи призведуть ці протести, хоч би якими історичними вони були, до якихось значущих змін, викликає сумніви; Стокемер, зі свого боку, не вражений і не оптимістичний. «Стається цей великий спалах люті, — сказав він. — Потім ми чекаємо два роки, і стається ще один спалах люті».
Але з кожним ударом цього марного годинника європейська молодь стає дедалі більш розчарованою і радикалізованою. Зрештою, час на годиннику вичерпається — і тоді жодна пенсія не буде достатньо щедрою, щоб уберегти літніх людей від їхнього дискомфорту.
Оригінал: www.noemamag.com