Яким буде людство в мільйонному році нашої ери
· Майбутнє
Футурист Айзек Артур розмірковує, як за мільйон років людство може заселити галактику, навчитися керувати плином суб’єктивного часу, розгалузитися на гілки, що вже не впізнають одна одну, і перетворити Землю на багатошаровий архів власної історії.
Вступ
Ми пройшли довгий шлях. Побачмо, куди приведе ця подорож... через мільйон років. Мільйон — кумедне число. Воно досить велике, щоб здаватися майже абстрактним, особливо коли йдеться про роки в майбутньому. Тож поставмо велике запитання: яким буде людство в мільйонному році нашої ери? До того часу ми, можливо, поширимося по всій галактиці, змінимо свої тіла й розум, і навчимося сприймати час так, що мільйон років здаватиметься життям, або довгими вихідними. Ми, можливо, навіть не зійдемося в тому, що означає бути людиною. Але є й шанс, що дехто з нас, хто живе сьогодні, все ще буде тут, щоб це дізнатися. Тож візьміть напій і перекус, і давайте подивимось на мільйонний рік нашої ери.
Галактика до мільйонного року н. е.
Коли ми говоримо про мільйон років у майбутнє, перше запитання, яке треба поставити, дуже просте: наскільки далеко ми взагалі зможемо зайти? Бо галактика велика... але не настільки.
Чумацький Шлях має приблизно сто тисяч світлових років у поперечнику, а навколо нього є гало зірок і карликових галактик, що простягаються ще далі. Це звучить величезно, і так воно й є, але на масштабі мільйона років це стає напрочуд здійсненним. Якщо ви можете подорожувати зі швидкістю світла або близько до неї, ви можете перетнути галактику кілька разів за цей проміжок. Навіть на швидкості лише десяти відсотків від швидкості світла ви все одно можете перетнути всю галактику за мільйон років. І це за доволі консервативного підходу до міжзоряних подорожей. У нас є проєкти кораблів, як-от «Оріон» або «Медуза», які, ймовірно, зможуть розганяти нас до кількох відсотків від швидкості світла, і цього б уже вистачило, щоб дістатися більшої частини галактики. Якщо ми матимемо варіанти на кшталт ядерного синтезу, або антиматерії, або променевого рушія, що, я думаю, ми напевно матимемо до того часу, якщо це взагалі буде можливим, то кораблі-колонії, які рухаються на 10% чи навіть набагато швидше, мають стати реальними, щоб ми могли розширюватися від Землі. Але на практиці ви, ймовірно, не розширювалися б простою сферою, що повільно росте довкола Землі. Ви б хитрували. Розумієте, паливо потрібне не лише для того, щоб розганятися, а й щоб гальмувати, і навіть подорожі на десять тисяч років у поколіннєвих кораблях усе одно вимагали б менше енергії для життєзабезпечення, ніж потрібно, щоб загальмувати цей корабель із 10 чи 20% від швидкості світла. Ви можете летіти набагато швидше, якщо можете гальмувати безкоштовно, повністю або частково.
Тож замість того, щоб просто рівномірно розповсюджуватися назовні, ви могли б навмисно засівати далекі частини галактики заздалегідь. Відправляйте флоти далеко вперед — не до найближчих зірок, а до ретельно обраних цілей за десятки тисяч світлових років. Близький проліт біля чорної діри — особливо подвійної пари — може діяти як гравітаційне гальмо, відбираючи величезну кількість швидкості й дозволяючи вам безкоштовно змінити курс, щоб вийти на новий вектор і швидкість, вищу або нижчу за ту, з якої ви почали, за вашим вибором. Або ж ви могли б ковзнути по надтонких зовнішніх шарах червоного гіганта, використовуючи його атмосферу та рясний сонячний вітер, щоб сповільнитися. Так з’являються природні «опорні точки».
Місця, куди може прибути швидкісний корабель-колонія, скинути швидкість і створити новий центр розширення. Обидва варіанти також, імовірно, будуть багатими на енергію та сировину. Отже, замість однієї розростаючої бульбашки ви отримуєте мережу. Кілька центрів розширення, розкиданих по галактиці. Потім вони розростаються від них назовні наче крапля дощу, що падає в ставок і розходиться колами. Це подібний підхід до того, як ви могли б колонізувати все, якби мали червоточини, а це загалом той спосіб надсвітлових подорожей, який я вважаю найменш неправдоподібним. Але це підводить до ще одного важливого моменту: колонізація — це не покроковий процес, у якому ви заселяєте одну планету, чекаєте десять тисяч років, а потім переходите до наступної.
Це хвилі, що накладаються одна на одну. Коли нову систему заселено, вона не буде прикордонною колонією, яка надсилатиме наступну хвилю. Це будуть старіші, більш розвинені системи ближче до центру розширення. У них є інфраструктура, населення й промисловість щоб і далі рухатися назовні. Ці нові світи, заселені нещодавно, можуть постачати інформацію й допомогу тим, хто пролітає повз у міжзоряних кораблях-ковчегах. Вони навіть можуть надсилати невеликі контингенти людей і припаси, щоб приєднатися до флоту-ковчега, який мобілізувався ближче до ядра й, можливо, вирушив ще до того, як цю колонію було справді засновано. Ба більше, флот-ковчег може пролетіти повз систему, засновану нещодавніше, ніж його світ походження, на шляху до нової системи, і лише через кілька десятиліть його обжене корабель, що прибув із того колишнього прикордонного форпосту.
Так само ми могли б мати кораблі, які лише зупиняються, щоб поповнити запаси палива й сировини для нових світів і висадити половину своїх колоністів, а за наступні десятиліття знову розмножитися до повної чисельності до наступного світу — те, що ми називаємо кораблем-садівником. Тож ви не отримуєте ланцюга, де світ заселяється, росте тисячу років і відправляє корабель до наступного порожнього світу — знову й знову, як ми бачимо в теорії перколяції, ви отримуєте те, що в великих масштабах здається зростаючою сферою. Великі, розширювальні оболонки заселення, що рухаються зсередини або з місцевого чорнодірного вузла, стрибаючи вперед. Фронтир постійно рухається, але його живить усе позаду нього, а не лише те, що на краю. І коли врахувати зростання населення, усе ще більше прискорюється. Навіть дуже помірні темпи зростання накопичуються швидко на великих часових масштабах, коли є простір, ресурси й бажання зростати. Якщо населення подвоюється кожні кілька століть — темп, який нам здавався б повільним, — це все одно вибухове зростання за десятки чи сотні тисяч років. Подвоїтися лише раз на століття — і ви переходите від мільйона людей до трильйона в одній зоряній системі всього за 2000 років, а до квадрильйона ще за тисячу.
Але першопрохідці можуть подвоювати свою кількість кілька разів за століття, коли ресурси це дозволяють, і для постбіологічних цивілізацій або тих, що використовують клонування чи дублювання, ці межі можуть бути ще вільнішими. Вони можуть пройти шлях від маленького зерна до повного рою Дайсона за пару століть… мабуть, не швидше, хоча тут є й реальні межі того, як швидко можна розбирати планети навіть за допомогою «сірого слизу» (нанороботів, що самі себе копіюють). Тож заповнити зоряну систему — справді заповнити її, створити житла, мегаструктури та промисловість — на цих масштабах часу недовго. Досягнення чогось на кшталт цивілізації типу II за шкалою Кардашова, що використовує всю енергію зорі, може зайняти тисячі років або навіть десятки тисяч років, якщо ви зростаєте повільніше, ніж ми зараз. Це звучить як довгий час... аж доки ви не згадаєте, що у вас є мільйон років у запасі. А це означає, що навіть маленька колонія-осередок якби рано досягла зоряної системи, імовірно, мала б більш ніж достатньо часу, щоб повністю розвинутися до наших днів у нашому сценарії. І це приводить нас до разючого висновку.
Якби галактику широко заселили хоча б за сто тисяч років до мільйонного року нашої ери, скажімо, близько 900 000 року н. е., то нині ви б не очікували побачити мозаїку ранніх колоній. Ви б очікували зрілості. Більшість, якщо не майже всі, зоряні системи вже були б надзвичайно розвинені. Багато з них ймовірно, працювали б на рівні типу II за шкалою Кардашова або близько до нього, повністю використовуючи енергію своїх зір. І якщо це все скласти разом, це починає нагадувати цивілізацію типу III за шкалою Кардашова — не обов’язково однорідну, не централізовано організовану, але таку, що сукупно використовує значну частку загальної енерговіддачі галактики. Звісно, це не означає, що кожна система виглядає однаково. Деякі регіони можуть залишатися слабо заселеними, за власним вибором або через обставини. Інші можуть бути надзвичайно розвиненими, заповненими житлами та інфраструктурою. Деякі цивілізації можуть свідомо обмежувати споживання енергії, тоді як інші прагнуть максимальної експансії. Шкала Кардашова — це не стільки драбина, якою ви підіймаєтесь... скільки ландшафт, яким ви розтікаєтесь. Але головний висновок такий: мільйон років — це не просто достатньо часу, щоб дістатися до зір.
Цього достатньо, щоб дістатися майже до всіх із них — і трансформувати їх.
Мільйон років до завтра
Завтра завжди всього за кілька хвилин. Принаймні так це відчувається нам, істотам, що працюють на повільному, вологому «залізі», де думки повзуть зі швидкістю нервових імпульсів. Сигнали у вашому мозку рухаються з чимось трохи меншим за швидкість звуку, тоді як світло — справжня межа швидкості природи — у понад мільйон разів швидше. І ця прірва величезна — і важлива. Бо те, що ми вважаємо «нормальним часом» насправді й не є часом. Ми оцінюємо його за нашим досвідом подій, що минають. Для нас — і як для окремих людей, і як для виду з однаковою архітектурою мозку та «залізом» — він загалом сталий, але це не фундаментальна властивість свідомості. Це лише швидкість, на якій випадково працює наша біологія. Змініть «залізо» — і ви зміните час сам по собі — або принаймні наш досвід його, а саме це ми здебільшого й маємо на увазі, коли говоримо про час.
Щоправда, достатньо розвинена цивілізація може мати способи справді уповільнювати або прискорювати час у локалізованих регіонах — бульбашках простору, де на Землі минає рік, поки зовні — мільйон, або навпаки. У відомій фізиці є принаймні кілька правдоподібних шляхів до цього. Але тут ми говоримо про інше: чи може окрема особа, або навіть ціла цивілізація, перейти в цифрові чи синтетичні розуми й просто прискорити свій суб’єктивний досвід. Це часто називають «frame jacking» — розгоном свідомості. Збільшення кількості свідомих моментів, пережитих за секунду реального часу — і мій друг Денніс Е. Тейлор у своїх чудових романах циклу Bobiverse приділяє цій ідеї багато уваги. Головне, що щойно ви починаєте змінювати суб’єктивний час, числа дуже швидко стають шалені. Швидкість людської думки, точніше, сигнали, що її переносять, сягають трохи більш як 100 метрів за секунду, приблизно 360 кілометрів на годину. Це вражаюче швидко за людськими мірками і в десятки чи навіть у кілька сотень разів швидше за наші повільніші, немієлінізовані нерви, які працюють на рівні швидкості ходьби до легкої пробіжки й часто беруть участь у таких речах, як біль і температура. Світло ж, тим часом, у кілька мільйонів разів швидше за ваші найшвидші сигнали мозку і в кілька сотень мільйонів разів швидше за найповільніші. Тепер, якщо б ви могли думати в мільйон разів швидше ніж у біологічної людини, то одна секунда реального часу відчувалася б як приблизно одинадцять із половиною днів. У вас було б близько тижня, щоб скласти хорошу відповідь на будь-який коментар чи запитання, яке хтось поставив би вам у звичайній розмові, поки ви ще вдихали, щоб відповісти.
Або, як варіант, щоб підготуватися попросити їх вистрілити вам у голову, адже переживання єдиного такого застиглого моменту, ймовірно, довело б вас до божевілля й розпачу. На практиці ми б очікували, що люди використовуватимуть це контрольовано — короткими ривками, під власним контролем, або всередині віртуальних середовищ, що працюють для них із комфортною швидкістю. Дехто міг би віддати перевагу постійно працювати трохи швидше за базовий рівень, можливо, на десять відсотків, просто щоб мати трохи більше часу, але, найімовірніше, системи автоматично підлаштовувалися б. У небезпечній ситуації, ваш суб'єктивний час прискорюється, даючи змогу спостерігати, як кулі повільно пролітають повз; у тиху мить він знову сповільнюється. Ви можете підкручувати це вгору й униз за бажанням. Але є межі.
Прискорення думки — це не просто заміна нейронів швидшою проводкою. Нейронам потрібен час, щоб спрацьовувати, а думки залучають тисячі або мільйони з них, що взаємодіють. Просто прискорити зв'язок між ними не вирішує весь процес. І ще є тепло. Ваш мозок дуже ретельно спроєктований, щоб розсіювати його. Прискорте цей мозок хоча б трохи — і ризикуєте його пошкодити; прискорте його в тисячі разів — і ваша голова не просто болітиме; вона спалахне. І не думайте, що комп'ютери автоматично розв'язують цю проблему. До того, як чатботи стали головною сенсацією, однією з найгучніших віх в обчислювальній техніці було створення суперкомп'ютерів, які дорівнювали або перевищували те, що, як ми оцінюємо, є обчислювальною потужністю людського мозку. Але ваш мозок працює приблизно на 10 ватах — десь як тьмяна лампочка — тоді як ті машини споживали мегавати. Це тепло все одно треба кудись відводити.
І хоча наші мозки — це тривимірні структури, оптимізовані для охолодження та зв'язності, більшість нашого обчислювального обладнання й досі відносно пласке й неефективне за використанням простору. Біологія повільна… але надзвичайно ефективна. Це не означає, що ми не могли б зробити краще. Але постлюдський розум, який намагається думати в мільйон разів швидше, ймовірно, не просто оновлює свій процесор. Він розподіляє себе, перекладаючи роботу на більші фізичні системи. Та й, зрештою, більша частина вашого мозку взагалі не займається свідомою діяльністю. Тож не обов'язково масштабувати свідому думку лінійно разом із загальною місткістю мозку — але вам також знадобиться значно більше підсвідомої обробки, особливо для речей, яких ви зараз навіть не помічаєте. Але, ймовірно, можливо створити людський розум, який працює в мільйон разів швидше, або й ще швидше, навіть якщо вам доведеться частину цієї обробки винести назовні й підлаштувати архітектуру сприйняття та плин часу.
За таких обставин один рік відчувався б як мільйон років. А мільйон років у зовнішньому Всесвіті? Це могло б переживатися як трильйон років внутрішньої історії. Можна уявити групу постлюдей, які хотіли б залишатися загалом людяними й сучасними у своєму світогляді, і вирішили б перетворити себе на крижану кулю десь в Хмарі Оорта, працюючи в мільйон разів швидше; можливо, навіть уже протягом приблизно століття відтепер. А потім, коли перші міжзоряні колоністи прибудуть до Альфи Центавра через століття, майже нічого не переживши з тієї подорожі завдяки сповільненню часу або станам призупинення, ті розуми в симульованій «крижаній кулі-Матриці» встигли б прожити сто мільйонів років історії. Підозрюю, що дуже багато розумів, які існуватимуть до мільйонного року нашої ери, теж належатимуть до цієї категорії або працюватимуть ще швидше. До того часу вони могли б пережити квадрильйони років суб'єктивного часу, хоча у зовнішньому Всесвіті минув лише мільйон років. Ціла космічна ера — формування зір, зіткнення галактик, злет і падіння цивілізацій — могла б промайнути наче короткий антракт між думками. Або ж можна зробити навпаки.
Цивілізація цифрового типу могла б вирішити рвонути вперед — працюючи з екстремальною швидкістю коротким ривком реального часу — а потім вимкнутися на тисячоліття, чекаючи, поки Всесвіт зміниться. Вони могли б «прокидатися» кожні мільйон років, перевіряти космос, ухвалювати рішення, а потім знову занурюватися в сплячку. З їхньої перспективи час був би не рівномірним потоком, а чимось більше схожим на низку роз'єднаних розділів — інтенсивних періодів діяльності, розділених величезними проміжками без сновидінь. Вони могли б жити в цілком штучних реальностях, у всесвітах, симульованих на прискорених швидкостях, де суб'єктивний час простягається далеко за межі життя зір. Цивілізації могли б підніматися, застоюватися, занепадати й відроджуватися незліченну кількість разів — і все це в межах того, що для стороннього спостерігача, було б ледь помітним мерехтінням. Але це не вічність і не нескінченність.
Є межі. Загалом кажучи, чим швидше ви думаєте, тим більше енергії ви витрачаєте на один обчислювальний акт, і тим важче відводити це надлишкове тепло від тих «перемикачів», на яких працює ваш розум. Холодніші системи набагато ефективніші, але кожен ступінь, на який ви намагаєтеся охолодити щось, із відведенням тепла досягається все довше й довше. У певний момент швидкість стає компромісом: більше думок за секунду, але за все вищою й вищою ціною за кожну думку. А оскільки тривалість вашого життя фактично вимірюється в думках і переживаннях, можливо, вам краще рухатися повільніше й жити довше. З іншого боку, нижча температура зменшує знос, потребу в обслуговуванні та енергетичні витрати, але час і практичні обмеження стримують те, наскільки далеко можна цю перевагу розвинути. Ймовірно, існуватимуть різні «золоті середини» залежно від того, що саме ви намагаєтеся оптимізувати.
Тож навіть цивілізація, що розігнала свою свідомість, мусить обирати. Жити швидко, яскраво горіти й мчати крізь суб’єктивні тисячоліття за мить? Чи жити повільно, розтягуючи своє існування на весь реальний вік Всесвіту? Бо щойно ви від’єднуєте свідомість від біології, час перестає бути просто тим, що ви переживаєте, і стає тим, що ви можете обирати.
Як би еволюціонувало людство у фізичному плані?
То як би людство фізично еволюціонувало за мільйон років? Перше, що варто зазначити: у багатьох сенсах це питання майже не має значення, бо ми, ймовірно, не залишимо це на волю випадку. Дайте нам навіть кілька століть, не кажучи вже про мільйон років, і за допомогою генної інженерії та кібернетики ми могли б перетворити себе майже на будь-що. Кентаври, крилаті люди-«метелики», що живуть у середовищах мікрогравітації, водні варіанти для океанічних світів або навіть розподілені між машинами чи цілими планетами розуми. Ви могли б перепроєктувати себе під своє середовище або перепроєктувати середовище під себе. Ви могли б жити у світі… або стати ним самим. Тож якщо говорити про те, що можливо, відповідь така: майже все. Але цікавіше питання — що станеться якщо ми не втручатимемося надто сильно. Якщо людство залишити дрейфувати, розходитись і природно адаптуватися протягом мільйона років і на мільйоні світів. Бо тоді все стає дивнішим.
І це досить імовірно в межах трильйона світів галактики та ймовірно набагато численніших і вразливіших до вузьких місць космічних поселень, які ми б будували. Багато хто може обрати більш природний або навіть техно-примітивний шлях. Уже самі ці різні середовища почали б тягнути людство в різні боки. Світи з низькою гравітацією можуть сприяти вищим, більш крихким тілам. Середовища з високим рівнем радіації можуть підштовхнути до товстішої шкіри, надлишковості або цілком інших біохімій. Океанічні світи можуть породити водних нащадків; ссавці еволюціонували в море й назад, тоді як середовища мікрогравітації можуть сприяти легшим, витонченішим формам які майже не нагадують те, що ми б назвали людиною. А ще є культура.
Можуть існувати групи, які свідомо вдосконалюють себе — сильніші, розумніші, більш спеціалізовані, — тоді як інші вирішать цього не робити. За мільйон років навіть такі незначні відмінності можуть накопичитися в щось на кшталт кастової системи або, зрештою, у цілком окремі види. Скільки різних форм людських і близьких до людських видів породив наш єдиний світ за такий час, навіть без чужих сонць, що освітлювали б нам шлях до нових дивних доріг? Ми уявляли це й раніше, звісно. «Машина часу» подарувала нам елоїв і морлоків... одні жили в комфорті й безтурботності, інші пристосувалися до темряви та злигоднів унизу. Це трохи драматично, але сама ідея не безглузда. Формування циклу хижак-жертва, і справді можна було б очікувати, що будь-який організм, який здобув панування над середовищем, з великою ймовірністю розділиться на родичів, які між собою розвинуть цикл хижак-жертва, особливо коли вони настільки розійдуться, що це вже не буде канібалізмом.
Бо еволюція не прагне вгору. Вона не намагається зробити щось розумнішим чи сильнішим. Вона лише відбирає те, що виживає. А в справжньому «раю» — світі, де всі потреби задоволені, а всі небезпеки усунені — там вам, можливо, не треба бути особливо сильними, кмітливими чи стійкими. З часом ці риси можуть згаснути. Це іноді називають «пасткою раю»: коли підтримувати ідеальний світ стає легше, ніж переосмислити його, і люди, що живуть у ньому, поступово втрачають здатність відновити його, якщо він колись зазнає збою. Це не обов’язково означає, що ми всі станемо дурними чи безпорадними — але це означає, що спрощення так само ймовірне, як і вдосконалення. З іншого боку, суворіші середовища або свідомі дизайнерські рішення можуть повести в протилежний бік — до гіперспеціалізованих, гіперінтелектуальних форм або цілком нових типів тіл, створених для виживання в екстремальних умовах.
І за мільйон років ця розбіжність стає відчутною. Ви могли б мати гілки людства, які залишаються дуже близькими до нас — упізнавано людськими, з власного вибору або за традицією. Інші могли б змінитися настільки, що ми взагалі не впізнали б у них наших нащадків. На деяких світах можуть жити істоти з величезним інтелектом, можливо, розкинутим по цілих планетарних мережах, які мислять у масштабах, що ми ледве можемо уявити. На інших можуть жити нащадки, які настільки спростили самих себе, що ледве нагадують складних тварин. Не тому, що еволюція зазнала невдачі, а тому, що вона досягла успіху в іншому напрямку. І це головне, що варто пам’ятати. Ми, можливо, й прагнутимемо колись до точки Омега, але наприкінці дарвінівської часової лінії на нас не чекає жодна остаточна форма людства. Немає «ідеальної» версії, до якої ми еволюціонуємо.
Через мільйон років людство не буде чимось одним. Це буде спектр — від істот, що значно перевершують нас… до інших, які в певному сенсі залишили нас позаду, ставши натомість чимось простішим. Як я люблю казати про парадокс Фермі: подорожуйте досить далеко й досить довго, і ви зрештою натрапите на прибульців… навіть якщо це теж дуже далекі родичі.
Чи ми все ще люди?
Коли ми починаємо говорити про фізичні зміни людства, наступне питання складніше — і важливіше: у який момент ми перестаємо бути людьми? Це питання складніше, ніж здається, бо «людина» — це не просто будова тіла. Якби це було так, то людина з кібернетичними імплантами, зміненими генами, чотирма руками або зябрами для океанічного світу могла б не рахуватися, але тоді не рахувалася б і людина без кінцівки чи з додатковим пальцем. Але я не думаю, що більшість із нас сказала б так. Ми зазвичай припускаємо, що є щось глибше за анатомію чи навіть ДНК, що робить когось людиною.
Проблема в тому, що за мільйон років може змінитися і ця глибша сутність. Не лише тіла, а й розуми. Постлюдська цивілізація могла б не просто мислити швидше, жити довше чи існувати в дивніших формах. Вона могла б перерости психологію, яка взагалі сформувала людство. Ми еволюціонували для короткого життя, маленьких племен, дефіцитних ресурсів і спогадів, досить коротких, щоб старий біль і старі уроки встигали розвіятися, перш ніж вони нас зламають. Але яка користь від такої психології істоті, що прожила десять тисяч років, або мільйон, або пам’ятає кожен день свого життя з бездоганною точністю? Ба більше, за суб’єктивного розтягування часу вони могли б пережити мільярди років, і, можливо, навіть трохи «відірватися» від часу й мати доступ до кожної миті свого життя вже не як до спогадів, а радше як до перегляду запису. Багато хто міг би обрати якийсь мікс цього та віртуальних світів, знову й знову повертаючись до улюблених моментів із невеликими варіаціями. І тоді відповідь може бути такою: жодної.
Дуже старому розуму, можливо, доведеться редагувати пам’ять, аби просто лишатися при здоровому глузді. Або навіть повністю перебудувати себе, відкинути клаптикову архітектуру, яку дала нам еволюція, і створити щось нове з нуля. Він міг би приглушити нудьгу, страх, лють або горе. Він міг би розділятися на підрозуми, зливатися з іншими, робити резервні копії себе, розгалужуватися на копії й пізніше возз’єднуватися. Він міг би вирішити відмовитися від конкуренції, амбіцій, романтики, племінності або навіть від самої індивідуальності. Це вже не просто інше тіло — це інший тип розуму. І саме тут трансгуманізм стає постгуманізмом. Трансгуманізм усе ще впізнавано ми: людство, посилене, покращене, виправлене або розширене. Постгуманізм — це місце, де безперервність починає розмиватися. Не тому, що щось стало потворним, а тому, що воно стало достатньо іншим у своїх думках, мотивах, цінностях і внутрішньому досвіді, що «людина» починає відчуватися радше як походження, ніж як ідентичність.
Двоє нащадків людства можуть зустрітися через мільйон років і мати не більше спільного психологічно, ніж ми маємо з вовками чи шимпанзе. Можливо, вони й далі поділятимуть історію, можливо, навіть якусь частку того самого геному, але один може мислити мілісекундами, а інший — століттями, один може жити як розподілений хмарний розум, а інший — як базова людська колонія, що зберігає давні традиції. Один може цінувати особисту свободу понад усе, інший може вважати «я» тимчасовою ілюзією, яку краще злити в щось більше. Вони не просто здавалися б чужими одне одному. Вони були б чужими одне одному. Це не означає, що людство зазнало невдачі. Це означає, що людство розгалузилося. І, можливо, саме це й є справжня відповідь: у мільйонному році нашої ери «людство» вже, ймовірно, не буде чимось одним, на що можна вказати. Це буде родинне дерево, таке величезне й таке розбіжне, що деякі гілки й далі здаватимуться знайомими, тоді як інші так далеко відійдуть від стовбура, що взагалі ніколи не назвуть себе людьми.
Земля в мільйонному році нашої ери
То якою буде Земля через мільйон років? У чомусь вона може бути найзвичнішим місцем у галактиці. А в іншому — найчужішим. Бо Земля може вже бути не просто планетою. Вона може стати «планетою-паліпсестом». Світом, який знову й знову переписували безліч поколінь цивілізації. Шар за шаром. У старішій науковій фантастиці, особливо в жанрі «згасаючої Землі», ми часто бачимо світи, поховані під руїнами давніх цивілізацій — міста, збудовані на містах, що сягають у глибоку давнину. Власне, це часто вже й так є насправді. Але у нашому випадку ці шари можуть не бути руїнами, що розсипаються. Вони можуть лишатися цілими. За наявності достатньо передових матеріалів, вам не потрібно дозволяти своїм містам занепадати. Ви можете зберігати їх. Герметизувати їх. Будувати поверх них, не руйнуючи того, що було до них. Ми вже можемо виробляти такі матеріали, як алмаз і графен — створені з поширеного вуглецю, але здатні витримувати величезні навантаження й часові масштаби.
Передова автоматизація та нанотехнології можуть зробити самовідновлення будівель і предметів неймовірно простим. Тож за мільйон років це може означати тисячі шарів... цілі поховані світи під нашими ногами. Не всі вони були б населені. Більшість, можливо, були б тихими. Сховищами. Музеями. Архівами. Цілими містами, які зберігають не для життя, а для пам’яті. Зрештою, щоб зберегти простір, не потрібно багато енергії. Темна, герметична камера може існувати майже безкінечно, і не потрібно освітлювати кімнату, якщо там нікого немає щоб її побачити. Людина навіть може законсервувати житло й повернутися до нього через століття, проспавши епохи, поки нагорі зростали нові шари, або дрімати там у застиглому стані, як мумія.
Це може стати звичним способом проведення часу. Закон і звичай можуть спонукати людей залишати такі місця недоторканими, а будувати навколо них і над ними. У вас можуть бути багатоповерхівки тисячі метрів заввишки і завширшки, де більшість мешканців у будь-який момент лежать у кріосні. Отже, Земля може накопичувати величезні об’єми збереженої історії — шар за шаром цивілізації, складені, мов геологічні пласти. Планета-некрополь — не в сенсі смерті, а в сенсі пам’яті. Місце, де минуле не втрачено, а збережено. Звісно, Земля була б не просто шаруватою — її ще й перебудовували б. За мільйон років це надзвичайно цінна нерухомість: місце народження людства, культурний та історичний центр цивілізації, що може охоплювати цілу галактику мільярдів і мільярдів зірок та планет. Навіть якщо вона вже не є політичним центром, вона все одно лишається символічним центром. А це має значення.
Ви могли б побачити безперервне будівництво, нові шари, нові оселі, нові споруди, зведені над і під нею; поступово це перетворювало б Землю на щось набагато більше за її початкову форму. Не просто поховані пласти старих міст, а одночасні шари проживання, зберігання та консервації — вертикальний світ, де одні рівні вирують життям і активністю, а інші тихо лежать як архіви чи музеї. Головне обмеження — не простір, а енергія: ці шари треба живити й освітлювати достатньо для фотосинтезу, якщо люди й далі споживатимуть звичайну їжу. Але для зберігання, низькоенергетичних середовищ і епізодичного використання можна будувати майже без обмежень. За мільйон років це може означати тисячі шарів, більшість із них темні, стабільні й рідко відвідувані.
Тепер Земля — це вже не просто поверхня, а об’єм. І відтак ви можете вирішити не просто нарощувати Землю, а й зрушити її. Земля буде культурним центром галактики ще довгий час, але, можливо, не надто довго, і вона може вирішити, що розумно піднятися й переміститися ближче до фізичного центру галактики, щоб зберегти цей статус і максимізувати туризм і торгівлю. За мільйон років перенесення планети або навіть усієї Сонячної системи — НЕ неможливе. Ви можете створити буквальні зоряні двигуни. Можливо, у напрямку до галактичного ядра, де зірок більше й енергії вдосталь. Зрештою, сама Земля ніколи не стояла на місці. Вона обертається навколо центру Чумацького Шляху, і, ймовірно, починала значно ближче до галактичного ядра. За глибокий час вона проходила через дуже різні регіони галактики — іноді ближче до ядра, іноді далі назовні.
Отже, достатньо розвинена цивілізація могла б просто взяти цю рухливість під контроль. Не щоб утекти, а щоб залишатися в центрі. Або, можливо, у найекстремальнішому й найамбітнішому випадку ви не переміщуєте Землю до центру галактики ви переміщуєте центр галактики до Землі. Ми вже говорили про створення штучних планет-оболонок із чорними дірами в центрі, і вони справді можуть бути величезними. Найменша чорна діра дозволила б оболонку навколо неї, яка в мільйон разів більша за Землю за жилою площею зі звичною земною гравітацією, і немає межі тому, наскільки великою можна зробити чорну діру, а вони можуть забезпечити всю енергію, потрібну для освітлення та роботи вашої мега-планети. Тож замість того, щоб переміщувати планету, ви починаєте спрямовувати матерію всередину — рясний водень, гелій або навіть темну матерію — вибудовуючи щось на кшталт планети Берча: вкладену структуру навколо штучної мегачорної діри, де шар за шаром придатна для життя поверхня накладається всередину й назовні. Ми вже говорили про будівництво таких колосальних структур навколо надмасивних чорних дір у центрах галактик, але замість цього ви могли б завозити матерію з усієї галактики, щоб збільшити Землю.
Місце для життя не для мільярдів чи трильйонів, а для чисел, які важко осягнути. Але навіть тоді, попри все це зростання, усю цю інженерію, усе це розширення... Земля все одно зберігала б дещо унікальне. Бо скільки б світів не заселило людство, саме тут усе почалося. І за мільйон років цього вже достатньо, щоб гарантувати: її ніколи не покинуть, ніколи не забудуть і ніколи повністю не замінять.
Чи будете ви ще тут?
Отже, після всього цього: поширення по галактиці, зміни нашого сприйняття часу, і перетворення на щось набагато більше за наші теперішні форми, ми приходимо до більш особистого питання: чи могли б ми з вами все ще бути тут через мільйон років? Не якийсь далекий нащадок людства. Ви. Я. Люди, яких ми знаємо сьогодні? Родина й друзі, які проіснують сотні тисяч років. І коротка відповідь така: це цілком можливо. На мою думку, це навіть досить імовірно. Коли мене питають, яку технологію я найбільше хочу побачити розробленою за свого життя, відповідь завжди одна — продовження життя. Це наріжний камінь, який дає мені змогу побачити всі інші, ще не винайдені, і мільярд майбутніх світанків. Нам не потрібен мільйон років прогресу, щоб створити цю технологію — можливо, нам знадобиться лише кілька десятиліть або століть. Якщо технології продовження життя з’являться протягом наступного століття, і є велика ймовірність, що так і буде, то багато людей, які живуть сьогодні, можуть просто продовжити жити. Старіння може стати тим, що ми лікуємо, уповільнюємо або навіть зупиняємо. І навіть якщо це займе більше часу, у нас уже є грубі, недосконалі варіанти. Кріоніка, наприклад, груба. Але її може бути достатньо. Вам не потрібне сьогоднішнє ідеальне збереження, якщо завтрашній день буде достатньо розвиненим, щоб виправити шкоду. Людину, яка живе сьогодні, можуть заморозити, і вона прокинеться у світі з набагато більш розвиненою медициною. Тож справжнє питання не в тому, чи зможе хтось нині живий дістатися до того майбутнього. Питання в тому, чи зможе він продовжити жити, коли туди потрапить. Адже вижити мільйон років — це не те саме, що прожити один. Навіть у стабільній, розвиненій цивілізації; тій, де вдосталь ресурсів і надійні системи безпеки... імовірність нещасних випадків, катастроф або простої невдачі з часом накопичується. Яка б технологія не з’явилася, щоб виправити людину, якщо вона через кожні кілька сотень років проходитиме через різні періоди депресії чи відчуття безглуздості, є тисячі похмурих періодів, коли вона може вирішити, що з неї досить. Але ймовірність убивства, нещасного випадку та самогубства теж може зменшитися. Краща медицина, безпечніше середовище та можливість створювати резервні копії або відновлювати людей можуть зробити довгострокове виживання набагато ймовірнішим, ніж сьогодні.
І людям не потрібно буде переживати весь цей час безперервно. Ви могли б провести століття чи тисячоліття в стазі, іноді прокидаючись, щоб побачити, що змінилося. Ви могли б подорожувати між зорями в довгих мандрівках, перескакуючи з одного світу в інший на релятивістських швидкостях або в стазі на час подорожі, живучи по кілька десятиліть тут, по кілька там, поступово прокладаючи свій шлях до краю галактики й назад. Можливо, ваш дім досі стоїть там, за яким доглядають машини для вашого повернення, навіть якщо сама планета з того часу теж зрушила з місця або зазнала метаморфози. Або ви могли б зробити навпаки — залишитися в одному місці, але проживати величезні відрізки часу короткими спалахами, прокидаючись раз на століття, щоб перевірити, що відбувається у Всесвіті, а потім знову заснути.
Є багато способів перетнути мільйон років, зокрема йти довгим шляхом і переживати кожен його день або навіть більше на високих суб’єктивних швидкостях досвіду. Ви можете провести мільярд років, розсіявшись по мільйону віртуальних світів: у сотнях із них бути королем, а ще в сотнях — самітником-філософом. Але це веде до глибшого питання. Навіть якщо ви змогли б вижити так довго... чи залишилися б ви собою? Людська пам’ять не створена для такого проміжку часу. Ми забуваємо речі, ми стискаємо їх, ми переосмислюємо їх. За десятиліття, не кажучи вже про тисячоліття, навіть звичайне людське життя вже стає історією, яку ми розповідаємо собі, а не точним записом. Тож, щоб прожити мільйон років, вам може знадобитися допомога. Ви могли б виносити спогади назовні, зберігаючи їх зовні та відтворюючи за потреби. Ви могли б стискати старіші переживання, тримаючи під рукою лише найважливіше. Ви могли б покладатися на записи — точні, версії вашого минулого, які можна відтворювати, — тоді як ваша повсякденна свідомість залишатиметься керованою й стабільною.
Іронія в тому, що це може означати точніше й швидше пригадування, ніж те, як ми робимо це зараз. Але це також ставить запитання. Якщо більша частина вашого життя зберігається поза вашим безпосереднім розумом. Якщо ваші спогади редагуються, стискаються, або частково виведені назовні... ви все ще та сама людина? Відповідь не така очевидна, як може здатися. Адже ми й самі змінюємося з часом. Людина, якою ви були двадцять років тому, не є тотожною тому, ким ви є сьогодні. Ваші спогади зблякли, змінилися, були переосмислені — і все ж ми й далі вважаємо це безперервним «я». Тож, можливо, безперервність не потребує ідеальної пам’яті. Можливо, їй просто потрібен достатній зв’язок, щоб ви все ще впізнавали в собі себе.
І якщо це так, тоді існує шлях — можливо, вузький, можливо, широкий — який веде звідси, сьогодні, до моменту через мільйон років, де хтось такий, як ви... або я... все ще буде поруч. Не як далекий нащадок. А як людина, яка просто продовжила жити. Звісно, більшість розумів у тому далекому майбутньому не будуть нами. Це будуть нові істоти, нові гілки людства або щось зовсім інше. Деякі можуть бути для нас такими ж дивними, як прибульці. Але, можливо, будуть і кілька тих, хто пам’ятає. Хто був там на початку. І якщо я помиляюся в усьому цьому — якщо ніхто з нас не доживе до цього часу — тоді, мабуть, уже не буде кому скаржитися. Але якщо я маю рацію... можливо, ми десь зустрінемося за напоєм і перекусом... у мільйонному році нашої ери.
Оригінал: www.youtube.com