Що Америка винна ядерному майбутньому
· Майбутнє
Досліджуємо проблеми управління ядерними відходами в Америці, зокрема випадок Юкка-Маунтін.
NYE COUNTY, Невада. — Пустельне тепло палає, коли ми збираємося біля входу в тунель. Сонячне світло, достатньо яскраве, щоб вигорати кольори з пагорбів, обливає низький, непомітний хребет вулканічного туфу. Залишилось десятки років старої вивіски — Міністерство енергетики США, Проект Юкка-Маунтейн — встановленої поруч з великим буровим апаратом, прозваним “Юкка-Макер”. Юкка-Маунтейн розташована на території Національної безпеки Невади, ландшафт, сформований більше ніж 900 ядерними вибухами, що проводились між 1951 і 1992 роками. Надівши каски, з ліхтариками в руках, ми готуємося увійти в підземний об’єкт, призначений для захоронення радіоактивних відходів з ядерних електростанцій та федеральних оборонних програм від майбутніх воєн, катастроф, недбалості, саботажу та людської допитливості. Двері вибухозахисту відчиняються. Повітря холодне та сухе. Коли тунель тягне нас у темряву, я помічаю металевий вентиляційний канал, що проходить над головами, схожий на хребет. Рейкові колії під ногами — закладені для систем транспортування відходів, які ніколи не були запущені в експлуатацію — ведуть нас глибше в гору. Сліди рингтела ряблять у пилюці. Застарілі знаки оголошують протоколи вибухів: довгі вибухи, короткі вибухи, “всі в безпеці”. Табличка позначає розлом Привидів, де він перетинає тунель, поряд з нішами, які колись містили гідрологічні, геохімічні та експерименти з механіки гірських порід. Хранилище було спроектовано так, щоб пережити суверенітет США. Його збудували, щоб захоронити радіонукліди, такі як плутоній-239, період напіврозпаду якого перевищує 24,000 років, та уран-235, період якого сягає понад 700 мільйонів років. Але жоден контейнер з ядерними відходами ніколи не був похований тут. Коли ми йдемо через 5-мильний тунель тепер уже неіснуючого підземного світу, мої думки не зосереджені на передбачених майбутніх перспективах, а на турбулентному потоці судових рішень, порогів ліцензування та законодавчих обмежень, які їх закрили. Ядерні відходи зараз залишаються без догляду у 39 штатах на більш ніж 100 локаціях, з яких понад 70 містять витрачене паливо (ядерне паливо, яке використовувалося в реакторі). Оточуючі громади ніколи не погоджувалися тримати їх на невизначений термін. Що існує, на ділі, так це фрагментарна система зберігання: витратна, надмірна, що не має громадської згоди та без місця призначення для найтриваліших відходів людства. Я відвідав Юкка-Маунтейн у червні 2023 року, коли служив в Офісі ядерної енергії Міністерства енергетики США, де я очолював зусилля з залучення громадськості та інтегрував соціально-наукові дослідження в національні лабораторії уряду. Навчений як культурний антрополог, я провів більше ніж 15 років, досліджуючи тимчасові, політичні та культурні аспекти управління ядерними відходами. У всьому цьому я навчився бачити Юкка-Маунтейн як суворий пам’ятник американському політичному порядку, здатному конструювати структури, що триватимуть тисячоліттями, але не здатного дотримуватись зобов'язань протягом лише десятиліть. Хранилище є серйозним емблемою епохи, в якій тимчасові виміри демократії, геології та дизайну мегапроектів упрямо відмовляються співпадати. У цій невідповідності полягає цивілізаційна діагностика: розширення прірви між міжпоколіннєвими зобов'язаннями, які створює ядерне сміття, та нестабільними ритмами, через які американська демократія управляє майбутнім.
Управління поза тремтінням
Цикл ядерного пального починається з видобутку урану та виготовлення пального: керамічні гранули низькозбагаченого оксиду урану, укладені у стержні, запаковані в пакети та завантажені в реактори. Типова паливна збірка перебуває у реакторі приблизно п’ять років. Після відпрацювання вона залишається сильно радіоактивною та гарячою. Витрачене ядерне паливо повинно охолоджуватись у наземному або в близькому до поверхні зберіганнях протягом десятиліть, перш ніж його можна буде поховати назавжди у геологічному храниліщі. На практиці ці проміжні періоди тривають набагато довше. Жодна країна досі не вела в експлуатацію сховище для витраченого пального. Флот ядерних реакторів США виробляє близько 2000 метричних тонн витраченого пального на рік. Близько 95,000 метричних тонн накопичилось з 1950-х. Спочатку уряд планував відсіяти кілька майданчиків по всій країні для двох окремих хранилищ, але в 1987 році, під тиском політичних обставин, Конгрес змінив Закон про політику ядерних відходів, обмеживши вибір місць лише однією локацією: Юкка-Маунтейн у окрузі Ней. Ця поправка стала відома як "Закон про Секрети Невади". Обстеження, проведені під час піку проекту, показали відсутність довіри серед зацікавлених сторін — місцевих громад, державних чиновників, племінних урядів тощо. Соціальні науковці критикували підхід федерального уряду, який був зверху вниз, як "виріши-оголошуй-захищай". Фізичні вчені висловлювали занепокоєння з приводу майбутньої сейсмічності, вулканізму та руху підземних вод. Невада відповіла юридичним та політичним спротивом. Тим не менш, уряд продовжував, і в 2002 році адміністрація Буша затвердила проект. Почалась десятилітня драма керування на зупинки та старту. Програми запускалися та скасовувалися. Політики закривалися і перевизначалися. Ініціативи оголошувалися, залишалися та відновлювалися, коли адміністрації змінювалися. Сага зі зворотами та поворотами вражаюче не відповідала столітнім планувальним горизонтом геологічного проекту, а також повільному термодинамічному згоранню радіоактивного періоду напіврозпаду. У 2009 році, під тиском тодішнього сенатора Гаррі Рейда (Дем.-Невада), адміністрація Обами відкликала фінансування для проекту Юкка-Маунтейн. У 2012 році її блакитна стрічка з комісії по ядерному майбутньому Америки запропонувала інший курс, заснований на добровільній участі та згоді громади. Комісія закликала Міністерство енергетики отримати уроки з інших країн, таких як Канада, Фінляндія та Швеція, де програми створення хранилищ просувалися через більш обдуманий процес. На початку 2016 року адміністрація Обами запустила програму "вибіркових підходів до розміщення" для пошуку нового місця для хранилища. Потім, у 2017 році, адміністрація Трампа відклала її. Трамп коротко розглядав ідею відновлення плану Юкки, але як тільки ідея загальмувалася в Конгресі, він знову став на бік спротиву з боку Невади. У 2021 році адміністрація Байдена відновила зусилля адміністрації Обами з вибору місць на основі згоди, але цього разу з менш амбітним завданням: Міністерство енергетики не повинно було визначати місце для геологічного хранилища, а скоріше для одного або кількох "федеральних об’єднаних тимчасових сховищ" з метою централізації витраченого пального з багатьох надмірних місць зберігання, де воно накопичилось по всій країні. Знову ж таки, цей імпульс був недовговічним. На початку 2025 року друга адміністрація Трампа відкладе термін "вибірковий підхід" в користь того, що вона назвала "спільним підходом". Приблизно за рік потому департамент енергетики Трампа представив абсолютно новий план. Він запросив штати висловити зацікавленість у розташуванні "Інноваційних кампусів життєвого циклу ядерної енергії" — регіональних центрів для спільного розміщення сучасних реакторів, виготовлення пального, збагачення урану, утилізації ядерних відходів і, можливо, відновлення витраченого пального. У цьому контексті глибокі геологічні хранилища були перетворені на частину більшого пакета федерального розвитку економіки, який поєднував розширення ядерної енергії з місцем для установки ядерних відходів. Підштовхування адміністрації Трампа було пов'язане з ще одним зсуненням парадигм: повернення переробки витраченого ядерного пального на політичний горизонт США. Переробка хімічно відокремлює плутоній та уран з витраченого ядерного пального, дозволяючи частинам цього матеріалу повторно використовуватися. Це зменшить загальний об'єм і радіотоксичність витраченого пального США. Однак переробка також генерує радіоактивні матеріали, придатні для виготовлення зброї. У той час як політика епохи Картера відстрочка цивільної переробки була скасована адміністрацією Рейгана в 1981 році, жодна індустрія переробки ніколи не закріпилася в Сполучених Штатах — відштовхнувшись від регуляторних перешкод, фінансових обставин і проблем безпеки. Якщо коли-небудь буде ухвалено масштабну переробку, потреба в глибокому геологічному зберіганні не зникне. Значна частка переробленого витраченого пального залишиться невиправно небезпечною, що вимагатиме ізоляції на терміни, які перевищують будь-який регуляторний режим, відомий людству. Простими словами, історія політики ядерних відходів США XXI століття — це історія політичного тремтіння. Регулювання ядерних відходів повинно охоплювати тисячоліття. Об’єкти витраченого пального вимагають настійливого піклування через покоління, підкріпленого твердими довгостроковими зобов'язаннями. Проте агентства, що здійснюють політику ядерних відходів, вразливі для зміщення пріоритетів президента та конгресу. У результаті виникає несмілива обіцянка, неспроможна узгодити накопичувальні тимчасові значення своїх екологічних спадщин з швидкими інституційними ритмами, через які воно будує своє майбутнє. Ця тимчасова дисгармонія підриває довіру уряду до видачі довгострокових гарантій. Громаді, запрошеній приймати об'єкт для ядерних відходів на десятиліття чи століття, слід мати можливість довіряти, що обіцянки федерального уряду, зроблені сьогодні, будуть дотримані й завтра. Але на чому ґрунтується ця довіра, коли пріоритети президента керують повторюваними зрушеннями парадигми через чотирирічні виборчі цикли? Наскільки сталою є угода агентства, яке підлягає бурям кабінетної політики та невизначеним щорічним парламентським асигнуванням? З цими запитаннями без відповіді, ядерна програма США продовжуватиме зазнавати труднощів через ту ж саму вузлову політичну боротьбу, юридичні перешкоди та інституційну дисхронію, незалежно від того, яка політична фракція займає округ Овального офісу.
Архітектури іміобільності
Протягом адміністрації Байдена я працював федеральним менеджером Консорціумів на основі згоди Міністерства енергетики, всеамериканської коаліції з 12 проектних груп, зібраних з університетів, неприбуткових організацій та приватного сектору. Кожна з них працювала над сприянням участі громад у розміщенні сховищ для ядерних відходів. Консорціуми зустрічали громадян там, де розгорталось громадське життя, від релігійних організацій та профспілок до шкільних округів, груп ветеранів, благодійних фондів, бібліотек і місцевих екологічних організацій. Вони працювали з районними організаціями, міськими головами, членами ради, консультативними комітетами, торговими палатами та комісіями розвитку. Під час проведених розмов у громадах люди говорили про те, що означає приймати об’єкт у своїх дворах. У межах міністерства консорціуми сигналізували про обережний зсув до більш цілісної моди прийняття рішень, яка значно перевищувала традиційні межі консультативної політики. Одна команда, очолювана Університетом штату Арізона, організувала захід, який залучив до розмови авторів художньої літератури та есеїстів. Інші організували економічні візіонерські та освітні семінари. Команда Консорціуму “Добра енергія” провела програми іспанською мовою в громадах з переважно меншин — забезпечуючи догляд за дітьми, харчування та стипендії, щоб знизити бар'єри для участі. Протягом консорціумів команди співпрацювали з племінними націями, офісами губернаторів та державними агентствами. Це допомогло закласти соціальну, політичну та інформаційну основу для вирішення затору з витраченим паливом в Америці. Це зробило шляхом відкриття сердець і умів для оптимістичного бачення більш інтегрованої національної системи управління ядерними відходами. Проте під цим прогресивним експериментом у демократичному ремонті лежить підструктура інституційного паралічу. Закон про ядерні відходи забороняє будівництво об'єктів тимчасового об'єднаного зберігання — тих же об’єктів, з яких консорціуми були профінансовані для спілкування з громадою, до часу, поки Комісія з ядерного регулювання не видасть ліцензію для хранилища. Оскільки Юкка-Маунтейн неіснуюча, Міністерство енергетики заборонено будувати обидва типи об'єктів. Це означає, що консорціуми могли допомогти громадам слухати, картографувати, обговорювати та планувати, але ніколи не могли б переконливо запевнити їх, що об'єкти, про які їм запропонували уявити, коли-небудь будуть побудовані. Ззовні це може виглядати абсурдним: Чому б уряду фінансувати програму на 24 мільйони доларів для підвищення обізнаності про об'єкти, які відповідно до чинного закону незаконно будувати? Такі парадокси, на жаль, поширені в американському режимі ядерних відходів — лабіринтовий апарат, в якому тимчасові виміри закону, бюрократії та політики надто часто не синхронізуються з інтеграцією систем на тривалий термін, яку вимагає ядерне сміття. Частина причини криється в фінансових інсенативах, що його підтримують. У 1982 році Конгрес створив Фонд ядерних відходів для фінансування зобов'язання федерального уряду з утилізації витраченого пального та інших радіоактивних відходів високого рівня. Фонд вимагав від ядерних компаній сплачувати збір у розмірі одна десята центу за кіловат-годину генерованої електроенергії. У відповідь Міністерство енергетики повинно було почати утилізацію витраченого пального до кінця січня 1998 року. Коли міністерство не виконало цього, енергетики звернулися до суду. З тих пір комунікації з в'язниць отримали постійний потік судових, за рішенням суду, відшкодувань для зберігання витраченого пального в десятках місць по всій країні. Ці рішення вже коштували американським платникам податків понад 12 мільярдів доларів, з прогнозованими федеральними зобов'язаннями, що оцінюються в 38,6 мільярда доларів до 44,3 мільярдів доларів. Цей режим зобов'язань перебудував політичну економіку ядерних відходів у Сполучених Штатах таким чином, що не сприяє швидкому вирішенню поточного затору. Відкриття хранилища дало б ядерній індустрії відповідь на вічне питання своїх критиків: Що робитимуть з витратними відходами? Але це також викликало б великомасштабні вантажі витраченого пального через залізниці, автомобільні дороги та водні шляхи — відновлення заплутаних питань про транспортні маршрути, згоду громад, племінну суверенність та безпеку публіки. Для деяких, хто працює в рамках режиму зобов'язань, незрима статус-кво фінансово підтримуваного, децентралізованого зберігання, може бути легше остаточно прийняти, ніж поновити національну боротьбу за те, куди йде сміття і як воно туди потрапляє. Цю напругу загострює інституційне розміщення національної програми витраченого пального. Розміщена в Офісі ядерної енергії, який має офіційне завдання сприяти інноваціям у реакторах та їхнього впровадження, прогрес у сфері ядерних відходів, як правило, просувається лише настільки, наскільки він не заважає існуючим промисловим пріоритетам. Дії Конгресу щодо роз'єднання Закону про політику ядерних відходів з Юкка-Маунтейн — і щоб видалити програму витраченого пального з Офісу ядерної енергії — допомогли б звільнити ядерні майбутні перспективи Америки з її стану управляємого іміобільності. До тих пір ядерні відходи продовжуватимуть накопичуватися з року в рік, без видимого остаточного місця для відпочинку.
Дизайн для тривалості
У поляризованій Америці останній бі-partisan інтерес до ядерної енергії став унікальною конвергенцією. Ядерна енергія все більше вважається рішенням для пом’якшення впливу на клімат, надійності енергетичних систем, національної безпеки, економічного зростання та зростаючих потреб у електроенергії від центрів обробки даних штучного інтелекту. Адміністрація Байдена пов’язала розширення ядерної енергії з амбітними кліматичними еталонами: скорочення викидів принаймні на 50% нижче рівня 2005 року до 2030 року, досягнення 100% безвуглецевої електрики до 2035 року та здобуття нульового зрівняння в економіці до середини століття. Адміністрація Трампа ще більше натиснула, закликавши до будівництва щонайменше 10 нових реакторів до 2030 року та збільшення ядерної потужності США в чотири рази до приблизно 400 гігават за 2050 рік. Кожен новий реактор зв'язує майбутні покоління з зростаючими обсягами витраченого пального. Ефективне управління ядерними відходами вимагає інституційної стабільності: сталого нагляду, технічної компетентності, організаційної пам'яті та публічної довіри, яка накопичується поступово протягом десятиліть. Об’єкт для ядерних відходів, після всього, є композитною інфраструктурою: одночасно матеріальною, інституційною, епистемічною, цивілізаційною та громадською. Він залежить від надійних узгоджень фінансової підтримки, суспільної довіри, технічної компетентності та політичної волі. Проте у 2025 році реформи Міністерства ефективності уряду ускладнили ще більше управління ядерними відходами. Технічна ради ядерних відходів США — створена для надання незалежного технічного нагляду за програмами Міністерства енергетики у справах відходів — була залишена дезорієнтованою, і з неї було усунено всіх, крім одного члена. Тиск виконавчої влади на NRC порушив уявлення про регуляторну незалежність, коли старші особи, включаючи комісара, були звільнені. Ці події є наслідком явних недоліків дизайну установ. Ядерні програми США, які діють під складними архітектурами статутних обмежень та бюджетної залежності, підлягають повторним партійним скидам політики. Це робить їх нездатними поширити будь-якеуявлення про міжпоколіннєвий догляд за межі одного виборчого циклу, що піднімає питання про те, чи можна було б перепроектувати систему, щоб краще ізолювати її від політичних бур. Протягом більше ніж 15 років експерти закликали до створення організації ядерних відходів США з чітко визначеною місією. Ця організація мала б вужче завдання, захищені канали фінансування та функції реалізації, відокремлені від виборчого переходу. Вона координації розміщення, видачі ліцензій, транспортування та утилізації, здійснюючи зобов'язання перед штатами, племінними націями та громадами-хазяями. Деякі аналітики вважають це новим офісом Міністерства енергетики, відділеним від Офісу ядерної енергії. Інші пропонують федеральну корпорацію, уповноважену Конгресом, що побудована вільно за аналогією з Управлінням долини Теннесі: організація одноразового призначення зі свій радою, цільовим фінансуванням та широкими повноваженнями для ведення переговорів про угоди про місце розташування та управління зберіганням, транспортуванням та утилізацією. Ще інші виступають за федеральну корпорацію, що очолюється власниками реакторів і оформленою як неприбуткова організація чи компанія з суспільною вигодою. У кожному з сценаріїв основна логіка залишається незмінною: управляти ядерними відходами потрібно вивільнити від капризних темпів американської політичної культури та зростання і падіння ентузіазму до ядерної енергії. Створення більш незалежної, безпартійної, менш помітної установи з управління ядерними відходами краще узгодить США з успішними рамками за кордоном. Ядерна організація із управління відходами Канады просунула ініціативу створення хранилища в партнерстві з корінними націями та потенційною громадами-хазяїнами в Ігнаці, Онтаріо, після 14-річного процесу виборів на основі згоди. Шведська компанія з управління відходами та паливом розпочала роботу в селі Форсмарк, де триває розкопування та підготовка до хранилища. Posiva, компанія в Фінляндії, нахиляється до запуску першого в світі хранилища витраченого пального, очікуючи регуляторного схвалення. Ці приклади підтверджують, що ефективні довгострокові обіцянки федерального уряду залежать не від безперервної реінкарнації, а від стабільного дотримання. Прогрес Фінляндії заслуговує на особливу увагу. Її програма створення хранилищ досягла успіху через добровільний, поетапний процес, який постійно зростає з 1980-х років, з можливістю відмови для громад на кожному етапі. Громаді-хазяїну Єурайокі було надано законодавче право вето — форма громадського участі, що сприяла довірі громади. Довіра підтримувалася через тривалу, особисту взаємодію. Ядерний регулятор Фінляндії, STUK, побудував стосунки з муніципальними радами, регіональними громадами та представниками промисловості. Згода стабілізувалася через фінансову інтеграцію. Протягом десятиліття після вибору місця й побудови, ядерні об'єкти становили приблизно 90% доходу від податку на нерухомість Єурайокі та приблизно одну третину його загального податкового доходу. Простими словами: архітектури управління Фінляндії більш гармонійно поєднуються з багатотисячним терміном радіоактивного періоду напіврозпаду та столітньою тривалістю експлуатації геологічного хранилища. В результаті, Onkalo, хранилище, сприймається громадськістю як практичне інженерне підприємство — майже банальне адміністративне завдання — виконуване з відносно малою суперечкою. Така позиція нелегко підтримувати в американській політичній культурі, яка визначається швидкістю, поверненням, судовими розглядами та недовірою до остаточних відповідей. У США ядерними відходами управляли установи, зосереджені на короткотермінових програмах — нових програмах, нових прориви, нових баченнях, нових технологіях, нових політичних героях — поки довгострокові наслідки накопичувалися. Результатом став режим управління, в якому відповідальність розмивається, а відповідальність за довгострокову безпеку важко обмежити. Читане в цьому світлі, юридичний глухий кут Юкка-Маунтейн та 16-річна сага політичних зрушень, що сталися після його покинення, стають артефактом політичної культури, яка досягає успіху під час інавгурацій, але не є досвідченою в постійності — де амбіції численні, але виконання неосвітнє.
Юкка-Маунтейн Редукс
Малоймовірно, що Юкка-Маунтейн буде — чи повинна бути — відновлена як об'єкт для утилізації витраченого ядерного пального. Це викликало б відновлення напруженої спадщини політичної ворожнечі, правових суперечок, конкуренції в науці та недовіри до установ. Однак відновлення Юкка-Маунтейн як діагностичного артефакту може допомогти оцінити здатність американської демократії дотримуватись довгострокових обіцянок. Управлінський режим ядерних відходів США пронизаний неправильним узгодженням. З Законом про ядерні відходи, все ще зв'язаним з місцем Юкка-Маунтейн, Міністерство енергетики заборонене будувати хранилища або об’єкти зберігання в інших місцях. У зв'язку з судовими зобов’язаннями, які продовжують перенаправляти податків на витрати для енергетичних компаній, ядерна промисловість має менше стимулів до будівництва хранилища. З огляду на те, що програма витраченого пального в США все ще базується в Офісі ядерної енергії, зусилля, спрямовані на утримання ядерних відходів на тисячоліття, залишаються лише побіжним аспектом амбіцій з розповсюдження сучасних реакторів протягом десятиліть. Тим часом, наступні адміністрації успадковують ту ж спокусу: знову відкрити справу, перейменувати місію, організувати новий старт. Таким чином, працює політика, яка може фінансувати розкопки, складати статути і завершувати оцінки безпеки, але не може виконати зобов’язання від імені майбутніх поколінь. У 2024 році Палата представників США представила Закон про управління ядерними відходами, який пропонував перемістити програму ядерних відходів Америки до спеціалізованої на управлінні ядерними відходами установи, ближчої до тих, що діють у Канаді, Фінляндії та Швеції. Якщо він буде прийнятий, це символічно розірве спадщину Юкка-Маунтейн, яка визначила б подальші етапи, оголошуючи рішення, захищаючи місця і опираючись спротиву. Реформа могла б посіяти більш стабільний, міцніший інституційний формат, краще узгоджений з темпами геології, закону, інженерії, згоди громади та розподілу бюджетних коштів. Однак, як і багато іншого у всесвіті політики ядерних відходів, Закон пройшов і пішов. Він так і не просунувся за межі рефералу комітету й закінчився з завершенням 118-ї Конгресу у січні 202
Оригінал: www.noemamag.com