Спадщина поза межами людства
· Майбутнє
Досліджено культурні практики тварин, які свідчать про їхню спадщину. Це важливий погляд на некультурний світ.
Коли екологи перемістили десятки баранців з великими рогами з Орегону, східного Вайомінгу та інших місць до скелястих гір, щоб відновити популяції, які були знищені мисливцями, ці тварини — зазвичай сезонні мігранти — не знали, що робити. Декілька з них вирішили слідувати за місцевими баранцями, щоб дізнатися, як вони орієнтуються у цьому великому й незнайомому середовищі. Інші навіть не наважилися на міграцію.
Місцеві стада мандрували за перевіреними шляхами, які вони засвоїли від своїх предків — надійними маршрутами, які були з хитрістю прокладені між зонами високого ризику хижацтва та короткими сезонами росту рослин. Це столітнє міграційне практикування, як визначили дослідники, керується не інстинктом, а передається через культурні трансмісії від батьків до дітей або від однолітка до однолітка. Якщо традиційні шляхи стада порушуються, наприклад, через людське втручання, це знищує “покоління знань”.
Подібні поведінки, що базуються на спільнотах, існують у багатьох ненадналічуєвих суспільствах. Кити-самці спілкуються, використовуючи групові діалекти, які старші за санскрит. Деякі спільноти шимпанзе діляться знаннями про те, як використовувати кам'яні знаряддя для розколювання горіхів пальмового масла. Матіархальні лісові слони передають мудрість щодо широких мереж шляхів через підлісок Конго, де нові покоління дізнаються про вже встановлені коридори транспорту, слідуючи за своїми старшими. Віялки білобрових горобців будують гнізда відповідно до характерного стилю своєї культурної групи, кожна з яких має свої архітектурні традиції.
І все ж, такі поведінки — які часто є вирішальними для виживання тварин — не визнані глобальними установами, присвяченими захисту культурних практик. Вони помітно відсутні в списку приблизно 800 “недоторканних” культурних спадщин і виразів, визнаних ЮНЕСКО. Включення в цей список могло б відкрити двері для особливих заходів захисту та фінансування на збереження.
Щоб отримати номінацію ЮНЕСКО, культурні практики повинні активно реалізовуватися сьогодні й відповідати одному з п’яти основних напрямків: “усні традиції та вирази”, “традиційні ремесла”, “виконавчі мистецтва”, “знання та практики про природу та всесвіт” або “соціальні практики, ритуали та святкові заходи”.
Список варіюється від submissions з міжнародно відомими явищами — театром Кабукі, реггі-музикою — до кордону самоіронії, як конкурси косіння трави в Боснії. У списку також: унікальні турецькі свисткові мови та альпійські діалекти йодування, які використовуються для об'єднання ізольованих аграрних спільнот через великі гірські долини.
Деякі нематеріальні практики в списку залучають мільйони учасників, такі як священний фестиваль Кумбх Мела, де усні традиції та знання передаються кожні кілька років у містах вздовж річки Ганг. Інші, як легендарні музичні традиції Бахші іранського походження, мають лише кілька залишених практиків. Обмежуючим фактором включення є не масштаби. Це вид.
Це, на жаль, відображає вічне почуття людської переваги. Але, не визнаючи культуру тварин, ми ризикуємо дестабілізувати або втратити складні ненадналічуєві суспільства, які створили світ, який ми вважаємо своїм.
Покоління знань
Наскільки тварини представлені в списку ЮНЕСКО, це виключно заради збагачення людства. Містичні жертвоприношення тварин отримали зелене світло. Також були визнані словенське бджільництво, арабське полювання на соколів та гонки верблюдів в Омані. У 2020 році бої з биками практично були додані до списку за запитом Іспанії, поки Організація захисту прав тварин (PETA) та інші захисники тварин успішно виступили проти цього. Але сезонне випасання овець шанують, як і спеціалізовані техніки випасання північних оленів.
Того, що не вистачає у списку, — це визнання того, що якщо б ці вівці та олені не були зведені до підпорядкованих ролей, вони, ймовірно, брали б участь у стародавніх культурних обмінах самі — як їх види робили задовго до того, як виник Homo sapiens. Біологи, наприклад, показали, що якщо олені (також відомі як карибу) виявляють, що їх традиційна їдальня стала недоступною через зледеніння, вони згадують зібрані спогади, щоб виявити альтернативні місця, де їм вдавалося подолати такі виклики в минулому.
В деяких випадках ненадналічуєві співтовариства навіть демонструють культурні практики, що мають ясні паралелі з нашими власними — що не повинно бути дивним, враховуючи, що деякі антропологи стверджують, що ранні люди були натхненні займатися всім — від живопису на стінах печер до інфраструктурного проектування, спостерігаючи за тим, що роблять ведмеді, бобри та інші тварини.
Пісні та танці на дощ, які практикують люди в Японії та Ботсвані, були обрані для захисту ЮНЕСКО; остання була позначена як “така, що потребує термінового захисту”. Але, як зафіксовано покійною Джейн Гудолл та її колегами, популяції шимпанзе в Гомбе, Махале та інших субсахарських регіонах також виконують драматичні “танці на дощ”, які можуть включати агресивний біг, крики, плескання та тягнення гілок — частина більш широкої схеми культурно змінних поведінкових витворів в спільнотах шимпанзе.
Подібно до цього, цілі книги присвячені методам, за допомогою яких деякі тварини горюють через втрату своїх супутників і пар, у соціально впливених — і часом групових — поведінках, які Echo ритуалів, що людські суспільства використовують для вшанування своїх мертвих. Азійські слони в Бенгалі Індії, наприклад, були зафіксовані, як вони голосно оплакують та ховають свої молоді телята так, що це нагадує людські похорони.
Але такі практики часто відкидаються як принципово різні за своєю природою від людської культури. Як вважається, “люди роблять і створюють речі, бо тільки ми маємо культуру, і коли ці речі, які ми робимо та створюємо, змінюються з часом, ми називаємо це історією,” пише зоархеолог Сара Ньюман з Чиказького університету. “Коли тварини роблять і створюють речі, ми називаємо це інстинктом, а не культурою. Коли те, що вони виробляють і здійснюють, змінюється з часом, ми називаємо це еволюцією, а не історією.”
Чим глибше технології розширюють знання людства про інші тваринні суспільства, тим більша наукова когорта знаходить цю відмінність дедалі менш виправданою. У рецензованому розгорнутому тексті для Nature Sustainability минулого жовтня біологи, філософи та еволюційні антропологи з Університету Бристоля, Університету Цюріха та Лондонської школи економіки та політичних наук стверджували, що “культури тварин мають внутрішню, незамінну цінність, і все ж вони не адекватно захищені через збереження середовища. Настав час ЮНЕСКО прямо захистити ненадналічуєву культурну спадщину поряд з людською спадщиною.”
Вони обґрунтували свій аргумент у трьох основних пунктах. По-перше, вони стверджують, що тварини продемонстрували виразні культури. За будь-яким звичайним визначенням, тварини мають соціально засвоєні поведінки, норми, традиції та знання, які можуть передаватися з покоління в покоління та є відмінними від тих, що мають інші групи. По-друге, вони стверджують, що культури тварин допомагають іншим видам виживати, сприяючи біорізноманіттю, і надають цінність для людства, розширюючи наше розуміння "складності та досконалості соціального життя тварин". По-третє, вони стверджують, що існуючі надмірні юридичні захисні механізми ЮНЕСКО для територій, таких як природні резервати, є надто недостатніми, оскільки, коли суспільства змінюються, їх культури подорожують разом з ними.
Щоб виправити цю прогалину, автори пропонують елегантне рішення: додати новий пункт до критеріїв подання ЮНЕСКО, щоб дозволити “видатний приклад тваринної культури, що демонструє поведінкові патерни та соціальне навчання, які є невід’ємною частиною традицій і екосистем тваринного виду, популяції або групи.”
Їх доповнення має на меті не розширити основне визначення культури, як це розуміють люди, — а виконати його, як записано. Але це б’є в саме серце давнього концепту людської інтелектуальної переваги. Це відсуває Homo sapiens як джерело всієї культури на Землі в спосіб, який історично порушував спокій — навіть якщо багато провідних мислителів тепер погоджуються, що така корекція давно назріла.
Атлас анімальква
Сотні років тому натураліст Генрі Бестон винаймав невелику ділянку піску на Кейп-Код і побудував маленький котедж, де він міг зосередитися на своєму письмі. Але, як Бестон швидко зрозумів, пляж навколо його фортеці самотності був далеко не порожнім. Насправді, він був щільно населений морськими птахами, лисицями, оленями та іншими істотами, чия щоденна рутина здавалася йому більш впорядкованою та осмисленою, ніж у його співвітчизників.
Писучи у своїй знаковій праці “Найвіддаленіший дім”, Бестон прояснив, що, далеким від того, щоб бути фоновими гравцями у величезному культурному ландшафті Землі, інші тварини є “обдарованими розширеннями відчуттів, яких ми втратили чи ніколи не досягли, живучи за голосами, які ми ніколи не почуємо.” Вони не є братами чи підлеглими, писав він — “вони є іншими націями”.
Сьогодні всеосяжний погляд Бестона на анімальква більш видимий для нас, ніж будь-коли раніше. Як я документую у своїй документальній подорожі “Приховані нації тварин”, супутникові знімки високої роздільної здатності, системи машинного навчання та передові технології GPS швидко розкривають стародавні тваринні суспільства з безпрецедентною деталізацією, освітлюючи світ, що переповнений культурним достатком.
На північному заході Індії, наприклад, експерт з поведінки тварин Хемал Наік та його колеги з проекту MELA — акронім, натхненний санскритським словом мела, що означає зібрання, де культура, традиції та зв'язки сходяться — провели роки, документуючи життя рідних антилоп, відомих як чорноногі. Відомі своїми довгими, закрученими рогами, чорноногі надихнули індійський фольклор, живопис та літературу на протязі щонайменше 2000 років. Деякі популяції також беруть участь у складних шлюбних ритуалах як частина рідкісної системи спарювання, відомої як леккінг — практики, що в основному спостерігається у птахів.
У сценах, що вражаюче нагадують фестивалі, схвалені ЮНЕСКО, які проводять різноманітні кочові народи для шлюбних обрядів, весіль, танців та старомодних соціальних мереж, сотні самців чорноногих збираються на згрупованих територіях, піднімають підборіддя до неба та застосовують витончену техніку, щоб вразити самок. Наік теоретизує, що такі практики можуть бути вирішальними для тривалого виживання цих популяцій, оскільки зібрання самців з великої території дозволяє самкам ефективно оцінювати придатність багатьох потенційних наречених. Якщо їхня перевірена практика буде якимось чином порушена, антилопи можуть мати значно менше варіантів для спарювання, що потенційно призведе до спадання.
Традиційні зустрічі чорноногих відбуваються впродовж декількох тижнів щорічно в досить специфічних зонах, відомих як арени леккінгу. У цих аренах самці формують великі круглі території з чіткими пахучими маркерами, а потім вирізають неглибокі западини в ґрунті своїми рогами, де самки можуть відпочивати — екосистемні інженерні картини, що видно на супутникових знімках.
Летючи непомітно флотом дронів на висотах, які не помітні для тварин, команда проекту MELA зняла понад 150 годин матеріалу — найбільша колекція відео дронів, коли-небудь зібрана про ненадналічні поведінкові явища. Цей матеріал потім був проаналізований за допомогою спеціальної AI-системи, здатної відстежувати індивідуальні взаємодії з безпрецедентною точністю, виявляючи, які самці перемагали в поєдинках один на один і які стратегії шлюбних ритуалів виявилися найуспішнішими. З більш ніж 1 мільйоном анотацій їх набір даних ефективно розкриває точні практики, які підтримують цей стародавній ритуал, і закладає основу для його збереження.
“Ми тепер розуміємо, що люди не є творцями всього, або, можливо, навіть більшості культури, що тримає наш світ в балансі,” сказав мені Наік. “Щоб побачити повну картину, нам потрібно зосередитися на більш дальніх горизонтах.”
Мінімум, що ми можемо зробити
Незважаючи на зростаючу кількість доказів того, що культури тварин відіграли важливу роль в натхненні людських спадщин, які ми цінуємо сьогодні, ЮНЕСКО наразі не розглядає можливість додати нові критерії до Конвенції про світову спадщину. Франсуа Вібо, прес-секретар організації, застеріг, що такий крок “склав би значний і тривалий процес, що вимагав би перегляду через статутні процедури Конвенції.”
У грудні 2025 року команда Світової спадщини Міжнародного союзу охорони природи (IUCN) запустила п'ятирічну ініціативу, щоб дослідити, як знання про культури тварин можуть підтримати охорону біорізноманіття, відзначив Вібо. Але IUCN не є частиною ООН, і її робота вже явно зосереджена на охороні дикої природи, тому ця ініціатива не представляє значного розширення світогляду людства.
Для еколога поведінки Данаї Пападжіоргіу, яка була співавтором статті в Nature Sustainability, яка закликала до поправок ЮНЕСКО щодо тваринної культури, наукова основа її аргументу зміцнюється з кожним днем, оскільки ми поступово виявляємо, чим займається решта тваринного царства. Викопні свідчення вказують на те, що певні популяції шимпанзе використовують кам'яні знаряддя протягом більше 4300 років, але документація цієї практики була опублікована лише в 1960-х роках. Краще пізно, ніж ніколи.
Хоча ми можемо не погоджуватися щодо меж культурних знань, сучасна наука давно вже подолала картезіанську дихотомію, яка колись розділяла раціональні людські уми від нібито автоматизованих звірів тваринного царства.
Тепер, за словами Пападжіоргіу, настав час іншим глобальним установам приєднатися до програми. Охоронці природи, які вимірюють підйом та спад чисельності тварин, тепер можуть оцінювати свій успіх за ще одним параметром: збереженням культурної яскравості анімальква. Щоб полегшити це, дослідницькі команди почали розробляти структури, що допомагають організаціям визнавати культурні традиції як вимірювальну “одиницю для збереження”. Такі системи беруть часто незрозумілі процеси соціального навчання та культурної передачі і намагаються конкретизувати їх як відстежувані елементи, до яких можна було б зобов'язати ресурси.
З огляду на те, що навіть коротке порушення предків тваринного міграційного маршруту може ненавмисно сприяти повному колапсу просторових знань — втраті, яку науковий письменник Бен Голдфарб назвав “такою ж ретельною, як скасування мови” — багатосторонні установи, безумовно, вже не виконують своєї заявленої місії щодо збереження уразливих культурних практик, якщо відмовляються розширити свій обсяг.
Якщо найбільші установи людства серйозно ставляться до стримування незворотних культурних втрат на нашій планеті, запропонований зміни до ЮНЕСКО Пападжіоргіу має стати моральною основою для подальших дій. Очевидно, що якщо спільні традиції інших тварин вписуються в наше існуюче бачення того, як виглядають культурні практики, визнання цієї реальності є найменшим, що ми можемо зробити.
Розширюючи наші горизонти в такий спосіб, ми повинні стежити, щоб не очікувати від інших тварин відповідності вузьким межам поведінки, схожої на нашу, що ризикувало б виключити широкий спектр культурних досвідів. Адже інші тварини можуть спостерігати видіння, чути звуки та переживати відчуття, які ми не можемо. Тож, хоча ми більшою мірою можемо помітити практики, які мають ознаки наших власних, такі як використання знарядь і горювання за втраченими супутниками, було б помилкою зупиняти культурний пошук саме тут. Як сказав Бестон про ненадналічуєвих тварин: “ми покровительствуємо їм за їх неповноту, за їх трагічну долю, що прийняла форму так далеко від нас. І в цьому ми помиляємося, і дуже помиляємося.”
У процесі наукових відкриттів ми можемо виявити, що інші види беруть участь у радикально нових культурних традиціях та практиках, що мають мало спільного з нашими, але все ж мають “внутрішню, незамінну цінність” для залучених спільнот. Ця цінність і є важливою. Людство не є стандартом, за яким решта тваринного царства повинна бути оцінена. Натомість, людські установи повинні оцінюватися за мірою визнання ролі, яку відіграють наші побратими-тварини у створенні культури, багатої світу, який ми прагнемо зберегти.
Оригінал: www.noemamag.com