Стала торговельна політика потребує вирішення проблеми вимірювання
· Азія
Нові екологічні вимоги до імпорту створюють нерівні умови для країн, що не мають ресурсів для детального моніторингу виробництва, фактично перетворюючись на прихований протекціонізм.
Азійські експортери стикаються зі зростаючим тиском щодо необхідності доводити, як саме виготовляються їхні товари. Такі правила сьогодні стають ключовими елементами торгової політики. Проте відмінності в спроможності держав-експортерів документувати свою відповідність показникам сталого розвитку створюють ризик запровадження нерівних торговельних обмежень для економік, що розвиваються.
Побоювання, що політика сталого розвитку може перетворитися на завуальований протекціонізм, не є чимось новим. Екологічні цілі були в центрі суперечки між США та країнами Азії щодо захисту морських черепах у межах Світової організації торгівлі (СОТ) наприкінці 1990-х років. Індія, Малайзія, Пакистан і Таїланд спільно подали позов до СОТ проти Сполучених Штатів, оскаржуючи американські заборони на імпорт креветок, виловлених без використання «пристроїв для виключення черепах». Хоча США програли справу з інших підстав, СОТ постановила, що країна має право обмежувати імпорт, базуючись на процесі виробництва, а не лише на самому продукті.
Політика сталого розвитку існує з вагомих причин. Рівень діоксиду вуглецю в атмосфері є найвищим за всю історію людства, мільйони людей працюють у примусових умовах, а людство вже змінило більшу частину земної поверхні. Хоча стратегії сталого розвитку відіграють вирішальну роль у пом’якшенні цих наслідків, вони дедалі частіше визначають умови доступу до ринків. Для азійських експортерів здатність дотримуватися цих політик тепер залежить від спроможності вимірювати та верифікувати свої показники.
Розглянемо три приклади станом на 2026 рік. З 1 січня імпортери в ЄС у шести секторах, включно зі сталеливарною промисловістю, несуть відповідальність за сплату вуглецевого збору за викиди, втілені в товарах, згідно з Механізмом транскордонного вуглецевого регулювання (CBAM). Наприкінці липня Сполучені Штати запровадили мита проти десятків країн, посилаючись на невиконання або неефективне забезпечення дотримання заборон на імпорт товарів, вироблених із використанням примусової праці. Починаючи з 30 грудня, європейський регламент щодо боротьби з вирубкою лісів (EUDR) вимагатиме від великих і середніх підприємств доводити, що такі товари, як пальмова олія та каучук, не були вироблені на землях, звільнених від лісу після 31 грудня 2020 року.
Мита США на товари, вироблені примусовою працею, є очевидними, але підхід Європейського Союзу містить менш помітну проблему. CBAM та EUDR демонструють розрив між країнами й компаніями, здатними ефективно вимірювати свої показники, та тими, хто такої змоги не має. У межах CBAM експортери, які можуть виміряти та підтвердити свої викиди, оцінюються відповідно до цих результатів, тоді як тим, хто не може цього зробити, призначаються несприятливі розрахункові показники.
Згідно з одним аналізом, стандартне значення CBAM для індійської первинної сталі є «майже вдвічі вищим» за середню інтенсивність викидів по країні. Це створює значну торговельну перевагу для Індії, оскільки комплексне вимірювання втілених викидів є занадто дорогим для малих і середніх виробників сталі, на частку яких припадає 40 відсотків виробництва сталі в Індії.
EUDR класифікує країни за рівнем ризику. Китай та Індія потрапили до списку зі 140 країн із «низьким ризиком», тоді як Малайзія та Індонезія опинилися серед 50 країн зі «стандартним ризиком». Фірми, що закуповують сировину в країнах зі «стандартним» або «високим» рівнем ризику, стикаються з вищими зобов’язаннями щодо оцінки ризиків та частішими перевірками. Це підвищує витрати на дотримання вимог для експортерів. Ці рейтинги відображають методологічні вибори Європейського Союзу, а не результати переговорів з експортерами.
Збори в межах CBAM та витрати на дотримання вимог EUDR значною мірою залежать від того, що може виміряти експортер і що можуть підтвердити зовнішні сторони. Цей тягар документації та верифікації є особливо важким для малих і середніх підприємств.
Поточна спроможність до вимірювання в Азії дуже різна. Індія, Індонезія та В’єтнам розвивають внутрішні вуглецеві ринки. Проте виклики залишаються. У В’єтнамі, наприклад, системи даних відстають від потреб вуглецевого ринку. Країна також готує значно менше фахівців з вуглецевого регулювання, ніж потребує ринок. Вуглець — це найбільш наочний приклад, але вимога EUDR щодо геолокаційних даних на рівні окремих земельних ділянок також створює проблеми з вимірюванням.
Подолання розриву у спроможності вимірювання означає розгляд цього питання як торгової інфраструктури. Національні органи з акредитації повинні відповідати міжнародним стандартам і шукати угод з європейськими органами акредитації, щоб результати місцевих верифікаторів визнавалися за кордоном. Уряди мають фінансувати спільні служби верифікації для дрібніших виробників, яким найімовірніше призначатимуть стандартні значення. Країни АСЕАН, наприклад, могли б об’єднати ресурси верифікації та домагатися колективного визнання. Країни вже співпрацюють для покращення інституційної спроможності, технічної допомоги та моніторингу, як це відбувається на Західних Балканах.
Уряди країн-імпортерів також поділяють відповідальність за подолання цього розриву, реагуючи на обґрунтовані заперечення та приймаючи еквівалентні докази. Приклад Індії, яка домоглася визнання своєї схеми вуглецевих кредитів у межах британської системи CBAM, є свідченням того, що це можливо. Політика сталого розвитку має містити механізми вирішення спорів для офіційного оскарження стандартних значень і рейтингів ризику, включаючи методології їхнього розрахунку, у встановлені терміни. Європейський Союз зробив технічну допомогу та підтримку розвитку спроможностей доступними для країн, що розвиваються, у межах CBAM — цей підхід можна було б поширити й на інші схеми торгової політики сталого розвитку.
Використання політики сталого розвитку як торговельного бар’єру викликає широку дискусію: індійські та малайзійські представники критикують CBAM та EUDR як несправедливі. Дехто може відкинути ці заперечення як опір екологічним цілям. Сильнішою стратегією було б прийняття цих цілей, оскарження цифр там, де це необхідно, та розбудова спроможності до вимірювання для переконливого доведення своєї позиції.
Доки зберігається розрив у спроможності вимірювання, експортери, що не мають змоги документувати свої результати, залишатимуться вразливими до де-факто торговельних бар’єрів. Як країни-імпортери, так і країни-експортери несуть спільну відповідальність за подолання цього розриву та створення більш справедливої й ефективної політики сталого розвитку.
Корі Сірсі — професор та помічник віцепрезидента з міжнародних зв’язків Університету Торонто Метрополітен.
Оригінал: eastasiaforum.org