Стежками Балканських гір: маршрут, що рятує забуті громади
· Навколо Світу
Маршрут Peaks of the Balkans перетворив віддалені гірські села на популярний туристичний напрямок, що допомагає відродженню регіону, який раніше був розколотий війною.
Мене будить дзвін коров’ячих бовтанців просто надворі мого спартанського дерев’яного будиночка в Добегдолі — високогірному поселенні на півночі Албанії. Крізь вікно, злегка затуманене від прохолодного ранкового повітря на висоті близько 1700 метрів, я бачу винуватців: п’ять коричневих корів жують траву лише за кілька кроків від мого ліжка, розгойдуючи хвостами та дзвониками.
Я йду коротким і холодним шляхом через подвір’я гостьового будинку до їдальні, оминаючи з десяток наметів туристів, розбитих на траві. Вчорашній 16-кілометровий перехід від Черема до Добегдола досі свіжий у моїй пам’яті: запилені грунтові стежки, обабіч яких росте дика чорниця, яку я не втримався і позбирав, та острівці тирличу, пелюстки якого настільки насиченого фіолетового кольору, що зливалися з плямами від ягід на моїх пальцях. Соснові, букові та ялицеві ліси в цих краях настільки густі, що всередині них тьмяніє денне світло, а долини, складаючись одна в одну, вражають своєю глибиною.
Зараз середина вересня, лише 7 ранку, але сніданок у розпалі: у затишній кімнаті з дерев’яними балками не залишилося жодного вільного місця. Брати Курмекай, наші господарі, гарячково виносять з кухні тарілки з яєчнею, ковбасками, свіжим овечим сиром та салатом із огірків і помідорів — незмінним атрибутом балканського столу. Я намагаюся не заважати їм, поки за моєю спиною відчиняються двері, пропускаючи нових мандрівників.
Це мій четвертий день із десяти на маршруті «Піки Балкан» (Peaks of the Balkans) — 190-кілометровій кільцевій стежці між гостьовими будинками, що пролягає через території Албанії, Косова та Чорногорії. Цей регіон називають Проклятими горами (Accursed Mountains) — назва, чиє зловісне походження, залежно від того, кого ви запитаєте, пов’язують або з дияволом, або з війнами, або з мандрівниками, які проклинали цей суворий рельєф. Задуманий на початку 2010-х як транскордонний проект для розвитку туризму та миру, цей маршрут мав на меті знову об’єднати гірські громади, роз’єднані війною, створити робочі місця та дати мешканцям причину залишитися — або повернутися — у села, спустошені конфліктами та еміграцією.
Зважаючи на це, проект виявився надзвичайно успішним. Згідно з дослідженням, опублікованим наприкінці 2025 року в Journal of Outdoor Recreation and Tourism, щороку стежкою проходить близько 43 000 хайкерів (у порівнянні з допандемічними 20 000). Це приносить понад 25 мільйонів євро щорічно в гірські регіони, де родинні будинки, пастуші поселення та сезонні села дедалі частіше перетворюються на гостьові будинки для мандрівників. Проте цей успіх починає переповнювати деякі місця, які маршрут мав підтримати, оскільки кількість охочих відвідати ці краї зростає.
Рікардо Фаріг з албанської туристичної компанії Zbulo, яка організовує походи «Піками Балкан» від самого початку, допоміг мені скласти мій власний маршрут. Він каже, що контраст між людним Добегдолом і спокійнішою місцевістю, куди я вирушу після сніданку, лежить в основі проблеми. «Річ не в кількості мандрівників на маршруті, — каже він, — а в їхньому розподілі. Деякі ділянки залишаються малолюдними, тоді як інші, як-от Добегдол, потерпають від натовпів протягом короткого сезону», який триває приблизно з червня по вересень, а дехто з хайкерів затримується до початку жовтня.
Після сніданку, варто лише відійти на кілька кроків від гостьового будинку, гамір Добегдола миттєво зникає. Разом із ним зникають й інші мандрівники, які потоком рухаються вгору схилом долини до Мілішевця в Чорногорії — стандартної зупинки після Добегдола.
Усі, крім двох. Стеф Ван Дам, досвідчений нідерландський хайкер, з яким ми познайомилися на другий день, іде поруч зі мною стежкою, яку ми обрали самі. Він, як і я, відхилився від офіційного маршруту. Поки я прямую до озера у формі серця під Джеравіцею, найвищою вершиною Косова, він пізніше відійде, щоб підкорити її — «вершину вершин Балкан», як він називає цю гору.
На безлюдному перевалі, що позначає кордон Албанії та Косова, після 500 метрів підйому ми безсило падаємо на одне й те саме каміння — цілком можливо, Ван Дам їсть своє яблуко в Албанії, поки я провітрюю мозолі в Косові поруч із ним. Звідси цей кордон здається іронічним: лінія настільки невидима, що ми ледь вгадуємо, де саме вона проходить, але це питання, за яке боролися, яке укріплювали, закривали та перемальовували понад століття.
Попереду вузька ґрунтова доріжка на косовському боці перевалу зміїться крізь безлісий, вкритий валунами ландшафт. Ліворуч від нас, за багато гірських миль, ми бачимо село Юнік, де обидва плануємо заночувати: я в гостьовому будинку, а Ван Дам у своєму наметі десь поруч. Наче позначаючи це місце, золотий орел кружляє в безхмарному осінньому небі.
— Це саме те, заради чого я прийшов на цей маршрут, — каже Ван Дам, перериваючи тишу. — Я шукав спокою, чогось віддаленішого за інші стежки Європи. Я знайшов це тут.
Пройшовши кілька відомих і вельми людних європейських маршрутів, як-от Каміно-де-Сантьяго, я розумію, про що він. Окрім нас двох та орла, що ширяє в потоках теплого повітря, навколо — жодної душі.
Надвечір, коли ми з Ван Дамом розійшлися під Джеравіцею, те, що здавалося розсипом дахів завбільшки з ніготь, перетворюється на виразні обриси літніх будинків і традиційних «катунів» — сезонних пастуших поселень, що складаються з простих хатин і кам’яних загонів для худоби.
У гостьовому будинку Guest House Tofaj, триповерховій споруді з каменю та дерева, з якої валить дим (ознака того, що вечеря вже готується), дев’ятирічна Реная говорить від імені трьох поколінь жінок, що зустрічають мене в саду. Її мати й бабуся посміхаються поруч із тарілкою цукрового печива, на якому викладено слово “wellcome”. Я з посмішкою з’їдаю зайву літеру «l» і прикладаю руку до серця — універсальний жест вдячності в цих горах.
Сім’я лише нещодавно почала приймати мандрівників, і від них випромінюється той захват, який виникає, коли кожний гість — це справжня радість. Реная проводить мене до моєї кімнати, захованої на третьому поверсі під схилами даху. Внизу, в старій дров’яній печі, печеться піца, а мати й бабуся Ренаї накривають довгий стіл для ще з десятка гостей, що продовжують прибувати.
Старе гірське поняття беса — ідея про те, що дім належить не лише господарю, а й Богові та гостю — оживає на моїх очах. Або, як пізніше каже Фаріг, який вперше потрапив у ці гори у 2012 році, це «бук, кріп, земер» — албанський вислів, що означає «хліб, сіль і серце». «Матеріальне пригощання може бути простим, — додає він. — Але саме привітність робить його незабутнім».
Наступного ранку я вирушаю глибше в Косово, зрештою знову виходячи на основний маршрут «Піки Балкан». Тепер з іншого боку невидимої лінії — Чорногорія. Протягом наступних днів стежка петляє між порожніми гірськими перевалами та ділянками асфальту — останнє, за словами Фаріга, є причиною, чому багато хто взагалі пропускає цей відрізок. Він вважає, що такі місця, як ущелина Ругова — річище з вапняковими стінами заввишки до 900 метрів, прорізаними тунелями, смарагдовою річкою та оглядовими майданчиками, — зараз приймають менше 30% того потоку, що проходить через Добегдол.
У Дрелаї, де ця вражаюча ущелина відкривається в ширшу пасторальну долину, рішення оминути Косово здається позбавленим сенсу. Це тихе високогірне селище з усіх боків охоплене вкритими лісом горами. Зеленими схилами та городами розкидані схожі на шале літні будинки з дерева й каменю; кожен має балкон або веранду, спрямовану до гір та мечеті, чий тонкий мінарет височіє в центрі селища.
Після дня, проведеного в компанії корів, минаючи покинуті села та тримаючись краю яру на розмитій ґрунтовці, я врешті виходжу з лісу на асфальт, що закінчується в Дрелаї. Мій гостьовий будинок, Konaku i Malsorit, тулиться праворуч від мінарету. Албанський прапор (у цій частині Косова більшість населення — етнічні албанці) майорить на вітрі над двоповерховим будинком та його садом, повним перців, помідорів, цибулі та кукурудзи.
Мій господар, Бленді Лайчі, розповідає, що його сім’я втекла з Дрелая під час війни 1998-1999 років, після того, як їхній будинок спалили югославські та сербські сили. Йому було шість років. Після війни родина переїхала до Пеї, найближчого великого міста, і протягом майже двох десятиліть, каже він, їхній дім і земля були «мертвими, більше не оселею». Створення туристичного маршруту дало його родині — та іншим мешканцям села — причину повернутися та інвестувати в те, що вони залишили. Дивлячись на все це зараз, важко уявити, що це колись було «мертвим».
Кімната, в якій я ночую, тепер повністю переобладнана у повноцінну квартиру, а колись слугувала імпровізованим госпіталем для Армії визволення Косова (UÇK). Тут, розповідає він, матір і тітка Лайчі доглядали за пораненими.
Багато хайкерів приїжджають, майже нічого не знаючи про те, що тут сталося, каже він. Але для тих, хто прагне дізнатися правду, історія цього регіону надає іншої ваги маршруту — і намірам, що стоять за ним. Гостьові будинки вздовж «Піків» — це не просто інфраструктура. «Це повернуло життя в землю і в дім, де жила моя сім’я до початку війни, — каже Лайчі. — Коли ми відкрили гостьовий будинок, наш дім став місцем, куди люди з усього світу можуть прийти, зупинитися, поїсти, поговорити з нами та відчути наш спосіб життя. Для мене в цьому є щось особливе».
Мало хто бачив, як туризм змінює ці гори, так довго, як Скендер Селімай з готелю Rezidenca Quku i Valbones у Вальбоні, Албанія. Коли він із братом Альфредом повернулися з Великої Британії на початку 2000-х, після виїзду з Албанії часів комунізму, життя у високогірній долині, оточеній зазубреними вапняковими піками, переважно оберталося навколо натурального господарства. У 2004 році вони відкрили ресторан Rilindja («Відродження»), не знаючи, чи приїде достатньо мандрівників, щоб його утримувати. Потім, у 2009-му, Селімай допомагав прокладати стежки до Тета та Черема і власноруч ніс у гори одні з перших дерев’яних вказівників.
Як і в багатьох інших місцях на маршруті «Піки Балкан», наплив туристів змінив долину Вальбони. Одноденний похід через перевал Вальбона до Тета став одним із найпопулярніших маршрутів Албанії, тому мій самостійний маршрут від Zbulo свідомо оминув його. Попри компроміси, Вальбона виграла. Фермери тепер можуть продавати сир, м’ясо, яйця та молоко на місці за вищими цінами. У родин з’явився новий дохід, а місцеві діти, каже Селімай, іноді виростають, знаючи англійську просто тому, що зустрічали мандрівників з усього світу.
Селімай, який роками працював гірським гідом і в рятувальній службі, досі проводить вільний час, досліджуючи місцевість, у якій виріс, хоча й змирився з тим, що знайти самотність стає дедалі важче. Там, де він колись очікував побачити диких кіз і порожні гори, «куди б ви не пішли, ви бачите когось», каже він. Він не бажає, щоб туризм зник; він занадто добре бачив, що той зробив для місцевих жителів. Чого він хоче, так це Вальбони, яка залишатиметься чистою, зеленою і впізнавано «місцевою», де старі кам’яні будинки та сімейний бізнес не витісняються масштабною забудовою ззовні.
Для Фаріга з Zbulo відповіддю на популярність маршруту є не зменшення кількості хайкерів. Те, що він сподівається зберегти на цій стежці, — це «живі громади, а не місця, сформовані виключно навколо відвідувачів». Він стверджує, що для цього потрібно рівномірніше розподіляти потік: заохочувати мандрівників продовжувати шлях через Косово, спрямовувати частину трафіку на тихіші альтернативи подалі від найбільш завантажених перевалів і скеровувати досвідчених хайкерів на нові довгі маршрути, як-от 360-кілометрова стежка High Scardus, що проходить через віддалені гірські прикордонні райони Північної Македонії, Косова та Албанії.
У Косові ця робота вже ведеться. Лайчі бере участь у волонтерських зусиллях разом з іншими власниками гостьових будинків, щоб створити природніші альтернативи асфальтованим ділянкам маршруту, не оминаючи при цьому самі села. «Найкраще рішення — не змінювати кардинально оригінальний маршрут, — каже Лайчі, — а запропонувати більше вибору, зберігаючи зв’язок між селами, одночасно даруючи мандрівникам той досвід гір, заради якого вони приїхали».
Протягом наступних днів я продовжую рухатися на захід, повертаючись до Тета. Кожен день приносить новий перевал заввишки 900 метрів, новий сендвіч з огірками та помідорами, а також постійну суміш здивування, (деякого) стресу та багато самотності. Іноді я гублюся, коли GPS перестає працювати або помаранчеві крапки й червоно-білі маркування зникають, проте я завжди знаходжу шлях. Часом я йду ні з ким, а іноді — з десятками інших мандрівників. Іноді поруч лише я і корова зі своїм дзвіночком. Я продовжую йти, збираючи ці маленькі моменти, поки на 10-й день, проходячи повз бетонний бункер часів Холодної війни, я не розумію, що знову повернувся до Албанії.
Коли я наближаюся до Тета — кінця мого маршруту — я відчуваю, що пройшов через обидві версії «Піків»: ту, що перевантажена власним успіхом, і тихішу, яка все ще доступна поруч.
Свою останню ніч я проводжу в Bujtina Kometa, гостьовому будинку в тихому хуторі Окол, приблизно за 2,5 кілометри від центру Тета. На столі з’являються страви: маринована курка, приправлена картопля, оливки, помідори, м’який сир і дзадзикі, приготовані нашою господинею Ермірою та її сім’єю. Особливість цих стежок у тому, що навіть якщо вдень ви йдете власною дорогою, ввечері ви обов’язково ділитимете хліб із знайомими обличчями. Я розумію, що кожна людина за цим столом — це хтось, кого я вже зустрічав на шляху, люди, з якими я пройшов багато миль за останні 10 днів.
Батько Ерміри підливає нам води і натякає на десерт із медом; у напівтемній їдальні розноситься запах диму від сусіда, що жене домашню ракію. Ван Дам, сидячи навпроти, бере ще одну порцію картоплі з дзадзикі. До людного центру Тета з його туристичними автобусами все ще відчувається ціла вічність.
Ще одну ніч ці Прокляті гори — з їхньою бесою, кордонами, красою та вкарбованими в них історіями — огортають нас, доводячи, що широкі простори та тиша все ще мають своє місце в цих горах.
Як це здійснити
Повний маршрут «Піки Балкан» охоплює приблизно 192 км територіями Албанії, Косова та Чорногорії. Більшість хайкерів витрачають від 10 до 13 днів на повний шлях, хоча коротші 5-8-денні маршрути часто скорочують або оминають певні ділянки. Зазвичай маршрут передбачає 5–8 годин ходьби на день, долаючи від 13 до 27 км зі значним набором та скиданням висоти.
Як дістатися: Летіть до Подгориці (Чорногорія) або Тирани (Албанія), звідки можна дістатися до початкових пунктів у Теті, Вальбоні або Плаві трансфером чи позашляховиком.
Коли їхати: Основний туристичний сезон триває з червня по вересень, але дедалі частіше розтягується на жовтень. З кінця червня по серпень умови на перевалах найбільш передбачувані, хоча стежки можуть бути людними. У червні на високогірних перевалах ще може лежати сніг, тоді як вересень — ідеальний час для комфортного походу (піковий трафік доводить, що всі це знають). Початок жовтня може бути прекрасним для досвідчених мандрівників, готових до коротших днів, холодніших ночей та несподіваного снігу; наприкінці жовтня високогірні гостьові будинки зачиняються до травня чи червня.
З ким їхати: Албанська компанія Zbulo пропонує як групові, так і самостійні походи (з організацією логістики без гіда) на 8–12 днів. Це включає транскордонні дозволи, бронювання житла, харчування, трансфер багажу та планування маршруту. Якщо подорожуєте самостійно, обов’язково отримайте транскордонні дозволи принаймні за два тижні до початку походу.
Де зупинитися: Житло варіюється від сімейних гостьових будинків до простих гірських хатин і невеликих готелів. У віддалених ділянках очікуйте на прості номери (іноді спільні), ситні вечері та сніданки, часто з ланч-боксом на наступний день. Розраховуйте на 25-55 доларів США за особу на ніч залежно від умов. Бронюйте заздалегідь у високий сезон і майте при собі достатньо готівки (албанські леки або євро дрібними купюрами); карти та банкомати в горах — велика рідкість. У травні можна знайти житло на місці, але з червня по вересень — особливо в таких місцях, як Добегдол, Тет і Вальбона — краще бронювати за кілька тижнів. Кемпінг можливий на деяких ділянках маршруту, включно з гостьовими будинками, що дозволяють поставити намет за невелику плату. Зв’язатися з господарями можна через WhatsApp, використовуючи контакти з Google Maps або офіційного додатку Peaks of the Balkans. Багато будинків тепер також доступні на Booking.com.
Оригінал: www.cntraveler.com