У Гільбертовому просторі все квантово можливо
· Наука
Гільбертів простір став ключовою ареною квантової механіки, дозволяючи вченим об’єднати абстрактні ймовірності в єдину математичну систему.
У самому серці квантової механіки лежать кілька священних правил використання цієї теорії. Найголовніше з них, грубо кажучи, полягає в тому, що ви не повинні думати про звичайні об'єкти, які зараз пролітають крізь звичайний простір. Натомість квантова механіка з надзвичайною деталізацією передбачає всі можливі варіанти того, яким об'єкт може виявитися в майбутньому. Дослідження цих можливих майбутніх станів вимагає відстеження цілком іншого математичного об'єкта — стрілки, відомої як вектор, орієнтованої в обширному, чужому для нас вимірі.
Ці стрілки вказують не на координати. «Це набагато абстрактніший простір», — каже Люсьєн Гарді, фізик з Інституту теоретичної фізики «Периметр» у Ватерлоо, Канада. Вони «справді вказують напрямок у просторі можливостей».
Цей простір можливостей називається Гільбертовим простором, і він слугує головною ареною для квантової фізики.
Перші квантові піонери спочатку не усвідомлювали, що таємнича математика, яка так вражаюче описувала поведінку атомів, залишила реальний світ позаду. Лише математик-візіонер Джон фон Нейман зміг розпізнати й визначити квантовий світ як Гільбертів простір. Щойно він це зробив, дослідження тонкощів Гільбертового простору привело фізиків до глибшого, більш цілісного розуміння квантової фізики.
Ось як з’явилася перша заповідь квантової фізики фон Неймана і як її слід розуміти.
Що таке Гільбертів простір?
Заповіді, або аксіоми фон Неймана, були його способом осмислити дві різні форми квантової механіки, розроблені одна за одною у 1920-х роках. Спочатку, у 1925 році, з'явилася «матрична механіка» Вернера Гейзенберга. Вона використовувала незбагненні таблиці, а в пізніших формулюваннях — нескінченні набори чисел для розрахунку ймовірностей того, що електрон, який обертається навколо атома, перескочить на вищу або нижчу орбіту. Наступного року Ервін Шредінгер представив свою «хвильову механіку». Він використовував хвилі для відстеження, наприклад, імовірності знаходження частинки в певній точці простору. Хоча образи, створені цими двома фізиками, виглядали абсолютно різними, вони давали однакові передбачення. Гейзенберг і Шредінгер вигадали дві кардинально різні іпостасі однієї теорії. Але що це була за теорія?
Це питання захопило Давида Гільберта, видатного математика, який присвятив більшу частину свого життя перебудові фізики на міцному фундаменті чітких аксіом. У середині 1920-х років він спонукав фон Неймана задуматися над цією проблемою. У 1927 році 23-річний вундеркінд, спираючись на ідеї Поля Дірака, розв'язав її у трилогії статей, автором якої був він сам.

«Ідеї були саме фон Неймана, але натхнення — навіщо аксіоматизувати і для чого — це те, що він взяв у Гільберта», — сказав Лео Коррі, історик математики.
Ці роботи встановили правила квантової механіки, ретельно визначивши центральні об’єкти теорії та принципи їхньої поведінки. Фон Нейман показав, що таблиці Гейзенберга і хвилі Шредінгера були відображеннями однієї й тієї самої сутності, так само як 0.5 та ½ вказують на одну й ту саму точку на числовій прямій. Обидва вони представляли головного персонажа квантової механіки: квантовий стан.
Усе має стан. Монета може впасти «орлом» або «решкою». Маятник дідового годинника може займати будь-яке положення під час хитання. Більша частина фізики зводиться до фіксації стану об'єкта та передбачення того, як він зміниться.
Квантові правила фон Неймана ускладнюють поняття стану. До того, як ви спостерігаєте за квантовим об'єктом, він не має фіксованого набору властивостей, таких як конкретне місце розташування. Натомість він має поєднання можливих властивостей, унікальних для квантової механіки — «квантову суперпозицію». Суперпозиція поєднує, наприклад, усі можливі місця, де може опинитися частинка. Ці можливості можуть бути точними та інформативними; можливо, існує 99% ймовірність того, що ви знайдете свою частинку ліворуч, і 1% — що праворуч. Ви знаєте, як робити ставки, але не можете бути впевнені, що виграли, доки не перевірите.
Фон Нейман представив квантовий стан як математичну стрілку, що називається вектором. Ця стрілка вказує в певному напрямку крізь простір, що охоплює всі можливі майбутні стани будь-якого квантового об'єкта — Гільбертів простір.
Уявіть квантовий світлофор із трьома можливими станами — червоним, жовтим або зеленим. Його стрілка існує в тривимірному Гільбертовому просторі, де три осі представляють три можливі майбутні кольори. До моменту спостереження світлофор не має кольору, а є лише сумішшю можливих кольорів. Тому його стрілка вказує в центральну область простору. Чим ближче стрілка до, скажімо, червоної осі, тим більша ймовірність того, що світлофор засвітиться червоним.
Стан будь-якого об'єкта, від електрона до галактики, може бути відображений таким вектором, що вказує напрямок у такому Гільбертовому просторі. Це перше правило квантової механіки за фон Нейманом.
Що відбувається в Гільбертовому просторі?
Стрілка рухається крізь Гільбертів простір одним із двох способів. Інші заповіді фон Неймана уточнюють, як саме.
Перша можливість відповідає тому, що відбувається до спостереження. Оскільки світ впливає на об'єкт, змінюючи його стан, стрілка плавно повертається в Гільбертовому просторі. Вона може наблизитися до зеленої осі, що зробить наш світлофор імовірнішим для вимірювання як зелений, або до червоної чи жовтої. Суть у тому, що все це відбувається плавно і передбачувано.
Потім, якщо ви дійсно спостерігаєте за системою, вектор миттєво і випадковим чином «стрибає» на червону, жовту або зелену вісь. Чим більше він вирівняний з однією віссю, тим імовірніше, що він перескочить саме на неї, а не на інші, але результат у кінцевому підсумку непередбачуваний. Припустімо, він став зеленим. Ви побачите зелене світло, і тепер є 100% ймовірність того, що при подальших вимірюваннях воно залишиться зеленим, оскільки стрілка повністю вирівняна із зеленою віссю. Квантової суперпозиції більше не існує.
Які властивості визначають Гільбертів простір?
Чим більше можливих майбутніх станів має об'єкт, тим більшим є його Гільбертів простір. Частинка, схожа на монету з двома можливими варіантами майбутнього — це «кубіт», обчислювальний будівельний блок квантових комп'ютерів. Він має двовимірний Гільбертів простір. Наш триколірний світлофор має тривимірний Гільбертів простір. Але це лише початок. Частинку, що вільно плаває, можна знайти в будь-якій точці всесвіту, тому її Гільбертів простір повинен охоплювати нескінченну кількість вимірів.
Цей розмір — чи то два виміри, чи нескінченна кількість — є єдиною фундаментальною рисою Гільбертового простору, згідно з правилами фон Неймана. Осі є довільними і вигаданими нами; вони не є внутрішньо властивими самому простору.
Розглянемо електрон. Він має один стан, одну стрілку, що вказує напрямок у величезному Гільбертовому просторі. Його Гільбертів простір охоплює всі можливі вимірювання — енергію, положення, імпульс тощо. Якщо вам цікаво, де може бути електрон, ви можете позначити простір осями, які представляють можливі положення. Якщо вам цікаво, куди рухається частинка, ви застосовуєте інший набір осей, ті, що представляють можливі імпульси. Незалежно від того, яке вимірювання ви маєте намір зробити, базовий Гільбертів простір залишається незмінним.
Ця свобода розділяти Гільбертів простір на свій розсуд дозволила Гейзенбергу і Шредінгеру придумати дві різні версії однієї й тієї самої теорії. Картина Гейзенберга по суті вводила осі і дозволяла їм обертатися навколо вектора, тоді як картина Шредінгера робила протилежне: вона вводила фіксований набір осей і дозволяла вектору обертатися відносно них. Це були дві абсолютно різні математичні перспективи на одні й ті самі стрілки в одних і тих самих Гільбертових просторах.
У першій зі своїх статей 1927 року фон Нейман виклав два математичні критерії, що визначають такий простір. По-перше, він мав бути «повним». У ньому не могло бракувати жодних областей чи точок. І по-друге, ви повинні були вміти обчислити рівень вирівнювання між станом і віссю, що можна візуалізувати, уявивши світло, яке світить прямо на стрілку, щоб вона відкидала тінь на вісь. (Чим довша тінь, тим більше стрілка вирівняна з цією віссю.) Простір повинен був допускати цю операцію, відому як скалярний добуток. Будь-який простір із цими двома ознаками, незалежно від його розміру чи походження, був Гільбертовим простором.
«Це був важливий крок у створенні того, що ми називаємо квантовою механікою Гільбертового простору, — сказав Міклош Редеї, філософ фізики з Лондонської школи економіки. — Це чудовий приклад того, як відбувається математичне узагальнення або абстракція».
Фон Нейман називав ці абстрактні простори Гільбертовими, тому що його наставник Гільберт був першим математиком, який на початку 1900-х років досліджував специфічні простори з нескінченними вимірами. Робота Гільберта спиралася на те, що ці простори були повними і мали скалярний добуток, але він не розглядав їх як приклади більш загального класу просторів, поки його протеже не об’єднав їх. Старший математик, можливо, був здивований, побачивши своє ім’я, прикріплене до цієї нової математичної структури. «Докторе фон Нейман, мені дуже цікаво дізнатися, що ж це, зрештою, за Гільбертові простори», — запитав, як повідомляється, Гільберт під час лекції у 1929 році.
Чи є Гільбертів простір реальним, чи це просто абстракція?
Через століття після народження квантової механіки теорія поставила фізиків у незручне становище. Ми живемо у світі, де об’єкти змінюють положення, рухаючись крізь три виміри фізичного простору. Але наша найфундаментальніша теорія відбувається деінде — у величезній царині можливостей фон Неймана. Що це означає для реальності нашого світу або реальності Гільбертового простору?
Для Шона Керролла, філософа і фізика з Університету Джонса Гопкінса, повідомлення зрозуміле. Якщо квантова механіка є фундаментальною теорією природи, то Гільбертів простір слід вважати фундаментальним театром реальності, стверджував він у статті 2022 року. Один із напрямків його досліджень спрямований на те, щоб виділити наш звичний світ із дезорієнтуючого Гільбертового простору, який вміщує всі можливі стани всесвіту.
Інші фізики займають більш прагматичну позицію. Джонатан Сорс, фізик із Прінстонського університету, каже, що Гільбертів простір — це зручна математична конструкція, яка надзвичайно корисна для опису багатьох квантових систем, але не всіх. Він належить до спільноти дослідників, які шукають математичну конструкцію, здатну описати структуру простору і часу як квантовий об'єкт. Така теорія є необхідною умовою для відповіді на великі питання, наприклад, що відбувається в серці чорної діри.
Фізики, що ставлять ці питання, нещодавно зосередилися на ще більш абстрактному просторі, який видається особливо підходящим для їхніх цілей. Цей тип простору складається з речей, які можна зробити з Гільбертовим простором, наприклад, розрізати його різними способами або повернути один зріз в інший. На цій арені вони виявили, що чорні діри здаються трохи менш загадковими.
Цей різновид «суперпростору» сьогодні відомий як алгебра фон Неймана. Сам фон Нейман допомагав розробляти її як потенційний засіб від деяких логічних невідповідностей у Гільбертовому просторі, які його турбували. «Я хочу зробити зізнання, яке може здатися аморальним: я більше не вірю в Гільбертів простір», — написав він у листі 1935 року, досліджуючи переваги алгебр.
Сорс, зі свого боку, не поділяє бажання фон Неймана мати один простір, який керує всім. Він задоволений тим, що використовує ту математичну конструкцію, яка найкраще підходить для квантового об'єкта, який він вивчає. Часто це Гільбертів простір. Іноді це алгебра фон Неймана. А інколи це може бути навіть один із багатьох інших просторів, які математики вигадали за останнє століття.
«Існує цілий зоопарк таких речей», — сказав він.
Оригінал: www.quantamagazine.org