Ваше сприйняття часу насправді викривлене

· Майбутнє

Ваше сприйняття часу насправді викривлене

Сучасні люди все частіше відчувають, що час почав рухатися швидше, що відображає глибокий метафізичний злам у нашому сприйнятті реальності після пандемії.

Майк Маріані — письменник і журналіст, що живе в районі Вашингтона, автор книги «What Doesn’t Kill Us Makes Us», виданої у серпні 2022 року видавництвом Penguin Random House.

Ми давно зачаровані плином часу. Зморшкувате листя, що злітає з павутинних гілок оголених дерев. Піщинки, що просипаються крізь витончену шийку пісочного годинника. Вигнутий карниз, що навис над засніженою горою, очікуючи сходу лавини, яка скине його додолу. Ці промовисті символи пір року, годин та змін, які вони залишають після себе, свідчать про гірко-солодкі стосунки, що ми вибудували з цією одиницею виміру.

Чи то в прустівських мріях, чи то в цифрових фотоархівах, чи то в спостережливому двійнику, що дивиться на нас щоранку, ледь помітно змінившись, — ми схильні до ніжної туги за часом. Це постійне усвідомлення того, що, як би швидко чи повільно він не минав, він назавжди вислизає крізь пальці.

Однак останнім часом наше ставлення до місяців, років і десятиліть, що формують ландшафт нашого життя, змінилося в досить тривожний спосіб. Замість того, щоб споглядати плин часу з інтроспекцією чи меланхолією, багато хто з нас тепер спостерігає за ним із наростаючим відчуттям тривоги.

Не потрібно шукати далеко, щоб знайти достатньо доказів того, що ми переживаємо метафізичний злам у сприйнятті часу. Серед людей усіх верств суспільства зростає переконання, що час рухається швидше, ніж кілька десятиліть тому — або навіть до пандемії Covid. Хоча ця думка прокралася в дух часу, мов хитрий, підступний туман, ці рефрени зараз настільки всюдисущі, що почали витісняти звичні розмови про погоду. Наш фокус змістився з того, щоб радіти безхмарним дням чи нарікати на похмуре небо, на фіксацію на запаморочливій швидкості, з якою мчить наше життя.

Це особливо помітно на таких сайтах, як Reddit, де користувачі тепер регулярно співчувають одне одному через те, як стрімко минають роки. Фермер, чия робота циклічно пов’язана з порами року, «не може повірити, як швидко пролетів цей рік». Вчителька середньої школи розповідає, як вона «веде ці розмови з учнями… які стурбовані швидкістю життя». Мабуть, найпоказовішим є висновок програміста: «Роки пандемії злилися в одне ціле, і все, що було після, здається стиснутим, наче один довгий сезон, а не окремі роки». Цивілізаційні події, що включають не лише Covid, а й кліматичні зміни, масштабні збройні конфлікти та появу ШІ, «нагромадилися так швидко, що здається, ніби ми проживаємо кілька десятиліть одночасно».

Останніми роками ці поодинокі спостереження злилися в хор. Усі, від бебі-бумерів до зумерів, спантеличені тим, як прискорився плин часу, і почуваються дезорієнтованими через дивну швидкість, що забарвила наше життя у 2020-х роках. Але чути ці стримані нарікання — це також спостерігати абсурдність сучасного американського життя: хоча так багато хто з нас погоджується, що наше ставлення до часу викривлене, нашою колективною реакцією стало просто відмахнутися і рухатися далі. Це так, ніби ми всі одночасно почали втрачати сприйняття глибини — врізаючись у дорожні відбійники, падаючи зі сходів — і замість того, щоб спробувати виправити ситуацію, ми просто змирилися з щоденними зіткненнями та крахами.

Певною мірою масштаб цього явища нагадує епізод масового когнітивного дисонансу або навіть колективного божевілля. Варто запитати, чи не змінилися наші внутрішні механізми вимірювання плину часу — або чи не були вони безповоротно розсинхронізовані з людським відліком часу та атомними годинниками, навколо яких ми будували цивілізацію майже століття. Або, можливо, пандемія зіпсувала нашу здатність оцінювати тривалість, розширюючи та стискаючи наше відчуття часу знову і знову, поки тканина не стала нещільною і хвилястою, перетворившись на недиференційовану масу волокон, розтягнутих у форму, яку ми більше не впізнаємо.


Теорія відносності

Науковці та академіки намагалися розібратися з деякими з цих питань ще з XIX століття. У 1890-х роках відомий французький філософ Поль Жане припустив, що люди сприймають час пропорційно своєму віку. Коли нам 10 років, один рік — це цілих 10% усього нашого життя; як наслідок, ми сприймаємо його з повільною, суттєвою яскравістю. Коли нам 50 років, той самий рік становить лише 2% нашого життя, і ми сприймаємо його з відповідною ефемерністю та зменшеною вагомістю. Теорія Жане стала відомою як «логарифмічне сприйняття часу» (іноді її називають теорією «прожитого часу»).

Вільям Джеймс продовжив думку Жане, припустивши у своїй праці «Принципи психології», що час рухається повільніше для молодих людей, які щодня кидаються у вир нових вражень. «Сприйняття живе, пам’ять сильна, і наші спогади про той час, як про час, проведений у швидкій та цікавій подорожі, є чимось складним, численним і довготривалим», — пише він.

Джеймс стверджує, що захопливі події, в які часто потрапляють діти та підлітки, дають мозку більше матеріалу для роздумів — як у момент події, так і довго після того, як вона минула. Оскільки їхні пригоди постійно є новими та стимулювальними, молоді люди мають ретроспективне відчуття, що ці конкретні проміжки часу були повнішими, глибшими та вагомішими.

Однак, дорослішаючи, ми все більше занурюємося в патерни та рутину, не маючи тих самих можливостей опрацьовувати нову інформацію, розвивати свіжі навички чи долати незнайомі обставини, що стимулюють наш інтелект. Ми живемо «на автоматі», так би мовити, і наша свідомість переходить у більш тьмяний, приглушений стан. У результаті, зазначає Джеймс, «дні й тижні згладжуються у спогадах у беззмістовні одиниці, а роки стають порожніми та руйнуються».

Хоча Джеймс писав це ще до того, як сформувалися галузі нейронауки та психології — Фрейд тоді ще не опублікував свою першу книгу, — його ідеї були підхоплені дослідниками понад століття потому. Багато хто з них нині стверджує, що спосіб, у який ми оцінюємо час, нерозривно пов’язаний з тим, наскільки активними та залученими є наші мізки, і якою мірою ми формуємо спогади.

Коли ми бачимо, чуємо, торкаємося і куштуємо екзотичні краєвиди, звуки, поверхні та продукти, що збуджують наші чуття, ми значно частіше створюємо нові спогади. Ці спогади впливають на те, як ми ретроспективно оцінюємо плин часу, надаючи йому тієї млявої, «довготривалої» якості, яку описав Джеймс. «Ми запам’ятовуємо лише те, що є новим, захопливим, страшним або має певний вісцеральний зміст», — пояснив мені Люк Джонс, психолог з Університету Манчестера. «А ваше ретроспективне сприйняття тривалості ґрунтується на пам’яті».

Але хоча ми давно встановили, що люди сприймають час еластично та суб’єктивно, це знання не могло підготувати нас до пандемії Covid. Ця подія поколіннєвого масштабу вигнула і викривила те, як багато хто з нас сприймає ці пісочні годинники та карнизи, замінивши спокійне споглядання на збентеження та жах. Протягом трьох років локдаунів, карантинів і клаустрофобної монотонності, яку вони викликали, незліченна кількість американців розповідали всім, хто хотів слухати, наскільки інакшим відчувався для них час. Тижні та місяці, заїкалися ми, відчувалися «розтягнутими», «викривленими», «розмитими».

У 2023 році дослідники з Бейлорського університету вирішили легітимізувати ці анекдотичні свідчення. Команда соціологів опублікувала дослідження, використовуючи дані Gallup, зібрані на піку пандемії, щоб проаналізувати, як люди сприймали час у той період. Автори виявили, що американці відчували «часову дезорієнтацію» у різних напрямках: час то прискорювався, то сповільнювався, а дні зливалися до невпізнання.

Інше дослідження уругвайських студентів, опубліковане в «Time & Society» у 2022 році, виявило, що 80% опитаних студентів відчували, що під час пандемії час або прискорився, або сповільнився. Ці результати були відтворені в інших частинах світу, включаючи Аргентину та Ірак. Співавтори статті в «Time & Society» також відзначили цікаву іронію: у випадках, коли надлишок вільного часу, спричинений локдаунами або іншими заходами охорони здоров’я, призводив до нудьги, «час здавався повільним у моменті, але при ретроспективному погляді на досвід люди відчували, що час летів».

Це вказує на вирішальний аспект сприйняття часу, який продовжує мене захоплювати: ми оцінюємо швидкість часу на основі одного набору факторів у моменті — наскільки ми залучені чи стимульовані, — тоді як використовуємо окремий набір критеріїв для оцінки його ретроспективно (ступінь, у якому ми сформували спогади). Люди, замкнені у своїх домівках під час пандемії, маючи мало занять, постраждали від найгіршого сценарію з точки зору часу: порожнеча їхніх днів сповільнила їх до повзання, тоді як бездумне повторення досвіду дало мало спогадів, змушуючи широкі пласти часу, за словами Джеймса, «порожніти та руйнуватися».

Коли я спілкувався з Марком Віттманом, одним із співавторів дослідження 2022 року та дослідником сприйняття часу в Інституті прикордонних сфер у психології та психічному здоров’ї в Німеччині, він пояснив, що відсутність чітких маркерів під час пандемії зробила кожен день абсолютно однаковим, що сприяло часовій дезорієнтації. «Кожен день був однаковим», — сказав він. «Понеділок раніше був днем, коли ти йшов кататися на ковзанах, вівторок — днем, який ти проводив із друзями. У нас було щось, що асоціювалося з кожним днем». Але все це зникло під час глобальних локдаунів, каже він. Віттман називає це «Блерсдей» (від англ. blur — розмиття, та Thursday — четвер).

Сплеск часової дезорієнтації, який багато хто з нас відчув під час пандемії, став відомий як «ефект 2020 року». Різке потрясіння та подальша нудьга від обмежувальних, повторюваних рутин у ті роки призвели до відчуття, що дні злилися один з одним, час «розтягнувся», а люди втратили здатність відтворювати події послідовно — ніби наші спогади перетасували та переставили місцями під час гри в наперстки.

Але найактуальніше питання у 2026 році полягає не в тому, чи вплинула пандемія на те, як ми сприймаємо час. Велика кількість академічних робіт демонструє, що це безперечно так. Питання тепер у тому, чи повернулося наше сприйняття часу до того стану, яким воно було до цієї події поколіннєвого масштабу.


Помилковість «внутрішнього годинника»

Щоб визначити, чому наші внутрішні годинники прискорилися за останні кілька років, корисно зрозуміти, що саме ми маємо на увазі під «внутрішніми годинниками». Протягом багатьох років дослідники сприйняття часу намагалися пояснити, як люди суб’єктивно оцінюють тривалість. Але це виявилося впертою загадкою. Одна з причин полягає в тому, що у нас немає органу чи системи, призначених для відчуття часу. Натомість, як зазначається в одній статті 2016 року, «психологічний час — це абстракція, конструкт або епіфеномен функціонування нашого розуму, який ми створюємо, щоб пояснити послідовність подій».

Тим не менш, дослідники роками були переконані, що люди володіють специфічним механізмом для вимірювання часу — теорією, що називається «моделлю внутрішнього годинника». Хоча ця модель слугувала зручним поясненням того, як люди визначають час, вчені згодом почали ставитися до неї скептично. «Тоді існувала дуже антропоцентрична модель, яка підозріло нагадувала реальні, створені людиною годинники», — сказав Дін Буономано, нейробіолог із Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. «У вас є якийсь осцилятор, що цокає на певній частоті, а потім ви підраховуєте одиниці часу, подібно до того, як працюють годинники». Ще одна проблема моделі внутрішнього годинника полягала в тому, що вченим було важко знайти тверді докази її існування. Як сказав мені Воррік Роузбум, психолог з Університету Сассекса: «Дослідники просто казали: "О, у вас у мозку є годинник. Нам просто треба знайти, де він знаходиться"».

Але вчені так і не знайшли годинник, і для декого модель втратила свою довіру. Тим часом Роузбум та інші академіки почали досліджувати альтернативні теорії. У 2022 році він разом із кількома колегами з Університету Сассекса опублікував результати дослідження, в якому учасникам показували короткі відео, щоб визначити, чи існує зв’язок між тим, як ми опрацьовуємо світ навколо нас, і тим, як ми оцінюємо плин часу.

В експерименті рівень активності, який відео викликали в мозку учасників, був сильно корельований з їхнім суб’єктивним відчуттям того, скільки часу минуло. Коли учасники помічали більше подій у відео, це провокувало значні зміни в мозковій активності, пов’язаній із зоровим сприйняттям, створюючи відчуття, що минуло більше часу. Роузбум та його співавтори дійшли висновку, що ми визначаємо час на основі «накопичення помітних змін у ієрархії перцептивної обробки» — або, як сказала співавторка Максін Шерман під час публікації статті, «мозок просто "рахує", скільки всього сталося, що є дуже інтуїтивно зрозумілим».

Один із ключових висновків статті полягає в тому, що наше сприйняття часу не ґрунтується на якомусь фіксованому відчутті тривалості. У нас, по суті, немає внутрішнього годинника, який вимірює хвилини, години та дні. Натомість ми використовуємо наше зовнішнє середовище як проксі для плину часу. Чим більше «речей» фіксує наша сенсорна кора, тим більше часу, на наш погляд, минає.

Цей новий погляд на сприйняття часу може пролити світло на те, чому так багато людей сьогодні відчувають, що час прискорюється. Ми перевантажені відео, зображеннями, сповіщеннями та нескінченним потоком контенту 24 години на добу, що змушує наш мозок справлятися з набагато більшою кількістю інформації, ніж це було потрібно 10 чи 20 років тому.

Коли я звернувся до Джеймса Хаймана, нейробіолога з Університету Невади в Лас-Вегасі, він висловив думку, що застосування нової теорії сприйняття часу Роузбума та його співавторів до нашої сучасної медіа-екосистеми пояснює, чому так багато людей зараз почуваються спантеличеними швидкістю свого життя. «Ми постійно переходимо до наступної речі», — сказав він. «І чим більше речей ми переживаємо, які змушують нас рухатися вперед, ну, якщо наш мозок здатний визначати час лише шляхом підрахунку речей, тоді ми запхнули туди набагато більше речей». Коли ми перевантажені текстом, зображеннями та сяючим синім світлом, наш мозок обманюється, прискорюючи внутрішні проксі-механізми, які він використовує для вимірювання часу. У результаті здається, що час рухається все швидше і швидше.

Але казино-подібне божевілля наших цифрових середовищ — це лише частина причини, чому наше сприйняття часу змінюється. Пам’ятайте, що ми оцінюємо тривалість з різних точок зору, включаючи ретроспективну, коли ми оцінюємо, скільки часу, як нам здається, минуло протягом певного періоду. Коли ми кажемо дружині чи чоловікові, що «цей тиждень пролетів», ми беремо участь у ретроспективному сприйнятті часу. Мабуть, найважливішою змінною в цих судженнях є пам’ять — чи сформували ми її, скільки ми її сформували, наскільки вона яскрава.

Спогади — це дерева, кущі та хвилясті вершини, що формують ландшафт нашого минулого, запобігаючи його порожнечі та колапсу (пандемія, гладка і безлика, як інтер’єр космічного корабля, не мала ландшафту, і наші спогади про неї відповідно розпалися). Через цю мінливість ретроспективне сприйняття часу є навіть більш суб’єктивним, ніж інші форми оцінки часу, враховуючи його надмірну залежність від «речей, які є новими, захопливими, страшними або мають певний вісцеральний зміст». Спогади, що випливають із цих стимулів, — це наші сліди на снігу, що надають нашому минулому твердості та правдоподібності, які інакше розвіялися б у білій імлі минулого.

Наші спогади є ключем до центральної іронії нашого надмірно насиченого світу. Теорія Роузбума припускає, що час, проведений у середовищі, переповненому візуальною інформацією, мав би відчуватися довгим і вагомим. «Можна подумати, що оскільки ми звертаємо більше уваги на більше речей, ретроспективно час мав би відчуватися довшим, — зазначив Джонс. — Але я думаю, що ми маємо найгірше з усіх світів». Бо хоча ми зустрічаємо блискуче сузір’я додатків, ігор та відео, що кличуть нас на кожному кроці, прагнучи засвітити нашу сенсорну кору, вони не генерують незабутніх вражень, важливих для формування спогадів. «Коли ви доходите до кінця дня, ви озираєтеся назад, і там немає змістовного контенту. Це просто той самий розмитий фон, ті самі речі, і в цьому немає нічого особливого».

Віттман погоджується, що перемикання між додатками в телефоні та притуплення власної свідомості стрічками Instagram може збіднити наше ретроспективне сприйняття часу. «Коли ми в цифрових медіа, час минає дуже швидко, — пояснює він. — Ви втрачаєте себе. Ви стрибаєте, як божевільні, по цих додатках, і ви не можете закласти їх у пам’ять і згодом відтворити, тому що враження просто зникають».

Перегляд, гортання та свайпання з більшою ймовірністю заспокоять або навіть анестезують наш мозок, ніж активують його способами, необхідними для формування спогадів. У результаті година в TikTok може відчуватися як 10 чи 15 хвилин, тому що ми не отримуємо тих «складних, численних і довготривалих» відчуттів, які надають часу глибини та повноти. Натомість усе це змішується в турбулентний вихор, переповнюючи чуття, замість того, щоб залучати їх на рівні, необхідному для того, щоб витримати випробування часом. Легко екстраполювати це далі й припустити, як проведення кількох годин на день у соціальних мережах викривляє наше відчуття часу, створюючи враження, що ми не спали лише 12 чи 13 годин на день. Протягом місяців і років відмова від такої кількості часу на користь наших штучних цифрових лабіринтів може призвести до відчуття дефіциту — відчуття того, що роки були вирізані з нашого життя.

За словами Віттмана та інших дослідників, соціальні медіаплатформи є надзвичайно ефективними в «короткому замиканні» нашого ретроспективного сприйняття часу. Після проведення часу в цих додатках абстрактне поле, з якого наш внутрішній зір черпає для осмислення нещодавніх подій, залишається випаленим, позбавленим промовистих відблисків, які ми інтегруємо в туманний палац пам’яті, що врешті-решт служить нашим минулим. Натомість багато хто з нас тепер обмежений постійним амнезійним сьогоденням — таким, що пульсує штучним життям, але не здатне осягнути, звідки воно прийшло і куди прямує.


Дослідження часової викривленості

Колективне відчуття того, що час сьогодні рухається швидше, ніж у минулому, набуло достатньої популярності, щоб вчені почали звертати на це увагу. Група європейських психологів об’єдналася, щоб сформувати проект «Досвід часу в цифрову епоху Європи», скорочено TIMED. Цей дослідницький консорціум, до якого входять провідні дослідники сприйняття часу з Німеччини, Іспанії, Швейцарії та Великої Британії, використовує інтерв’ю, анкети та експерименти, щоб дослідити, як на наше сприйняття часу впливає те, як ми використовуємо технології.

За останні три роки TIMED збирав дані від десятків тисяч учасників дослідження по всьому світу, і тепер вони діляться результатами цього проєкту. У статтях, опублікованих на сьогодні, дослідники дійшли низки важливих висновків. По-перше, люди, які проводять більше часу з пристроями та в соціальних медіа, відчувають, що час минає швидше. В одній зі своїх статей Віттман та його співавтори назвали пам’ять ключовим фактором цієї кореляції, оскільки використання цифрових технологій обмежує широту досвіду людей і закриває шлях до подій, які ми найчастіше запам’ятовуємо.

«Рутинні дії, такі як багаторазова перевірка додатків або тривала онлайн-залученість у професійних цілях, можуть зменшити частоту нових, втілених і діяльнісних переживань, — писали вони. — Це, своєю чергою, призводить до того, що менше насичених або змістовних подій кодується в автобіографічній пам’яті. Отже, такі періоди ретроспективно можуть здаватися менш насиченими подіями і більш стиснутими, що сприяє відчуттю, ніби час пройшов швидко».

Можливо, не дивно, що дослідники також виявили, що надмірне використання технічних пристроїв сприяє негативним стосункам із часом. «Учасники асоціювали використання цифрових технологій із втратою часу, бажанням заповнити весь час, схильністю забувати час і, як наслідок, бажанням отримати більший контроль над часом», — писали вони. Відчуття того, що стосунки з часом вийшли з-під контролю, своєю чергою, породило «почуття провини, сорому та брак самоконтролю».

Віттман і його колеги проводили якісні інтерв’ю для TIMED, і деякі учасники висловлювали розчарування і навіть безпорадність через те, як пристрої змінюють їхнє відчуття часу. «Що було для мене справді цікавим, так це те, як люди постійно говорили про те, що цифрові технології крадуть їхній час, — сказала Рут Огден, провідний дослідник TIMED. — Одна з речей, яка відбувається, коли ви займаєтеся «думскролінгом» (гортанням негативних новин) та іншими формами соціальних медіа, — ви повністю забуваєте про час: часу більше не існує. Тому ви масово перевищуєте тривалість занять цими справами».

Але Огден не вважає, що технології слід розглядати як єдиного винуватця нашого викривленого сприйняття часу. Напруженість у цих стосунках сягає глибше, ніж меми, низькоякісний контент зі штучним інтелектом та безкінечна стрічка новин, випливаючи з того, як сучасне суспільство трактує інертні, непродуктивні стани, як-от нудьга та «нічогонероблення». В інтерв’ю TIMED респонденти також розповідали Огден та її колегам, що вони почуваються некомфортно під час періодів бездіяльності та відчувають потребу використовувати пристрої, щоб заповнити кожну вільну прогалину в графіку. «Ми виявили через TIMED, що навіть коли люди мають час, вони не використовують його, щоб нічого не робити, — сказала вона мені. — Ми живемо в суспільстві, яке дуже цінує постійну зайнятість і постійну наявність справ. Ми бачили це в TIMED через використання людьми цифрових технологій, де кожна хвилина вільного часу витрачалася на екрани».

Якби люди почувалися комфортніше в інтервалах, що позбавлені так званої продуктивності — спокійні паузи, моменти нудьги чи періоди безцільних роздумів, — вони могли б мати більше шансів розширити та збагатити спосіб, у який вони переживають час. «Саме в ці спокійні моменти ми бачимо унікальний патерн активності в тій частині нашого мозку, яка відповідає за допомогу у формуванні спогадів», — сказав Хайман. Ці тихі, порожні проміжки — це час, коли ми обмірковуємо наше найближче минуле, інтегруючи його в ширшу дугу нашого життя.

Ми знаємо, однак, що ці стани були значною мірою випарувані цього десятиліття — і лише сейсмічний зсув у наших цінностях та ідеалах має шанс їх повернути. В очах Огден дилема зводиться до простого питання: «Як нам повернути людей до того, щоб вони знову почувалися комфортно, роблячи зовсім небагато, і вірили, що робити небагато — це не ознака ліні?»


Краса нудьги

Ставки цього явища іноді можуть здаватися низькими. Відчуття того, що час прискорюється, — це не «проблема кухонного столу»; це не підвищить ваші податки і не змусить вас голодувати. Але проєкт TIMED продемонстрував, що люди, які відчувають, що втрачають час, щиро нещасні і навіть засмучені цим. Члени покоління Z, зокрема, не говорять про прискорення темпу свого життя з байдужою цікавістю чи легковажним подивом — вони нарікають на це. Коли ми втрачаємо контроль над плином часу, може здаватися, що ми також втрачаємо контроль над власним життям.

Західна культура розглядає час як валюту, яку слід використовувати, спрямовувати та оптимізувати. Суспільний тиск щодо демонстрації продуктивності в будь-який час настільки наполегливий і пульсуючий, що багато хто з нас — включно зі мною — втратив здатність сповільнюватися і насолоджуватися внутрішньою повільністю часу, тим, як він просочується вперед, мов мед, що стікає скляною банкою. Коли Олдоса Гакслі запитали про час, його відповідь була одночасно простою і глибокою: «Здається, його вдосталь», — сказав він. Відв’язаний від свого его і всіх земних прив’язаностей, за які воно чіплялося, Гакслі зміг торкнутися просторості існування — амплітуди та достатку, які є постійними та недоторканними, якби ми тільки мали свободу це побачити.

Правда в тому, що технології капіталізували цю культуру синхронізованої відповідності. Компанії, які виробляють наші пристрої і створюють програми, що працюють на них, вклинилися в ці збочені стосунки з продуктивністю, пропонуючи значки та мотиви, що свідчать про певну підприємницьку компетентність. Як зазначає Дженні Оделл у своїй книзі «Як нічого не робити», йде битва «за наш час, колонізація себе капіталістичними ідеями продуктивності та ефективності». Через ці продукти ми уособлюємо ідеали практичності та працьовитості.

Пандемія також врешті-решт підживила голодний дух часу, спрямований на максимізацію нашої продуктивності та жертвування собою на вівтар «успіху». Збільшене використання комунікаційних платформ, таких як Slack, Teams та Zoom, сприяло проникності між нашою роботою та особистим життям, дозволяючи тому, що Оделл називає «певним нервовим відчуттям перестимульованості та нездатності утримати хід думок», проникати в простори, давно захищені від них.

Це пояснює, чому багато людей відчувають, що спосіб, у який вони переживали час під час пандемії, ніколи не повернувся до того, як вони опрацьовували його до Covid. Після цього ми стали ще тісніше прив’язані до цих платформ та інших віртуальних просторів, де продуктивність жевріє низьким, наполегливим гулом 24 години на добу. З нашими розумами, що стали більш тривожними та перестимульованими, наше сприйняття часу ніколи не мало шансу повернутися до більш раннього, спокійнішого темпу.

Крім того

Оригінал: www.noemamag.com

Про Що? — новини науки, технологій і світу