Виставка "Іан Кертіс: Інсайт" відкриває архів музиканта Joy Division
· Культура
Виставка "Іан Кертіс: Інсайт" у Нью-Йорку демонструє архів творчих робіт фронтмена Joy Division.
П’ятдесят років по тому
П’ятдесят років потому після свого заснування в Манчестері гурт Joy Division зберіг свій унікальний звук: пульсуючі баси, потужні ударні, гітарні мелодії з високими нотами і баритональне вокалізування продовжують резонувати в попкультурі, постпанк-музиці та за її межами. В той же час фронтмен Ян Кертіс залишається в пам’яті своїх шанувальників 23-річним молодиком з пронизливо сумними очима і заправленою сорочкою.
“За Іаном Кертісом стоїть трагічна історія, про яку багато говорять — але він також був просто молодим чоловіком, який був веселим, дружнім і спілкувався з фанатами”, — говорить Мат Бенкрофт, куратор Британського Поп-архіву в бібліотеці Джона Райлендса, що належить Манчестерському університету. Бенкрофт, звісно ж, має на увазі смерть Кертіса шляхом самогубства в 1980 році, за кілька днів до першого американського туру гурту, після бурхливої боротьби з епілепсією на фоні стрімкого зростання популярності гурту. Але нова виставка в Нью-Йорку, “Іан Кертіс: Проникнення” в галереї Voltz Clarke, не стосується його передчасної смерті; вона зосереджується скоріше на творчому процесі Кертіса, збираючи рукописні тексти, листи, архівні фотографії та епhemerи, пов’язані з гуртом — жоден з цих матеріалів до цього часу не експонувався в США. Виставка відкривається за кілька днів до того, що мало б бути 70-річчям Кертіса.
“Проникнення” починається з рукописного листа до менеджера Joy Division, Роба Греттона, у якому Кертіс висловлює своє невдоволення альбомом Closer, другим альбомом гурту, що отримав багато схвальних відгуків (“Я проголошую, що цей LP — це катастрофа”), а також інші загальні розчарування. По інший бік кімнати — щира відповідь на листа від фанатки на ім'я Хелен Вілсон. У ньому Кертіс не тільки перепрошує за затримку у відповіді, але й інформує її про треки, які гурт записує в той час, натякаючи на нові пісні, які вони скоро виконуватимуть на жива.
Але справжня червона нитка в кураторстві виникає з аркушів рукописних текстів Кертіса для Unknown Pleasures та Closer — продемонстрованих у порядку треклісту — його друковані літери надзвичайно акуратні. “У нас є багато матеріалів в архіві, з якими ми точно не знаємо, до чого вони пов'язані — це невидані пісні, поезії чи ідеї? Це історії, чи просто записи?” — говорить Бенкрофт. “Тож те, що ми намагалися вибрати для цієї виставки, — це роботи, де ми точно знаємо, що це текст або робочий текст”.
Вражає бачити ознаки його творчого процесу, особливо коли Кертіс писав Closer. “У цей період часу багато пісень мають кілька версій — у нашому архіві може бути п’ять, шість чи сім версій треку”, — каже Бенкрофт. Однак є й винятки: для деяких із найвідоміших пісень Joy Division, включаючи “Isolation” і “Love Will Tear Us Apart”, є лише один аркуш паперу, де тексти практично завершені, за винятком кількох закреслених слів. “Це майже так, ніби він сів і виконала пісню за один раз”, — говорить Бенкрофт.
Як можуть очікувати фанати Joy Division, “Проникнення” також містить кілька пронизливо красивих чорно-білих портретів Кертіса від відомих музичних фотографів, таких як Лекс Ван Росен і Кевін Каммінгс. Але серед найвражаючих зображень є кольорові знімки Германа Васке з концерту гурту в 1980 році в Kant Kino в Берліні. (Бенкрофт жартує про те, як приємно незвично бачити Кертіса в гірчичному сорочці.)
На спеціальному попередньому показі виставки присутні двоє особливих гостей: Стівен Морріс, ударник Joy Division і New Order, та Джилліан Гілберт, гітаристка, що замінила Кертіса, а також lead-гітарист Бернард Самнер і клавішник нової хвилі New Order. Коли їх запитали, чи мали вони хоч уявлення про вплив, який їхня музика матиме, поки вони її створювали, Гілберт відповіла: “Ми зовсім цього не знали — це була просто справа, якою ми займалися в той час”.
Вивчаючи фотографії Kant Kino, Морріс зупиняється на одній, де він, Самнер і Кертіс сидять в пальтах в приміщенні, згадуючи, яким морозним було це місце. Він також ділиться ще однією пам’яттю: гурт раніше репетирував на третьому поверсі пішохідної будівлі в Манчестері, де хлопці іноді забиралися до своїх дорожніх укривань і ганяли їх коридором. Коли Кертіс з іронічною усмішкою запитував своїх музикантів, скільки вони заплатять йому за те, щоб спуститися на одному з них по сходах, він це робив у шкіряних рукавичках для мотоциклів, з курткою та шоломом. (Він був алергіком на піну, якою були оброблені укриття.)
У фіналі виставки представлені смужка плівкових негативів з живого виступу та рукописний план туру Греттона для можливого першого американського туру гурту, який ніколи не відбувся. Перший концерт, як би не було сумно, мав відбутися в Нью-Йорку.
Є ще одна поетична випадковість. “Там, де зараз розташована галерея Voltz Clarke, знаходиться той же будинок, де в середні 1970-ті жили Talking Heads”, — говорить Бенкрофт, маючи на увазі квартиру, яку колись ділили Девід Бірн, Кріс Франц і Тіна Веймут, всього за кілька поверхів вище. “Коли я сказав Дебі [Кертіс, його вдові] це, вона сказала: ‘О, Іан би це дійсно сподобався. Він любив Talking Heads.’”
“Іан Кертіс: Проникнення” триватиме чотири тижні, до 22 липня 2026 року, в галереї Voltz Clarke. Вхід вільний.
Оригінал: www.vogue.com